ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, темами, визначено мету та завдання, об’єкт та предмет дослідження, методологію, емпіричну та теоретичну базу дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, надано інформацію про апробацію результатів дослідження та кількість публікацій за темою дисертації.
Перший розділ «Господарсько-правова природа регулювання страхування підприємницьких ризиків» складається з трьох підрозділів, в яких аналізуються поняття, види та правова природа відносин щодо страхування підприємницьких ризиків як предмету правового впливу.
У підрозділі 1.1 «Страхування підприємницьких ризиків як предмет правового регулювання» зроблено аналіз змісту поняття підприємницького ризику у контексті економічної та правової теорії.
Аналіз наукових джерел дозволив заперечити можливість прирівнювання підприємницького ризику до можливих наслідків діяльності підприємця, адже ризик є лише певною вказівкою на можливі наслідки майнового чи іншого характеру. Вказується на психологічне, інформаційне, освітнє та історико-динамічне значення цього ризику. Інакше втрачається динамічний та суб’єктивний характер ризику, інші чинники, що роблять можливим оцінку підприємницького ризику, зокрема й для сфери страхування.
У загальному вигляді у сфері підприємництва ризик визначено як небезпеку настання втрат та загрозу виникнення інших негативних економічних наслідків під час діяльності суб’єкта підприємницької діяльності для його майнового стану, репутації, умов здійснення діяльності та програми господарської діяльності.
Проведено комплексний аналізу вірогідних втрат підприємця для оцінки ризику як предмету страхування, що дозволяє не тільки встановити всі джерела ризику, але і виявити, які джерела превалюють, виокремивши підприємницький ризик з-поміж інших видів ризику.
У цьому разі у сфері підприємництва страхування пов’язується із усім розмаїттям напрямів господарювання та галузями економіки, а також пов’язується із змістовною частиною підприємництва, що притаманне йому незалежно від напряму діяльності.
Установлено, що категорія страхування підприємницького ризику не охоплюється особистим, майновим страхуванням або страхуванням відповідальності, визначеними у ст. 980 ЦК України. Цей висновок зроблено на підставі виокремлення спеціального об’єкта страхування та комплексних видів договорів страхування у цій сфері. Зокрема, обґрунтовується, що збиток не завжди є об’єктом забезпечення у складі відповідного страхового інтересу, адже цим об’єктом може виступати величина можливого відхилення від запланованого негативного наслідку господарської діяльності (несвоєчасне введення в експлуатацію, програш тендеру, націоналізація інвестицій, зниження котирувань акцій тощо), коли відповідні наслідки є більш складними, аніж цілі попередження настання збитків у юридичному значенні.
У зв’язку із цим пропонується не лише доповнити ст. 980 ЦК положеннями про страхування підприємницьких ризиків, але й деталізувати у ГК особливості правового регулювання відповідних відносин.
У підрозділі 1.2 «Генезис правовідносин страхування підприємницьких ризиків та їх види» проведена класифікація відносин щодо страхування підприємницьких ризиків.
Доведено, що вплив морської торгівлі на виникнення та розвиток страхування як економічної категорії максимально наближає його до потреб убезпечення від настання негативних результатів підприємницької діяльності.
Показано, що лише наприкінці ХХ століття підприємницькі ризики відмежовуються в окремий різновид страхових відносин по напрямам та об’єктам страхування, особливо у зв’язку із появою правил Інкотермс.
Обґрунтовано широкий та вузький підхід до визначення видів підприємницьких ризиків, що стають предметом страхування. Перший враховує усі види страхування, що виникають у підприємницькій діяльності суб’єктів господарювання, у тому числі включаючи страхування майна та відповідальності підприємця. Другий, пов’язаний із виділенням суто спеціалізованої діяльності щодо страхування підприємницьких ризиків, у тому числі страхування валютних ризиків, страхування ключової особи бізнесу, перестрахування, ризиків монополізації ринку, анулювання ліцензії, банкрутства контрагента тощо.
