Гусаров К.В. Проблеми цивільної процесуальної правосуб\'єктності

Короткий зміст

У вступі обгрунтовуються актуальність теми дослідження, ступінь новизни роботи, мета і завдання дослідження, особистий внесок автора в одержанні наукових результатів, викладених у дисертації.

Розділ перший “Цивільна процесуальна правосуб’єктність як наукова проблема” присвячений дослідженню теорії правосуб’єктності, аналізу цивільної процесуальної правосуб’єктності, її змісту та реалізації різними суб’єктами процесуальної діяльності.

У першому підрозділі “Поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності” досліджується розвиток  теорії  правосуб’єктності в різних галу-

8

зях юридичної науки, особливо в цивільній процесуальній, визначаються відмінності між правосуб’єктністю, правоздатністю та дієздатністю. Зроблено висновок, що цивільна процесуальна правосуб’єктність є самостійна категорія і не тотожна правоздатності та дієздатності.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність розглядається як елемент механізму правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, який забезпечує “переведення” нормативності цивільного процесуального права у специфічний правопорядок при здійсненні правосуддя та реалізації суб’єктами цивільного процесуального права процесуальних функцій.

Цивільна процесуальна правосуб’єктність конкретизує сферу цивільних процесуальних правовідносин, відповідну галузь законодавства та правове становище суб’єктів процесуальної діяльності. Доводиться, що здійснення правосуддя потребує дозвільного порядку правового регулювання. Він забезпечує правовий режим, при якому дозволено лише те, що передбачає закон. Виходячи з цього цивільна процесуальна правосуб’єктність тлумачиться не тільки як загальна передумова виникнення системи цивільних процесуальних правовідносин, але і як змістовна характеристика реалізації наданих прав, обов’язків та повноважень суб’єктами процесуальної діяльності. Крім того, підхід до сутності та сфери цивільної процесуальної правосуб’єктності дав змогу автору дійти висновку, що цивільна процесуальна правосуб’єктність як самостійна юридична конструкція, на відміну від галузей приватного права, окреслює і правовий статус, і правовий модус суб’єктів цивільної процесуальної діяльності.

При структурно-функціональному аналізі цивільна процесуальна правосуб’єктність характеризується як сукупність таких елементів: правоздатність, дієздатність, конкретні права та обов’язки або повноваження. При цьому співвідношення названих елементів визначається виходячи з конкретного правового становища, який суб’єкт займає у цивільному процесі.

Розкриваючи зміст цивільної процесуальної правосуб’єктності, автор підкреслює, що єдиної правосуб’єктності для всіх суб’єктів процесуальної діяльності не існує. Для кожного суб’єкта цивільного процесуального права є своя певна правосуб’єктність з конкретним змістом. Для органів судової влади, прокурора, органів державного управління та інших органів, які захищають у процесі “чужий” інтерес, змістом цивільної процесуальної правосуб’єктності є компетенція як сукупність певних повноважень. Для сторін та третіх осіб правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності та певних суб’єктив-них прав та обов’язків. Для осіб, що сприяють здійсненню правосуддя, змістом цивільної процесуальної правосуб’єктності є єдність правоздатності та дієздатності, прав та обов’язків.

9

У другому підрозділі “Реалізація цивільної процесуальної правосуб’єктності” йдеться про галузевий характер цивільної процесуальної правосуб’єктності та про механізм її реалізації суб’єктами цивільного процесуального права. Автором характеризуються умови, при яких певний суб’єкт цивільного процесуального права може бути суб’єктом цивільного процесу, та особливості прояву правосуб’єктності у різних суб’єктів цивільного процесу.

Виходячи з конструкції цивільної процесуальної правосуб’єктності стверджується, що вона як загальна передумова правоволодіння та правоздійснення реалізується на рівні законодавчого закріплення правового статусу суб’єктів процесуальної діяльності. Крім того, вона реалізується у процесуальній формі, тобто в межах реалізації суб’єктивних прав, обов’язків і повноважень органами судової влади та іншими учасниками цивільного судочинства. Реалізація цивільної процесуальної правосуб’єктності є можливою за наявності складного юридичного фактичного складу та при виникненні цивільних процесуальних правовідносин.

