Гранін В.Л. Повноваження представника та його реалізація за цивільним законодавством України

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об'єкт та предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи, формулюються наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, висвітлюються практичне значення та апробація результатів дослідження, наводяться публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Огляд літератури за темою і вибір напрямів дослідження” присвячено підходу до проблеми, дослідженню питань, пов'язаних із визначенням стану вивчення проблеми, методологічного підґрунтя дослідження та його ключових понять. Проведено аналіз літератури, що стосується проблематики дослідження, за трьома напрямами: 1) література, присвячена дослідженню стану джерел та відносин представництва за римським приватним правом; 2) література, присвячена дослідженню рецепції положень римського права стосовно представництва та повноважень представника, їх реалізації в цивільному праві України; 3) література, присвячена дослідженню інституту представництва в цивільному праві України. На цій основі зроблено висновок, що, попри розгляд різних аспектів представництва у вітчизняній та зарубіжній літературі, жодна з наукових розвідок, які існують, не містить спеціального дослідження генетичного коріння інституту представництва в цивільному праві України, що не дозволяє з'ясувати ступінь впливу на нього інших правових систем, зокрема римського приватного права, у цій галузі.

На підставі характеристики ступеня вивчення категорії повноваження представника та його реалізації, як у вітчизняній, так і зарубіжній цивілістичній науці, робиться висновок про майже цілковиту відсутність комплексних досліджень у цій галузі, що лише частково компенсується аналізом представництва з перевищенням повноважень.

або без повноважень та зобов'язань, які виникають внаслідок ведення чужих справ без доручення, головним чином на матеріалах раніше чинного цивільного законодавства.

Тому існує нагальна необхідність дослідження категорії повноваження представника та його реалізації, у тому числі представництва з перевищенням повноважень, а також засобів захисту прав та інтересів учасників відносин представництва з перевищенням повноважень.

Другий розділ “Загальна характеристика представництва та повноваження” присвячений аналізу ключових понять категорії представництва, що складає надалі методологічну основу дисертаційного дослідження. При цьому поставлене завдання дослідження інституту представництва в римському приватному праві та цивільному праві України потребує порівняння відповідних категорій.

Визначається тісно пов'язана з категорією представництва категорія повноваження.

У підрозділі 2.1. “Формування засад інституту представництва” розгляд особливостей формування і характеру інституту представництва за римським правом провадиться з урахуванням трансформацій самого римського права як цивілізаційного та суспільного феномена, у зв'язку з чим виокремлюються періоди та визначальні етапи розвитку римського права. Це дозволяє у подальшому, характеризуючи різні періоди розвитку римського права в цілому і римського приватного права зокрема, визначити підстави для встановлення етапів розвитку інституту представництва за римським приватним правом.

Аналізуються особливості формування представництва в римській правовій доктрині, які полягають у тому, що спочатку визнавалося існування представництва з огляду на закон, яке було більш природним для Стародавнього Риму, а потім набуло визнання у римській правовій думці, і представництво на підставі договору доручення.

Зазнаючи існування в романістичній літературі думки про існування в римському праві таких видів представництва, як відкрите представництво, приховане представництво, безпосереднє, опосередковане представництво, обґрунтовується позиція стосовно того, що не всі вони здаються прийнятними для оцінки характеру інституту представництва за римським приватним правом, і доводиться, що, у залежності від підстав здійснення діяльності однією особою замість іншої, представництво за римським приватним правом може бути поділене на: 1) представництво на підставі безпосередньо припису позитивного закону або ж на підставі владної волі тієї особи, яку

представляють (обов'язкове представництво) і 2) представництво на підставі домовленості сторін (добровільне, або ж “договірне”, представництво).

