Гусар Необхідна оборона: кримінологічні та кримінально-правові аспекти

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено її зв’язок з науковими програмами та планами, мету та завдання, окреслено об’єкт, предмет і структуру, визначено методичну основу дисертації, наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1 „Необхідна оборона: історичні та соціально-правові аспекти” складається із трьох підрозділів, які присвячені історії розвитку інституту необхідної оборони, правовому регулюванню інституту необхідної оборони в окремих  зарубіжних країнах та соціально-правовій природі та поняттю необхідної оборони в кримінальному праві України.

У підрозділі 1.1. „Історія розвитку інституту необхідної оборони” зроблено огляд інституту необхідної оборони в таких історичних вимірах: в давні часи вважалося, що право оборони випливає із самої природи речей і з природного права людини на самозахист у разі нападу на саму особу (закони Ману, Римське право); пізніше право необхідної оборони поширювалося на право оборони власності; з виникненням абсолютизму інститут необхідної оборони було поставлено у більш вузькі рамки, оскільки у ньому спостерігався намір обмежити абсолютну владу; в епоху середньовіччя право необхідної оборони поширилося на честь особи і визнавалося за особою, на яку здійснювався напад, і за її слугами (Соборне Уложення 1649 р.), при цьому деталізуються вимоги щодо її правомірності; на межі    ХVІІI – ХІХ ст.ст. із проголошенням принципу формальної демократії відбувається розширення меж необхідної оброни, кристалізація вимог щодо її правомірності та визнання в законодавстві необхідної оборони правомірною дією (Кримінальний кодекс Франції 1810 р., пізніше – Кримінальне уложення Росії 1903 р.); у період існування радянської держави право необхідної оборони було спрямовано на захист нових суспільних відносин, пріоритетів інтересів держави. Сучасна кримінально-правова політика України повинна визнавати пріоритет особистості над іншими об’єктами кримінально-правової охорони, але й враховувати власний історичний досвід і досвід зарубіжних країн.

У підрозділі 1.2. „Правове регулювання інституту необхідної оборони в окремих  зарубіжних країнах” здійснено аналіз кримінального законодавства і доктрин сучасних зарубіжних країн щодо права на необхідну оборону. При цьому обрано законодавства країн, які можна вважати типовими представниками різних правових сімей. Зокрема, в роботі досліджено законодавства таких держав як, Англія, США, ФРН, Франція, Японія, Литовська республіка та республіка Сан-Марино.  На прикладі розвитку законодавств зазначених держав з упевненістю можна стверджувати, що інституту необхідної оборони приділяється значна увага. Ознаки та форми визначення меж необхідної оборони є специфічними, але норми кримінального законодавства всіх держав єдині в одному: право оборони є гарантом недоторканності громадян і потребує законодавчої стимуляції. Здійснений аналіз дозволяє дійти висновку, що необхідна оборона розглядається як суспільно корисна діяльність. Необхідна оборона є ефективним засобом попередження суспільно небезпечних діянь і особливо злочинних проявів. Необхідна оборона відіграє важливу роль у вихованні громадян у дусі нетерпимості до злочинів, у формуванні громадянського обов’язку, стійкості та високих моральних якостей.

У підрозділі 1.3. „Cоціально-правова природа та поняття інституту необхідної оборони в кримінальному праві України” на основі аналізу вітчизняного законодавства та доктринальних позицій, існуючих у теорії кримінального права, необхідна оборона розглядається як самостійне право. Юридично суб’єктивне право людини на необхідну оборону, по-перше, засноване на природному і невідчужуваному праві, яке має людина від народження, яке реалізується об’єктивно, безпосередньо, і задовольняє потреби у самозахисті та безпечних умовах існування, які випливають із природи людини; по-друге – це визнана нормами Конституції України і Кримінальним кодексом України можлива поведінка, яка полягає у заподіянні шкоди тому, хто посягає, що гарантована державою. Право на необхідну оборону має юридичну природу, яка проявляється в тому, що: а) можливість визначеної поведінки передбачена нормами законодавства України і б) реалізація права гарантується державою.

