Історико-філософські трансформації особистісності філософствування Автореферат

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження та проаналізовано рівень її наукового опрацювання; окреслено мету, завдання і теоретико-методологічні засади наукового пошуку; розкрито новизну, теоретичну і практичну значущість дослідження; відображено апробацію результатів і структуру дисертаційного дослідження.

Розділ 1. «Історичні модифікації особистісності філософствування як методологічна стратегема» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Огляд джерельної бази і методологія дослідження» здійснено аналіз історико-філософської літератури, що дало змогу визначити методологію дисертаційного дослідження, для реалізації поставлених завдань.

Передумовою подолання домінуючої в дослідницькій літературі есенціалістської методології та впливу сцієнтизму і гносеологізації філософії є увага до новітніх підходів та пошуків філософської думки, які пов’язані з антропологічними вимірами філософії та особистісними вимірами філософствування. Передумовою змістовного розкриття теми дисертації є вихід за межі звичної у Новий час традиції зведення філософії до теорії пізнання.

Методологічної значимості набувають ті дослідження, автори яких пропонують нетрадиційне бачення класичних учень та поняття раціональності. Філософські вчення своєю оригінальністю, глибиною та значущістю, завдячують перш за все, особистості мислителя. Успішна реалізація мети дисертаційного дослідження можлива лише за умови виходу за межі панлогізму Гегеля, як вимоги нехтування особистісними вимірами чи то в формі їх відкидання, чи в формі «зняття».

З метою змістовного розкриття теми дисертації було проаналізовано наукові течії та вчення представників «звернення до людини», що виступили зі своїми теоріями на початку ХХ ст., – екзистенціалізму, філософської антропології та персоналізму. Особлива увага приділена вченим вітчизняної філософії, зокрема, Київської світоглядно-гуманістичної школи філософствування, інваріантним моментом світоглядної позиції якої є усвідомлення первинності особистісних вимірів людського існування, особистісного самовизначення, самоствердження, з'ясування своїх можливостей і перспектив.

Важливими переорієнтуваннями методологічної спрямованості у другій половині ХХ ст. було зміцнення позицій персоналізму, пожвавлення інтересу до особистісних виявів філософської творчості.

У підрозділі 1.2. «Трансформація історії філософії через призму особистісності філософствування» показано, що у світлі досліджуваної проблематики підвищений інтерес викликає критика спекулятивного мислення, що ставала усе більш впливовою збоку представників філософії екзистенціалізму, у першу чергу, С. К’єркегора.

У другій половині ХІХ ст. та у ХХ ст. набуло впливу розуміння філософії та філософствування з позиції критики науки, зокрема, природничо-наукового мислення. Натомість, пріоритетними конституюються афористичний, есеїстський способи викладу, висвітлення спекулятивно-філософських проблем. Результатом аналізу історії розвитку поняття «індивідуальність» є рекомендація пояснювати зміст терміну крізь звернення до концепції самості суб’єкта.

Представлена крізь призму особистісності філософствування історія філософії, демонструє рівно значимі вимоги до усіх без винятку учасників історико-філософського дискурсу не лише не нівелювати риси філософської індивідуальності кожного, але бути ними представленим у даному дискурсі, коли, останній, у свою чергу також відповідним чином трансформується. Для історії філософії, що розуміється як історія відносин між філософськими індивідуальностями, істотним є те, що діалог не передбачає «вживання» в індивідуальність співрозмовника і, тим більше, розчинення себе у цій індивідуальності.

Саме аналітичний підхід до розкриття теми дослідження допоміг визначити, що головними чинниками філософського мислення щодо експлікації історико-філософського процесу є: особистісне трактування не тільки ідей, а й життя філософа, критичне переосмислення інтелектуально-духовної його діяльності.

У підрозділі 1.3. «Особистісність філософствування як предмет пошуку» проаналізовано наукові праці, в яких визначено, що філософствування здатне охопити специфіку, неповторність людського існування як особистісного самостановлення, проникати у його прихованість, формувати смисложиттєвість, а відтак – достовірність існування буття. Прикметно, що крізь призму особистісно-екзистенціального філософствування наприкінці ХІХ ст. - у першій половині ХХ ст. К. Ясперс, С. К’єркегор, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей та ін. наголошували на доконечності світоглядно-філософського залучення чинників волі, сумління, відповідальності, мужності.

У зв'язку з цим, на наш погляд, є актуальними перші докладні спогади про розвиток української філософії 50-х - 90-х років XX ст., що свідчить про їх органічний зв'язок з буттям людини-філософа і висвітленого у науковій праці В. Табачковського «У пошуках невтраченого часу: нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників». Значення пошуків вчених у тому, що, ґрунтуючись на особистісному вимірі творчості філософа, можна розширити розуміння спектра соціальних ролей особистості в суспільстві, а також пов'язати філософствування з іншими видами духовної діяльності, виявити роль філософії в оптимізації відношень особистості та суспільства.

