ГОСПОДАРСЬКО - ПРАВОВІ ЗАСОБИ ЗАПОБІГАННЯ БАНКРУТСТВУ ВНАСЛІДОК НЕДОБРОСОВІСНОГО ГОСПОДАРЮВАННЯ Автореферат

Розділ 1. Загальна характеристика банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання складається із двох підрозділів, в яких розглянуто еволюцію розвитку правового регулювання відносин банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання та розкрито поняття банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання.

У підрозділі 1.1. «Історія становлення і розвитку інституту неспроможності (банкрутства) в Україні» розглянуто ґенезу законодавства про неспроможність (банкрутство) з точки зору становлення та розвитку заходів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання.

Проведений аналіз дозволив виокремити етапи формування та розвитку положень законодавства щодо запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання. На 1-му етапі (з X до XVII ст.) у нормах Руської правди (ст.54) вперше було закріплено поділ неспроможності на види та виокремлено нечесну неспроможність. Встановлено запобіжні заходи щодо вчинення дій, які тягнуть нечесну неспроможність, шляхом закріплення суворих положень щодо відповідальності неспроможного купця. Вперше регламентовано процесуальні дії, за допомогою яких встановлювався факт скоєння банкрутом недобросовісних дій.

На 2-му етапі ( XVIII ст. – початок ХХ ст.) законодавець встановлює положення, які мають безпосередньо випереджувальний вплив і спрямовані на запобігання негативних наслідків банкрутства кредитора (у тому числі і від недобросовісних суб’єктів). А саме у його межах встановлено відповідальність боржника за порушення безпосередньо порядку провадження у справах про банкрутство. Заходи, які спрямовані на обмеження волі боржника (кримінальні заходи), доповнено заходами щодо обмеження його прав, як громадянина; вперше впроваджено відповідальність кредиторів за недобросовісні дії щодо інших учасників конкурсного провадження. Встановлено заборону на здійснення боржником певних операцій щодо його майна після відкриття конкурсного провадження, з’являються положення щодо можливості визнання угод боржника недійсними, впроваджено відповідальність посадових осіб конкурсного процесу.

Для 3-го етапу (період соціалістичної економіки) характерна повна підпорядкованість норм законодавства про неспроможність (банкрутство) загальногосподарському інтересу. У нормах цивільного та кримінального законодавства містяться лише окремі положення щодо регулювання відносин неспроможності (банкрутства). Нечисленні законодавчі норми про банкрутство стосувалися переважно порядку ліквідації певних видів суб’єктів господарювання. Фактично не застосовуються господарсько-правові заходи запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання, які існували у законодавстві попереднього періоду. Нечисленні положення щодо неспроможності існують тільки протягом певної частини цього періоду (а саме за часів НЕПу), а у законодавстві часів радянської економіки вони відсутні.

4-етап (з 1992 р. по наш час) починається з прийняттям першого в Україні Закону «Про банкрутство» від 14.05.1992 р. №2344-ХІІ «Про банкрутство». Значущою віхою цього етапу є прийняття Господарського кодексу України, який містить спеціальні норми щодо господарсько-правової відповідальності у сфері запобігання банкрутству та надає визначення фіктивного та умисного банкрутства. Про активний розвиток сучасного вітчизняного законодавства про неспроможність (банкрутство) свідчить затвердження 22.12.2011 р. нової редакції Закону України про банкрутство. До характерних особливостей цього періоду належить: використання засобів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання, які загалом орієнтовано на потреби ринкової економіки; врегулювання трансграничних аспектів неспроможності; відсутність узгодженості між положеннями господарського, кримінального та адміністративного права щодо засобів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання» проаналізовано окремі наукові підходи до визначення понять «неспроможність», «неплатоспроможність» та «банкрутство» та відзначено, що на сьогодні у цій сфері існує полісемія думок щодо сутності цих понять. У роботі поділяється думка окремих науковців, які наголошують на необхідності застосування поняття «неспроможність» як найбільш широкого за своїм змістом. Зауважується, що цей термін переважно вживається також і у міжнародно-правових актах, які регулюють відносини у цій сфері.

