| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі розкривається актуальність теми, формулюються мета, завдання, об’єкт, предмет і наукова новизна дослідження, робляться основні авторські висновки, показується доцільність теоретичного і практичного застосування отриманих результатів, наводяться дані про апробацію результатів дисертації, публікації та структуру роботи.
У першому розділі – «Огляд літератури з теми дисертації та методологія дисертаційного дослідження» - аналізуються характер і ступінь розробленості теми у науковій літературі, розкривається методологія дослідження проблеми та її застосування.
У дослідженні філософських концепцій слов'янофілів, західників і Володимира Сергійовича Соловйова умовно можна виділити три періоди: перший почався ще за життя мислителя і представлений роботами сучасників Соловйова; другий – радянський – розпочинається в 1917 році і продовжуєтьсь до кінця 80-х рр., після чого починається третій – сучасний період. Найбільш продуктивними у дослідженні філософії Соловйова був перший та третій періоди і кожен, як показав проведений аналіз, мав свої особливості.
В перший період характерною була наближеність до самого досліджуваного явища, а, отже, більш високий ступінь усвідомлення контекстуальних особливостей виникнення і розвитку філософських поглядів О. Хом’якова, І. Кіреєвського, Ю. Самаріна, Аксакових, П. Чаадаєва і тим більше В. С. Соловйова. Дослідження зазначеного періоду як би суміжні творам самих мислителів, що вивчаються, оскільки виникають в рамках тієї ж безперервної національної філософської традиції. Та ця часова близькість накладала і ряд обмежень. По-перше творчість Соловйова ще не була осмислена повністю в її багатогранності. Самі сучасники Соловйова (Е. Трубецькой, В. Зеньковський, Л. Лопатін) відзначали цю його неординарність і розуміли скоріше в контексті тих напрямків, концепцій яків були на той час. По-друге, самі автори мали певні філософські позиції і аналізуючи погляди Соловйова вони або виказують захоплення, знаходячи співзвуччя своїм переконанням, або ж критикують з причини того ж ідейного розходження. Найбільший науковий інтерес являють собою праці Е. Трубецького, М. Бердяєва, В. Зеньковського, Л. Лопатіна, М. Лосського, Г. Флоровського та деяких інших авторів.
Після 1917 року ім’я Володимира Соловйова, як і імена багатьох інших діячів культури, світоглядні основи творчості яких розходилися з марксистсько-ленінською ідеологією знаходилося під негласною забороною. Його ідеї якщо й піддавалися історико-філософському аналізу то ці спроби були істотно звужені ідеологічними рамками і здійснювалися на предмет реакційності котра апріорно виводилася з того факту, що філософія Соловйова була ідеалістичною і містила значну опору на релігію. Яскравим прикладом цього може бути сумна доля книги О. Ф. Лосева «Володимир Соловйов» випуск якої видавництво «Думка» в 1983 році за наказом Державного комітету видавництва за номером 254 від 16. 04. 1983 було визнано грубою помилкою оскільки, автор – О. Лосєв, ніби то, перебільшив внесок в культуру Соловйова. При тому, що його робота була досить стриманою, автор навіть критикувала ряд «гострих» для радянської ідеологію питань, зокрема містицизм. Помітними авторами радянського періоду були, зокрема В. Ф. Асмус і В. О. Кувакін.
Новий період у вивченні творчості В. Соловйова починається з падінням радянської ідеологічної завіси на початку 90-х рр. Відроджується інтерес до вітчизняної філософської спадщини, здійснюється переоцінка її значення, досліджуються нові аспекти та виникають нові кути зору. Зокрема, активізується вивчення російської релігійної філософії, де важливою постаттю є Володимир Соловйов. Починається плюралістичне дослідження Соловйова, можна простежити як позитивні, здебільшого, оцінки його внеску в вітчизняну філософію, так і негативні, прикладом чому може бути робота Д. Е. Галковського «Безкінечний тупик». В цей період сильно деталізувалося дослідження творчості Соловйова, ми бачимо цікавість до багатьох окремих аспектів його творчості, адже фундаментальні узагальнюючі праці вже існують, вони були написані ще сучасниками Володимира Сергійовича.