Процес формування інституту представництва в римському праві з появою договору доручення, який вже за самою своєю природою визнавався договором про представництво, фактично завершився, і почалося становлення цього інституту в римському приватному праві, головні засади якого з часом лягли в основу правового регулювання відповідних відносин у цивільному законодавстві практично всіх європейських країн. На підтвердження цієї тези здійснено аналіз інституту представництва і пов'язаної з ним категорії повноваження у французькому, німецькому, швейцарському та англійському цивільних законодавствах. Робиться висновок про те, що, враховуючи, що за своїми визначальними ознаками та головними характеристиками українська правова система може бути визнана такою, що належить до романо-германської правової сім'ї, при аналізі генезису та характеру розвитку правового регулювання відносин представництва у цивільному законодавстві України є доцільним, як вже пропонувалося в юридичній літературі, передусім, враховувати засади відповідного інституту саме в країнах, право яких належить до цієї правової сім'ї.

Підрозділ 2.2. “Поняття та характерні риси представництва за цивільним законодавством України” присвячений дослідженню концепцій представництва, що склалися у вітчизняній цивілістиці наприкінці XX - на початку XXI ст. Зокрема, зазначається, що протягом цього часу сформувалося декілька основних його концепцій: концепція “дії”, концепція “правового відношення”, концепція “представництва — як підстави виникнення відносин за участю особи, яку представляють, та третьої особи”, та піддаються аналізу зазначені теорії.

При розгляді підходу до представництва як до системи правових відносин піддаються аналізу головні елементи відповідних відносин та формулюється своє ставлення до існуючих у цивільному законодавстві України та вітчизняній цивілістиці поглядів на цю проблему.

Зазначається, що вказані розбіжності в трактуванні сутності представництва значною мірою вплинули на концепцію законодавчого регулювання відносин представництва в Україні. Оскільки остання відбивається традиційно в Цивільному кодексі, у цьому розділі піддано порівняльному аналізу концепції представництва за ЦК УРСР 1922 року, ЦК УРСР 1963 року, ЦК України від 16 січня 2003 року, а також порівнюються відповідні положення з їх баченням у римській юриспруденції.

Аналіз сутності представництва здійснюється за допомогою співвідношення категорій “діяльність” та “правовідношення”. У зв'язку з цим автор зазначає, що у вітчизняній юридичній літературі було висловлено точку зору, згідно з якою сутність представництва полягає у діяльності представника замість особи, яку представляють, а призначення представництва - у встановленні правового зв'язку між третіми особами й особою, яку представляють. Правовідносини, що складаються між особою, яку представляють, і представником, є лише передумовою для представництва. Тільки з того моменту, коли представник починає діяти, виникає представництво як таке. Хоча наведена точка зору була висловлена ще до прийняття нового Цивільного кодексу України, але вона майже адекватно відбиває концепцію вітчизняного цивільного законодавства з цього питання (з тією лише поправкою, що саме представництво має трактуватися як правовідношення, а не як “діяльність”). Зроблено також висновок про необхідність уточнення визначення поняття представництва, яке міститься у ст. 237 ЦК України, зокрема способом заміни терміна “правовідношення” на термін “відносини” та введення до нього категорії “повноваження”, яку необґрунтовано було втрачено при доопрацюванні проекту ЦК України.

У контексті дослідження сутності представництва здійснюється розмежування представництва та деяких інших видів правовідносин, пов'язаних із здійсненням дій в інтересах іншої особи.

У розділі третьому “Загальна характеристика повноваження” аналізуються поняття повноваження у відносинах представництва, підстави його виникнення та припинення, а також вимоги, які висуваються до здійснення повноваження.

Підрозділ 3.1. “Поняття повноваження у відносинах представництва” присвячений характеристиці категорії “повноваження” та її значенню для реалізації прав та обов'язків учасників правового відношення представництва, при цьому аналізуються ті трансформації ставлення до визначення її поняття та сутності, які існували у вітчизняному цивільному законодавстві. Відсутність визначення поняття та характеристики повноваження у вітчизняному цивільному законодавстві зумовила доцільність наукового аналізу поняття і юридичної сутності цієї категорії, яка має істотне значення для з'ясування особливостей реалізації правовідносин представництва.