У контексті вищенаведеного відзначається, що використання терміну «неспроможність» у ст. 209 ГК України у якості загального є цілком виправданим та логічним. Однак сам його зміст потребує більш чіткої дефініції, яка повинна надати точніше уявлення про іменований об’єкт. Обґрунтовано, що посилання на частину четверту ст. 205 ГК України, яке міститься у частині першій ст. 209 цього Кодексу, є недостатньо коректним, а тому потребує виключення.

Констатується, що сьогодні поняття недобросовісності досить активно застосовується як в спеціальній літературі, так і в нормах діючого законодавства, але узагальнюючі поняття недобросовісного господарювання та банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання відсутні. З урахуванням проведеного аналізу запропоновано визначення банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання.

У роботі досліджено вплив застосування критеріїв неспроможності (критерію неоплатності та критерію «неплатоспроможності») на рівень банкрутств внаслідок недобросовісного господарювання. Дістали подальшого розвитку положення щодо застосування диференційованого критерію неспроможності з метою запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання.

Розділ 2. Правове регулювання господарських відносин щодо запобігання доведення підприємств до банкрутства складається із двох підрозділів, у яких досліджено основні напрями державної економічної політики у сфері запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання та надано характеристику господарсько-правових засобів запобігання такому банкрутству.

У підрозділі 2.1. «Державна економічна політика та правове регулювання банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання» досліджено роль державної економічної політики у запобіганні банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання. Встановлено, що за наявності загального визнання ведучої ролі держави у ефективному функціонуванні інституту банкрутства єдиної думки щодо пріоритетності напрямів законодавства про банкрутство сьогодні не існує, як у науковців, так і у законодавців різних країн.

Відзначено, що у преамбулі Закону про банкрутство не відображено такі важливі аспекти, як необхідність спрямування дії норм Закону на досягнення балансу інтересів учасників процедури банкрутства, попередження порушень у сфері банкрутства, тощо. У зв’язку з цим преамбулу Закону про банкрутство запропоновано викласти наступним чином: «Цей Закон встановлює умови та порядок попередження неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності – боржника, відновлення його платоспроможності або визнання його банкрутом з метою забезпечення балансу інтересів кредиторів та боржників, а також захист їх прав та законних інтересів від неправомірних дій у процедурі банкрутства».

Зауважується, що єдиним нормативно-правовим актом, який містить спеціальні положення щодо загальних засад державної політики з питань банкрутства, у тому числі запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання, є ГК України. Виокремлено напрями такої політики, які закріплено у статті 214 ГК України.

На підставі аналізу практики реалізації положень законодавства щодо вживання своєчасних заходів запобігання банкрутству запропоновано внести уточнення у визначення санації боржника до порушення справи про банкрутство, яке міститься у ч. 5 ст. 5 редакції Закону про банкрутство від 22.12.2011 р.

Акцентовано увагу на тому, що ефективна реалізація державної політики у сфері запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання потребує оптимального визначення компетенції органу, який відповідатиме за практичне втілення заходів такої політики. Проаналізовано повноваження державного органу з питань банкрутства, які закріплено у статті 2 Закону про банкрутство (ст. 3 Закону у редакції 22.12.2011 р.). Обґрунтовано внесення змін до ч. 2 ст. 214 ГК України та ч. 1 ст. 3 Закону про банкрутство у редакції 22.12.2012 р.

У підрозділі 2.2. «Система господарсько-правових засобів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання» проаналізовано окремі наукові підходи до визначення понять «запобігання банкрутству», «правові засоби», «господарсько-правові засоби запобігання банкрутству».

Досліджено склад та види господарсько-правових засобів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання. Запропоновано виокремлювати наступні засоби:

обов’язок засновників (учасників) суб'єкта підприємництва, власника майна, суб’єкта підприємництва – громадянина, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, наділених господарською компетенцією, у межах своїх повноважень вживати своєчасних заходів щодо запобігання банкрутству суб’єкта господарювання;

обов’язок боржника подати заяву про порушення справи про банкрутство;

обов’язок ліквідатора (ліквідаційної комісії) звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство;

заборона щодо вчинення певних дій щодо майна боржника та зміни його організаційно-правового статусу;

припинення повноважень керівника боржника або органів управління боржника у процедурі розпорядження майном боржника;

визнання недійсними угод боржника;

відмова від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство;

встановлення господарсько-правової відповідальності за порушення законодавства про банкрутство.