Першим напрямком можна назвати дослідження витоків філософії Соловйова, дотичною до якого є тема даного дослідження. Як бачимо по попередніх періодах це коло питань залишається не вирішеним остаточно і тут слід відзначити розробки С. С. Хорунжого, Л. Е. Шапошникова, А. І. Абрамова, І. В. Цвика, А. Менья, А. А. Федорова, А. П. Козирєва, Дж. Л. Клайна, З. Р. Жукоцької, Г. Рессела, Н. П. Франца та інших авторів.
Не обійшли увагою сучасні автори і таку актуальну, важливу складову історіософії Соловйова як проблема держави та права, що добре висвітлена у Г. Є. Аляєва, В. К. Кантора, Е. М. Амеліної, А. М. Величко.
Широкий науковий інтерес спостерігається довкола проблем суспільства і, зокрема національної проблематики (Г. Д. Асанбаєва, Д. Г. Горін В. А. Дьяков, Н. П. Литовченко).
Популярною стала проблема людини, відносно якої відзначимо дослідження Н. Голубєва, Ю. Іванова, В. Д. Комарова, Е. П. Корогодової, С. М. Носова, С. С. Светашева.
Фактично самостійною галуззю дослідження творчості Соловйова стала морально-етична проблематика (О. Э. Душин, М. І. Дробжев, Ю. Іванов, С. Климова, А. П. Козирев, М. Коробейніков, М. Г. Макаров, М. Смірнов, В. В. Спіров, В. І. Холодний).
Надзвичайно широко дослідженими у сучасній історіографії є питання релігії у філософських пошуках Соловйова прикладом чого є дослідження В. Ф. Марцинковського, А. Меня та Л. Мюллера.
Досить повно дослідженою у сучасній історіографії є й філософія представників як слов’янофільського так і західницького напрямків, варто лише згадати таких дослідників як Т. І. Благов, А. В. Валіцький, П. П. Гайденко, А. А. Галактіонов, М. І. Дегтярева, С. С. Дмитрієв, Н. М. Зернов, B. І. Керімов, А. Каліцький, В. К. Кантор, В. А. Кошельов, Ю. В. Манн, Д. І. Олєйніков, В. Б. Храмов, Ю. З. Янковський.
Специфікою дослідження є необхідність вивчення взаємодії декількох об’єктів, встановлення ступеню та виду їх схожості, причому, ці об’єкти мають структурний характер і, саме головне, змінюються, еволюціонують протягом часу свого існування. Відповідно до такої специфіки предмета дослідження, основу методології складають порівняльно-аналітичний метод в поєднанні зі структурно-функціональним та діалектичним методами. Важливе значення, також має метод історико-філософської реконструкції, оскільки важливим було звести аналіз джерельного матеріалу з існуючими дослідженнями по даному напрямку.
Методологічною основою дослідження є порівняльно-аналітичний метод. Стосовно історико-філософської проблематики він полягає в об’єктивному аналізі основних установок концепцій що розглядаються. Даний принцип, застосовний і при аналізі співвідношення двох чи більше конкретних взаємопов'язаних філософських систем. Він дозволяє обґрунтувати в ході розгляду взаємодіючих систем ступінь їх єдності чи відмінності і визначити конкретні положення де саме це проявляється.
Взаємодія між філософськими концепціями може здійснюватися по-різному, тому, використовування діалектичного методу веде до виділення трьох його видів:
1. «Деструктивне заперечення», тобто послідовне неприйняття основних концептуальних і методологічних складових іншої системи. Відзначимо, що в даному випадку йдеться не про повну відособленість, а саме про особливий вид взаємодії. Наприклад, філософські листи П. Чаадаєва були піддані різкій критиці з боку слов’янофільських мислителів, але саме це підштовхнуло розвиток слов’янофільства як напрямку суспільної і філософської думки. В іншому випадку, сама ця суперечка двох течій деякими своїми ідеями критикувалася В. Соловйовим, але, знову ж таки, в цьому був прояв взаємодії, що привів до розгортання власне соловйовської філософії.
