ХОЗЯЙСТВЕННАЯ ПРАВОСУБЪЕКТНОСТЬ ГОСУДАРСТВЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ Автореферат

У підрозділі 1.1. «Історія розвитку господарської правосуб’єктності державних підприємств» зауважується, що в останні роки інколи доводиться стикатись з таким уявленням, начебто державна власність з’явилась тільки після соціалістичної революції в СРСР і має місце тільки в соціалістичній системі господарства. У процесі дослідження показано, що власність держави відома здавен, при цьому по мірі історичного розвитку багаторазово змінювались концепції державного підприємства. Щодо наукової розробки їх господарської правосуб’єктності зазначено, що у науковій літературі дореволюційного періоду правовому регулюванню діяльності державних підприємств приділялась доволі незначна увага, учення про державні підприємства не виділилось в рамках загального вчення про юридичні особи, підприємство розглядалося як об’єкт правовідносин. У радянський період правове положення державного підприємства пройшло шлях від визнання спочатку суб'єктом внутрішньогосподарського права, а потім самостійним суб'єктом права у багатьох відносинах, перелік яких постійно розширювався.

Розглянута трансформація наукових поглядів на правову природу державного підприємства: від трактування держпідприємства як товарної форми власності держави (20-ті роки ХХ ст.), до теорії підприємства-державного органу (30-40-і роки ХХ ст.). Остання мала дві протилежні гілки. Перша – адміністративістська, пануюча служила забезпеченню адміністративних методів управління економікою. Друга – теорія господарського органу (господарської правосуб'єктності) відстоювала розширення господарської самостійності підприємств.

У кінці 80-х років відбулося розширення прав держпідприємства за рахунок визнання його соціалістичним товаровиробником, що функціонує на засадах повного госпрозрахунку. Після Закону 1987 р. нічого нового в концепції держпідприємства не було. На папері їх права ненадовго розширили, а потім суттєво обмежили і навіть ліквідували. З початку 90-х років по теперішній час відбувається поступове фактичне обмеження законом і установчими документами господарської самостійності держпідприємств, особливо тих, що отримали статус казенних. Теоретична проблема самостійності підприємства у вертикальних відносинах, яка була каменем спотикання у радянський час, залишилася невирішеною і призвела до того, що права державних підприємств на сучасному етапі стали набагато вужчими, ніж були у радянський період, при цьому не тільки у вертикальних, а й у горизонтальних відносинах.

У підрозділі 1.2. «Стан господарської правосуб’єктності державних підприємств в Україні» досліджено питання видів державних підприємств за чинним законодавством та його відповідність науковим уявленням. Підкреслено, що незалежно від виду держпідприємства у Господарському кодексі України закріплена концепція державного підприємства як самостійного суб'єкта господарювання (ст.62, 65). Разом з тим практика свідчить про надмірну «опіку» з боку держорганів щодо діяльності підприємств, що знижує їх зацікавленість у результатах діяльності, ефективність господарської діяльності підприємств і економіки в цілому. Господарська самостійність державних підприємств значно звужена в порівнянні з Положенням про соціалістичне державне виробниче підприємство 1965 року і Законом про державне підприємство (об’єднання) 1987 р. Закон «Про управління об’єктами державної власності» взагалі будується на концепції державного підприємства як об’єкта права, у результаті вплив на діяльність суб'єктів господарювання і майно, що належить державі, але не використовуване в господарському обороті, будується на однакових принципах.

Наголошується, що вдосконалення управління державними підприємствами вимагає забезпечення їх господарської самостійності. Держава не справляється з виконанням контрольних функцій за діяльністю державних підприємств. Для поліпшення контролю за діяльністю підприємств державні органи приватизації пропонували передати в комунальну власність в 2008 р. – 18,5 тис. об'єктів, в 2009 – 16,4 тис., в 1 кварталі 2010 р. – 12 тис. Проте майже кожна друга місцева рада не погодилася прийняти державні об'єкти в комунальну власність через неготовність до їх подальшого утримання. Натомість інвестиції в основний капітал державних підприємств здійснюються в основному за рахунок власних коштів підприємств. Статистичні дані свідчать на користь розширення господарської самостійності державних підприємств.