Момент реалізації правосуб’єктності суб’єктами цивільного процесуального права не однаковий у часі, оскільки складний юридичний фактичний склад у цивільному процесі розвивається поступово як єдиний динамічний склад. Прояв цивільної процесуальної правосуб’єктності зумовлює існування системи цивільних процесуальних правовідносин, які виникають між судом та іншими суб’єктами цивільного процесуального права.

У результаті аналізу чинного цивільного процесуального законодавства зроблено висновок, що регламентація правосуб’єктності, яка міститься у ст.  100 та 101 ЦПК, поширюється тільки на сторони та треті особи, і тлумачення норм цих статей стосовно інших суб’єктів цивільного процесуального права є не обгрунтованим. Цей висновок, на думку дисертанта, варто врахувати у новому ЦПК.

У розділі другому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність органів судової влади” розглядаються проблеми судової компетенції та юрисдикції, правосуб’єктності суду першої, касаційної та наглядної інстанцій.

У підрозділі першому “Зміст цивільної процесуальної правосуб’єктністі органів судової влади” в контексті ст. 124 Конституції України, яка закріпила виключність судової влади, визначені елементи судової правосуб’єктності, оскільки вони зумовлюють правове становище органів судової влади.

Зазначається, що правосуб’єктність органів судової влади в цілому має структурований характер і складається з предметних та функціональних повноважень.  Предметні  повноваження – такі  повноваження  органу судової влади,

10

які визначають межі компетенції певного судового органу, а функціональні – пов’язані з вирішальними діями суду по керівництву цивільним процесом у межах існуючих судових проваджень як структурних компонентів судочинства.

Аналізуючи предметну судову компетенцію, дисертант вважає, що такі поняття, як юрисдикція, повноваження, підвідомчість, підсудність не є тотожними. Кожен з них має самостійний зміст і відображає зміст їх цивільної процесуальної правосуб’єктності.

Оскільки при здійсненні правосуддя реалізуються юрисдикційні повноваження органів судової влади, обгрунтовується положення, що предметом судової діяльності є спір про право. На цій підставі автор дійшов  висновку, що у справах окремого провадження як провадження безспірного правосуддя не здійснюється. У зв’язку з цим додатково аргументується висловлений в науці висновок, що окреме провадження є “сурогат” правосуддя, якому притаманні функції судового управління.

Виходячи з характеристики повноважень органів судової влади за юрисдикційними критеріями, автор вважає, що проектування судової влади пов’язується безпосередньо з принципом двохінстанційності та централізації. У зв’язку з цим аргументується доцільність існування єдиного Цивільного процесуального кодексу як єдиного нормативного акта, який мав би передбачати правила судочинства для всіх цивілістичних судових процедур.

У підрозділі другому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність суду першої інстанції” досліджується цивільна процесуальна правосуб’єктність суду першої інстанції, що складається з компетенції. До предметних повноважень входять підвідомчість та підсудність цивільних справ. Враховуючи необмежену судову юрисдикцію, про підвідомчість слід говорити як про функцію розмежування компетенції між судами загальної юрисдикції, арбітражними судами та Конституційним Судом, оскільки сама підвідомчість зумовлює межі судової влади різних судових установ. При характеристиці підвідомчості судам спорів про право дисертант доводить, що всі справи позовного провадження повинні бути підвідомчими судам. Крім того, у роботі зазначається, що Конституційний Суд України не є судовим органом, який розглядає спори про право.

Аналізуючи підвідомчість судам справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, дисертант стверджує, що ці справи в майбутньому необхідно залишити у підвідомчості загальних судів. Розвиток процесуального законодавства після прийняття чинного ЦПК свідчить про наближення зазначеного вище провадження до позовного.

У зв’язку з визначенням  меж та обсягу юрисдикції загальних та арбіт-

11

ражних судів, з урахуванням ст. 55 Конституції, спори з участю громадян – підприємців можуть розглядатися як у загальному, так і в арбітражному суді за вибором громадянина – підприємця.

При дослідженні підвідомчості справ різним судовим установам дисертантом висловлені думки щодо критеріїв розподілу підвідомчості між судовими установами, якими є характер правовідносин та їх суб’єктний склад.

