ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається стан наукової розробки проблеми, з’ясовується зв’язок роботи з науковими планами та програмами, розкриваються мета, завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про їх апробацію та публікації, структуру та обсяг роботи.
Перший розділ «Теоретико-правова характеристика інформаційного екологічного забезпечення» складається з трьох підрозділів, в яких розкриваються проблеми теоретичних основ, правової регламентації та інституційно-функціонального забезпечення даного правового явища.
У підрозділі 1.1. «Теоретичні основи та правова регламентація інформаційного простору в екологічній сфері» досліджується категорія «інформаційний простір» та пов’язані з нею поняття інформаційного права. Акцентується увага на важливості інформаційного простору в екологічній сфері, виводяться його ключові ознаки, що дає можливість сформулювати дефініцію даного правового явища.
Аналіз інформаційного законодавства надав можливість виокремити термінологічну проблему визначення поняття навколишнього природного середовища як об’єкта інформаційно-правового забезпечення, його співвідношення з такими поняттями, як «оточуюче середовище», «навколишнє середовище», «довкілля», «навколишнє природне середовище». Існування такого широкого спектру понять свідчить про порушення принципів чистоти термінології, логічної побудови та інших принципів нормотворення, негативно впливає на процес реалізації відповідних правових норм і потребує уніфікації на користь терміну «довкілля».
Правову основу інформаційного простору в екологічній сфері складають нормативно-правові акти інформаційного та екологічного права. Їх система досить розгалужена. На основі проведеного автором аналізу було зроблено висновок про необхідність систематизації інформаційного законодавства на рівні Кодексу про інформацію. Правове забезпечення інформаційного простору в екологічній сфері має зайняти у ньому чільне місце і може претендувати на окрему главу з аналогічною назвою, де були б акумульовані всі існуючі на сьогодні та загалом необхідні для належної реалізації інформаційних еколого-правових відносин норми.
У підрозділі 1.2. «Конституційні засади інформаційного екологічного забезпечення» констатується, що інформаційне екологічне забезпечення має комплексний характер, оскільки забезпечує суспільство полівидовою екологічною інформацією. Його багатофункціональність проявляється також у різних підходах до розуміння даного інституту. Можна виділити три основних таких підходи: як засіб забезпечення екологічної безпеки; як відповідний напрямок державного управління щодо реалізації державою своєї національної екологічної політики; як засіб забезпечення права громадян на екологічну інформацію. Всі вони мають конституційне підґрунтя. Конституційні норми надають вектор подальшого розвитку законодавства в інформаційно-екологічній сфері. Однак, їх практичне втілення залежить від дієвості галузевого законодавства, що деталізує норми Основного Закону і передбачає процес їх реалізації.
Підрозділ 1.3. «Інституційно-функціональна складова інформаційного екологічного забезпечення» присвячено аналізу системи суб’єктів управління інформаційною екологічною сферою.
Звернуто дослідницьку увагу на понятійне значення терміну «державне управління», що існує в адміністративному праві України, на основі якого, з урахуванням специфіки об’єкта дослідження виведено поняття державного управління в інформаційній екологічній сфері та виокремлено його ознаки.
Пропонується така п'ятирівнева організаційно-функціональна структура системи органів та інших інституцій, що здійснюють управління в інформаційній екологічній сфері:
- перший рівень - стратегічне управління, що здійснюється Президентом України, Кабінетом Міністрів України та Радою національної безпеки і оборони України;
- другий рівень - галузеве/міжгалузеве управління, що здійснюється центральними органами виконавчої влади, а також окремими позавідомчими органами;
- третій рівень - місцеве управління, що здійснюється місцевими державними адміністраціями, територіальними органами окремих центральних органів виконавчої влади та іншими інституціями зі сфери екологічного інформаційного забезпечення;
- четвертий рівень - локальне управління інформаційно-екологічними правовідносинами, яке здійснюють органи місцевого самоврядування, керівні органи державних підприємств, установ, організацій, що спеціалізуються на здійсненні функцій управління інформаційною діяльністю цих організацій;
- п’ятий рівень - громадське управління - здійснюється громадськими організаціями, діяльність яких має екологічне спрямування.
Другий розділскладається з чотирьох підрозділів, в яких дається правова характеристика трьом конституційним екологічним правам.
