ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАДАННЯ ПОСЛУГ В УМОВАХ ЧЛЕНСТВА УКРАЇНИ В СОТ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюються його предмет, об’єкт, мета та завдання, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. „Теоретичні засади правового регулювання надання послуг” складається із двох підрозділів, у яких автор зосереджується на дослідженні передумов виникнення та становлення правового регулювання надання послуг, а також джерел правового регулювання надання послуг.

У підрозділі 1.1. „Становлення правового регулювання надання послуг” міститься історико-правовий аналіз передумов зародження й розвитку правових основ послуг, висвітлюється становлення законодавства, яким регулюються відносини із надання послуг в Україні. Визначено три основні періоди розвитку правових основ послуг: дореволюційний період (друга половина ХІV – початок ХХ ст.), радянський період (1917 – 1991 рр.) та сучасний період – після набуття незалежності Україною. Установлено, що науково-правова категорія “послуга” не одразу здобула свого закріплення в законодавстві, незважаючи на те, що поява цього явища відбулася ще за часів Стародавнього Риму. В залежності від ідеології, що панувала в Російській імперії, до складу якої до 1917 року входила Україна, та СРСР, в термін “послуга” вкладався відповідний зміст.

Аналіз нормативно-правових джерел сучасного періоду дозволяє зробити висновок, що розвиток правових основ відносин у сфері послуг не набув свого логічного завершення. Законодавство України з питань господарсько-правового регулювання відносин з надання послуг позбавлено системної єдності: загальні положення містяться у ГК України, відносини, пов’язані з укладенням та виконанням договорів про надання послуг, врегульовано нормами ЦК України, специфіка цих відносин відображена у інших спеціальних законодавчих актах, багато питань, пов’язаних із організацією та здійсненням діяльності з надання послуг, вирішено на підзаконному рівні.

У підрозділі 1.2. „Джерела правового регулювання надання послуг” здійснено аналіз джерел правового регулювання відносин у сфері послуг з метою з’ясування їх системи та визначення ступеня ефективності. Встановлено, що джерелами правового регулювання господарських відносин, зокрема з надання послуг є: 1) нормативно-правові акти, 2) договір, 3) звичай.

Дисертантом констатується, що сьогодні створена певна нормативно-правова база, яка передбачає впорядкування такого складного й багатогранного явища, як надання послуг: Конституція України, ГК України, ЦК України, інші закони, спрямовані на формування адекватного правого середовища, що безпосередньо пов'язані з регулюванням відносин з надання послуг та закони, що стосуються регулювання діяльності професійних учасників, що надають ті або інші види послуг, підзаконні нормативно-правові акти. Але аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про їх недосконалість. Доводиться, що ефективне законодавче регулювання відносин в окресленій сфері, можливе лише за умови прийняття єдиного національного закону про торгівлю послугами, нормами якого будуть охоплюватися практично усі послуги.

Досліджується договірне (автономне) регулювання господарських відносин з надання послуг. Обумовлена необхідність закріплення в нормативно-правових джерелах (законах), зокрема ГК України механізмів захисту прав постачальників послуг через включення до ГК України відповідних розділів, присвячених договорам з надання послуг.

Враховуючи міжнародний характер діяльності з надання послуг і те, що законодавче регулювання цієї діяльності у світовому господарстві не відзначається одноманітністю, не виключається можливість регулювання відносин з надання послуг діловими узвичаєннями. У той же час встановлено, що поява світового ринку, діяльність суб'єктів транснаціональної економічної діяльності, зокрема СОТ, спричиняє зменшення їх ролі. На цей час сфера застосування ділових узвичаєнь в силу об`єктивних, в тому числі історичних, обставин, є незначною.

Наведені положення стали підґрунтям для висновку автора про те, що основним джерелом регулювання відносин з надання послуг є закон. Але темпи розвитку законодавчого регулювання відносин з надання послуг в Україні поки відстають від темпів розвитку як зарубіжного законодавства, так і самої сфери послуг: відсутня єдина нормативна база надання послуг, не вирішена проблема необхідності правового регулювання питань, пов'язаних з наданням певного виду послуг, зокрема телекомунікаційних. Вирішення цієї проблеми пропонується шляхом не приведення практики надання послуг відповідно до вимог ГК України, а шляхом удосконалювання самого закону.

