ІНТЕРПРЕТАЦІЇ КРИТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ІМАНУЇЛА КАНТА В АНАЛІТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі розкрито актуальність теми дослідження, мету, об’єкт та предмет дослідження, визначено основні завдання, розкрито наукову новизну дисертації та винесені на захист положення, зроблено опис методологічної бази, представлено теоретичні та практичні результати дослідження, наведено дані про його апробацію, розкрито структуру та обсяг роботи.

Перший розділ «Методологічні засади вивчення інтерпретацій критичної філософії» присвячено аналізу сучасного стану аналітичного кантознавства, розкрито принципи історико-філософської реконструкції, висвітлено взаємозв’язки між її структурними елементами, подано класифікацію джерельної бази сучасного кантознавства, а також окреслено хронологічні межі дослідження.

У підрозділі 1.1. «Дослідження критичної філософії на тлі історико-філософського повороту в аналітичному дискурсі» показано, що внаслідок зближення історії ідей та історії філософії трансцендентальна проблематика перетворилася на одну з провідних тем для сучасних аналітичних мислителів. За допомогою опису тенденцій в аналітичному русі ХХ ст. було визначено зміст понять «аналітичне кантознавство» та «аналітичне кантіанство». Вказано, що представники аналітичного кантіанства прагнули досягти компромісного узгодження принципів трансцендентальної логіки з пропозиційною семантикою. Висвітлено засади історико-філософської реконструкції, за допомогою яких дослідник оволодіває системою філософських понять та метафор у межах окремо взятого вчення. Джерелознавчі практики П. Рикера та В. Горського дали змогу визначити відношення між змістом і значенням таких понять як в аналітичній, так і у трансцендентальній традиціях.

Підрозділ 1.2. «Джерельна база інтерпретацій кантівської філо­софії» містить у собі класифікацію та огляд літератури, сфокусованої довкола проблеми генези та осмислення аналітичними філософами формування кантіанських тенденцій в епістемології та онтології. Окреслено корпус праць зарубіжних і вітчизняних філософів та істориків філософії, в яких здійснено розробку спільних для аналітичної та трансцендентальної філософії проблем.

У підрозділі 1.3. «Історичні рамки дослідження» проведено чіткі межі дисертаційної роботи, що охоплюють період від 1921 до 1990 року. Точкою відліку для дослідження обрано появу «Трактату» Л. Вітґенштайна, умов­ною кінцевою точкою – вихід у світ праці П. Кітчер «Трансцендентальна психологія Канта», що позначають віхи в осмисленні критичного ідеалізму як вчення про єдність логіки, онтології та епістемології. Впродовж указаного періоду аналітична філософія зазнала внутрішньої трансформації, в ході якої постала проблема співставлення умов вираження мислення з умовами єдності досвіду. Пошуки її розв’язання аналітиками призвели у 1970–1980-х роках до конструювання низки трансцендентальних доказів об’єктивності пізнання.

У другому розділі «Рецепція Кантової гносеології в аналітичній філософії мови» показано, що критика аналітиками Кантової теорії судження відбувалася у два етапи (критична рецепція ідеї апріорі в логічному описі світу під впливом праць Л. Вітґенштайна та тлумачення структури предикації як конституента єдності свідомості у дескриптивній метафізиці). Відзначено, що редукція трансцендентальної аналітики до засад логічного синтаксису і семантики призвела до зміни акцентів у розумінні мети дедукції категорій, що, своєю чергою, перетворило трансцендентальний аргумент на доказ, спрямований проти критичного ідеалізму. Результатом семантичної редукції є дотримання трьох тез: чисті (несхематизовані) категорії неможливі; класифікація типів суджень порушує закони формальної логіки; логічні засади синтетичної теорії пізнання є необґрунтованими.