2. Трансляція готових ідей в повному обсязі, що може бути підставою для ствердження їх системоутворюючого характеру, а, отже, повної спадковості двох філософських концепцій.
3. Творче переосмислення, що характеризується єдністю деструктивного, кумулятивного і конструктивного елементів, і є основою будь-якого новаторства у філософії.
Ці типи взаємодії були характерні при співставленні історіософії ранніх слов’янофілів, пізніших представників слов’янофільського напрямку та концепцій західництва. Причому співвідношення типів взаємодії змінювалося протягом часу і залежало від еволюції ідей як слов’янофільських мислителів та західників, так і від розвитку творчості самого Соловйова. Тому, важливо використати структурно-функціональний метод в поєднанні з принципом історизму. Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об’єкта як цілого. Це дає змогу максимально всебічно окреслити коло ідей та принципів які утворюють сукупність філософського світогляду В. Соловйова, мислителів слов’янофільського або західницького напрямків.
Історико-філософське дослідження практично неможливе без використовування логічного методу, який дозволяє прослідити логіку розвитку філософських ідей і виявити загальні риси концепцій, що різняться.
При аналізі філософії слов'янофільства необхідно враховувати ту особливість, що між переконаннями О. Хом’якова, І. Киреєвського, Аксакових та пізніших представників є ряд істотних відмінностей. Отже, нам слід розглядати слов’янофільську філософію як щось єдине, але при цьому не забувати про синтетичний образ слов'янофільства, котре було внутрішньо багатоманітним і мало особистісні відмінності. Те саме, хоча і в меншій мірі властиве західницьким мислителям. Виявлення цього різноманіття та спільності досягається завдяки застосуванню історичного методу дослідження.
Другий розділ – «Основні положення вчень представників слов’янофільства та західництва». У першому підрозділі «Філософія історії у концепціях ранніх слов’янофілів» розглядаються ідеї засновників філософського напрямку слов’янофільства – І. Киреєвського, О. Хом’якова та К. Аксакова. Показано специфіку кожного з представників та загальні принципи побудови їх концепцій. Чільне місце у кожного з них займає релігія та характер її впливу на духовне життя суспільства. Перші слов’янофіли позитивно оцінюють православ’я, вважаючи його найважливішим чинником, що сприяє духовній єдності народу, завдяки чому Росія отримала виключність, зберігаючи вірність православному християнству.
Всі ранні слов’янофіли акцентували увагу на особливостях організації і ґенези державної влади. Особливу увагу, цьому аспекту приділив Костянтин Аксаков, а також Олексій Хом’яков підкреслюючи ненасильницьке створення державності у східних слов’ян. Самодержавство ж сучасної їм Росії вони вважають спадкоємцем князівської влади.
Наступною складовою концепції ранніх слов’янофілів був російський народ з його позитивними задатками у вигляді спрямованості на духовні цінності, духовну єдність, братерство, відкритість, байдужість до матеріального, політичного ствердження, що з одного боку породило негативні явища у вигляді відсталості побуту росіян, неосвіченості, але водночас зберегло його від згубного поширення індивідуалізму, егоцентризму та раціоналізму.
Слов’янофіли цього періоду одночасно з критикою західної культури наголошують на позитивних її досягненнях і на відповідних, численних недоліках російського історичного розвитку, що особливо виражено у І. Кіреєвського, К. Аксакова.
У другому підрозділі – «Трансформація оцінки Росії та Заходу у пізніх слов’янофілів» простежено зміни у побудові слов’янофільських концепцій, що відбулися після 1861 р. у пізніх представників, таких як Микола Данилевський, Костянтин Леонтьев, Микола Катков та Федір Достоєвський.