У підрозділі 2.1. «Правова природа конституційних екологічних прав як об’єкта інформаційно-правового забезпечення» обґрунтовані підстави для визначення екологічних прав як окремої групи в системі конституційних прав людини і громадянина в Україні. На це, зокрема, вказують їх особливості, які відрізняють екологічні права від інших конституційних прав:
- екологічні права за своєю сутністю покликані забезпечити екологічну безпеку людини;
- метою їх реалізації є створення безпечних для людини умов існування в навколишньому природному середовищі;
- закріплення цих прав сприяло переорієнтації екологічної політики держави на захист людини, її життя і здоров’я від негативного впливу довкілля, що знайшло своє відображення у чинному законодавстві.
Робиться висновок, що екологічні права є самостійною групою прав і являють собою сукупність юридичних можливостей і засобів, які спрямовані на задоволення потреб людини і громадянина в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки.
Підрозділ 2.2. «Характеристика права на безпечне для життя і здоров’я довкілля як об’єкта забезпечення інформаційно-правовим засобами» присвячено аналізу поняття, змісту та ознак даного конституційного екологічного права.
Обґрунтовується у роботі, що право на безпечне для життя і здоров’я довкілля є основним, системоутворювальним конституційним екологічним правом. Його аналіз дозволив виокремити ряд основних ознак, які розкривають юридичну сутність даного права:
- тісно пов'язане з правом громадян на життя і здоров'я, що характеризує його чітку гуманістичну спрямованість та обумовлює особливу законодавчу гарантованість;
- має переважно немайновий характер;
- передбачає пріоритет охорони і захисту благ людини як біологічного і соціального організму, безпечних соціально-природних умов життя і здоров'я;
- має суб'єктивний характер, є невід'ємним елементом еколого-соціального добробуту людей, відображає спосіб та характер життя населення в конкретній екологічній обстановці під впливом існуючих екологічних загроз, соціально-економічного розвитку держави, реалізації її зовнішньої та внутрішньої екологічної політики;
- тісно пов'язане з низкою галузевих екологічних прав.
Отже, робиться висновок, що право на екологічну безпеку має абсолютний характер, реалізується у правовідносинах у сфері екологічної безпеки; всі повноваження щодо його реалізації, у тому числі й форми права захисту, належать громадянам, які кореспондують обов'язкам усіх інших осіб щодо утримання від порушення цих прав, та, зокрема, обов'язку держави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду українського народу (ст. 16 Конституції України).
Проведений аналіз дає можливість констатувати, що зміст даного права має тенденцію до розширення, оскільки з розвитком законодавства, приведенням його у відповідність до міжнародних стандартів виникають нові юридичні можливості громадян реалізовувати свої екологічні інтереси.
У підрозділі 2.3. «Право на відшкодування шкоди, завданої порушенням права на безпечне для життя і здоров’я довкілля як об’єкт інформаційно-правового забезпечення» аналізується нормативне регулювання, функціональне призначення та зміст даного права.
Розкрито юридичну сутність поняття «екологічна шкода», визначено її складові частини, дано класифікації за різними підставами та охарактеризовано різні форми компенсації.
Аналіз змісту конституційного екологічного права на відшкодування шкоди, завданої порушенням права на безпечне навколишнє середовище, дав можливість констатувати, що він містить у собі такі положення: дане право є самостійним конституційним правом; належить до загальнолюдських прав; є системою юридичних засобів і норм, спрямованих на відновлення, відшкодування, компенсацію та захист матеріальних та моральних благ, що охороняються законом у галузі навколишнього природного середовища; в першу чергу, спрямовується на захист матеріальних та моральних благ, пов’язаних із життям і здоров’ям людини, її генофондом, майна фізичних та юридичних осіб; передбачає судовий та позасудовий порядок відшкодування завданих збитків; підлягає компенсації у повному обсязі, без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення довкілля та погіршення якості природних ресурсів; особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості довкілля, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням; передбачає можливість у випадку порушення зазначеного права звертатись за захистом до компетентних органів; повинно гарантуватись та забезпечуватись державою.
У підрозділі 2.4. «Право на екологічну інформацію» здійснено дослідження закріплення даного права в нормативно-правових актах національного та міжнародного законодавства. Особливу увагу приділено Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1998 р.) та її впливу на українське правове поле після ратифікації нашою державою.