Наведено аргументи на користь того, що положення ст.ст. 9, 10 ГК України щодо врегулювання форм та напрямів державної економічної та соціальної політики чітко вказують на зв’язок макроекономічного регулювання із ризиками для господарської діяльності та усім розмаїттям ризиків, яким піддана підприємницька діяльність.
У підрозділі 1.3. «Господарсько-правовий характер відносин страхування підприємницьких ризиків» доведено, що врегулювання відносин щодо страхування підприємницьких ризиків нормами господарського права дозволяє комплексно врегулювати ці відносини, а також врахувати специфіку господарських відносин у страхуванні порівняно з цивільними.
Обґрунтовано, що підтримуючи страхування у підприємницькій діяльності, держава фактично стимулює ініціативу підприємців та розвиток економічних відносин. У результаті виникає комплекс приватноправових та публічноправових положень щодо страхування, який найбільше виражений саме у сфері страхування підприємницьких ризиків, де беруть участь спеціалізовані суб’єкти – підприємці. Страхова діяльність має ширший зміст, ніж укладення договорів страхування та їх виконання. Суспільна потреба у встановленні вимог до діяльності щодо страхування підприємницьких ризиків реєстраційного, ліцензійного, валютного, конкуренційного та іншого характеру, дозволила обґрунтувати виведення цієї діяльності за межі цивілістики та віднесення до галузі господарського права.
Виявлено, що зв’язок інституту страхування підприємницьких ризиків із господарським правом дозволяє не лише розвивати страхування як специфічний професійно орієнтований різновид господарської діяльності, але й узгоджувати його із загальними напрямами та механізмами господарювання, закладаючи елементи використання позитивних забезпечувальних та стимулюючих рис страхування для розвитку загалом економічної системи.
На прикладах страхування у капітальному будівництві та ядерному страхуванні доводиться зв’язок страхування підприємницьких ризиків із різноманітними інститутами господарського права, зокрема, істотними умовами договору, адміністративно-господарськими санкціями, відновленням платоспроможності страхових компаній тощо.
Другий розділ «Зміст господарсько-правового регулювання сфери страхування підприємницьких ризиків» складається з трьох підрозділів, у яких розглядаються особливості господарсько-правового впливу на сферу страхування підприємницьких ризиків, обмеження у здійсненні страхової діяльності та господарсько-договірне оформлення страхування підприємницьких ризиків.
У підрозділі 2.1 «Мета та завдання господарсько-правового регулювання сфери страхування підприємницьких ризиків» досліджуються специфічна мета та завдання, що ставить перед собою держава при закріпленні у законодавстві положень щодо страхування підприємницьких ризиків.
Головною метою господарсько-правового регулювання відносин щодо страхування підприємницьких ризиків визначено стимулювання сторін господарських відносин до укладання відповідних договорів. Це стимулювання може здійснюватися у різний спосіб: шляхом створення організаційно-правових умов, що дозволяють оперативно та недорого укладати договори страхування, започаткуванням сприятливого податкового режиму цього страхування, забезпеченням державного контролю за своєчасністю та пропорційністю здійснення страхових відшкодувань тощо.
При цьому визначається страховий інтерес як орієнтир державного стимулювання цих відносин.
Акцентовано увагу на тому, що держава за допомогою господарсько-правових норм має забезпечити створення надійного механізму відносин між підприємницькими структурами щодо погашення платежів загалом, та погашення належних до сплати страхових відшкодувань, особливо.
По суті використання цивільно-правових механізмів забезпечення виконання зобов’язань у цьому разі визнається неефективним. Зокрема, найбільш дієвим заходом у цьому разі пропонується визнати запровадження адміністративно-господарських санкцій, що кваліфікують відповідні порушення саме у зв’язку із конкретними фактами, доведеними у суді, зокрема у господарському суді.