Орієнтація сучасної історико-філософської рефлексії на перепрочитання історичного досвіду у ракурсі особистісності філософствування по-новому актуалізує як визначення, так і вирішення проблеми асиміляції філософських здобутків минулого: кожна наступна філософська особистість свою історико-філософську значимість зреалізовує мірою асиміляції розмаїття виявів «сцени» внутрішнього життя філософських попередників та сучасників, репрезентованих створеними ними концептами як «сигналами» інтенсивності, змістовності даного життя.

У контексті історико-філософського дискурсу філософські здобутки адекватно можуть і повинні оцінюватися лише як результат особистісної асиміляції раніше створених філософських ідей, концептів. Тому у світлі нормативності особистісності історико-філософського дискурсу освоєння філософських здобутків попередніх поколінь конституюється як відносно самостійний чинник стосовно усталених традицій.

Другий розділ «Метафізичні детермінанти мислителя» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Світогляднo-філософська еволюція самості філософа» проаналізовано історичну еволюцію чинника самості, заклику до людини усвідомити, осмислити, пізнати себе, свої можливості, потреби та завдання які за особливо складних соціальних умов стають життєво важливими. Зростання ролі чинника самості в історичному генезисі соціуму і культури служило проявом глибинних тектонічних зрушень в людському бутті. Це цілком природно і закономірно: зростання загрози, передчуття руйнації усталених умов, узвичаєних життєвих норм, усього життєвого укладу спричиняло активне звернення людини до самої себе, своїх людських якостей, можливостей, інтересів, надій, ідеалів.

Новочасна західноєвропейська історія відзначена експоненціальним розширенням екстремальності життєдіяльності, умов існування, здійснення людиною своїх завдань, потреб, ідеалів – по суті актуалізацією самості. У вимірах та виявах новочасної самості утверджується нова свобода – самість, яка в певний історичний період є такою новою свободою, коли особистість може заявляти – «Я сама». У самості пробуджуються, зміцнюються, набувають більш дієвого впливу виміри внутрішнього життя, ступені буття, що докорінно відрізняються від традиційно схематизованих та раціоналізованих норм. Самість «відкривається», утверджується новими переживаннями, почуттями та передчуттями, очікуваннями, прагненнями до нових уподобань, починає бачити, поки що відсутнє у дійсності, але надзвичайно бажане. Природно, що проблема самості стає наскрізною для філософської антропології, екзистенціалізму, персоналізму, релігійної філософії XX ст., зокрема, таку наукову позицію знаходимо у творчості М. Хайдеггера, К. Юнга, В. Баррета.

У підрозділі 2.2. «Становлення поняття «особистісний вимір» та «внутрішній досвід» у класичній філософії» передумовою змістовного розкриття тези про діалектику умов внутрішнього досвіду та філософської самореалізації у класичній філософії є акцентування уваги на категоричній неприйнятності принципів та підходів, орієнтованих на досвід природничих наук та розмаїття їх проявів в культурі. Структурними компонентами особистісності філософствування та внутрішнього досвіду є особистісні переконання мислителя, що проявляються в ході тлумачення змісту таких екзистенціалів як свобода, духовність, любов, мужність та відвага, інтерпретація змісту етичних категорій, перш за все, понять добра та зла у власному їх розумінні

Особистісний вимір філософствування принципово не може бути об’єктивований та існувати в загальнозначимій понятійній формі, не може бути повідомлений будь-кому та повністю засвоєний і осмислений.

Йдучи за методологією про універсальність природничо-наукового підходу та заперечення ієрархічності структурованості його філософсько-світоглядних уявлень, вихідні принципи філософії Нового часу не можуть бути осягнуті за умови нехтування особистісною позицією їх авторів. Інакше кажучи, в ній має місце опосередкованість образу світу та людини в філософії особистісністю мислителя як форми синтезу духу епохи, національного менталітету та особистого досвіду. Ідея особистісного характеру філософствування Р. Декарта означає подачу всіх інших філософських питань крізь його призму, а саме - в творах Р. Декарта особистісний інтерес (проблема умов можливості особистісної самореалізації) є те тло, без уваги до якого не можуть бути осягнуті, осмислені ним гносеологія та методологія. У структурі Р. Декарта як самоактуалізованої особистості ключову значимість мають духовні орієнтири та потреби, свідченням чого є морально-практична спрямованість шукань. Менш значимі для нього практично-утилітарні інтереси, потреби, проявом чого є низька оцінка світських цінностей, пріоритетів – слави, багатства, прихильності збоку владних структур.

Визначені нами аспекти особистісності І. Канта привертають увагу до максими превалювання його особистого буття (свободи, віри, моральності, гідності людини, веселості душі, духовності тощо), які необхідно розуміти як його особистісні завоювання, котрі є не стільки дарунком природи та долі, скільки результатом важкої інтелектуальної боротьби та особистісних зусиль. Життєвий шлях та досвід мислителя є найбільш переконливим та достовірним проявом ключової ролі свободи в його світогляді, що визначається внутрішньою потребою зберегти власну ідентичність.