У роботі розкрита сутність вищенаведених засобів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання, порядок їх нормативного регулювання та досвід практичного застосування. Акцентовано увагу на тому, що окремі аспекти правової регламентації таких засобів потребують подальшого уточнення та доповнення.

Запропоновано уточнити обов’язок щодо вживання заходів запобігання банкрутству та конкретизувати у ч. 2 ст. 5 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. термін, у який керівник боржника зобов’язаний надіслати засновникам (учасникам, акціонерам) боржника, власнику майна (органу, уповноваженому управляти майном) боржника відомості щодо наявності ознак банкрутства та процедуру такого повідомлення. Обґрунтовано, що права розпорядника майна на подання до господарського суду позову доцільно доповнити правом на таке звернення у разі порушення боржником вимог ч. 5, 6 та 8 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р.

Зазначено, що у правовому регулюванні відносин, пов’язаних із банкрутством боржника, який знаходиться у процесі ліквідації, наявні певні прогалини, які не дозволяють належним чином використати потенціал цього засобу запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання. У зв’язку із цим пропонується внести відповідні зміни до ч.1 ст. 95 Закону про банкрутство у редакції від 22.12.2011 р., встановивши що ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язані не пізніше місячного строку з моменту виявлення вказаних у Законі обставин (але не пізніше місяця з дати затвердження проміжного ліквідаційного балансу) звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство юридичної особи, що ліквідується.

Автор поділяє думку тих вчених, які обґрунтовують, що положення діючого законодавства щодо визнання угод боржника недійсними нездатні повною мірою запобігти недобросовісним діям учасників відносин неспроможності та потребують подальшого вдосконалення. У роботі запропоновано доповнення переліку підстав визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника такими підставами, як передача боржником майна на отримання якого кредитор не мав права чи строк передачі якого ще не настав; збільшення внаслідок правочину (майнових дій) боржника розміру суми, яку має отримати кредитор у разі визнання боржника банкрутом та його ліквідації; зміна угодою за участю боржника черговості задоволення вимог кредиторів у процедурі ліквідації боржника; укладення угоди з особою, яка володіє (володіла) корпоративними правами підприємства, пов’язана з виходом такої особи із складу учасників боржника (з внесенням змін до ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р.).

Зазначається, що вдосконалення потребують також окремі аспекти порядку визнання правочинів (договорів) боржника недійсними. Зауважується, що необхідність підвищення рівня запобігання банкрутств внаслідок недобросовісного господарювання обумовлює доцільність доповнення обов’язків керуючого санацією, для чого запропоновано виключити з ч. 5 ст. 28 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. положення про право керуючого санації подавати заяви про визнання правочинів (договорів), укладених боржником, недійсними та закріпити у ч.6 цієї статті його обов’язок подавати таку заяву.

Зазначається, що надання окремим конкурсним кредиторам права звертатися із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника є недоцільним, про що свідчить негативний досвід застосування відповідного положення в зарубіжних країнах. Запропоновано закріпити право подавати таку заяву до суду за арбітражним керуючим та комітетом кредиторів, у зв’язку з чим внести зміни до ч. 1 ст. 20 вище названого Закону та уточнити компетенцію комітету кредиторів у ч. 8 ст. 26, вказавши, що до компетенції комітету кредиторів належить звернення до господарського суду не тільки з вимогою про визнання недійсними правочинів (договорів), але і про спростування майнових угод боржника.

Обґрунтовано, що положення ч. 3. ст. 20 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. щодо можливості погашення боргу кредитора за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією в першу чергу в процедурі банкрутства надаватимуть можливість маніпулювання черговістю задоволення вимог кредиторів, сприятимуть здійсненню недобросовісних дій у процедурі банкрутства. У зв’язку із цим запропоновано ч. 3 ст. 20 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. встановити, що кредитор за недійсним правочином (договором) або спростованою майновою дією має право вибору: виконання зобов’язання боржником у натурі після припинення провадження у справі про банкрутство або погашення свого боргу після задоволення вимог кредиторів третьої черги у процедурі банкрутства.

Запропоновано уточнення положень діючого законодавства щодо відмови від виконання угод боржника, закріпивши у ч. 10 ст. 28 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. обов’язок керуючого санацією відмовитися від правочинів (договорів) боржника, вчинених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково, якщо виконання правочину (договору) завдає збитків боржнику або виконання правочину (договору) створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.