Зокрема, Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг (Нацкомфінпослуг) має бути наділена повноваженнями припиняти дію відповідної ліцензії у разі наявності неодноразового доведеного у суді факту несвоєчасної виплати коштів за страховими договорами з боку страхових компаній, стягнення з страхової компанії адміністративно-господарського-штрафу у розмірі 20 % суми кожної несвоєчасної виплати, підтвердженої рішенням суду, запроваджувати унесення страхових компаній, що здійснюють затримку виплат відшкодувань, у спеціальний реєстр, відкритий до публічного доступу.
У зв’язку із вступом України до СОТ, що мало наслідком виведення за кордон страхових резервів та зменшення захищеності національних страховиків, обґрунтовано необхідність коригування положень вітчизняного законодавства про страхування, які допускають неконтрольоване державою надання послуг нерезидентами. Зокрема, запропоновано поширити на них відповідну звітність та національний режим оподаткування й зобов'язати іноземні компанії зберігати вільні резерви страхових фондів, отримані від резидентів, в уповноважених банках України. Це усуне дискримінацію вітчизняних страховиків, посилить економічну безпеку й гарантії захисту майнових прав суб'єктів господарювання України.
У підрозділі 2.2. «Публічно-господарські обмеження страхування підприємницьких ризиків» аналізуються законодавчі обмеження щодо свободи здійснення діяльності зі страхування підприємницьких ризиків.
Обґрунтовано, що для сфери господарювання та підприємництва визначальним стає встановлення саме правових обмежень, а не нормативних дозволів, рекомендацій або координаційних актів. Важливість останніх для організації загалом системи страхового ринку не заперечується, але з урахуванням приписів ст. 42 Конституції України вони визначаються як такі, що мають підпорядкований характер. У цьому контексті аналізуються стосовно сфери дослідження публічні обмеження у наданні фінансових послуг організаційно-корпоративного, кадрового, капіталоутворюючого, платіжно-забезпечувального, контрольно-наглядового, функціонального, технічного, звітно-бухгалтерського, конкурентного та іншого характеру.
Відстоюється позиція щодо розширення переліку організаційно-правових форм страхових компаній задля залучення інвестицій до страхової справи, а не дотримання інтересів контролюючих органів.
Акцентовано увагу на необхідності збереження на сьогоднішньому рівні мінімального статутного капіталу страхових компаній. По-перше, це дозволяє зберегти досягнутий рівень залучення вітчизняного капіталу у страхову діяльність та високий рівень страхових послуг, що надаються середніми та невеликими страховими компаніями. По-друге, обґрунтовано, що не розмір статутного капіталу, а належний рівень наявних резервів та активів, належний менеджмент щодо управління страховими резервами, контроль ризиків та додержання інших економічних нормативів діяльності забезпечують стабільну та ефективну роботу страхових компаній і виконання ними зобов’язань перед кредиторами.
Обґрунтовано, що страхові компанії існують задля зменшення ризиків ведення підприємницької діяльності та інших ризиків, які не залежать від волевиявлення страхувальників. За цих умов формування, управління та розпорядження страховими резервами має здійснюватися під наглядом держави, яка зацікавлена у стабільності майнових відносин. У цьому аспекті пояснюється необхідність уведення механізмів попередження перевищення фактичного запасу платоспроможності страховика над розрахунковим нормативним запасом платоспроможності.
У підрозділі 2.3. «Господарсько-договірний механізм страхування підприємницьких ризиків» розкрито проблемні аспекти укладання, зміни та припинення договорів страхування підприємницьких ризиків, у тому числі шляхом виконання.
Піддано критиці існуючі визначення договору страхування підприємницьких ризиків, які не містять вказівки на елементи небезпечності та випадковості у підприємництві, а також ототожнюють негативний результат діяльності підприємця лише із збитками. Якщо у договорі страхування підприємницького ризику немає вказівки на ризик, то втрачається зміст предмету договору страхування.