Відправною точкою у дослідженні цього питання обрано принципово важливе положення, згідно з яким для того, щоб дії представника породили юридичні права й обов'язки в особи, яку

представляють, необхідна наявність повноважень у представника. Внаслідок проведеного аналізу точок зору, що існують у літературі стосовно визначення поняття повноваження, робиться висновок, що в цивільному праві до цього часу немає єдиної думки стосовно юридичної природи і сутності повноваження представника. Пропонується авторське визначення поняття повноваження, яке має розглядатися як можливість представника діяти від імені іншої особи, яку він представляє, а також як чинник, що визначає зміст і межі такої дії, тобто є видом і мірою можливої поведінки. Враховуючи ту обставину, що міра можливої поведінки це, власне, і є суб'єктивне право, робиться висновок, що повноваження представника за своєю сутністю є суб'єктивним цивільним правом останнього.

Основним елементом цього складного за структурою права (повноваження) є право на власні “позитивні” дії, тобто можливість представника діяти певним чином від імені певної особи, яку він представляє. Але, як і кожне суб'єктивне право, повноваження не вичерпується цією правомочністю, бо суб'єктивне право має включати і правомочність вимоги певної поведінки від інших осіб. У цьому разі така правомочність вимоги полягає у праві представника зажадати від особи, яку він представляє, прийняття на себе юридичних наслідків дій, вчинених на підставі та в межах повноваження.

У підрозділі 3.2. “Підстави виникнення та припинення повноваження” проводиться дослідження підстав виникнення та припинення повноважень за Цивільним кодексом України 2003 року. При цьому зазначається, що недоліки концептуального підходу до вирішення цієї проблеми у раніше чинному законодавстві деякою мірою було усунено при створенні нового ЦК України, ст. 237 якого у третій частині передбачає виникнення представництва на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

При аналізі юридичних фактів, що лежать в основі виникнення повноваження, з'ясовується їх співвідношення з підставами виникнення самих правовідносин представництва. Зазначається, що оскільки повноваження є елементом правовідносин представництва, то звідси ніби випливає, що підставами виникнення повноваження згідно з ч. 3 ст. 237 ЦК України можна вважати: 1) договір; 2) прямий припис закону; 3) акт органу юридичної особи; 4) інші підстави, передбачені спеціальними актами цивільного законодавства. Робиться висновок про те, що оскільки ототожнювати представництво як правовідношення і повноваження як елемент цього правовідношення не можна, то так само не можна ототожнювати і підстави їх виникнення. Отже, виникнення

повноваження, як правило, відбувається у два етапи, кожному з яких відповідають свої підстави.

Неодночасне виникнення повноважень з правовідносинами представництва може статися як при добровільному представництві, так і при представництві за законом.

При цьому зазначається, що, як свідчить аналіз норм ЦК України, перевага надається договорові доручення, який традиційно вважається “договором про представництво”. Від інших договорів доручення він відрізняється тим, що лише в ньому представник спеціально виконує завдання за представництвом за допомогою вчинення юридичних дій від імені і за рахунок того, кого представляють. За договором доручення предметом угоди може бути тільки виконання юридичних дій, тобто дій, що створюють для довірителя правові наслідки щодо третьої особи.

Враховуючи, що принципово важливим є не лише визначення змісту та моменту виникнення повноваження, але й встановлення тих форм, у яких воно може бути повідомлене при укладенні правочину третім особам, значна увага приділяється розглядові питання про значення тих документів, у яких можуть бути відбиті повноваження представника. У контексті цього дослідження пропонується довіреність вважати як документ, що визначає обсяг і зміст повноважень, наданих особою, яку представляють, своєму представникові. Пропонується також внести уточнення до ч. 3 ст. 244 ЦК України, виклавши її в такій редакції:

“Довіреністю є письмовий документ, що видає одна особа іншій особі на підтвердження повноважень останньої здійснювати представництво перед третіми особами”.

Окремо проаналізовано підстави припинення повноважень.

У підрозділі 3.3. “Вимоги до здійснення повноваження” зазначається, що здійснення повноваження є також головною підставою його припинення в межах реалізації представницького правовідношення, а тому особливої уваги приділено характеристиці належної реалізації представником своїх прав та обов'язків у правовідносинах представництва. При розгляді вимог до здійснення повноважень представника робиться також висновок про доцільність розрізнення належного та неналежного представництва, яке є, передусім, результатом належного та неналежного здійснення повноваження.