У результаті наукового аналізу встановлено, що право громадян на екологічну інформацію, з урахуванням положень законодавства, за своїм змістом охоплює сукупність відповідних можливостей, спрямованих на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законодавством України. Окрім цього, громадяни мають право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір; одержувати її в установленому порядку шляхом звернення з інформаційним запитом до уповноважених на це органів державної влади і місцевого самоврядування; оскаржувати в адміністративному та судовому порядку порушення реалізації права на інформацію про стан довкілля.
Третій розділ «Інформаційне забезпечення реалізації та захисту конституційних екологічних прав» складається з трьох підрозділів, в яких висвітлено особливості правової регламентації та тенденції правореалізаційнійних процесів у еколого-інформаційній сфері на перетині суспільних відносин, що виникають під час реалізації та захисту конституційних екологічних прав.
У підрозділі 3.1. «Інформаційна безпека громадян як складова права на екологічну безпеку» проаналізовано теоретичні підходи до розуміння поняття «інформаційна безпека», розкрито його класифікацію. На основі цього встановлено, що інформаційна безпека в правовому вимірі виступає невід’ємною складовою сучасної системи управління на шляху до правової держави, є суттєвим чинником формування громадянського суспільства та входить до більш широкого поняття національної безпеки. Її складовими є: інформаційна безпека особистості; здатність держави створити можливості для гармонійного розвитку і задоволення потреб особистості в інформації, незалежно від інформаційних загроз; гарантування, розвиток і використання інформаційного середовища в інтересах особистості, а також захищеність від різного роду інформаційних небезпек. Одним із напрямків забезпечення інформаційної безпеки людини є доступ до екологічної інформації.
Окрім того, що інформаційна безпека особи є різновидом загальної інформаційної безпеки, яка, у свою чергу, є складовою національної безпеки, то ця ж безпека особи є ще й регулятивною функціонально-процедурною гарантією реалізації права громадян на екологічну безпеку. Робиться висновок, що поєднання інформаційної та екологічної складової дає підстави виокремити суб’єктивне право громадян на інформаційну екологічну безпеку.
Підрозділ 3.2. «Інформаційне забезпечення як чинник ефективності відшкодування екологічної шкоди» присвячений дослідженню проблем інформаційного забезпечення судочинства, яке допомагає у пошуку найефективнішої моделі здійснення правосуддя у справах про відшкодування екологічної шкоди.
Виокремлено групи перешкод, які виникають у потенційного позивача на шляху до судової системи за даною категорією справ – інформаційні, фінансові, світоглядні. Також розкрито конкретні пропозиції щодо їх усунення, в тому числі шляхом внесення змін в законодавство України, що втілилось у розробці дисертантом проекту Закону України «Про внесення доповнення до статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».
Констатується, що існують проблеми і в самій судовій системі. Підвищення результативності у відправленні правосуддя в справах про відшкодування екологічної шкоди потребує належного функціонування системи інформаційного забезпечення судів. Задля цього необхідно здійснити комплекс дій, спрямованих на вирішення проблеми адаптації інформаційного забезпечення та оперативного надходження правової інформації, а також узагальнення та систематизації матеріалів судової практики. Також потребує розв’язання проблема телекомунікаційного забезпечення інформаційної взаємодії судів з правоохоронними органами та органами державної влади України тощо.
У підрозділі 3.3. «Механізм реалізації права громадян на екологічну інформацію» обґрунтовано, що специфіка реалізації права громадян на екологічну інформацію розкривається окремим Наказом «Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації» від 18 грудня 2003 року та рядом спеціальних норм в інших нормативно-правових актах (Орхуській конвенції, Законах України «Про доступ до публічної інформації», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про звернення громадян», Цивільному кодексі України). За допомогою їх аналізу виокремлено особливості суб’єктів надання і отримання екологічної інформації, підготовки запиту про надання екологічної інформації, специфіку його розгляду (термін, відстрочка у задоволенні), характеристику витрат, пов’язаних із задоволенням запиту, дослідження відмови у наданні інформації (підстави відмови, оскарження рішення про це).
Розкриття цих питань дає можливість говорити про наявність ряду специфічних ознак і характеристик, що притаманні процесу реалізації права на екологічну інформацію. Їх врахування в правореалізації є обов’язковим і, при належному застосуванні, буде важливою гарантією конституційного права на інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту.
| 