У підрозділі 1.3. «Господарська правосуб’єктність державних підприємств у зарубіжних країнах» виявлено дві концепції управління самостійними держпідприємствами (державними торговими товариствами і публічними підприємствами): державницька (концепція управління, підконтрольного тільки державі) і синдикалістська (концепція участі зацікавлених сторін на паритетних засадах, що головним чином беруть участь у справах підприємства, у формуванні волі в рамках підприємства). Відповідно існує дві концепції вирішення конфлікту інтересів у держпідприємствах між інтересами підприємства і публічними інтересами: 1) на користь публічних інтересів і 2) на користь інтересів підприємства, які проявляються при вирішенні питань про право вищестоящого держоргану призначати директора і давати обов'язкові для виконання вказівки. В Україні використовується виключно перша концепція, проте вирішення проблеми самостійності державних підприємств у вертикальних відносинах, навпаки, можливе у рамках синдикалістської концепції або сполучення двох концепцій.

З урахуванням стану господарської правосуб’єктності держпідприємств в Україні та відповідного зарубіжного досвіду аргументовано пропозицію щодо синхронного вдосконалення як внутрішньої, так і зовнішньої системи управління державними підприємствами із впровадженням синдикалістської моделі участі державного підприємства відповідно у внутрішніх і зовнішніх відносинах та з використанням можливостей сполучення з державницькою моделлю держпідприємства. Це дозволить попереджувати зловживання підприємств інтересами держави, з одного боку, та забезпечить пріоритет інтересів підприємства, з іншого.

Розділ 2. Методологія дослідження господарської правосуб’єктності містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Методологічні підходи до дослідження проблем господарської правосуб’єктності» при розгляді проблем методологічного значення констатується проблема вибору однієї з двох методологій, які позначаються у сучасних дослідженнях як ключові: методологічного індивідуалізму і методологічного колективізму. У роботі обґрунтовано, що основний акцент має бути зміщено з аспекту вибору поміж двох методологій на аспект їх сполучення. Встановлено, що у європейській історії склалося дві традиції континентального права – західна та східна, які в більшому чи меншому ступені практикуються і в західних, і в східноєвропейських країнах. Західна традиція континентального права базується на затребуваних середньовічними юристами із грецької філософії раціоналістичних номіналістичних поглядах, на започаткованому на цій основі (ХІ-ХІІ ст.) методологічному індивідуалізмі, а пізніше (ХХ ст.) й методологічному колективізмі, які однаково ґрунтуються на властивому цій традиції протиставленні індивідуального і колективного, приватного і публічного. Східна традиція континентального права базується на методологічному колективізмі, що розвивається в контексті споконвічної християнської традиції, яка зберігається у православ’ї, і ґрунтується на сполученні матеріального і духовного, індивідуального і колективного, приватного і публічного, тому позначається у цій роботі як індивідуалістично-колективістська методологія (у літературі – споконвічний християнський колективізм).

Протистояння двох традицій, яке сформувалось наприкінці ХІ–ХІІ ст., зберігається і зараз, до ХІХ ст. мало конструктивне значення, сприяло постійному вдосконаленню засобів технологічної і суспільної комунікації, розробці і впровадженню інновацій з метою покращення умов життя людини. На ХІХ–ХХ ст. прийшлася криза у взаєминах цієї пари традицій, обумовлена черговим розподілом праці, що зумовив перехід до більш високого ступеня усуспільнення виробництва, що обернулось ускладненням суспільних відносин і виникненням надзавдання з їх організації.

На основі проведеного аналізу виокремлено дві концепції праворозуміння, що використовуються у різних традиціях – юридична у західній традиції та органічна у східній.

Обґрунтовано, що адекватним органічній концепції праворозуміння є правовий інституціоналізм, течія якого виникла у ХІХ ст. у результаті прориву східної ідеї у західний простір та звернення до споконвічного християнського колективізму. Після Другої світової війни правовий інституціоналізм було покладено в основу теорії плюралістичної демократії, успішно реалізованої на Заході. Прикладом такого підходу стали категорії, що використовуються й у вітчизняному господарському праві: соціальної правової держави, соціально орієнтованої економіки, державного регулювання ринкової економіки, філософії участі – від участі трудових колективі в управлінні підприємствами до участі громадських структур у формуванні державної соціально-економічної політики,

Встановлено, що правовий інституціоналізм виводить право із суспільства, де держава оформляє право, вироблене різними інститутами. Тим самим складаються передумови для формування правових інститутів, які розглядаються як персоніфікації організованої групи для досягнення спільної мети. Він не заперечує активної ролі держави у правотворенні, а лише ставить її у жорсткі рамки узгоджувальних процедур, тим самим не відкидає, а поглинає традиційний юридичний позитивізм, так само як і юридичний неопозитивізм (нормативізм), доповнюючи сукупність генералізованих державою та суспільством норм права правами інституцій. Дисертантка висловлюється на користь правового інституціоналізму, звертаючи увагу також на його узгодження з популярною нині інтегральною або комунікативною теорією права. Сформована на континенті течія правового інституціоналізму дозволяє сполучати централізацію і децентралізацію в управлінні соціально-економічною системою, врегульовувати конфлікти у процедурах примирення та попереджувати їх в узгоджувальних процедурах формування права.