Розділ 3. Головні напрями вдосконалення механізму запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання складається із двох підрозділів, у яких проведено порівняльно-правовий аналіз законодавства про господарсько-правові заходи запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання та визначено напрями і сформульовано пропозиції щодо удосконалення механізму запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання.

У підрозділі 3.1. «Врахування зарубіжного досвіду в процесі вдосконалення механізму запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання» проводиться дослідження відповідного досвіду правового регулювання у зарубіжних країнах, у тому числі – у контексті його використання для подальшого удосконалення законодавства України за темою дисертації.

У роботі досліджено, переважно, досвід таких країн, як Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Великобританія, США, оскільки, з одного боку, це країни з найбільш ефективною ринковою економікою, а з іншого, різниця у правовому регулюванні досліджуваних питань у цих країнах, дозволяє максимально повно використати можливості зарубіжного досвіду з метою вдосконалення вітчизняного законодавства.

У дисертації відзначається, що на сьогодні законодавство усіх розвинених країн закріплює господарсько-правові засоби запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання. Їх склад, як правило, не залежить від того, «прокредиторська», чи «продебіторська» спрямованість законодавства про банкрутство використовується у країні.

Низка положень щодо господарсько-правових засобів запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання носить транснаціональний характер і може бути корисна з метою удосконалення вітчизняного законодавства.

До найбільш розповсюджених та ефективних належать такі заходи запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання, як: захист боржника від недобросовісних дій кредиторів на стадії початку провадження у справах про банкрутство; можливість звернення певних посадових осіб із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство як засіб захисту публічних інтересів; застосування забезпечувальних заходів; визнання недійсними угод боржника; можливість відмови від угод боржника під час реабілітаційних процедур; притягнення до відповідальності зацікавлених осіб, коло яких є досить широким (учасники та керівники боржника; кредитори; особи, що мають доступ до активів боржника тощо); притягнення до відповідальності посадових осіб конкурсного процесу; наявність заходів кримінальної відповідальності, які використовуються більш широко, ніж в Україні (за порушення мораторію, шахрайське отримання майна боржника; приховування майна боржника, знищення чи фальсифікацію документів тощо).

Запропоновано з урахуванням зарубіжного досвіду при вдосконаленні механізму запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання враховувати такі аспекти, як: встановлення обов’язку публічних акціонерних товариств повідомити суд (державний орган з банкрутства) про виявлення ознак неспроможності; застосування заходів дискваліфікації щодо осіб, дії яких викликали банкрутство внаслідок недобросовісного господарювання; застосування обмежуючих заходів щодо боржника, винного у банкрутстві внаслідок недобросовісного господарювання (права бути обраними до органів місцевого самоврядування, бути мировими суддями, членами місцевих податкових служб тощо).

У підрозділі 3.2. «Удосконалення механізму запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання» на основі доктринальних підходів щодо сутності та складу поняття «механізм правового регулювання» проаналізовано поняття «механізм правового регулювання відносин неспроможності».

Обґрунтовується, що у зв’язку із відсутністю цілеспрямованої державної політики, неузгодженістю положень господарського, господарсько-процесуального, адміністративного та кримінального законодавства у цій сфері подальший розвиток правового забезпечення запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання доцільно здійснювати на підставі цілісної Концепції протидії банкрутствам внаслідок недобросовісного господарювання. За підсумками проведеного у дисертаційній роботі дослідження запропоновано загальні напрями розвитку законодавства щодо запобігання банкрутству внаслідок недобросовісного господарювання, як складові такої Концепції, а саме: удосконалення порядку порушення провадження у справах про банкрутство; оптимізація законодавчих положень щодо видів господарсько-правових порушень у сфері неспроможності (банкрутства); подальший розвиток положень законодавства щодо господарсько-правової відповідальності при неспроможності (банкрутстві) та узгодження їх з нормами інших галузей права про відповідальність у сфері банкрутства; закріплення ефективної системи забезпечення захисту активів боржника від недобросовісних дій учасників відносин неспроможності (банкрутства); посилення заходів щодо запобігання банкрутству державних підприємств.

