| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження та характеризується ступінь вивчення проблеми, формулюються мета і задачі, об’єкт і предмет дослідження, називаються використані методи дослідження, розкриваються наукова новизна одержаних результатів, їх
наукове та практичне значення, наводяться відомості про апробацію та впровадження одержаних результатів.
Перший розділ “методології та напрямків дослідження” присвячений постановці проблеми, огляду літератури з проблематики дослідження, висвітленню методологічних засад, а також вибору напрямків дослідження.
У підрозділі 1.1. ” здійснюється аналіз літератури за трьома напрямками: 1) джерела, в яких визначається поняття, наводиться характеристика форм, видів та типів рецепції римського приватного права у цивільному законодавстві України; 2) джерела, які висвітлюють правове регулювання договору позички у римському приватному праві; 3) праці, присвячені дослідженню договору позички у цивільному законодавстві України та законодавствах зарубіжних країн.
Аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури за темою дослідження дав підстави для висновку, що проблема рецепції римського договору позички у сучасному цивільному законодавстві України до цього часу не була об’єктом окремої уваги науковців. У романістичній та цивілістичній літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній, характерні риси договору позички аналізувалися тільки у контексті загального розгляду системи договорів.
У підрозділі 1.2. “Вибір методології та напрямків дослідження” визначається концептуальний підхід до вивчення явища рецепції римського приватного права, розкриваються наукові методи дослідження договору позички за римським правом та сучасним цивільним законодавством України, обираються напрямки дослідження.
Обґрунтовується доцільність використання цивілізаційного підходу при розгляді проблем рецепції римського приватного права у сучасному цивільному законодавстві України. Сутність “цивілізаційного підходу” полягає у тому, що історія людства розглядається як ланцюг цивілізацій (локальних і світових), які є вираженням культурно-історичних, етичних, релігійних, економіко-географічних особливостей окремої країни, групи країн, етносів, що пов’язані спільною долею.
У процесі сучасного реформування зобов’язального права України мала місце як пряма, так і опосередкована рецепція римського приватного права. Сприйняття ідей та рішень римського приватного права щодо зобов’язальних, у тому числі, договірних відносин, відбувалося переважно через цивільне законодавство західноєвропейських країн. Тому головними напрямками дослідження були обрані питання аналізу особливостей регулювання договору позички за римським приватним
правом, з’ясування концепції та характерних ознак цього договору за законодавствами західноєвропейських країн, вивчення проблем рецепції норм римського приватного права щодо договору позички у сучасному цивільному законодавстві України.
і “Договір позички за римським приватним правом” досліджуються історичний розвиток та особливості системи договорів римського приватного права, висвітлюється процес формування договору позички як реального контракту, наводиться його поняття, аналізуються характерні риси та зміст цього договору, з’ясовується вплив римського права на регулювання договору позички у таких західноєвропейських країнах, як Франція, Німеччина, Англія.
” аналізуються особливості формування системи договорів римського права та надається характеристика їх видів.
Обґрунтовується, що поділ суб’єктивних цивільних прав на речові та зобов’язальні був характерним для римського права ще за доби законів XII таблиць. Досліджується історичний розвиток поняття “зобов’язання” (obligatio) у процесі формування римського права та розглядається головний поділ зобов’язань за ознакою підстав їх виникнення, який полягає у протиставленні зобов’язань з договору (ex contractu) зобов’язанням з правопорушень (ex delicto).
На підставі аналізу загальної еволюції зобов’язальних форм та становлення системи неформальних договорів римського права зроблено висновок про те, що система контрактів як джерел зобов’язань остаточно сформувалася у період пізньої Республіки та Принципату. Характеризується класифікація зобов’язань ex contractu (з контракту), якій відповідає поділ контрактів на реальні (res – річ), вербальні (verba – слово), літеральні (litterae – письмо) та консенсуальні (consensus – згода).
” аналізується становлення позички як реального договору, забезпеченого позовним захистом, та досліджуються характерні риси цього договору.
Зазначається, що відносини з безоплатного тимчасового користування чужою річчю (utendum dare) в римському праві оформлювалися за допомогою договорів прекарію (precarium) та позички (commodatum). Розкриваються причини поступового витіснення прекарію договором позички, а також зазначаються причини, з яких повної асиміляції цих договорів не відбулося.
Сутність договору позички (commodatum) за римським правом полягала у тому, що одна сторона (комодант) передавала іншій стороні
(комодатарію) право користуватися річчю безоплатно. Предметом договору позички (commodatum) могли бути лише індивідуально-визначені (конкретна будівля, ділянка землі, знаряддя праці і т.ін.), неспоживчі та незамінні речі (рухомі чи нерухомі). Майнові права до предмета договору позички не належали.