Розглянуто низку проблем, що виникають при страхуванні підприємницьких ризиків, зокрема, складності оцінки ризику, проблема справедливого розподілі сум страхових премій, франшизи та страхових відшкодувань у договорі страхування підприємницьких ризиків тощо.
Акцентовано увагу на необхідності закріплення положень щодо договору страхування підприємницьких ризиків у ГК України. Запропоновано доповнити кодекс статтею 354-1, в якій були би визначені його предмет та публічно-правові вимоги, що дозволяють усунути зловживання шляхом використання бюджетних коштів при страхуванні, уводять поняття генерального полісу, а також надають додаткові гарантії учасникам договору страхування відповідних ризиків. Зокрема, пропонується запровадити поняття звичайного страхового інтересу, а також застосовувати звичайні ціни страхового тарифу (звичайний страховий тариф) як критерій правомірності відповідних угод.
Третій розділ «Господарсько-правова специфіка страхування окремих підприємницьких ризиків» складається із трьох підрозділів, у яких розглянуто проблемні аспекти страхування фінансових ризиків, перестрахування та інвестиційних ризиків у підприємницькій діяльності.
У підрозділі 3.1. «Господарсько-правове забезпечення страхування фінансових ризиків у підприємницькій діяльності» акцентовано увагу на найбільш проблемному напрямі страхування підприємницьких ризиків, що охоплюється фінансовими чинниками.
Фінансовий ризик визнається специфічною рисою підприємницької діяльності. Визначено та класифіковано основні види фінансових ризиків підприємця, що підлягають страхуванню, виходячи із взаємопроникнення та спільного спектру дії фінансових та економічних ризиків: ризик неплатоспроможності (банкрутства), кредитний ризик, ризик невиконання договірних зобов’язань контрагентами, особливо щодо сплати коштів, податковий ризик, інфляційні ризики, валютний ризик, процентний ризик, ризик несвоєчасного здійснення розрахунково-касових операцій, у тому числі порушення порядку протесту векселів, емісійний ризик тощо.
Зосереджено увагу на кредитних ризиках як об’єктах страхування. Класифіковано страхування кредиту банком від непогашення (банк страхує свій кредитний портфель) і страхування позичальником відповідальності за невиконання зобов'язань за кредитним договором (позичальник страхується на випадок звільнення або різкого падіння власних доходів).
Розроблено пропозиції щодо вдосконалення Методики формування та списання небанківськими фінансовими установами резерву для відшкодування можливих втрат за всіма видами кредитних операцій (за винятком позабалансових, крім гарантій), придбаними цінними паперами, іншими активними операціями згідно із законодавством, включаючи нараховані за всіма цими операціями проценти та комісії.
Обґрунтовано, що страхування під цінні папери не можна жодним чином ставити поряд із страхуванням кредитних зобов’язань, адже не всі цінні папери визначають відносини позики з згідно із Законом України «Про цінні папери та фондовий ринок». До страхування під облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; казначейські зобов'язання України; ощадні (депозитні) сертифікати; векселі пропонуються інші підходи, враховуючи положення Директиви Європейської Ради № 92/49/ЕЕС від 18 червня 1992 р. щодо узгодження законів, нормативних актів та адміністративних положень, що регулюють операції, пов'язані з прямим страхуванням іншим, ніж страхування життя.
У підрозділі 3.2. «Господарсько-правове забезпечення перестрахування» розглядається підприємницька природа перестрахування.
Обґрунтовано недостатність цивілістичного підходу до перестрахування як такого, що виходить за межі страхування підприємницьких ризиків. Незбитковість страхових виплат у перестрахуванні, що є основою цих підходів, спростовується реально існуючою наявністю ризику в перестраховій діяльності, намаганням перестрахувальників перекласти ризик власних платежів на користь страховика на іншого підприємця – перестраховика. Доведено, що страховик не може повністю перекласти відповідальність перед страхувальником на перестраховика у результаті перестрахування, а тому ризик втрати страхових резервів та зменшення прибутковості власної діяльності на випадок настання страхового випадку завжди зберігається, чим підтверджується її негативний, непередбачуваний та комерційний характер.