Розділ 2. „Поняття надання послуг та принципи і заходи їх правового регулювання в умовах членства України в СОТ” складається із трьох підрозділів і присвячений визначенню понятійного апарату у сфері послуг, питанню класифікації послуг, особливостям їх постачання, а також проблемам визначення принципів, методів та господарсько-правових засобів впливу на сферу послуг у тому числі в аспекті членства України в СОТ.

Підрозділ 2.1. „Поняття надання послуг” присвячено проблемі тлумачення таких базових категорій, як „послуга”, „робота”, „торгівля послугами”. У результаті аналізу їх дефініцій автором запропоноване власне визначення цих понять.

У межах дослідження поняття „послуга” здійснюється критичний аналіз існуючих у літературі думок про послугу як вид діяльності (робіт), або як результат такої діяльності, який має форму товару. Виявлення специфічних ознак категорії послуги як об’єкта правовідносин дозволило автору дійти висновку, що сутність послуги можна розкрити розглядаючи її (послугу) в двох аспектах – як економічну та правову категорію. Причому послугу як економічну категорію пропонується розглядати як єдність процесу та результату праці, а в правовому розумінні – як певний вид суспільних відносин, економічна сутність яких полягає в наданні послуг (здійсненні дій (діяльності), що спрямовані на створення або зміну стану блага) та як об’єкт цих відносин – певне благо як мета, що досягається в результаті здійснення таких дій (діяльності) і має властивості товару.

Відносно переходу на прийняту в міжнародних договорах термінологію, пов’язану с використанням єдиного терміна „послуга” для позначення і робіт, і послуг, вважається неможливим здійснити повну заміну терміна „робота” терміном „послуга”. Пропонується у доктрині розглядати роботу саме як послугу, сутність якої полягає в здійсненні дій (діяльності), що спрямовані на створення матеріального блага, а на законодавчому рівні - замінити термін „робота” терміном „послуга, спрямована на створення матеріального блага”.

Встановлена природа послуг дозволяє автору аргументувати положення, що при правовому регулюванні зовнішньоекономічних зв`язків, в тому числі і в сфері послуг, повинен застосовуватися термін „торгівля послугами”, що містить у собі і оплатне надання послуг, і виконання робіт. З огляду на це дається визначення категорії „торгівля послугами” як господарської діяльності, яка пов’язана з виробництвом, розподілом, збутом, продажем та доставкою послуги (роботи) і здійснюване як переміщенням послуг із країни в країну, так і переміщенням самих виробників і споживачів послуг з однієї країни в іншу.

У підрозділі 2.2. „Класифікація послуг і особливості способів їх постачання” автором досліджено існуючі класифікації послуг, що закріплені на нормативному рівні та наведені у літературі з точки зору прийнятності використання критеріїв. Результат аналізу дозволив звернути увагу на існування певних послуг, специфіка яких вимагає закріплення на нормативно-правовому рівні. Економічна значимість цих послуг і існуючі проблеми у правовому регулюванні діяльності з їх надання виявили потребу у розробці критеріїв, за якими можна здійснювати єдину класифікацію послуг у різних предметних галузях. Констатується юридична значимість такого єдиного класифікаційного критерію, як способи торгівлі послугами.

Дисертантом доводиться, що прийняття єдиної класифікації послуг, яка відображає способи торгівлі послугами буде сприяти приведенню внутрішнього законодавства України у відповідність із нормами і принципами ГАТС і дозволить визначити умови і заходи регулювання діяльності як іноземних, так і національних постачальників на національному ринку послуг.