Зазначається, що належне представництво є представництвом у точному значенні слова, тобто таким, коли дії представника при укладенні правочину від імені того, кого він представляє, відповідають вимогам закону та отриманим повноваженням. Вимога належного здійснення суб'єктивних прав, яка поширюється на будь-які

правовідносини, набуває особливого значення у правовідносинах представництва. Це пов'язане з тим, що повноваження, як суб'єктивне право, передбачає можливість вторгнення до майнової і правової сфер особи, яку представляють, що може призвести до їх суттєвих змін. Саме тому будь-яке відхилення від належного здійснення повноваження загрожує порушенням інтересів особи, яку представляють, і нерідко може потягти виникнення негативних наслідків для цієї особи.

Наведені міркування зумовлюють доцільність розгляду питання про наслідки здійснення представництва з порушенням вимог цивільного законодавства щодо порядку і меж реалізації повноважень, а також неналежного здійснення представництва як суб'єктивного права представника діяти від імені особи, яку він представляє.

Розділ четвертий “Наслідки неналежного здійснення повноваження” присвячений аналізу наслідків вчинення правочинів із перевищенням повноважень, дослідженню представництва без повноважень і ведення чужих справ без доручення, передоручення з перевищенням повноважень, а також питанням відшкодування збитків, що виникають у зв'язку з наведеними порушеннями.

У підрозділі 4.1. “Наслідки вчинення правочинів з перевищенням повноважень” проводиться дослідження поняття “перевищення повноважень” та наслідків вчинення правочинів при такому виді неналежного представництва. Визначальною рисою укладення правочинів від імені особи, яку представляють, при перевищенні повноважень визнається те, що представник самочинно, з власної ініціативи розширює межі наданого йому повноваження, не погодивши таку поведінку з особою, від імені якої він уклав правочин. Звертається увага на не зовсім точне формулювання ст. 241 ЦК України, де йдеться про вчинення правочину “з перевищенням повноважень”. Сутність цих відносин полягає в тому, що перевищуються не самі повноваження, а їхні межі. Таким чином, було б точніше іменувати ст. 241 ЦК України “Вчинення правочинів з перевищенням меж повноважень”. Пропонується таке уточнення внести до ЦК України. Зазначається також, що, враховуючи традицію вживання термінології, яка склалася в цій сфері, цілком припустимим можна вважати в юридичній практиці й позначення “представництво з перевищенням повноваження”.

У цьому контексті детальному аналізу піддано низку питань, пов'язаних із схваленням дій представника, що діяв з перевищенням меж повноважень. При цьому схвалення особою, яку представляють, правочину, що представник вчинив з перевищенням меж повноваження, визнається можливим у двох формах: 1) схвалення за допомогою спеціальної заяви (письмової або усної) особи, яку представляють;

2) схвалення способом здійснення конклюдентних дій, що свідчать про прийняття на себе наслідків правочину, що представник уклав з перевищенням меж повноваження. Значну увагу також приділено аналізу питання про підстави, наслідки та порядок визнання правочину, що представником вчинив з перевищенням меж його повноваження, недійсним. Під час аналізу в цьому контексті відмінності оспорюваних правочинів від правочинів нікчемних робиться висновок про те, що правочин, вчинений з перевищенням меж повноваження, має бути віднесено до нікчемних, оскільки ст. 241 ЦК України передбачає виникнення за таким правочином цивільних прав і обов'язків у особи, яку представляють, лише в разі подальшого схвалення його цією особою.

Підрозділ 4.2, “Представництво без повноваження і ведення чужих справ без доручення” присвячений проблемі визначення та нормативного врегулювання представництва без повноважень і ведення чужих справ без доручення, оскільки в новому ЦК України йдеться лише про вчинення правочинів із перевищеннями повноважень. У зв'язку з цим виникає запитання: чи то концепція ЦК України взагалі ґрунтується на запереченні можливості “представництва без повноваження”, чи то така діяльність удаваного представника розглядається в іншій, ніж представництво, площині?