Суб’єктивне право на заподіяння шкоди у стані необхідної оборони реалізується у формі використання прав у межах позитивних кримінальних правовідносин. Основою реалізації права слугує юридичний факт – дія, подія, які створюють небезпеку для права та інтересів громадян, суспільства, держави, які не можна подолати іншими засобами, без заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам. Джерелом небезпеки, яке утворює стан необхідної оборони, слугує суспільно небезпечне посягання. Заподіяння шкоди у стані необхідної оборони виступає юридичним фактом – підставою  виникнення правовідносин між особою, яка заподіяла шкоду, і державою, в особі правоохоронних органів.

Дії, які заподіюють шкоду у стані необхідної оборони, являють собою свідомі та вольові дії, і їх належить відрізняти від інших ситуацій заподіяння шкоди, наприклад від випадків фізичного примусу, коли в особи відсутня усяка можливість діяти свідомо з виявленням волі (зв’язування, застосування гіпнозу чи психотропних речовин). У вказаних діях злочинність діяння виключається в силу відсутності самої дії у кримінально-правовому змісті.

Суб’єктивне юридичне право громадян на необхідну оборону від будь-яких злочинних посягань на їх особисту недоторканність, права і законні інтереси, суспільні та державні інтереси, які охороняються законом, безпосередньо передбачені у кримінальному законодавстві (ст. 36 Кримінального кодексу України), регулює сферу найбільш важливих суспільних відносин між особистістю і суспільством. За цією визначальною ознакою це право повинно бути віднесене до числа основних суб’єктивних прав особи.

Розділ 2 „Кримінологічна обумовленість інституту необхідної оборони” складається з двох підрозділів і присвячується розгляду кримінологічних аспектів реалізації права на необхідну оборону та дослідженню особи, яка перевищила межі необхідної оборони.

 У підрозділі 2.1.  „Кримінологічні аспекти реалізації права на необхідну оборону” досліджено, що кількість засуджених осіб за ст.ст. 118, 124 КК України за 2003 – 2006 рр. збільшується Повні дані наведені бути не можуть, оскільки статистика злочинності не передбачає, незважаючи на кількаразові на цей рахунок пропозиції, спеціального обліку випадків необхідної оборони вони включаються до загального показника закриття справ за відсутністю в діянні складу злочину, а вироки, ухвалені на підставі норми про необхідну оборону, входять до загальної цифри виправдовувальних вироків. Аналіз кримінальних справ досліджуваної нами категорії дозволяє зробити висновок, що суди, які розглядають справи по першій інстанції, зазвичай застосовують положення про перевищення меж необхідної оборони, коли доказів винності особи у більш тяжкому злочині недостатньо.

При вдосконаленні законодавства про необхідну оборону необхідно враховувати деякі результати здійснених кримінологічних досліджень:

 по-перше, у ситуаціях злочинних посягань жертви і свідки не встигають і не можуть повною мірою оцінити мотивацію поведінки того, хто нападає, і його характеристики. Їхні дії переслідують одну мету: захист, припинення посягання. Тому можна вважати необґрунтованим покладення на них законом завдання вибору варіантів захисту в екстремальній кримінальній ситуації, яка створена з вини того, хто посягає;

 по-друге, свідки суспільно небезпечних посягань і злочинів, а нерідко і самі жертви, не дуже ясно собі уявляють, на що вони мають право, і бояться кримінальної відповідальності.

Під час оцінки дій по захисту від посягання необхідно виходити з того, що той, хто нападає, як правило, має значні переваги перед тим, хто обороняється, що виражається в раптовості нападу, у можливості вибору місця, часу, способу, знарядь і, нарешті, самої жертви посягання; уступаючи у всьому цьому, той, хто обороняється, змушений застосовувати  такі способи і засоби при відбитті посягання, які здатні нейтралізувати, на його думку, зазначені переваги посягання, а також забезпечити успіх оборони.