У підрозділі 2.3. „Принципи і заходи правового регулювання надання послуг” дисертантом здійснено аналіз принципів регулювання торгівлі послугами з використанням положень ГАТС. Аналіз рамочних принципів ГАТС і положень національного правового регулювання діяльності з торгівлі послугами свідчить про необхідність вдосконалення законодавства, що регулює цю діяльність з обов’язковим відображенням загальних принципів державного регулювання діяльності з торгівлі послугами. До принципів державного регулювання торгівлі послугами пропонується віднести наступні: 1) захист державою прав і законних інтересів виробників і споживачів послуг; 2) рівність і недискримінація учасників торговельної діяльності, якщо інше не передбачено законом; 4) взаємність відносно іншої держави (групи держав); 5) вибір заходів державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності, що є не більше обтяжними для учасників зовнішньоторговельної діяльності, чим необхідно для забезпечення ефективного досягнення цілей, для здійснення яких передбачається застосувати заходи державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності; 7) гласність у розробці, прийнятті й застосуванні заходів державного регулювання торговельної діяльності; 8) недопущення незаконного втручання органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність суб’єктів торговельної діяльності; 10) забезпечення права на оскарження в судовому або іншому порядку дій, що ущемляють право учасника торговельної діяльності на здійснення цієї діяльності. Обґрунтовано, що законодавче закріплення зазначених принципів встановлюватиме межі державного втручання в сферу торгівлі послугами та сприятиме здійсненню більш продуктивного державного регулювання торгівлі послугами.

Дисертантом виокремлено пріоритетні напрями удосконалення державного регулювання відносин з торгівлі послугами. Встановлено, що застосування передбачених в чинному спеціалізованому законодавстві України методів та властивих їм господарсько-правових засобів державного впливу не завжди адекватне конкретним цілям регулювання ринку послуг, що свідчить про необхідність перегляду норм чинного законодавства, зокрема у сфері стандартизації, сертифікації, ліцензування та здійснення державних закупівель послуг.

Розділ 3. „Особливості правового регулювання надання окремих видів послуг в умовах членства України в СОТ” складається із чотирьох підрозділів у яких висвітлюється сучасний стан і тенденції розвитку законодавства України, що регулює надання окремих видів послуг, оцінюється ступінь його відповідності праву СОТ, а також дається ряд рекомендацій з підвищення ефективності функціонування ринку послуг в умовах членства України в СОТ.

У підрозділі 3.1. „Особливості правового регулювання надання фінансових послуг” досліджено стан чинного законодавства України у сфері фінансових послуг. Встановлено, що наразі українське законодавство багато в чому відповідає основним нормам і принципам торгівлі фінансовими послугами СОТ, зокрема принципу недискримінації. Поряд з цим дисертантом акцентується увага на деяких наслідках застосування цього принципу в умовах відкриття внутрішнього фінансового ринку України.

З метою дістання найбільших переваг від допуску іноземного капіталу у фінансову систему України й збереження балансу конкуренції, пропонується застосовувати такі заходи, націлені на оптимізацію торгівлі фінансовими послугами, як: запровадження нормативно-організаційної селекції та моніторингу доступу іноземного капіталу, зокрема, установлення розміру (квоти) участі іноземних фінансових установ в банківській системі, нормування продажу банків з національним капіталом зарубіжним власникам; створення внутрішнього правового забезпечення, націленого на захист національних банків та клієнтів філій іноземних банків від можливих ризиків, що виникають у зв’язку з певними розбіжностями нормативно-правового забезпечення країни-реципієнта і країн-інвесторів; активізація інвестиційного процесу із застосуванням режиму пільгового оподаткування; створення стратегічних альянсів і груп із вітчизняних й іноземних фінансових компаній тощо.

У підрозділі 3.2. „Особливості правового регулювання надання транспортних послуг” аналізується правове забезпечення розвитку ринку транспортних послуг, транспортної системи України, досліджується вплив специфічних зобов’язань України щодо доступу на світовий ринок на український транспортний сектор та відповідність нормам чинного законодавства, що регулює відносини у цьому секторі.

Автором виявлено низку проблемних моментів, що заважають розвитку торгівлі транспортними послугами, якими є: недостатній розвиток наявної інфраструктури транспорту; низький рівень і незадовільний стан виробничо-технічної бази; низький рівень конкурентоспроможності транспортних коридорів; відсутність належних умов для транзитних перевезень; складна митна, податкова та тарифна політика. Недосконале і правове регулювання транспортної галузі, пов’язане з наявністю застарілих законодавчих актів, які суперечать новим ринковим умовам, неузгодженістю транспортного та інших галузей законодавства, а також невідповідністю окремих приписів транспортного законодавства міжнародним стандартам.