Окрема увага приділяється аналізу двох основних наукових підходів до дослідження проблем правосуб’єктності – догматичного і соціологічного. Догматичний підхід, до якого належить цивілістика, відхиляється як приналежний західній традиції права. Соціологічний напрямок поділяється на дві течії, де виокремлюються соціологічні школи, що приналежні відповідно західній та східній традиції права. Основні характеристики останньої течії з характерною для неї ідеєю свободи свідчать про приналежність до неї господарсько-правової школи.

Наголошується, що господарсько-правова наука завжди виступала у ролі амортизатора негативних тенденцій, що ущемляли права підприємств. Протягом другої половини ХХ ст. наука господарського права відстоювала закладену за часів хрущовської відлиги тенденцію на розширення прав підприємств, їх господарської самостійності. В нових умовах господарювання відстоювала необхідність державного регулювання ринкової економіки, відсутність якого несла загрозу свободі господарювання, призвела до масових банкрутств тощо. Господарсько-правовий підхід, що сформувався в Україні на противагу архаїчній цивілістиці, направлений на правове забезпечення ефективного функціонування складноорганізованої економіки і забезпечення свободи у сучасному динамічному світі. Все вищевикладене свідчить на користь господарсько-правового підходу при проведенні цього дослідження.

У підрозділі 2.2. «Теорії правосуб’єктності» підкреслюється, що на даний момент у науці існує ряд теорій правосуб’єктності. Поняття правосуб’єктності було предметом гострих спорів протягом всього ХІХ ст. Спори, зокрема, викликало питання про співвідношення волі (влади по її реалізації) і інтересу у суб’єктивному праві, у результаті сформувалося декілька теорій – волі (влади), інтересу і комбінаційна, або компромісна. У взаємозв’язку розвивалися і уявлення про сутність юридичної особи і колективних суб’єктів права – є вони фіктивними суб’єктами права чи соціальними спільнотами, які як і людина володіють природною правоздатністю, а значить реальною, а не фіктивною правосуб’єктністю.

З’ясовано, що залишалися непорозуміння, які створювали привід для продовження дискусій. Через постійні дискусії юридичний позитивізм і нормативістська теорія права, так само як і західний соціологічний позитивізм взагалі відмовилися від категорії суб’єкта права і суб’єктивного права (особи як носія права). Така постановка питання не прийнятна для східної соціологічної школи та розвинутого з неї правового інституціоналізму, який вимагає не заперечення категорій суб’єкта права і суб’єктивного права, а, навпаки, їх розвитку шляхом модифікації у збалансовану приватно-публічну категорію. Наголошується, що для цього є необхідне підґрунтя, яке полягає у подвійній сутності категорій інтересу і волі (влади) – приватній і публічній, адже кожен індивід чи приватний колектив, з однієї сторони, є носієм приватної волі та інтересу, а з іншої – приймає участь у формуванні публічної волі та інтересу.

Підкреслюється, що центральною категорією зазначеного підходу є категорія участі окремих громадян та організованих груп у правотворенні та управлінні людською діяльністю – участь суспільних інститутів (у т.ч. створених підприємствами громадських об’єднань суб’єктів господарювання) у правотворчому процесі на рівні держави, й участь заінтересованих сторін у правотворчому процесі на рівні підприємства – у результаті чого відбувається збалансування приватних та публічних воль (влад) та інтересів (суть синдикалізму).