Характеризуючи такий вид предметних повноважень, як підсудність цивільних справ, здобувач вважає, що Верховний Суд не повинен розглядати справи як суд першої інстанції. Зазначається, що положення законодавства, при якому вищестоящий суд при скасуванні судового акта, що винесений нижчестоящим судом, вправі прийняти справу до свого провадження, не відповідає міжнародним стандартам правосуддя, оскільки порушує право на належний суд.

Функціональні повноваження суду першої інстанції розглядаються в роботі виходячи із стадій цивільного процесу. Дисертант вносить пропозиції щодо вдосконалення деяких функціональних повноважень суду першої інстанції стосовно затвердження мирової угоди, визнання позову, ролі у доказовій діяльності та ін. Поряд з цим обгрунтовується необхідність наділення суду повноваженнями на винесення заочного рішення та судового наказу, введення в новий ЦПК інституту попереднього судового засідання.

 У підрозділі третьому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність суду касаційної інстанції” визначається, що предметні повноваження суду касаційної інстанції пов’язані з сутністю та об’єктом касаційного перегляду.

Досліджено сутність існуючого інституту касації. При цьому критично оцінюється положення законодавства щодо так званих ревізійних засад, тобто перевірки касаційною інстанцією судового акта незалежно від доводів скарги або подання.

Функціональні повноваження суду касаційної інстанції розглядаються та класифікуються за такими підставами: 1) керівництво та організація процесу; 2) роль у доказовій діяльності; 3) вирішення питань про юридичну долю рішення (ухвали) суду першої інстанції; 4) винесення нового рішення чи зміна рішення суду першої інстанції.

Виходячи з положень Концепції судово-правової реформи та ст. 129 Конституції України, які визнали за необхідне впровадження апеляції, автор доводить, що існуюча форма касаційного перегляду рішень має бути трансформована у класичну апеляцію. У роботі пропонується наділити суд апеляційної інстанції відповідними предметними та функціональними повноваженнями. При цьому обгрунтовується пропозиція щодо введення у новий ЦПК неповної апеляції. Це означає, що роль апеляційної інстанції обмежується перевір-

12

кою та вирішенням справ заново з прийняттям до уваги обставин (фактичного матеріалу), які були предметом дослідження судом першої інстанції і подавалися сторонами та іншими суб’єктами доказової діяльності. У дисертації опрацьовано пропозиції щодо конкретних статей ЦПК, у яких мають бути сформульовані повноваження апеляційного суду.

У підрозділі четвертому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність суду наглядної інстанції” досліджуються правова природа, особливості та сутність перегляду в порядку нагляду рішень, ухвал або постанов суду, які набрали законної сили, що зумовлюють специфічність повноважень суду наглядної інстанції.

У роботі визначаються відмінності схожих повноважень суду касаційної та наглядної інстанцій. При характеристиці повноважень суду наглядної інстанції стосовно скасування судового акта з приводу порушення норм права дисертант вважає, що всі порушення норм матеріального права, на відміну від порушення норм права процесуального, є суттєвими та стають підставами для скасування судового акта в порядку нагляду. Автором аналізуються й інші повноваження, спрямовані на вирішення юридичної долі рішення, ухвали або постанови.

При вивченні цивільної процесуальної правосуб’єктності суду наглядної інстанції дисертант дійшов висновку, що ця форма перегляду судових актів суперечить принципам правової держави, виключності судової влади, незалежності суду та суддів, а також праву сторін на розпорядження своїми процесуальними правами. Враховуючи необхідність впровадження апеляції, а також принцип двохінстанційності судової системи, пропонується ввести на нових засадах і новий за змістом інститут касації. На відміну від апеляційного суду, касаційний суд здійснює перевірку судових рішень з точки зору права, а не факту. При цьому дається тлумачення відповідних предметних та функціональних повноважень касаційного суду. Зокрема, пропонується редакція тих статей нового ЦПК, у яких містяться зазначені функціональні повноваження.

У розділі третьому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність учасників цивільного процесу” досліджується цивільна процесуальна правосуб’єктність як осіб, що мають у процесі певну юридичну заінтересованість, так і осіб, які, не маючи такої заінтересованості, сприяють здійсненню правосуддя.