У підрозділі 2.2. „Кримінологічна характеристика особи, яка перевищила межі необхідної оборони” досліджується особа, яка перевищила межі необхідної оборони як істота соціальна, яка характеризується наявністю свідомості і волі, а також мотивів, цілей, відчуттів та емоцій, які є обов’язковими компонентами будь-якого акту людської діяльності і виражають певні сторони особистості. Мотивом дій того, хто обороняється, у стані необхідної оборони, як правило, є усвідомлення спонукання, яке обумовлене потребою в усуненні небезпеки від суспільно небезпечного посягання у правомірний спосіб. Щодо протиправних дій, які вчинені у стані необхідної оборони, їх мотивом є трансформована у намірах потреба в усуненні небезпеки, яка виникла в результаті посягання, при усвідомленні про шкідливий спосіб її задоволення. У залежності від домінування мотивів можна виокремити дві категорії осіб, які перевищили межі необхідної оборони: 1) особу, яка перевищила межі необхідної оборони в результаті соціально активної поведінки (соціаль­но активна форма поведінки цих осіб полягає не тільки в дотриманні правових вимог, але й в реалізації і захисті прав, свобод і законних інтересів суспільства і держави, проте, з перевищенням меж необхідної оборони); 2) особу, яка перевищила межі необхідної оборони у поєднанні зі схильністю до протиправної поведінки.

При розгляді ситуації „посягання-захист”, яка зовні характеризується тим, що особа, яка обороняється, при відбитті суспільно небезпечного посягання, об’єктивно вийшла за межі необхідної оборони, при цьому заподіяла особі, яка вчинила напад, тяжку шкоду, яка явно не відповідає характеру і ступеню суспільно небезпечного посягання. Необхідно визнати, що при такій ситуації, незважаючи на суспільно корисну мету захисних дій і соціально схвальний мотив поведінки, особа, яка обороняється, перевищила допустимі межі оборони. Водночас, внутрішня сторона поведінки того, хто обороняється, характеризується афектом страху, який виник.

Страх впливає на формування захисної реакції громадян. Криміногенний вплив страху виражається на кількох рівнях. На загальносоціальному рівні: страх перед злочинністю погіршує якість життя, примушує громадян використовувати захисні засоби. На індивідуальному рівні: страх стати жертвою злочину впливає на психіку і моральні оцінки особи, дестабілізує психічний стан суб’єкта, підштовхує його на необмірковані, афектні вчинки, знижує межі самоконтролю і підвищує імпульсивність реакцій. Страх, в залежності від особливостей психіки суб’єкта, в стані знизити захисні можливості особи в криміногенній ситуації.

Афект страху – це реакція самозахисту. Він викликається небезпекою посягання, яка сприймається як загроза найбільш важливим благам. Афект страху пов’язаний з безумовним оборонним рефлексом. Дії, які вчиняються в цьому стані, носять оборонний характер і спрямовані на відвернення небезпеки, тобто на захист. Афект страху викликається усвідомленням посягання або будь-якого іншого небезпечного для  найбільш важливих благ діяння. Він виникає як реакція на небезпеку, приводить в дію інстинкт самозахисту та має оборонний характер. Усвідомлення посягання, яке є приводом для виникнення афекту страху, небезпечне для найбільш важливих прав і свобод – питання конкретного факту. Воно може відповідати дійсній небезпечності посягання. Разом з тим, враховуючи об’єктивні та суб’єктивні факти, той, хто обороняється, може  допустити помилку в оцінці характеру і ступені небезпечності посягання, перебільшуючи їх. Якщо той, хто обороняється, перевищив небезпечність, що обумовило виникнення афекту страху і, внаслідок цього об’єктивне перевищення меж  необхідної оборони,  тоді це не має правової оцінки оборони, оскільки її ексцес –  умисна дія. Використання тим, хто обороняється, сили в стані такого афекту є невинним, адже він не усвідомлював і не міг усвідомлювати ні реальну небезпечність посягання, ні суспільно небезпечний характер своїх дій.

Розділ 3 „Кримінально-правові проблеми необхідної оборони” присвячений дослідженню меж необхідної оборони, кримінально-правовим підставам реалізації права на необхідну оборони і розробці теоретичних і практичних питань удосконалення законодавства про необхідну оборону.