Обґрунтовано, що завдяки перестрахуванню будь-який ризик непідприємницького типу у відносинах між страхувальником та страховиком стає ризиком підприємницького характеру у відносинах між страховою компанією та перестраховиком. Ця трансформація набуває юридичних ознак, коли цей спір підпорядковується положенням господарського права, адміністративного законодавства, звичаїв ділового обороту, міжнародних актів.
Доступність перестрахування визначено як умову підвищення фінансової стійкості вітчизняних страховиків та одночасно як спосіб зниження ризиків в економіці загалом, умовою підвищення її інвестиційної привабливості.
Піддано критиці чинний порядок реєстрації договорів перестрахування, який утворює організаційні обтяження, не зумовлені суспільними потребами. Зокрема, необхідність нотаріального посвідчення договорів перестрахування не лише збільшує операційні витрати, але й вартість страхових послуг. Непропорційними є вимоги щодо відповідності договорів перестрахування усім положенням законодавства України, хоча у випадку участі у цих відносинах нерезидентів, відповідно до міжнародного приватного права, мають бути додержані лише імперативні норми законодавства України та норми, що встановлюють публічний порядок.
Обґрунтовується необхідність змінити з дозвільного на явочний порядок реєстрації договорів перестрахування із наданням Нацкомфінпослуг повноважень звертатися до суду із вимогами про скасування такої реєстрації у випадку невідповідності договорів певним законодавчим вимогам.
Аби перестрахування у нерезидентів не використовувалось для виводу капіталів за межі держави та уникнення від оподаткування пропонується розглядати перестрахування у контексті загальних умов страхової діяльності із уведенням відповідних публічних обмежень. Зокрема, аргументовано неадекватність прив’язування розміру оподаткування до рівня надійності страхової компанії у Податковому кодексі України.
У підрозділі 3.3. «Господарсько-правове регулювання страхування інвестиційних ризиків у підприємницькій діяльності» розглянуто особливість правового регулювання відносин щодо страхування інвестиційних ризиків у підприємництві.
Страхування інвестиційних ризиків є різновидом страхування підприємницьких ризиків, оскільки в економічному сенсі інвестування в сфері господарювання завжди пов’язано із очікуванням інвестором певного прибутку, дивідендів, зростання вартості активів чи економічної влади. Обґрунтовано подвійну природу цих відносин: по-перше, страхування є механізмом забезпечення інвестування із використанням страховими компаніями страхових резервів, по-друге, діяльність страхових компаній спрямована на попередження настання для страхувальників майнових втрат: зміни кон’юнктури ринку, помилки керівного складу, що призвели до стягнення податкових штрафів та неустойки, рейдерських захоплень підприємств тощо.
Наведено аргументи на користь того, аби обов’язкові види страхування враховували найбільш ризиковані інвестиції: інвестування у фонди фінансування будівництва та фонди операцій з нерухомістю, пайові та інвестиційні корпоративні фонди, інші об’єкти спільного інвестування, які здійснюються непрофесійними учасниками ринку тощо. Запропоновано внести зміни до ст. 7 Закону України «Про страхування».
Пропонується визначити державну компенсацію страхових платежів при страхуванні інвестиційних ризиків як основу для покращання інвестиційного клімату та як один з засобів державної підтримки суб’єктів господарювання при інвестуванні в ризиковані галузі, зокрема у відновлювані джерела енергії, інновації, наукові дослідження, модернізацію атомної енергетики, космічної діяльності, діяльності у галузі суднобудування та літакобудування, верстатобудування, концесії тощо. Зокрема, ст. 16 ГК України пропонується доповнити положенням про те, що до засобів державної підтримки суб’єктів господарювання відноситься державна компенсація страхових платежів при страхуванні інвестиційних ризиків. | 