Проведений у зв'язку з таким підходом до цього питання аналіз чинного цивільного законодавства, зокрема положень норм глави 17 “Представництво” ЦК України, дозволяє зробити висновок, що вчинення однією особою правочинів від імені іншої особи без відповідного повноваження не визнається представництвом взагалі, а тому не підпорядковується правилам зазначеної глави ЦК України.

Однак сам по собі такий висновок не дає остаточної відповіді на поставлене питання, оскільки містить лише негативний результат - вказівку на те, що зазначені норми Цивільного кодексу не застосовуються до так званого “представництва без повноваження”. Тому зроблений вище висновок не позбавляє необхідності з'ясування правових наслідків вчинення правочинів неуповноваженою особою в інтересах іншої особи.

При цьому слід враховувати, що така діяльність може характеризуватися існуванням у того, хто вчиняв правочини від імені іншої особи, намірів двох видів. По-перше, це вчинення правочину з наміром захистити інтереси особи, від імені якої вчинявся правочин. Інакше кажучи, відбувається діяльність в інтересах та від імені іншої особи. По-друге, це вчинення правочину з наміром вдовольнити свої інтереси за рахунок особи, від імені якої вчинявся правочин, тобто діяльність такий “представник” здійснює у своїх власних інтересах з.

наміром використати для цього майно іншої особи, а іноді прямо завдати останній збитків.

При аналізі відносин, що виникають у цьому випадку, враховувалися такі міркування. З одного боку, дійсність правочину, вчиненого без повноваження, природно залежить від схвалення його особою, яку представляють, бо тільки вона може констатувати відповідність такого правочину її інтересам. Проте, з іншого боку, законодавством багатьох країн відомі винятки із цього правила. З урахуванням таких та аналогічних теоретичних позицій і законодавчих рішень у вітчизняній юридичній літературі була висловлена точка зору, що “представництво без повноваження” має підпорядковуватися правилам глави 79 ЦК України “Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення”, оскільки ведення чужих справ без доручення у більшості випадків пов'язане з “представництвом без повноважень”.

Таке вирішення питання здається не безсуперечним, оскільки норми глави 79 ЦК України не стосуються питань власне представництва, а натомість, як випливає вже із самого її найменування, регулюють відносини, що складають зміст зобов'язань, які виникають внаслідок діяльності в інтересах іншої особи без її доручення. З метою встановлення можливості застосування до випадків “представництва без повноваження" правил про діяльність у майнових інтересах іншої особи без її доручення дисертант досліджує сутність та характерні особливості останніх. Внаслідок здійсненого аналізу робиться висновок, що положення норм глави 79 ЦК України “Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення” стосуються лише відносин між особою, інтересам якої загрожувала небезпека, і особою, яка вчиняла дії в інтересах іншої особи, а отже не вирішують проблеми визначення правових наслідків представництва без повноважень.

Підрозділ 4.3. “Передоручення з перевищенням повноважень” присвячений особливому випадку неналежного здійснення повноваження у правовідносинах представництва, яке можна назвати “порушення в галузі суб'єктного складу”. До нього належить неналежне передоручення, оскільки в цьому разі відбувається неналежне здійснення повноваження, пов'язане з тим, що представник неналежним чином виконує свої обов'язки в процесі представництва, насамперед обов'язок інформаційний.