У підрозділі першому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність сторін та третіх осіб” розглядаються правовий статус сторін та третіх осіб. Зазначено, що правосуб’єктність третіх осіб за своєю структурою та змістом наближається до цивільної процесуальної правосуб’єктності сторін, оскільки тре-

13

ті особи наділені правами та обов’язками сторін.

Аналізуються право на звернення до суду за судовим захистом та право особи на позов як елементи правосуб’єктності. Стверджується, що право на позов та право на судовий захист не слід розглядати як рівнозначні суб’єктивні права, оскільки право на звернення до суду – загальне право (правоздатність), а право на позов – це конкретизація цього права. Право на звернення до суду має не тільки позивач, а й відповідач та треті особи, якщо вони вважають, що їх права або законні інтереси порушені.

Розглядаючи питання про право третіх осіб на судовий захист, пов’язаний із вступом у розпочатий процес, автор зазначає, що треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають право пред’явити позовні вимоги до сторін, оскільки треті особи захищають у процесі власний інтерес відносно предмета спору. Звертається увага також на те, що право на оскарження ухвали про відмову у допуску зазначених суб’єктів до процесу може стати однією з гарантій захисту прав та законних інтересів третіх осіб.

На думку автора, при пред’явленні позову в процесі судового розгляду третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, виникає потреба обов’язково відкласти розгляд справи, тому що сторонам необхідно надати час для підготовки до захисту проти нового позову.

Характеризуючи право явки сторін до суду, дисертант висновує, що вона має бути самостійною процедурою цивільного судочинства, яка не повинна зводитися до фактичного прибуття сторін до суду, а має полягати у виконанні ними певних процесуальних дій (наприклад, складання та передача до суду і протилежній стороні певних процесуальних документів). Впродовж цієї процедури справа може бути закінчена по суті.

У зв’язку з дослідженням диспозитивних прав і обов’язків сторін та третіх осіб зазначається, що суд не повинен перевіряти підстави реалізації цими особами суб’єктивних прав, спрямованих на зміну або припинення процесу, які ставляться в залежність від волевиявлення сторін (укладання мирової угоди, визнання позову, відмова від позову). Обгрунтовуючи цю позицію, автор доводить, що на підставі принципу диспозитивності цивільного процесуального права сторони самостійно вирішують питання про реалізацію прав, спрямованих на припинення процесу.

При дослідженні права відповідача на пред’явлення зустрічного позову підкреслюється, що питання про прийняття до розгляду цього позову
не повинно категорично ставитися в залежність від розсуду суду, оскільки це положення законодавства суперечить принципу диспозитивності. Відповідач вправі пред’явити позов не тільки до позивача, а й до третьої особи, яка заявляє

14

самостійні вимоги на предмет спору.

Сторони мають також право укласти мирову угоду. Треті особи без самостійних вимог не вправі закінчувати справу мировою угодою, тому що вони не є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин, які є предметом судового розгляду. Крім того, автор визнає за необхідне надати суду право затверджувати позасудові мирові угоди, оскільки як судові, так і позасудові угоди спрямовані на ліквідацію спору.

Суб’єктивні права сторін та третіх осіб, що випливають із принципу змагальності, є передумовою доказової діяльності сторін та третіх осіб у цивільному судочинстві, де правове становище цих суб’єктів характеризується  їх участю у формуванні доказового матеріалу. В роботі зазначається, що суб’єктами доказової діяльності є особи, які беруть участь у справі, а не суд, оскільки функція останнього зводиться до здійснення правосуддя, вирішення спору, що виник на підставі наданих сторонами доказів.

Дисертантом ставиться під сумнів існування принципу об’єктивної істини на тій підставі, що він суперечить принципу рівноправності сторін. З огляду на це, на думку автора, суд не повинен мати повноваження виходити за межі заявлених позовних вимог при розгляді цивільно-правового спору.

Висловлюється думка, що доказова діяльність сторін та третіх осіб має правообов’язковий характер. У разі відмови сторони від пред’явлення тих чи інших доказів обставина, що повинна бути встановлена на підставі ненаданих доказів, має вважатися встановленою.