У підрозділі 3.1. „Межі необхідної оборони та їх місце в системі умов правомірності необхідної оборони” увага акцентується на тому, що дослідження правозастосовчої практики і суспільної думки показали значні ускладнення у встановленні меж необхідної оборони. Під часовими межами необхідної оборони розуміються межі здійснення захисту, що визначаються наявністю реальної небезпеки заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам, якщо той, хто обороняється, за даної ситуації обґрунтовано вважає, що напад лише припинений і може відновитися у будь–який момент, з огляду на закон право необхідної оборони не припиняється. Висловлюється згода з висновком про доцільність визначення поряд із межами допустимої шкоди необхідної оборони також і межі оборони у часі. Інтенсивна межа необхідної оборони визначається через характеристику та зіставлення визначеної відповідності дій того, хто обороняється, й ознак характеру і ступеня суспільної небезпеки посягання. З метою вирішення  питання про застосування необхідної оборони працівниками міліції необхідно привести положення Закону України “Про міліцію”, які регламентують застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, у відповідність до Кримінального Кодексу України шляхом внесення до нього ряду змін: 1. Ст.13 Закону України “Про міліцію”викласти у такій редакції: “Працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, відповідно до положень кримінального законодавства про необхідну оборону”; 2. Доповнити ст.15 Закону України “Про міліцію” таким положенням: “Працівники міліції мають право застосовувати вогнепальну зброю під час захисту особи, прав і свобод  громадян, охоронюваних законом прав та інтересів суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань, керуючись при цьому  положеннями кримінального законодавства України про необхідну оборону”.

У підрозділі 3.2. „Кримінально-правові підстави реалізації права на необхідну оборону” зазначається, що суб’єктивні права охороняються законом шляхом установлення, під погрозою покарання, заборони на вчинення діянь, які спрямовані на їх обмеження (порушення). Дійсно, важко собі уявити посягання, яке було б спрямоване на права, що не захищені законом. Проте суспільно небезпечними є не тільки діяння, передбачені різними галузями права, але й окремі діяння, які не заборонені правом.       З об’єктивної сторони, суспільно небезпечне посягання складається не тільки з нападу, але й з інших дій, які утворюють загрозу заподіяння шкоди особі, її правам і свободам, інтересам суспільства і держави. Підставою практичної реалізації громадянином належного йому права на оборону є суспільно небезпечне посягання, яке вчиняється лише у формі дії. При цьому ступінь суспільної небезпечності діяння того, хто посягає, не має значення з погляду можливості використання сили тим, хто обороняється, характер якої не може бути в залежності і від особливостей суб’єкта посягання.

Підрозділ 3.3. „Теоретичні і практичні питання удосконалення законодавства, яке регламентує право на необхідну оборону” присвячений узагальненню викладених у дослідженні кримінально-правових положень.  

При розгляді права на оборону  як суб’єктивного права кожного, пропонується, що саме той, хто обороняється, повинен вирішувати питання – чи слід йому у даній ситуації вчиняти захист шляхом оборони. Держава ж не повинна визначати, чи необхідно було вчиняти оборону, вона лише констатує факт реалізації громадянином належного йому права. Проте, держава при визнанні реалізації належного громадянинові права на захист вправі встановити, чи не переросла реалізація права у зловживання ним, тобто чи не було перевищення меж оборони.

Увага акцентується на тому, що оскільки мова йде про природне право, тобто право, яке належить людині від народження, то воно належить всім фізичним особам, які знаходяться на території дії КК України, незалежно від національної приналежності, статі, віку. Iз цієї ж причини, обґрунтовано, що цим правом володіють і так звані „спеціальні суб’єкти” необхідної оборони. Їх діяльність із припинення правопорушень з використанням фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинна розглядатися передусім  у межах кримінально-правового інституту необхідної оборони, а потім в аспекті її відповідності вимогам спеціальних нормативних актів. Професійна чи інша спеціальна підготовка може полегшити мету захисту особи, її прав та свобод, інтересів суспільства та держави, проте, правова оцінка оборони у таких випадках повинна здійснюватися на загальних підставах. Це необхідно для усунення протиріч між положеннями кримінального законодавства й вимогами спеціальних нормативних актів.

Обґрунтовано, що для предметів, які призначені для захисту права власності та інших благ, за допомогою яких заподіюється шкода тому, хто посягає, варто вживати термін „засоби необхідної оборони, які діють автономно”. Дія автономних засобів повинна розглядатися за правилами необхідної оборони якщо вони задовольняють обов’язкові вимоги: спрацьовують саме в момент посягання; виключена можливість заподіяння шкоди особі, яка не вчиняє суспільно небезпечне посягання.