У підрозділі 2.1. «Лінгвістичний варіант трансцендентального ідеалізму у «Логіко-філософському трактаті» Л. Вітґенштайна» встановлено, що місце австрійського філософа у критичній традиції обумовлене двома чинниками: впливом на нього творів А. Шопенгауера та кантівською ідеєю осмисленості судження як умови його вираження. Як показано у дисертації, Вітґенштайн вважає збіг субстанції та світу безпідставним, оскільки відмінність між поняттями предмета та факту задається логічною формою речень. Природа предметів є не онтологічною, а логічною, тому кантівські ноумени та предмети є нетотожні. Як випадкова конфігурація фактів світ не може бути джерелом симетрії логічної граматики та онтології. Метафізичний суб’єкт, виведений поза межі світу й логіки, втрачає законодавчі функції щодо світу, що спонукає Вітґенштайна виснувати нелегітимність синтетично-апріорних суджень. Не менш значущою підставою для відмови від апріоризму є сутність логічної модальності, яка не має однозначної прив’язки до відособленого класу подій. Логічні принципи є, з точки зору Вітґенштайна, загальними функціями відображення, тож його версія соліпсизму долає кантівський конструктивізм, уникаючи воднораз і платонівського реалізму. Доведено, що для Вітґенштайна логіка є автономною інстанцією, з якою мислення корелює через сталу граматичну структуру. Речення логіки нічого не повідомляють про світ, а є умовами правильного відображення фактів, тоді як речення метафізики, етики й математики не мають власних критеріїв достовірності. Наслідком трансцендентально-лінгвістичного ідеалізму стало завершення розробки трансцендентальної граматики та спростування соліпсизму шляхом відмови від ментального суб’єкта.

У підрозділі 2.2. «Семантична редукція трансцендентальної аналі­тики» розглянуто здійснений лінгвістичними філософами аналіз логічної коректності Кантової трансцендентальної аналітики. Вказано на те, що в основі поділу Кантом логіки на загальну і трансцендентальну лежав намір підпорядкувати конкретність значення правилам судження взагалі. Спроби аналітичних мислителів порушити цей поділ шляхом відмови від понять апперцепції та синтезу призводять до втрати об’єктивної достовірності загальних суджень.

На основі проведеного дослідження було підтверджено припущення про те, що особливості полеміки про кантівське розуміння судження і його обґрунтування у дедукції категорій напряму визначені питанням про роль і місце первинної апперцепції та її стосунку до чистого синтезу споглядань. Підкреслено, що критика поняття категорії шляхом ототожнення його з універсалією призвела до зміни розуміння взаємодії трансцендентальної та формальної логіки. З іншого боку, неприйняття окремими філософами-аналітиками тези про повноту таблиці категорій є в цілому виправданим. У цьому контексті важливу роль відіграла дискусія про доцільність збереження аналітико-синтетичної дистинкції суджень. Головна ідея противників вказаного розрізнення полягала у тому, що воно імпліцитно продукує у теорії пізнання рівний статус для предметів та явищ. Крім того, в логіці семантична прозорість аналітичного судження (тавтології) ставить під сумнів фактуальні умови істинності. Натомість апологети протистав­лення аналітичних і синтетичних суджень наполягали, що тільки в ньому можна віднайти критерій об’єктивності та несуперечливості емпіричних тверджень. Результатом дискусії стали спроби розробки епістемічних логік та переопис дедукції категорій у термінах динамічних пропозиційних настанов.

У підрозділі також розкрито розуміння британськими й американськими кантознавцями походження та ролі апперцепції у структурі мислення. Загалом можна вказати на такі тенденції. По-перше, існують підходи, що пропонують розглядати первинну єдність самосвідомості як висновок з регресивного аргументу Канта на користь апріоризму. По-друге, дилему природи апперцепції (як аналітичної або синтетичної єдності) аналітичні філософи розглядають під впливом ідей німецького кантознавця Д. Ген­риха, який вважає самосвідомість принципом суб’єктивної тотожності, отже джерелом єдності свідомості. Водночас деякі кантознавці наголо­шують на нормативному призначенні самосвідомості, яка є особливою категорією. Новітні тенденції в аналізі проблеми представлені підходами, що розв’язують утруднення кантівської теорії за рахунок її історичної контекстуалізації, зближення з поняттями сучасної науки, зокрема когнітив­ної, та виокремлення в самосвідомості підструктур, що функціонально пов’язують між собою форми судження. Компромісне рішення полягає у тлумаченні первинної самосвідомості як єдності апріорних правил та емпіричних синтезів.