Задля запобігання використанню процедури подачі заяви про порушення справи про банкрутство для здійснення банкрутства внаслідок недобросовісного господарювання запропоновано включити до ч. 5 ст. 15 Закону про банкрутство від 22.12.2011 р. абзац шість наступного змісту: «Кредитор, який відклав заяву на підставі положень цієї частини не може ініціювати порушення справи про банкрутство цього ж боржника протягом шести місяців з дати відкликання заяви».

Стверджується, що потребує чіткого визначення коло осіб, здійснення якими протиправних дій може призвести до банкрутства або порушення прав та законних інтересів учасників відносин неспроможності. Враховуючи наявність у Законі про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. положень щодо відповідальності осіб, винних у банкрутстві боржника, запропоновано ввести в законодавство про банкрутство поняття «контролюючі особи щодо боржника» та надане визначення цього поняття. Запропоновано встановити, що притягнутими до відповідальності за порушення положень законодавства про банкрутство можуть бути особи, які мають відповідний статус (займають відповідні посади) на момент відкриття провадження у справі про банкрутство, так і особи, які мали такий статус (займали відповідні посади) протягом останніх дванадцяти місяців до початку такого провадження.

Уточнено коло осіб, які несуть солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства боржника, що ліквідується власником, шляхом виключення зі складу таких осіб власника майна боржника (уповноваженої ним особи) та керівника боржника із внесенням відповідних змін до ч. 6 ст. 95 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. Запропоновано в абзаці другому ч. 5 ст. 41 цього Закону уточнити, що засновники (учасники, акціонери), особи, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати дії боржника, несуть солідарну субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника.

Зазначається, що презумпцію добросовісності та розумності поведінки засновників (учасників, акціонерів) та інших осіб, які мають право давати обов’язкові для боржника вказівки чи мають можливість іншим чином визначати його дії, не слід ототожнювати із презумпцією відсутності вини таких осіб. У зв’язку із цим абзац другий ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. запропоновано доповнити реченням наступного змісту: «При виникненні спору тягар доказування відсутності вини несуть ці особи».

Сформульовано пропозиції щодо уточнення кола осіб, у діяльності яких арбітражний керуючий зобов’язаний виявляти факти порушення законності, шляхом включення до нього посадових (службових) осіб.

Обґрунтовано потребу вдосконалення порядку притягнення до відповідальності осіб, чиї дії спричинили банкрутство боржника. А саме, запропоновано доповнити ч. 5 ст. 41 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. положенням, згідно з яким, вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства, заявляються ліквідатором не тільки за своєю ініціативою, але також за рішенням зборів кредиторів (комітету кредиторів) або за клопотанням засновників (учасників) боржника. Обґрунтовано впровадження таких заходів відповідальності, як дискваліфікація осіб, винних у фіктивному банкрутстві, доведенні до банкрутства, приховуванні стійкої фінансової неспроможності, здійсненні інших незаконних дій у разі банкрутства, та заборони протягом певного строку займати посаду державного службовця в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим (їх апараті) або позбавлення на певний строк права бути обраним у представницькі органи місцевого самоврядування

Запропоновано вдосконалення положень законодавства щодо захисту активів боржника від недобросовісних дій учасників відносин неспроможності (банкрутства). Уточнено обов’язки посадових осіб конкурсного провадження щодо виявлення (за наявності) ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, незаконних дій у разі банкрутства шляхом закріплення такого обов’язку за арбітражними керуючими в цілому, а не тільки за розпорядниками майна.

Запропоновано у ч. 1 ст. 18 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. уточнити, що господарський суд може встановити заборону на розпорядження нерухомим майном боржника як для самого боржника, так і для органу, уповноваженого управляти майном боржника. Крім цього запропоновано абзац другий частини третьої ст. 18 цього Закону доповнити переліком осіб, за клопотанням яких суд може скасувати або змінити заходи щодо забезпечення вимог кредиторів.

Внесено пропозиції щодо узгодження положень п. 5. ст. 22 та п. 15 ст. 16 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р. стосовно заборони задоволення вимог засновника (учасника) боржника – юридичної особи про виділення частки в майні боржника у зв’язку з виходом із складу його учасників.

Запропоновано уточнення законодавчих положень щодо дій, які органи правління боржника не мають права приймати без згоди розпорядника майна, а саме доповнення цього переліку рішенням про зменшення статутного капіталу боржника та передачу майна в довірчу власність із внесенням відповідних змін до ч. 5 та ч. 8 ст. 22 Закону про банкрутство в редакції від 22.12.2011 р.