Визнано доцільними таки напрямки вдосконалення регулювання торгівлі транспортними послугами, як: вдосконалення нормативно-правової бази та методів державного регулювання, спрямовані на підвищення інвестиційної привабливості транспортної галузі, а також на врегулювання питання про конкуренцію на ринку транспортних послуг; розробка і вдосконалення методів і механізмів державного регулювання мотивації розвитку структур транспортної діяльності, зокрема у логістичної сфері, в цілях забезпечення якості транспортних послуг; розробка і введення в дію податкових, фінансово-кредитних та інвестиційних методів регулювання відносин у сфері транспорту; внутрішньоукраїнська і міжнародна гармонізація законодавства у сфері транспортних послуг.

У підрозділі 3.3. „Особливості правового регулювання надання телекомунікаційних послуг” дисертантом встановлено, що існуючий механізм правового регулювання надання телекомунікаційних послуг є недосконалим: відсутнє неналежне регулювання транскордонного телебачення, зокрема транскордонної ретрансляції телевізійних програмних послуг; існують недоліки у механізмі правового регулювання відносин з надання послуг рухомого (мобільного зв’язку) (відсутні спеціальні норми, що регулюють відповідальність сторін за договором про надання цих послуг, не знаходить спеціального регулювання якість послуги зв'язку); не вирішена проблема необхідності правового регулювання питань, пов'язаних з функціонуванням мережі Інтернет (зокрема, електронна торгівля, укладення угод з використанням мережі Інтернет, їх оподаткування, питання поширення реклами) тощо.

У зв’язку з цим визнано доцільними таки напрямки вдосконалення регулювання торгівлі телекомунікаційними послугами, як: визначення сектора інформаційних технологій як одного з найбільш пріоритетних напрямків науково-технічного розвитку й відповідна реструктуризація державних витрат; формування державної політики у сфері розвитку електронної комерції в України; державне фінансування підготовки висококваліфікованих фахівців в області інформаційних технологій; досягнення однаковості національного й міжнародного правового регулювання торгівлі телекомунікаційними послугами: нормативно-правове забезпечення діяльності суб’єктів, що здійснюють ретрансляцію телевізійних програмних послуг, захист інтересів правовласників цих програмних послуг; закріплення на законодавчому рівні норм про відповідальність сторін за невиконання або неналежного виконання зобов'язань з надання послуг рухомого (мобільного зв’язку), встановлення чітких критеріїв якості послуг рухомого (мобільного зв’язку), впровадження контролю й обмеження поширення реклами із застосуванням засобів електрозв’язку тощо.

У підрозділі 3.4. „Особливості правового регулювання надання туристичних послуг” аналізуються норми національного законодавства, що регулюють відносини з надання туристичних послуг. Встановлена невідповідність наявного правового регулювання надання туристичних і пов’язаних з ними послуг фактично існуючим відносинам. Визначено, що більшість норм законодавства спрямовані на регулювання діяльності з надання послуг виїзного туризму, а питанням внутрішнього та, особливо, в’їзного туризму уваги практично не приділено.

Автором акцентується, що зі вступом України до СОТ, зростанням темпів законотворчої діяльності, назріла необхідність виваженої оптимізації законодавства України, що регулює торгівлю туристичними послугами. Цей процес повинен відбуватися з урахуванням національних традицій, конституційних вимог та міжнародно-правових норм та проходити за таким напрямками, як: реструктуризація системи туристичної комерційної діяльності, надання підтримки у формуванні малого та середнього приватного підприємництва, спеціалізованого на створенні власного конкурентного туристичного продукту; удосконалення податкової політики у сфері туризму: спрощення обчислювальної бази оподаткування, диференціація принципів оподаткування за видами туризму, зниження податкового тиску на туристичні фірми; удосконалення технології стандартизації, сертифікації та статистики, візової стратегії України відносно іноземних держав, безпечних з міграційного погляду; створення механізму ліцензування суб’єктів туристичного бізнесу за видами туризму; впровадження таких інструментів туристичної діяльності як типовий договір на туристичне обслуговування, страхування відповідальності суб'єктів туристичної діяльності перед споживачам, а також системи недержавної добровільної сертифікації; створення системи інформаційно-аналітичного забезпечення торгівлі туристичними послугами; підготовка кваліфікованих фахівців для сфери туризму; створення різноманітних недержавних громадських туристичних організацій, їх входження у світові об’єднання, міжнародні організації та асоціації різного спрямування; формування великих національних та транснаціональних корпорацій.