Третій розділ «Продуктивна реконструкція кантівської теорії досвіду» присвячено дослідженню дескриптивної метафізики П. Стросона, в рамках якої об’єктивність пізнання спонукає його до відмови від аргументу аналогії на користь трансцендентального аргументації. Водночас прояснено установку Стросона на конструювання теорії досвіду поза доктриною трансцендентального ідеалізму. Цей підхід виражено в аналітичному аргументі єдності досвіду. Отже продуктивність кантівського проекту Стросон узалежнює від його семантичної мінімалізації.

У підрозділі 3.1. «Завдання і принципи метафізики досвіду Пітера Стросона» проведено аналіз основних понять дескриптивної метафізики, основне завдання якої полягає у відтворенні концептуальної схеми організації досвіду шляхом виявлення подібності між граматичною структурою предикації та ідентифікуючою референцією до зовнішніх об’єктів. Ядром онтології П. Стросона є просторово-часове визначення фізичних об’єктів, розпізнавання яких є критерієм єдності досвіду. Відмічено, що натуралізація онтології змусила Стросона скористатися аргументом аналогії для приписування особистостям ментальних станів. Проаналізовано погляд, згідно з яким логічні зв’язки між структурою мовлення та онтологічним каркасом опису сприяють поєднанню актів предикації та ідентифікації об’єкта. Неоднозначність поняття логічної особи перешкоджала виходу на інтерсуб’єктивний рівень значення і змусила Стросона переглянути доказову базу своєї теорії.

Попри те, що найбільш вразливим елементом кантівського вчення Стросон вважав дистинкцію феноменального та ноуменального, нами доведено, що звинувачення ним Канта у беркліанстві позбавлене реальних підстав, а синтетична модель знання спрямована на утвердження активності суб’єкта. Таким чином, положення про «явища як лише наші уявлення» не суперечать сформульованому аналітиком принципу значущості.

Підрозділ 3.2. «Аналітичний аргумент об’єктивності і єдності пізнання» присвячено дослідженню аргументативної стратегії, від викори­стання якої залежить обґрунтованість реформи кантівської концепції досвіду. Підкреслено, що процедура відтворення ним аналітичного аргументу пов’язана з побудовою натуралістичної епістемології, завдання якої полягає в ототожненні умов єдності свідомості з каузальною цілісністю світу. Логічне уподібнення Стросоном виразів «підведення під поняття», «комбінування уявлень» та «синтетичне зв’язування» використані задля послаблення «коперніканського перевороту», що призводить до парадоксу нерозрізнення усвідомлюваних та неусвідомлюваних ментальних актів.

Охарактеризовано основний термінологічний апарат, з яким працює Стросон у ході розробки аналітичного аргументу, і в основі якого лежить ідея «філософського тріо» – зв’язку логіки, онтології та епістемології, поза яким обґрунтування об’єктивності є неможливим. Нерозрізнення (перцеп­тивного) предмета і (ментального) об’єкта призводить до прагнення знайти критерії розпізнавання матеріальних конституентів досвіду у трансцен­дентній щодо суб’єкта сфері. Поняття речі взагалі (трансцендентального предмета), яке за задумом Канта має окреслити межі взаємодії пізнавальних здатностей, аналітичний аргумент спростовує як сутність без денотату. Свій доказ єдності досвіду британський мислитель виводить з необхідності просторово-часової визначеності моментів сприйняття. Вплив Канта виявляється у тому, що уже в процесі доведення Стросон змушений корегувати свою натуралістичну модель на користь помірковано-апріо­ристської, в якій досвід конституює не трансцендентальний, а колективний суб’єкт сенсів. Цей процес є амбівалентним: перебуваючи під впливом критицизму, дескрип­тивний метафізик вказує на наявний у критицизмі розрив між синтаксисом і трансцендентальною семантикою.