Слов’янофіли пізнішого періоду поступово доходять до зміщення акцентів в оцінці російської минувшини та майбутнього. У них з’являється абсолютизація всього російського, самобутнього і повністю відкидається досвід західноєвропейських народів як такий, що вичерпав себе, дійшов до свого історичного кінця. Апофеозом цієї тенденції є творчість Миколи Данилевського та Миколи Каткова. Перші слов’янофіли визнавали недоліки минулого російського розвитку і не заперечували повністю можливості перейняття позитивних досягнень західноєвропейської культури, а пізні представники повністю відмежували Захід і Росію. Перші слов’янофіли демонстрували певний універсалізм своїх концепцій, виключність народу зводилася до піднесення певних наднаціональних начал, а пізні представники схилилися до переважання національного, виключного, самобутнього начала. Для Данилевського ця національна виключність бачилася в народності та унікальності культурно-історичного розвитку, для Леонтьева це було візантійське православ’я, для Каткова – сильна самодержавна влада. Особливе місце з-поміж пізніх слов’янофілів зайняв Федір Достоєвський, його ідеї стали спробою примирення протиріч між західниками та слов’янофілами і тим самим він дає приклад ідейного синтезу, синтезу двох полярних філософських концепцій, що ми згодом побачимо і у Володимира Соловйова.
У третьому підрозділі – «Концепції виключності Росії та їх ґенеза» простежено зародження ідеї про виключну роль Росії в історичному процесі. Показано чотири етапи в її розвитку від інтуїтивного ствердження давньоруськими мислителями до застосування, спершу – у сфері церковної, православної доктрини у вигляді формули «Москва – третій Рим»; потім в царині державної ідеології російського самодержавства для пояснення ролі держави як захисниці православної віри; і, нарешті, до більш глибокого, теоретичного осмислення представниками слов’янофільства, які перетворили її в національну ідею поєднавши в ній елементи провіденційності, месіанства, національної самодостатності.
Слов’янофіли широко трактують виключність Росії, але ґрунтувалися здебільшого на національній та релігійній специфічності. Якщо у ранніх представників ми бачимо елементи універсалізму то пізніші абстрагуються від загальнолюдської спрямованості і твердять про національну та релігійну вищість Росії, слов’ян, не бажаючи долати цієї специфічності задля вселюдських цілей.
Показано, що Соловйов також користується ідеєю виключності Росії та слов’ян. Особливо це притаманно раннім етапам його творчості. Проте головною метою його філософії є загальне єднання людських індивідів – універсалізм. Росія наділяється виключністю лише як ініціатор загальнолюдського об’єднання, і після реалізації своєї місії вона має позбутися будь-якої своєрідності, розчинитися у загальному.
У четвертому підрозділі – «Західники в філософській думці Росії XIX ст. (Петро Чаадаєв і гуртки Станкевича та Герцена)» аналізуються філософські концепції основних представників західницького напрямку таких як Петро Чаадаєв, Михайло Бакунін, Віссаріон Белінський, Василь Боткін, Олександр Герцен, Микола Станкевич. В ході аналізу показано, що більшість західників не поділяли релігійних поглядів слов’янофілів, не розглядали православ’я в якості важливого чинника російської історії. Розмірковуючи над факторами історичного прогресу західники стоять на матеріалістичних засадах ставлячи на перше місце позитивні знання, раціоналізм, індивідуалізм, державність та економічний розвиток. У підрозділі показано причини по яким співставлення слов’янофільської і західницької моделі філософії у повній мірі не можливе через різність основоположних принципів.