Підрозділ 2.3. «Доконечність смислобуттійності екзистенціалів любові та мужності» присвячений подальшому вивченню та осмисленню феномена любові в ракурсі історико-філософського дискурсу над проблемою становлення та розвитку особистості. У філософствуванні любов виокремлює людину як частину світового цілого, відкриває необмежені горизонти, поширює її існування далеко за межі власної особистості. Любов має творчу природу; вона завжди продуктивна і являє собою активну діяльність трасцендування від нижчих цінностей до вищих. Вона є екзистенціалом людського, особистісного буття, духовною основою, що забезпечує повноту та змістовність життя, ефективним способом відкриття і вирішення цілої низки екзистенціальних проблем: самотності, відчуженості, занедбаності, тривоги, нудьги, відчаю.

Мужність є одним з найважливіших понять, котре дозволяє осмислити особистісний вимір філософствування. Розкриття евристичного потенціалу даного поняття передбачає вихід за межі тенденції гносеологізації філософствування. Мужність може бути означена як здатність протистояти ілюзіям пізнання та життєвим спокусам, котрі загрожують існуванню особистості як автономної від навколишнього середовища. Варто зазначити відсутність ґрунтовних досліджень мужності до середини ХХ століття. Зазначена обставина зумовлена домінуванням настанови на деперсоналізацію образу світу та людини, вихід за межі якої став помітним у результаті посилення уваги до особистісного виміру філософствування у екзистенціалізмі.

Отже, посутніми рисами мислення філософа є свобода, відповідальність, любов, мужність, чесність, відкритість, критицизм. Саме у єдності цих рис зреалізовується філософствування. Аналіз історико-філософської еволюції самості, самовизначення, основних чинників – любові, мужності лягли в основу подальшого вчення особистісності філософствування.

Розділ 3. «Онтологія особистісності філософствування» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Філософія - особистісно-духовне буття» акцентується увага на особистості філософа, позаяк про нього свідчить синтезована ним філософія. Поглиблюється розуміння твердження, що філософія, як форма всезагальності духовної діяльності, охоплює, відображає мислення епохи. Бо ж у даних формах філософія не може не відзначатися певною відособленістю, відмежованістю від конкретної історичної епохи, представленої, зокрема, деяким «інтелектуальним настроєм», у якому трансформуються загальні потреби, інтереси, переживання, сподівання та ідеали соціальних структур. Спроможна і, головне, покликана «жити своїм життям» філософія відрізняється відособленістю, у її царині продукується безпосередньо не співвідносні філософські концепти.

Якщо розглядати філософію як науку в основі якої лежить особистісно-духовне буття, перш за все: відношення до світу, життєздійснення філософа в умовах його існування, переживання ним обстоюваних філософій, які й утверджуються у процесі його інтелектуально-духовної праці та її текстуальної систематизації і відображення, то дану позицію ми вважаємо потрібно розглядати як альтернативу науково-концептуальному поданню філософії, що, набуло визначальних, самодостатніх позицій у післякласичний період розвитку філософії і науки.

Філософські здобутки підлягають змістовній інтерпретації лише як особистісно представлені результати синтезу особистісно-філософського досвіду, в той час як ізольованість від особистості філософа його ідей унеможливлює подібну інтерпретацію.

У підрозділі 3.2. «Жанрова специфіка філософських концептів» встановлено, що вибір літературно-філософської форми та відповідна реалізація результатів філософствування є «філологією життя» особистості філософа. Аналіз висвітлення проблеми особистісності філософствування засвідчує, що цей напрям у філософії є ознакою процесу поглиблення людського самовизначення у світі, де сутнісною конституентою філософствування стає особистісність як домінуюча складова світовідчуття. Зумовлена зазначеною позицією відношення до світу філософія, перш за все, «проходить шлях» життєздійснення філософа в умовах його існування, переживання ним обстоюваних філософем, які утверджуються у процесі його інтелектуально-духовної праці та її текстуальної систематизації і відображення. Відтак, можна констатувати, що життєдіяльність, умови існування філософа впливають на формування його філософії. Важливо враховувати і те, що вибір конкретного літературно-філософського жанру реалізації задуму демонструє прагнення філософа спромогтися на необтяжене попередніми способами та формами філософствування вільне бачення дійсності та відображення максимально особистісно сприйнятними і пережитими понятійно-термінологічними засобами.

Найпоширенішими засобами реалізації як результатів, так і самого процесу філософствування були філософські діалоги, трактати, сповіді, есе, повчання, притчі, листи, філософські афоризми та щоденники. Причому важливо акцентувати увагу на тому, що між філософськими ідеями і жанрами філософської літератури має місце діалектична взаємодія.

Таким чином, конкретний жанр філософської літератури, якому віддається перевага, особистістю мислителя розглядається як максимально прийнятна форма донесення, обґрунтування, розвитку обстоюваних ідей.