Здійснюється також розмежування договору позички від позики (mutuum) та найму (locatio-conduction rerum), які за римським приватним правом мали найбільшу подібність до досліджуваного договору.
” присвячений дослідженню особливостей сприйняття норм римського права щодо договору позички цивільними законодавствами західноєвропейських країн (Франції, Німеччини та Англії).
Зокрема, у цьому підрозділі зазначається, що відхід від традиційної для римського права самостійної правової конструкції договору позички найбільшою мірою є характерним для Французького цивільного кодексу, тоді як за Німецьким цивільним кодексом та у праві Англії цей договір регулюється окремо від суміжних із ним договорів. Разом із тим, у цивільних законодавствах Франції та Німеччини були рециповані усі характерні ознаки договору позички за римським приватним правом, тоді як правом Англії були сприйняті лише концепція та деякі характерні риси цього договору (безоплатність позички; правило про покладення звичайних витрат на утримання речі на позичкоотримувача, а надзвичайних – на позичкодавця; підстави розірвання цього договору).
” присвячений з’ясуванню правової природи та змісту договору позички у сучасному цивільному законодавстві України.
” розглядаються питання розвитку правового регулювання договору позички у контексті становлення вітчизняного цивільного законодавства, визначається його поняття, характеризуються юридичні ознаки договору позички, встановлюється його місце у системі договірних зобов’язань чинного ЦК України.
Аналізується визначення договору позички, яке міститься у ч. 1 ст. 827 ЦК України. Перевагами цього визначення є чітке зазначення у ньому про предмет договору позички, який можуть складати лише речі, а не майно взагалі, як це передбачалося у ч. 1 ст. 324 ЦК УРСР 1963 р. Однак, визначення договору позички за ЦК України має також певні недоліки: 1) у ньому відсутня вказівка на стан речі, в якому вона підлягає поверненню; 2) назва “користувач”, що вживається на позначення
сторони, яка отримує річ у позичку, не сприяє індивідуалізації сторін цього договору. З огляду на це, пропонується у визначення договору позички увести вказівку на те, що річ підлягає поверненню позичкодавцеві у стані, в якому особа її отримала, з урахуванням нормального зношення чи у стані, указаному в договорі, та застосовувати на позначення сторін договору позички такі їх назви, як “позичкодавець” (особа, яка передає чи зобов’язується передати річ) та “позичкоотримувач” (особа, яка отримує річ у користування).
Окрему увагу приділено дослідженню безоплатності як формуючої ознаки договору позички. Доводиться, що оплатність та безоплатність не покладаються в основу побудови системи договорів цивільного законодавства, а є вторинними, порівняно із спрямованістю зобов’язання, ознаками побудови договірних конструкцій.
Розкривається зміст понять “оплатний договір”, “безоплатний договір”, “еквівалентний договір”, а також встановлюється роль інтересу сторін при укладанні договору для з’ясування його характеру – оплатного чи безоплатного. Зокрема, зазначається, що за договором позички певний інтерес до укладання договору може бути як у позичкоотримувача, так і у позичкодавця, однак інтерес останнього не включається у договір, знаходиться поза його межами і тому не охороняється законом.
Відсутність у ЦК України визначень понять “оплатний договір” та “безоплатний договір” не дозволяє правильно кваліфікувати договірні відносини як оплатні чи безоплатні. Тому, пропонується доповнити ч. 5 ст. 626 ЦК України положенням про те, що оплатним є договір, за яким кредитор має право на отримання майнового чи немайнового зустрічного задоволення свого інтересу від боржника, тоді як за безоплатним договором кредитор не отримує від боржника майнового чи немайнового зустрічного задоволення свого інтересу, причому наявність майнового чи немайнового інтересу у кредитора за безоплатним договором не впливає на його безоплатність.
Відповідно до ч. 3 ст. 827 ЦК України до договору позички застосовуються положення глави 58 ЦК України про найм (оренду). Однак, не всі положення глави 58 ЦК України можуть бути використані для врегулювання відносин з безоплатного користування річчю за договором позички. На підставі здійсненого аналізу норм глави 58 ЦК України, які можуть застосовуватися до договору позички, пропонується ч. 3 ст. 827 ЦК України викласти у такій редакції: “До договору позички застосовуються положення, передбачені частинами 1 та 3 ст. 760, ст. ст. 761, 763, 765, 767, 769, частиною 2 ст. 770, ст. ст. 771 – 776, 778 – 780, частиною 1 ст. 785, ст. ст. 786, 792 – 796, 798 – 805 цього Кодексу”.