Зазначається, що передоручення можливе лише за наявності певних умов і з дотриманням певних правил, невиконання яких тягне відповідальність представника — повіреного за неналежне здійснення передоручення, зокрема за вибір свого заступника (субституту), а за

певних умов - і за дії останнього. Така відповідальність полягає, насамперед, у покладенні на представника обов'язку відшкодування збитків, заподіяних довірителю у зв'язку з тим, що новий представник виявився з тих чи інших причин непридатним для належного виконання повноважень, яких надала представникові особа, яку він представляє. Однак оскільки передоручення відповідно до ч. 2 ст. 240 ЦК України можливе також у разі, коли це встановлено договором між представником і особою, яку він представляє, то у випадках, коли особа, яку представляють, наперед вказала представникові конкретну особу, стосовно якої вона визнає за можливе передоручення, вибір тут робить той, кого представляють (довіритель), а не представник. Тому в таких випадках останній не може нести відповідальність за вибір свого заступника. Відповідальність за вибір заступника настає за умови наявності вини представника в неналежному виборі того, кого він обирає замість себе для виконання доручення, що надав йому довіритель, тобто за умови, що представник знав чи мусив знати про непридатність заступника для виконання представницьких функцій. При вирішенні питання про те, чи правильно зроблено вибір заступника, пропонується виходити з вимог, що зазвичай ставляться до представника, і особливостей змісту повноважень.

Зміст відповідальності представника за дії субституту як за свої власні полягає в тому, що несповіщена про передоручення особа, яку представляють, не могла судити про придатність субституту до виконання переданих йому повноважень і скористатися своїм правом на відвід у разі, якщо відомості про ті чи інші якості заступника “основного представника” можуть, на її думку, вплинути на належне здійснення повноваження.

Враховуючи, що за змістом і сенсом ст. 240 ЦК України передоручення формально не позбавляє повністю повноважень “основного представника”, повноваження на вчинення правочинів від імені особи, яку представляють, за певних умов можуть належати і “основному представникові”, який передає їх потім частково іншій особі (своєму заступникові) і цій “іншій особі”. У зв'язку з цим детально досліджуються наслідки одночасного (або ж “паралельного”, “дубльованого”) здійснення згаданими вище особами повноважень, тобто наслідки укладення правочинів фактично двома представниками стосовно того самого майна або стосовно тих самих прав, що належать особі, яку представляють. Запропоновано, при зазначеній вище ситуації, особі, яку представляють, законом (доповнивши ст. 240 ЦК України частиною 4) надати право вирішувати питання про те, який саме із правочинів являє для неї інтерес і підлягає виконанню При цьому.

другий із таких “дубльованих” правочинів може бути визнаним недійсним як укладений під впливом помилки (ст. 229 ЦК України) чи під впливом обману (ст. 230 ЦК України) - у залежності від наявності та форми вини третьої особи. Пропонується також ст. 232 ЦК України доповнити вказівкою на те, що до солідарної відповідальності може притягуватися в разі передоручення і заступник представника, який брав участь у зловмисній домовленості.

Підрозділ 4.4. “Відшкодування збитків, завданих у результаті вчинення правочинів з перевищенням повноваження або без повноваження” присвячено дослідженню питань відшкодування представникові або третім особам збитків, що виникли у них внаслідок дій особи, яку представляють.

Зазначається, що витрати, яких зазнав представник, що діяв з порушеннями повноваження, можуть стягуватися з того, кого він представляв, як безпідставне збагачення за правилами глави 83 ЦК України. В юридичній літературі питанням правового регулювання зобов'язань, які виникають у зв'язку з придбанням, збереженням майна без достатньої правової підстави, традиційно приділялася значна увага, однак і досі в судовій практиці у справах цієї категорії зустрічаються помилки, пов'язані з питаннями неточного визначення співвідношення зазначених зобов'язань з іншими, подібними до них, інститутами українського цивільного права, а відтак, з неправильним застосуванням норм цивільного законодавства.

Сьогодні актуальність дослідження зазначених питань значно зростає у зв'язку з необхідністю тлумачення ч. 2 ст. 1212 ЦК України, яка прямо вказує, що положення (глави 83 ЦК України) застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно придбала майно або

зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Як випливає з наведеного положення, у певних випадках може виникнути питання не лише про конкуренцію позовів (подавати позов про відшкодування шкоди чи про повернення “безпідставного збагачення” тощо), але й про колізію застосування окремих норм глав 82 та 83 ЦК України. Саме тому питанням їх співвідношення приділено увагу в цьому підрозділі дисертаційного дослідження.