Встановлено, що ідея сполучення приватно-правового і публічно-правового регулювання почала розроблятися у радянській науці господарського права ще у 1920-і – 1930-і роки. Зокрема, проводилася ідея правосуб’єктності підприємств. У 1940-і роки А.В. Венедиктов обґрунтував теорію оперативного управління державним майном та правосуб’єктності державних підприємств як державного органу. Завдяки цьому було забезпечено гнучкий підхід до визначення обсягів суб’єктивних прав підприємств у залежності від волі їх засновника (держави). Це дозволяло господарникам радянського періоду боротися за розширення господарської самостійності і прав підприємств, а після переходу до ринку в умовах широких деструктивних процесів у результаті надмірної децентралізації – за необхідне і достатнє збагачення господарської правосуб’єктності публічно-правовими компонентами. Натомість на даний час специфіка господарсько-правового підходу не знайшла відображення в існуючих теоріях правосуб’єктності. Для усунення цієї прогалини у роботі обґрунтовано господарсько-правову концепцію комбінаційної (компромісної) теорії правосуб’єктності, яка трактується як теорія узгоджених приватних і публічних воль (влад) і інтересів у рамках двоєдиної приватно-публічної категорії господарської правосуб’єктності з гнучким співвідношенням приватно-правових і публічно-правових складових.

Аргументовано, що така концепція правосуб’єктності підприємства взмозі стати методологічною основою для впровадження синдикалістських елементів в концепцію державного підприємства, здатних опосередковувати механізм узгодження воль (влад) і інтересів учасників внутрішніх і зовнішніх господарських відносин підприємства.

У підрозділі 2.3. «Конституційні основи господарської правосуб’єктності державних підприємств» аналізується значуща для даного дослідження проблема співвідношення права і закону, яка має величезне соціальне значення, натомість з теоретичної точки зору вважається невирішеною. Встановлено, що зіштовхується два підходи: один зорієнтований на те, що держава є єдиним і виключним джерелом права (юридичний позитивізм). Другий ґрунтується на тому, що право як регулятор суспільних відносин є відносно незалежним від закону і передує йому. Тим не менше, для вітчизняного права ця проблема вже вирішена, при чому на вищому законодавчому рівні – у Конституції України, і науці залишилося лише розставити необхідні акценти, щоб полегшити правозастосування.

Зауважено, що у Конституції України (ст.3, 8, 21–23 та ін.), яка визнає людину, її права і свободи найвищою соціальною цінністю, закладено принцип «дозволено все, що не заборонено» (дозволено, якщо не порушуються права і свободи інших). Подібна норма міститься і в Конституціях зарубіжних країн та відповідає Загальній декларації прав людини (ООН, 1948 р.). Це зумовлює нове, соціологічне поняття права, відмінне від звичайно використовуваного поняття у дусі юридичного позитивізму (нормативізму), згідно з яким людина володіє лише тими правами, якими їх наділяє об’єктивне право (закон) – «дозволено те, що прямо дозволено». Ці та інші положення Конституції України і міжнародних документів (принципи демократичної, соціальної, правової держави, верховенства права тощо) передбачають існування не тільки державної влади, а і множини автономних центрів прийняття рішень на засадах самоуправління – множини центрів влади при верховній владі народу. Цим гарантується поєднання публічного регулювання та приватної саморегуляції, що є характерним для господарсько-правового підходу. При цьому основоположну роль у понятті права відіграють гарантовані Основним законом природні права і свободи людини (індивідуальні або колективні), в той час як позитивно-правовим нормам відводиться допоміжна роль, направлена на їх забезпечення, що складає підгрунтя для постановки питання про господарську самостійність державного підприємства як інституціоналізованого колективу.

На цій основі зроблено висновок, що Конституції України відповідає так званий «широкий підхід» до розуміння права та узгоджений з ним господарсько-правовий підхід до правового регулювання економіки. На сучасному етапі на противагу вузьконормативістському визначенню права сформувалось розуміння права, яке передбачає не тільки юридичні норми, що містяться у законодавстві та інших джерелах, а й наявні суб’єктивні права, а також свободи. Його закріплення у Основному законі фактично знаменувало перехід від юридичного позитивізму (нормативізму) до правового інституціоналізму.

На основі вищезазначеного у роботі окреслено перспективу сходження від категорії юридичного інституту як сукупності норм до категорії правового інституту яка сукупності прав, обов’язків і свобод або правовідносин, учасники яких володіють органічно взаємопов’язаними збалансованими індивідуальними та/чи колективними, приватними та/чи публічними, об’єктивними та/чи суб’єктивними позитивними правами, обов’язками і свободами, які виникають на основі гарантованих Основним законом природних прав, обов'язків і свобод. Підкреслено, що взаємодія права і закону залежить від характеру правотворчого процесу в державі, який у демократичній, соціальній, правовій державі передбачає участь громадян (індивідуальну і колективну) в управлінні державними справами (ст.38 Конституції України), що складає підґрунтя для реалізації синдикалістських елементів в концепції державного підприємства.