Елементами договору позички, що дозволяють розглядати його як
самостійний вид договору, є: предмет цього договору, який можуть складати лише речі, а не майно взагалі; неможливість витребування речі у позичкодавця; особливості суб’єктного складу (заборона підприємницьким юридичним особам передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю); підвищена відповідальність позичкоотримувача за схоронність речі; обмежений характер відповідальності позичкодавця за недоліки переданої у позичку речі; особливі підстави розірвання та припинення договору.
Мета укладання договору позички передбачає використання речі, що уявляється можливим лише у разі передачі речі у володіння позичкоотримувача. За консенсуальним договором позички позичкоотримувач до моменту передачі йому речі позбавлений можливості володіти та користуватися предметом цього договору. Отже, сторони договору позички більше зацікавлені у його реальній конструкції. Консенсуальна конструкція договору позички є можливою в теоретичному відношенні, однак в практичному – її використання не є доцільним. З огляду на зазначене, пропонується закріпити в ЦК України вказівку на те, що позичка є виключно реальним договором.
Запропоновано удосконалене визначення договору позички: “За договором позички одна сторона (позичкодавець) передає іншій стороні (позичкоотримувачеві) річ у безоплатне тимчасове користування, а остання зобов’язується повернути ту ж саму річ у стані, в якому вона її отримала, з урахуванням нормального зношення чи у стані, указаному в договорі”.
” характеризуються предмет та суб’єктний склад договору позички за сучасним цивільним законодавством України.
Предметом договору позички можуть бути лише індивідуально-визначені, незамінні та неспоживні речі. Грошові кошти, які є родовими (мають ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюються числом, вагою, мірою), споживними та замінними речами, не можуть складати предмет позички.
Обстоюється точка зору, відповідно до якої законодавчі обмеження щодо передачі певних об’єктів у найм (оренду) повною мірою застосовуються до безоплатного договору позички.
Учасниками договору позички можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. При користуванні книгами з фондів бібліотек в Україні на стороні позичкоотримувача за договором позички можуть виступати не лише повнолітні особи, але і неповнолітні та малолітні особи
(п. 2.1. Типових правил користування бібліотеками в Україні, затверджених наказом Мінкультури України від 05.05.1999 р.). На стороні позичкодавця може виступати особа, яка є власником речі чи яка спеціально уповноважена власником на укладання договору позички.
” досліджуються загальні та спеціальні вимоги до укладання договору позички, визначаються істотні умови, вимоги до форми цього договору, а також характеризуються права та обов’язки його сторін.
До істотних умов договору позички слід відносити лише умову про його предмет. Строк та безоплатність не є істотними умовами договору позички.
Вимоги до форми договору позички містяться у ст. 828 ЦК України. Крім того, при визначенні форми договору позички субсидіарно застосовуються положення ст. ст. 639 та 205 ЦК України, відповідно до яких сторони мають право обрати форму правочину (зокрема, договору), якщо інше не встановлено законом.
Обґрунтовується, що обов’язкову письмову форму договору позички доцільно використовувати лише у разі передачі у безоплатне користування нерухомих речей (ст. 181 ЦК України) та транспортних засобів (за умови, що хоча б однією стороною договору є фізична особа). З огляду на зазначене, ст. 828 ЦК України пропонується викласти у такій редакції: “1. Договір позички між фізичними, юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою може укладатися в усній формі. 2. Договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремих частин), крім договору позички житла, укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу. Договір позички житла укладається у письмовій формі. 3. Договір позички транспортного засобу, в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню”.
Зміст договору як правовідношення складають права та обов’язки його сторін. На позичкодавця покладаються обов’язки, передбачені нормами глави 58 ЦК України “Найм (оренда)”: передати позичкоотримувачеві річ у комплекті та у стані, що відповідають умовам договору позички та її призначенню (ч. 1 ст. 767 ЦК України); передати річ у користування негайно або у строк, встановлений договором позички (ст. 765 ЦК України); попередити позичкоотримувача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна позичкоотримувача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею (ч. 2 ст. 767 ЦК України) тощо.
Позичкодавець має за договором позички також і права на: відчуження речі, яка передана ним у користування (ст. 832 ЦК України), безперешкодний контроль за використанням речі позичкоотримувачем тощо.
До кола обов’язків позичкоотримувача відповідно до ст. 833 ЦК України входить: підтримувати належний стан речі, забезпечувати належне зберігання речі, переданої йому у позичку, користуватися річчю за її призначенням або відповідно до мети, визначеної у договорі, користуватися річчю особисто, якщо інше не встановлено договором, тощо.
