ГУМАНІТАРНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Короткий зміст

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Після набрання чинності Статутом ООН, який поклав початок універсальному закріпленню принципу поваги прав людини та основних свобод, міжнародне право прав людини зазнало стрімкого розвитку. Було здійснено широкомасштабну кодифікацію, як на універсальному, так і на регіональному рівні, створено цілу низку механізмів захисту прав людини. Незважаючи на це, міжнародне співтовариство неодноразово ставало свідком масових грубих порушень прав людини. Проведення переговорів, офіційні звернення та інші заходи несилового характеру досить часто не давали бажаного результату, а Рада Безпеки ООН (надалі – РБ ООН) залишалась бездіяльною.

Після закінчення холодної війни РБ ООН активізує свою діяльність у сфері колективної безпеки та у відповідь на масові грубі порушення прав людини, які виникають внаслідок неміжнародних збройних конфліктів (Сомалі, Руанда) чи державної політики (Ірак), приймає рішення про здійснення примусових збройних заходів. Проте, сподівання, які покладались на РБ ООН у сфері силового захисту прав людини, не виправдались. Підтвердженням цього стала її бездіяльність у ситуації в Косово у 1998-1999 рр. Інтервенція НАТО у цю провінцію поставила на порядок денний необхідність критичного аналізу концепції гуманітарної інтервенції без уповноваження РБ ООН (надалі – «неавторизована гуманітарна інтервенція») та її аналізу на предмет відповідності сучасному міжнародному праву. Постало питання про існування правових підстав для запобігання чи усунення масових грубих порушень прав людини шляхом збройного втручання у випадку, якщо РБ ООН залишається бездіяльною.

Кількість збройних конфліктів, особливо неміжнародного характеру, та пов’язаних з ними серйозних порушень прав людини на сучасному етапі не зменшується. Досить поширеними є повідомлення правозахисних груп та органів міжнародних організацій про грубі, масові та систематичні порушення прав людини у різних регіонах світу. Тому однією з найбільш актуальних проблем сучасного міжнародного права є розробка механізмів запобігання таким порушенням прав людини та адекватного реагування на ситуації, пов’язані з ними. Для України, яка на сучасному етапі активно інтегрується в євроатлантичну та світову системи колективної безпеки, беручи активну участь, зокрема, в операціях з підтримання миру, вивчення цієї проблематики є також важливим, оскільки наша країна може розглядатись як потенційний учасник операцій із здійснення гуманітарної інтервенції.

У вітчизняній науці міжнародного права проблематика гуманітарної інтервенції тривалий час залишалось поза увагою вчених. В радянський період гуманітарна інтервенція згадувалась лише в контексті тлумачення принципу заборони застосування сили чи погрози силою, та характеризувалась як одна з грубих форм його порушення. Основна заслуга серед вчених цього періоду у дослідженні проблеми правомірного застосування сили в міжнародних відносинах належить Г.М. Данілєнку, В.Н. Денисову, Б.М. Кліменку, Д.Б. Лєвіну, В.І. Кузнєцову, В.І. Менжинському, Є.І. Скакунову, Г.І. Тункіну, М.О. Ушакову та В.М. Федорову. Після закінчення «холодної війни» проблематика гуманітарної інтервенції починає розглядатись також в контексті міжнародно-правового захисту прав людини. Це чітко прослідковується, зокрема, у працях В.А. Гусейнова, І.І. Карташкіна, А.П. Мовчана та Р.А. Мюллерсона.

Першим дослідженням гуманітарної інтервенції на пострадянському просторі стала монографія М.І. Неліпа та О.О. Мережка. Проблема привернула увагу також інших українських та російських вчених, серед яких слід виділити В.С. Бруза, О.А. Жірнова, Я.С. Кургузової, І.І. Лукашука, В.А. Романова, М.О. Ушакова, С.В. Черніченка, Р.Т. Шамсона.

Дещо більшу увагу вивченню проблеми гуманітарної інтервенції приділено в західній літературі. Було опубліковано цілу низку статей, а також фундаментальні праці, присв’ячені як проблематиці гуманітарної інтервенції в цілому, так і окремим випадкам її здійснення. Передусім слід виділити американських та німецьких вчених (М. Паппе, М. Вельгаузен, К. Генке, К. Ебок). Не слід забувати також монографії швейцарця А. Пауера, канадця А. Абієва, британця С. Честермана, сомалійки Н. Рецваніан-Амірі. Важливим науковим доробком можна вважати результат роботи Міжнародної комісії з питань інтервенції та державного суверенітету, який оформився у доповіді «Обов’язок із захисту», представленій у грудні 2001 р. на засіданні Генеральної Асамблеї ООН (надалі – ГА ООН). Проблематика регулярно обговорювалась на різноманітних форумах та конференціях.

Особливої актуальності проблема гуманітарної інтервенції набула після інтервенції НАТО в Косово у 1999 р. Саме після операції Північноатлантичного альянсу наукова дискусія набула особливої гостроти. Кількість публікацій, яка з’явилась за цей час з цього питання, є мабуть більшою, ніж за увесь попередній період. На жаль, в українській юридичній науці не з’явилось комплексного монографічного дослідження, у якому б містився аналіз новітніх випадків здійснення гуманітарної інтервенції, зокрема НАТО у Косово у 1999 р. та ООН у Східний Тимор в 1999 р., а також сучасних аргументів прихильників неавторизованої гуманітарної інтервенції.

Ці обставини зумовили необхідність міжнародно-правового аналізу проблем, пов’язаних зі здійсненням гуманітарної інтервенції. Їх вирішення, як видається, сприятиме розвитку в Україні міжнародного права прав людини (зокрема уточненню та розширенню його поняттєво-термінологічного апарату), а також сприятиме її успішній інтеграції у європейське та міжнародне співтовариство.

Все це у сукупності визначило актуальність дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планового наукового дослідження кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка «Міжнародно-правові проблеми входження України до світового та європейського співтовариства» (реєстраційний номер 0102U0035723).