Третій розділ – «Історичний процес у творчості Володимира Соловйова» відведено аналізу такої сфери філософії Соловйова як історіософія, адже, як показав попередній розділ, в цьому ракурсі були спрямовані основні пошуки слов’янофілів і західників. У першому підрозділі – «Сутність та спрямованість історичного процесу» показано, що історіософія Соловйова пов’язана, з одного боку, з онтологічними і космологічними, а з іншого – з етико-політичними ідеями, що відрізняє його від слов’янофілів та західників. Для останніх історичне поле було фактично самодостатнім тлом розгортання подій. Історичний процес для Володимира Соловйова – це лише відображення вищої реальності, історія сама по собі не наділена іманентним сенсом, а приймає, реалізує його. Аналізуючи такі твори Соловйова як «Філософські начала цілісного знання», «Читання про Боголюдство», «Виправдання добра» та деякі інші, показано фундаментальні поняття історіософії В. Соловйова. Рушійною силою історії є над матеріальне, ідеальне начало – Бог. Соловйов називає три іпостасі Бога – дух як абсолютна потенція, ідея (Логос, або Слово) і душа (Софія). Історичний процес – це повернення світу до Абсолютного. Історія постає як божественний процес, а її суб’єктом є єдине людство («Боголюдство»), а не індивід (західники) чи нація, етнос (слов’янофіли).
В підрозділі показано, що в дилемі одиничного (національність, індивід) та загального (єдине людство) Соловйов протягом усіх періодів творчості стояв на універсалістських позиціях розвиваючи принцип всеєдності, ідеї вселенського християнства, теократії та Боголюдства.
У другому підрозділі – «Нація в історії. Особливості розуміння ідеї національної виключності у Соловйова» на основі аналізу робіт «Філософські начала цілісного знання», «Читання про Боголюдство», «Три сили» та збірки «Національне питання в Росії» розглядаються уявлення Соловйова про націю та її оцінку в історичному процесі. Філософ пише про наявність трьох тенденцій у розвитку різних цивілізацій. Західноєвропейська культура заснована на дій дезінтегруючої сили, яка породжує індивідуалізм, множинність і розпад духовної єдності. Культури Сходу базуються на дії інтегруючої сили – потяг до общинності, що породжує деспотизм, поневолення і рабство. Третя ж тенденція – синтезуюча є такою, що урівноважує попередні дві, породжує органічну, духовну єдність у суспільстві на вільних засадах і веде до загальнолюдської єдності в Боголюдстві. Соловйов виражає сподівання на Росію, що вона стане провідником цієї третьої сили, але цей месіанізм носить універсалістську спрямованість, адже метою є наднаціональна єдність. Для наочності проведено порівняльний аналіз національної виключності У В. Соловйова та у М. Данилевського.
У третьому підрозділі - «Національна самобутність та національний характер» розглядається проблема національного характеру у Соловйова, його відношення до самої ідеї самобутності та національної специфічності і порівнюється зі слов’янофільським та західницьким баченням проблеми. Враховуючи принцип всеєдності та універсалізм філософії Соловйова показано, що нація виправдовує своє існування через служіння загальнолюдським цінностям. На противагу слов’янофільській позиції, Соловйов пише про необхідність національного самозречення в ході чого в історії здобувалися видатні досягнення, як то християнство, яке вийшло за вузькі рамки іудейства щоб стати вселенською релігією, або іслам, котрий об’єднав арабські племена. Помилкою слов’янофілів Соловйов вважає те, що вони національну самобутність роблять об’єктом любові і прикро оберігають її від усього іноземного, та без злиття з іншими національними культурами неможливе досягнення мети історичного розвитку, яку ставить мислитель – Боголюдство.
У четвертому підрозділі – «Людство в історії. Дилема одиничного і загального в концепції «Боголюдства»» розглядається сутність уявлень Соловйова про людство як суб’єкт історичного процесу, що було встановлено у попередніх підрозділах. Враховуючи уявлення про історію як духовних генезис людства, розкрито три його етапи на основі творів «Філософські начала цілісного знання», «Міфологічний процес в стародавньому язичництві» та «Читання про Боголюдство».
Показано, що Соловйов веде мову про три стадії в еволюції людства. Першою була стадія, яка розгортається в найдавніші часи в епоху міфологічного світогляду. В цей час спостерігається роздробленість суспільства, відсутність духовної єдності між індивідами, що породжувало егоцентризм особи та цілих народів.
В наступній стадії народи дійшли до усвідомлення вищого, об’єднуючого начала у світі, проте шляхи до реалізації нових цінностей виявилися різними. Так відбувся розподіл людства на Схід та Захід.