ЦК України не забороняє притримувати річ у випадку невиконання позичкодавцем зобов’язання з відшкодування збитків, завданих позичкоотримувачеві у зв’язку з користуванням річчю, переданою у позичку. Однак, до договору позички, з огляду на його безоплатний та довірчий характер, не повинні застосовуватися примусові заходи, у тому числі, і притримання, тому в ЦК України слід встановити заборону притримання речі, переданої у позичку.
” розглядаються загальні та спеціальні підстави зміни, розірвання та припинення договору позички. При цьому проводиться розмежування понять “припинення зобов’язань”, “зміна договору”, “припинення договору”, “розірвання договору”, “одностороння відмова від договору”, легальні визначення яких у ЦК України відсутні.
Відповідно до ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору змінює або припиняє зобов’язання з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов’язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили (ч. 3 ст. 653 ЦК України).
Договір позички може бути припинений із суб’єктивних (розірвання договору) та об’єктивних підстав. Цей договір припиняється із суб’єктивних підстав: у разі відмови однією із сторін від договору (абз. 2 ч. 2 ст. 763 ЦК України, ч. 1 ст. 834 ЦК України); на вимогу однієї із сторін через суд (ст. 830 ЦК України, ч. 2 та 3 ст. 834 ЦК України); за домовленістю сторін про розірвання договору (ч. 1 ст. 604, ч. 1 ст. 651 ЦК України).
Можливість відмови від договору позички, укладеного на невизначений строк, надається сторонам незалежно від наявності факту порушення договору однією із сторін (абз. 2 ч. 2 ст. 763 ЦК України). Із цих
міркувань зазначається про неузгодженість загальної норми ст. 615 ЦК України та наведеної спеціальної норми щодо відмови від договору позички, оскільки одностороння відмова від договору за змістом ст. 615 ЦК України завжди є наслідком порушення зобов’язання однією із сторін. У зв’язку з цим, пропонується викласти ч. 1 ст. 615 ЦК України у такій редакції: “1. Право на відмову від зобов’язання встановлюється договором чи законом”.
Відповідно до ч. 1 ст. 834 ЦК України позичкоотримувач має право повернути річ, передану йому у користування, у будь-який час до спливу строку договору. ЦК України встановлює, що позичкодавець не може відмовитися від договору до спливу його строку, а може вимагати його дострокового розірвання у випадках, передбачених ч. 2 ст. 834 ЦК України (коли у зв’язку з непередбаченими обставинами річ стала потрібною йому самому, коли користування річчю не відповідає її призначенню та умовам договору, коли річ самочинно передана у користування іншій особі, коли в результаті недбалого поводження з річчю її могло бути знищено або пошкоджено).
Договором позички можуть бути встановлені й інші підстави його дострокового розірвання на вимогу як позичкоотримувача, так і позичкодавця. Одночасно сторони можуть прямо виключити при укладанні договору будь-яку із законних підстав його дострокового розірвання, оскільки останнє є їхнім правом, а не обов’язком.
Характеризуються об’єктивні підстави припинення договору позички, встановлені ст. 835 ЦК України. Так, договір позички припиняється у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано у безоплатне користування, якщо інше не встановлено договором. Однак, зазначення у ст. 835 ЦК України про припинення договору позички у разі ліквідації юридичної особи є зайвим, оскільки законодавчо закріплено, що ліквідація юридичної особи припиняє зобов’язання, крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (ст. 609 ЦК України). У зв’язку з цим, пропонується виключити із тексту ст. 835 ЦК України слова “або ліквідації юридичної особи, якій річ було передано в користування”.
Пропонується змінити назву ст. 832 ЦК України “Право позичкодавця на відчуження речі” на назву “Зміни у суб’єктному складі договору позички” та доповнити цю статтю частиною 3 такого змісту: “3. У разі смерті фізичної особи – позичкодавця чи припинення юридичної особи (позичкодавця або позичкоотримувача) шляхом
злиття, приєднання, поділу чи перетворення їх права та обов’язки переходять до спадкоємця фізичної особи чи правонаступника юридичної особи або до іншої особи, до якої перейшло право власності чи інше речове право на річ, якщо інше не встановлено договором”.
Запропоновано нові підходи до визначення випадків переходу до позичкоотримувача ризику випадкового знищення чи пошкодження речі. У зв’язку з цим, пропонується доповнити ст. 833 ЦК України частиною 3 такого змісту: “Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження речі несе позичкоотримувач у разі затримання ним повернення речі позичкодавцеві, використання її не відповідно до умов договору чи призначення, самочинної передачі у користування іншій особі. Позичкоотримувач також несе ризик випадкового знищення чи пошкодження речі, якщо він при загальній небезпеці для речі, отриманої у позичку, та для власної речі, врятував свою річ, а отриману у позичку річ було знищено чи пошкоджено”. |