На основі проведеного дослідження визначено структуру господарсько-правового інституту, сформульовано його поняття, стверджується, що розгляд державного підприємства як правового інституту, з відповідною конкретизацією змісту, здатен скласти теоретичне підґрунтя для правового забезпечення його господарської самостійності, для чого є необхідні конституційні передумови. Закладена у 90-і роки тенденція до звуження прав державних підприємств знижує конкурентноздатність державних підприємств на ринку, що порушує конституційний принцип рівності всіх форм власності.

Розділ 3. Поняття і структура господарської правосуб’єктності містить два підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Поняття господарської правосуб’єктності» проаналізовано питання сутності та поняття господарської правосуб’єктності.

Зауважено, що проблема визначення поняття правосуб’єктності зберігає свою дискусійність з початку ХІХ ст. Остання хвиля наукових досліджень з цієї проблематики приходиться на 50-60-і роки ХХ ст. На сьогодні існує декілька трактувань правосуб’єктності. Найбільш поширеною у загальній теорії права є думка, яка пов’язує правосуб’єктність з категорією правоздатності, або праводієздатності, або також деліктоздатності. Подібний підхід отримав закріплення у ЦК України, де можливість мати цивільні права і обов’язки трактується із цивілістичних позицій як здатність (а не право), що вважається достатнім для врегулювання майнових відносин між юридичними і фізичними особами. Однак поняття «правоздатність» є недостатнім для правового регулювання складноорганізованої економіки з характерною для неї складною структурою відносин – внутрішніх і зовнішніх організаційно-господарських та господарсько-виробничих відносин. З огляду на це господарники виокремили поняття господарської правосуб’єктності, яка визначається через господарську компетенцію – згідно з концепцією В.К.Мамутова, сукупність прав та обов’язків, у т.ч. правоздатність як право набувати прав та обов’язків, що отримало закріплення у ГК України. У такому тлумаченні і господарська правосуб’єктність, і правовий інститут визначаються як сукупність прав та обов’язків, в результаті виникає необхідність розмежування цих двох понять.

У роботі звертається увага на сумніви щодо виправданості дублювання понять «господарська правосуб’єктність» і «господарська компетенція» («правовий статус»), до яких приєднується авторка. Свого часу невдоволення дублюванням понять «правосуб’єктність» і «правоздатність», «правосуб’єктність» і «господарська компетенція» стало приводом для переведення поняття правосуб’єктності у площину абстракцій, що дисертантка розцінює як виправданий крок. Однак вибір категорії юридичних можливостей для абстракції був недостатньо вдалим – конкретність юридичних можливостей чітко проявилась у пострадянській господарській практиці у зв’язку з переходом до принципу «дозволено все, що не заборонено». З точки зору правового інституціоналізму виправданим буде розкривати поняття господарської правосуб’єктності через всі права та обов’язки (у т.ч. господарську компетенцію), а також свободи як міра можливої поведінки, не забороненої нормами права. При цьому помилково вважати, що правосуб’єктність неконкретна і нединамічна, виходити з її оцінки як статичного елемента правового статусу, а не як властивості суб’єкта права, що діалектично розвивається.

У роботі обґрунтовано, що за формою господарська правосуб’єктність – це властивість суб’єкта господарювання, а за змістом (сутністю) – це функція господарських відносин, яка виражає міру приватних і публічних влад, що забезпечує збалансовану реалізацію приватних і публічних інтересів, що закріплюються в правах, обов’язках і свободах суб’єкта господарювання. Динаміка суспільних відносин визначає динаміку правосуб’єктності, яка виражається у багатоманітності мір збалансування влад і інтересів, які визначають розвиток прав, обов’язків і свобод. З урахуванням цього сформульовано поняття господарської правосуб’єктності.

У підрозділі 3.2. «Структура господарської правосуб’єктності та її співвідношення з правовим інститутом» проаналізовано питання структури господарської правосуб’єктності. У другій половині ХХ ст. при характеристиці господарської правосуб’єктності розрізняли три поняття: компетенцію, правоздатність, права та обов’язки, набуті у результаті реалізації правоздатності. На сучасному етапі доцільність впровадження у вжиток поняття правового інституту вимагає розширення цього переліку та включення до нього таких понять: об’єктивні права, обов’язки і свободи, суб’єктивні права, обов’язки і свободи, статусні права, обов’язки і свободи (правовий статус), компетенція, повноваження, правоздатність, поточні права, обов’язки і свободи, потенціальні, формальні і реальні права, обов’язки і свободи, організаційно-правова форма, правовий інститут, інституційні права, обов’язки і свободи.