Кінцевою метою в історичному становленні народів є досягнення органічної, заснованої на вільних, духовних цінностях єдності. Реалізація цих завдань приведе до утворення «Боголюдства», котре буде досягнуто на третьому етапі історичного поступу.
Четвертий розділ – «Релігія та церква в філософії Володимира Соловйова». Перший підрозділ – «Значення релігії в осягненні божественного Логосу» оцінює роль релігії в окресленому у попередніх підрозділах процесі втілення людством ідеального замислу Бога. На основі таких праць як «Міфологічний процес в стародавньому язичництві», «Три сили», «Великий спір і християнська політика» показано розвиток релігійних уявлень в ході історичного поступу.
Першим етапом була міфологічна епохи з її натуралістичним уявленням про бога якій було характерно обожненням матеріального світу та звернення до тілесної сутності людини.
Другим етапом стала поява монотеїстичних, наднаціональних релігій –християнства, ісламу та буддизму. Ці форми релігії виробили ідею надприродного, ідеалістичного бога та утвердили необхідність звернення до духовного світу.
Нарешті, третім етапом є досягнення єдності між існуючими світовими релігіями. Соловйов ставить проблему синтезу існуючих монотеїстичних релігій, яка має привести людство до появи вселенської, єдиної релігії. Така концепція релігійної ґенези черговий раз демонструє універсалізм, властивий і іншим аспектам філософії російського мислителя та різнить його зі слов’янофілами і західниками.
У другому підрозділі – «Православ’я та католицтво на шляху до вселенської теократії» розкривається проблема співвідношення східної та західної традицій християнства, що є одним з аспектів дилеми Схід - Захід.
Показано причини прихильного відношення Соловйова до православ’я на перших етапах творчості, та релігійне підґрунтя для побудови концепції національного месіанізму. Доведено, що увага до східного християнства була обумовлена іншими причинами ніж у слов’янофілів. Для Соловйова стояла більш універсальна мета – історичне об’єднання двох гілок християнської релігії з метою утворення вселенської, синтетичної віри. І на ранньому етапі Соловйов був переконаний, що православ’я може стати ініціатором такого синтезу.
Показано підстави критики Православної церкви на пізньому етапі розвитку творчості Соловйова. Доводиться, що в філософії Соловйова продовжує існувати попередня мета - досягнення вселенської форми релігії, але під впливом життєвих обставин, по мірі розвитку світогляду російський мислитель змінив свою думку. Досліджуючи матеріали перших семи Вселенських соборів Соловйов дійшов висновку про первинність католицької традиції і її близькість до первинного християнства. Православна традиція була оцінена ним як така, що відійшла від первинних принципів християнства. Відтак, надії на об’єднання церков Соловйов перекладає на католицьку церкву.
Підстав для ствердження про наближення Соловйова до західництва з прихильністю до католицтва немає, адже для західників релігія взагалі не розглядалася у якості важливого фактора державного, соціального, розвитку, що стосується і католицтва в тому числі.
Також, розкривається роль держави в філософії Соловйова. Аналізується одна з ключових концепцій його філософії – ідея Вселенської теократії.
У третьому підрозділі – «Есхатологічні ідеї завершального періоду філософії Володимира Соловйова» аналізується есхатологічна концепція Соловйова, що активно розроблялася ним на завершальному етапі творчості і міститься в роботах «Три розмови про війну, прогрес і кінець світової історії» та «Про занепад середньовічного світобачення». Обґрунтовано, що відхід Соловйова від певного утопізму попередніх періодів творчості, не означав відходу від основоположних принципів його філософії таких як всеєдність, універсалізм та ідей Боголюдства, вселенської теократії, вселенського християнства та інших, тих, які були властиві раніше. Показано, що мислитель творить есхатологічну концепцію як один з механізмів досягнення попередніх цілей, але без уникнення людських страждань – через вселенський катаклізм до Царства Божого, через страждання до звершення благої мети.
|