У підрозділі другому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора, органів державного управління (місцевого самоврядування)” досліджується цивільна процесуальна правосуб’єктність прокурора, органів державного управління (місцевого самоврядування), які захищають у процесі права та охоронювані законом інтереси інших осіб. Дисертант зазначає, що їх правосуб’єктність складається з компетенції як сукупності певних повноважень.

Аналізуючи компетенцію прокурора, у зв’язку з розробкою процесуального законодавства і Закону України “Про прокуратуру” автор пропонує закріпити в останньому бланкетну норму, яка б передбачала лише можливість участі прокурора у цивільному процесі. Його повноваження, на думку дисертанта, слід закріпити у ЦПК, оскільки цей кодекс є ключовим процесуальним нормативним актом.

Прояв цивільної процесуальної правосуб’єктності прокурора досліджується в роботі виходячи із положень ст. 121 Конституції України. Ця норма дає змогу зробити висновок, що підставою участі прокурора у цивільному про-

15

цесі є захист порушених прав та охоронюваних законом інтересів держави і громадянина.

Форми участі зазначеної особи у цивільному судочинстві регулюються, крім ЦПК, і Законом України “Про прокуратуру”. Підкреслюється, що названі акти суперечать один одному, тому що процесуальним законодавством передбачено тільки одну форму – порушення цивільної справи, тоді як у законі визначається ще й така форма участі, як вступ до розпочатого процесу. Дисертант вважає, що участь прокурора у цивільному процесі можлива лише у формі порушення цивільної справи. Обов’язкова участь прокурора в деяких категоріях справ для дачі висновків у справі грунтувалася на функції нагляду прокуратури за судовою діяльністю.

Досліджуючи конституційно закріплену за прокуратурою функцію представництва інтересів держави або громадянина в суді, автор вважає, що Конституція України поклала основу представництву нового типу – прокурорському. Під представництвом прокуратури у суді з метою захисту інтересів громадянина або держави слід розуміти таке правове представництво, при якому прокурор як представник держави, що діє на підставі закону, захищає у суді інтереси держави (що визначаються в кожному випадку окремо) або необмеженого кола осіб.

При характеристиці цивільної процесуальної правосуб’єктності органів державного управління (місцевого самоврядування), які захищають у процесі “чужий” інтерес, дисертант зазначає, що підставою участі цих суб’єктів у цивільному процесі є захист прав та інтересів інших осіб. Існування цього інституту пов’язувалося з активним втручанням держави у приватно-правові відносини. Обгрунтовується точка зору про обмеження повноважень вказаних суб’єктів у цивільному судочинстві. Доцільність їх участі у цивільному процесі пов’язується автором з окремими випадками захисту неперсоніфікованих інтересів (наприклад, при захисті прав споживачів). Крім того, ці суб’єкти в передбачених законом або судом випадках повинні вступити в справу для дачі висновку в межах наданих законом функцій.

У підрозділі третьому “Цивільна процесуальна правосуб’єктність осіб, які сприяють здійсненню правосуддя” зазначається, що ЦПК не містить окремої норми, де закріплюються права та обов’язки свідка. На підстави цього пропонується редакція статті, в якій визначатимуться права та обов’язки свідка. У роботі розглядається право імунітету свідка як право відмовитися від дачі показань у передбачених законом випадках. Поряд з цим обгрунтовується існування принципу імунітету свідка у цивільному процесуальному праві.

Досліджуючи цивільну процесуальну правосуб’єктність експерта, ав-

16

тор характеризує законодавчо закріплені права та обов’язки цього суб’єкта. Спеціально розглянуто право експертної ініціативи. На думку дисертанта, необмежена реалізація експертом права експертної ініціативи (права суб’єкта вийти за межі винесених на його розгляд питань, якщо при провадженні експертизи він встановив обставини, що мають значення для справи) може призвести до порушення принципу змагальності цивільного процесуального права.

Підкреслюється, що права та обов’язки перекладача як особи, що забезпечує реалізацію принципу національної мови судочинства, повинні бути законодавчо закріплені. Проводиться порівняльна характеристика правосуб’єктності перекладача та спеціаліста. Дисертант дійшов висновку, що перекладач – самостійний суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Зазначається, що в чинному законодавстві не існує такого суб’єкта, як спеціаліст, тоді як у цьому є необхідність. У дисертації обгрунтовуються пропозиції з цього приводу.