Обґрунтовано, що у сучасних умовах об’єктивні права, обов’язки і свободи слід розуміти як загальнообов’язкові права, обов’язки і свободи, встановлені законодавством і установчими документами, суб’єктивні права, обов’язки і свободи – міра можливої поведінки управомоченої особи, не заборонена законом та установчими документами.

Об’єктивні і суб’єктивні права, обов’язки і свободи кореспондують, відповідно, обов’язкам, правам і свободам інших, формуючи правовідносини, а їх стійкі сукупності – правові інститути. Для конкретизації їх змісту та місця у структурі господарської правосуб’єктності дисертантка звертається до додаткових класифікацій.

Статусні права, обов’язки і свободи відображають закріплені у законодавстві та установчих документах об’єктивні права, обов’язки і свободи, у т.ч. правоздатність. У своїй сукупності вони складають правовий статус, який у сфері суспільного виробництва визначається як господарська компетенція – поняття, що опосередковує виконання господарських функцій у цій сфері та сприяє її організації. Центральне місце у характеристиці господарської компетенції займають повноваження – офіційно надані права і одночасно обов’язки уповноваженого органа, тобто об’єктивні права/обов’язки підприємства. Повноваженням, а не правом фактично є і правоздатність суб’єктів господарювання, у т.ч. державних підприємств. Аргументовано, що у сфері суспільного виробництва правоздатність є центральним об’єктивно-суб’єктивним правом-обов’язком підприємства вступати у господарські відносини. Підтвердженням тому, що правоздатність є не тільки правом, а й обов’язком, є обширна практика ліквідації недіючих підприємств, які кваліфікуються як такі за ознакою відсутності руху поточних прав та обов’язків протягом тривалого часу.

Підкреслено, що поточні права, обов’язки і свободи відображають права, обов’язки і свободи, що виникають у процесі реалізації об’єктивних (статусних) і суб’єктивних прав, обов’язків і свобод. Виокремлення цього поняття необхідне для відображення господарської правосуб’єктності як динамічної категорії, що розвивається в умовах всезростаючої динаміки економіки. Подібна постановка питання відповідає потребам цільових зрізів господарської правосуб’єктності для вияснення стану господарських справ, що здійснюється на основі балансу, іншої звітної та поточної документації.

Окрім того, обґрунтовано виокремлення потенційних, реальних і формальних прав, обов’язків і свобод. Потенційні права, обов’язки і свободи – нереалізовані статусні права, обов’язки і свободи, передбачені правовими нормами. Реальні – статусні та поточні права, обов’язки і свободи, що виникли в процесі використання потенційних прав, обов’язків і свобод. Формальні – статусні права, обов’язки і свободи, що визначають організаційно-правову форму (ОПФ). Відповідно розрізняються потенційні і реальні ОПФ – сукупність формальних прав, обов’язків і свобод, де перші є не більше ніж шаблонами, що пропонуються для використання на практиці. Реальні ОПФ створюються на практиці з урахуванням вимог законодавства на основі реалізації прав, обов’язків і свобод та виступають як правові інститути (сукупність інституційних прав, обов’язків і свобод).

Визначено центральне місце в структурі господарської правосуб’єктності правового інституту як такого, що забезпечує збалансування прав, обов’язків і свобод. Підкреслено, що правовий інститут як форму слід розрізняти у внутрішньому і зовнішньому виразі. У першому випадку він відображає структуру внутрішніх відносин системно організованої субстанції, у т.ч. державного підприємства, у другому – структурні відносини з іншими системно організованими субстанціями. Від впорядкованості внутрішніх і зовнішніх відносин залежить стійкість системи. Тому для забезпечення формування збалансованого правового інституту слід визнати право заінтересованих груп (трудових колективів, громадських об’єднань суб’єктів господарювання, органів територіальних громад) вимагати включення до установчих документів положень (їх прав та обов’язків та прав і обов’язків органів підприємства), що відповідають інтересам підприємства. Відповідне положення доцільно закріпити у законодавстві, хоч на даний час можлива його реалізація на добровільних засадах або у судовому порядку з посиланням на гарантовані Конституцією права на участь в управлінні державними справами.