ГЕОГРАФІЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО УКРАЇНИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ, ІСТОРІЯ, ПРАКТИКА

Короткий зміст

Дисертація складається із вступу, семи розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний текст дисертації викладено на 349 сторінках машинописного тексту. Список використаних джерел нараховує 497 найменувань.

Основний зміст дисертації

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження історії географічного краєзнавства України» обґрунтовано концептуальні засади історії географічного краєзнавства, проаналізовано ступінь наукової розробленості історії ГКУ, визначено місце географічного краєзнавства в структурі національного краєзнавства, його об’єктно-предметне поле, зміст, сутність і функції, здійснено періодизацію, визначено етапи розвитку, рівень інституціалізації.

Аналіз джерельної бази свідчить про те, що обрана автором тема дослідження досі не отримала належного висвітлення у вітчизняній літературі та не привернула достатньої уваги істориків географії. Хоча існуючий фактологічний матеріал є надзвичайно багатим, він, як правило, стосується лише окремих фрагментів з історії ГКУ, разом з тим, як окрема наукова галузь взагалі вченими ще комплексно не досліджувалася. На даний час з цієї проблематики не написано жодної аналітичної праці.

На початку ХХІ століття науковий світ увійшов в епоху постнекласичної методології. На відміну від класичних поглядів, де головну роль відіграє об’єкт (природа, «натура»), і некласичних, у яких провідне значення має суб’єкт (людина, суспільство, «культура»), постнекласична ідея фіксує увагу на їх цілісності. Розгортаючись у собі, цілісність виступає як тотальність, в якій дія людини на ландшафт одночасно означає і дію на себе як складову ландшафтної оболонки. Спільний об’єкт географічних наук — ландшафтна оболонка, поєднує в собі не лише природні складові, що сформувалися в результаті тривалого еволюційного розвитку, а й складові соціальні, коли людина стала невід’ємним складником сучасних ландшафтів і чинником їх змін. Сучасний постнекласичний період науки характеризується як одна із складних сфер людської діяльності, в якій людина як суб’єкт є одночасно й об’єктом власних дій, а суб’єкт досліджень — одночасно й об’єктом.

Однією з ключових проблем при дослідженні історичних явищ є проблема періодизації, яка дає можливість розглянути сукупність фактів, подій і явищ у їх взаємозв’язку, визначити характерні для кожного етапу детермінанти, що викликали саме ці події, спільні ознаки, відмінності, тенденції розвитку, їх зв’язок і взаємообумовленість з попереднім і наступним часом. Українські географи Г. І. Денисик, Я. І. Жупанський, Я. О. Мариняк, М. Д. Пістун, О. І. Шаблій, П. Г. Шищенко та інші у ряді праць оприлюднили своє бачення періодизації історії географічної науки в Україні. Діапазон цих поглядів є надзвичайно строкатим як за методикою визначення, так і за часовими рамками. Не вдаючись до дискусій із зазначеними авторами, висловимо з цього приводу власні міркування і підходи. На нашу думку, географічне краєзнавство України у своєму розвитку пройшло всі основні етапи еволюції: витоки — початки (зародження) — становлення — утвердження. Ми вважаємо їх відправними у визначенні періодизації географічного краєзнавства. Враховуючи набутий досвід українських вчених у дослідженні даної проблеми, вважаємо за доцільне виокремити наступні етапи у розвитку ГКУ:

1‑й етап. V — IV ст. до н. е. — XVII ст. — витоки або стихійно-описовий (емпіричний) етап, який є своєрідною предтечею початків (зародження) географічного краєзнавства.

2‑й етап. XVIII — середина XIX ст. — початки (зародження) або цілеспрямовано-описовий етап ГКУ.

3‑й етап. Друга половина XIX — початок XX ст. — становлення організаційних форм, наукових шкіл, центрів та напрямів ГКУ.

4‑й етап. 40–80‑ті роки XX ст. — перехідний етап — час складних трансформацій ГКУ в умовах тоталітарної системи.

5‑й етап. 90‑і роки XX ст. — початок XXI ст. — утвердження ГКУ як наукової дисципліни в умовах державної незалежності.

Кожний із запропонованих етапів включає певні періоди, які мають свою специфіку і особливості. Одним з принципових питань теорії, навколо якого протягом десятиріч не припиняються дискусії, є питання про зміст, функції, об’єкт та предмет ГКУ. Окремі вчені вважають краєзнавство «науковою дисципліною», «методом дослідження», інші — «дидактичним принципом», «навчальним предметом», «методом навчання і виховання» тощо. Подібна строкатість, з одного боку, свідчить про надзвичайну багатофункціональність краєзнавства, його важливу роль у різних сферах людської діяльності, з іншого — про недостатню зрілість наукової теорії.

Відбір найістотніших аксіоматичних чинників та їх типізація дозволили виокремити три основні функції краєзнавства.

Першою і найголовнішою функцією краєзнавства є наукова. Вона визначає краєзнавство як складову частину географічної науки з усіма притаманними їй методами дослідження. На теоретичному рівні наукове краєзнавство має найбільш спільні ознаки з країнознавством. Якщо країнознавство досліджує територію усієї держави, то наукове краєзнавство обмежується лише територією її певної частини — окремих населених пунктів (хутір, село, селище, місто), адміністративно-територіальних одиниць, країв тощо. За образним визначенням В. П. Семенова-Тян-Шанського, «географія дивиться в телескоп, краєзнавство — в мікроскоп».

Друга функція визначає краєзнавство як пропедевтичний курс елементарної географії, природознавства, історії тощо.

Третя функція — суто педагогічна. Вона визначає краєзнавство як метод, дидактичний принцип, за допомогою яких досягається підвищення ефективності навчально-виховного процесу в освітніх закладах всіх типів, сприяє успішному опануванню основ наук, допомагає у формуванні практичних умінь і навичок, є важливим чинником культури.

Методологічні засади національного краєзнавства розробляли декілька поколінь вчених, але найбільш фундаментальне відображення вони знайшли в працях видатних вчених періоду українського відродження початку XX ст. Історичний аспект української державності всебічно обґрунтував М. С. Грушев­ський, етнічний — Ф. К. Вовк, територіально-географічний — С. Л. Руд­ницький. Творчо розвиваючи спадщину фундаторів українського краєзнавства та доробок сучасних методологів, ми розглядаємо національне краєзнавство як цілісну, нерозривну і відкриту систему, яка функціонує в світі тривимірних системних моделей: простір (географічне краєзнавство), час (історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство). Об’єднуючим елементом тут виступає початковий елемент — територія, на якій здійснюється диференціація та інтеграція всіх напрямів дослідження.