ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СКЛАДНОПІДРЯДНИХ РЕЧЕНЬ З ПІДРЯДНИМИ ОЗНАЧАЛЬНИМИ

Короткий зміст

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету і завдання, визначено наукову новизну роботи, окреслено її теоретичне і практичне значення, подано відомості про методи дослідження та названо джерела добору, а також висвітлено питання, пов’язані з проблемами зародження і становлення гіпотаксису, розвитку системи формально-граматичних засобів зв’язку частин складнопідрядних речень з підрядними означальними.

У першому розділі “Формування речень із займенниковими сполучними словами, похідними від анафорично-вказівних займенників” аналізуються конструкції зі сполучними словами акъ (-а, -о), оже, иже (яже, еже), еликъ та якъ (-а, -о).

СПРПО зі сполучним акъ (-а, -о) представлені поодинокими випадками тільки в пам’ятках ХІ – ХІІІ ст. Структура цих конструкцій характеризується контактною локалізацією (якщо не враховувати постпозитивного означення) опорного іменника і постпозитивної залежної частини. Наприклад: и бы(с) сhча зла акаже не была в Руси (ПВЛ ЛІ, 1019, 132).

Сполучне слово оже, зрідка фіксоване в пам’ятках XI – XIII ст., теж виступає в реченнях із постпозитивним підрядним. Наприклад: по неволи есмь хр(с)тъ цhловалъ къ Изяславоу . оже мя былъ остоупилъ в городh . а о(т) ва(с) ми помочи не было (ЛК, 1147, 360). У поодиноких випадках з відносною функцією цей сполучний засіб продовжує вживатися в українських грамотах ХIV – XV ст.

У наступні періоди історії української мови оже не фіксується ні з відносною, ні зі сполучниковою функцією, проте вживання цього слова у скороченому вигляді представлене говірковим мовленням.

Найрегулярнішим засобом зв’язку у СПРПО XI – XIII ст. є иже (яже, еже). Воно вживається: 1) у конструкціях з граматично оформленою підрядністю, 2) у конструкціях, що свідчать про граматично не завершене оформлення підрядності.

До першого різновиду належать речення з постпозицією підрядної частини, у яких сполучні слова виступають у формі називного або непрямих відмінків і узгоджуються з опорним компонентом у родо-числових формах чи просто відносяться до нього (без узгодження в роді або числі). Наприклад: се прислалася ко мнh Словеньск(а)я земля . просяще оуч(и)теля себh . иже бы моглъ имъ истолковати . стыя книгы (ПВЛ ЛІ, 898, 19); слися к оцю моєму . а дружину юже єси заялъ вороти (ПВЛ, 1096, 238); поидhта к Городцю да поправи(м) сего зл(а) . єже ся створи се в Руськhи земьли... (ПВЛ, 1097, 262). Відсутність узгодження сполучного иже у формах роду і числа з означуваним словом свідчить про тенденцію до втрати ним власне відносної функції і набуття рис підрядного сполучника, наприклад: и плакашася по нем(у) вси людиє плаче(м) велико(м) и несоша и и погребоша и . на горh иже глться Щековица (ПВЛ ЛІ, 912, 30). Найчастіше замість узгоджуваних форм цього слова в таких випадках вживаються форми називного відмінка однини чоловічого і середнього роду – иже, єже та форма середнього роду множини – яже. Структура цих речень здебільшого характеризується дистантною локалізацією залежної частини щодо опорного слова. Незважаючи на те, що навіть за умови їх дистантного розміщення узгодження в роді й числі опорного і сполучного слів виражене чітко, атрибутивність залежної частини в таких конструкціях, крім речень з постпозитивним щодо опорного слова означенням, дещо послаблюється, а тому залежна частина набуває супровідної семантики. Наприклад: а Бъ єдинъ єсть . ємуже служать Грhци . и кланяются (ПВЛ ЛІ, 983, 70).

До конструкцій, що відтворюють певні етапи в становленні означальної підрядності, належать такі речення: 1) з імпліцитним означуваним іменником у головній частині (він виступає в підрядній): и помолився Бгу свтму Спсоу . избавникоу, яже есть икона… во цркви свтh Бцh (ЛГВ, 1260, 846–847); 2) з постпозитивною частиною, у якій дублюється означуване слово: в си же времена бы(с)[ть] дhтищь вверженъ в-Ыстомль его же дhтища выволокоша рыболове въ неводh (ПВЛ, 1064, 164); 3) підрядна частина яких дистанційована від опорного іменника іншим реченням: бh же Володимиръ побhженъ похотью женьскою . быша єму водимыя . Рогънhдь юже посади на Лыбеди . идеже є(с)[ть] ннh селце Пере(д)славино . о(т) нєя же роди .д. сыны (ПВЛ ЛІ, 980, 67); 4) з плеонастичним займенником у головній частині, що нагадують сучасні означальні речення з інтрапозицією підрядної частини: Княже конь єго же любиши . и hздиши на нем(ъ) . о(т) того ти оумрети (ПВЛ ЛІ, 912, 28-29);  5) з препозицією залежної частини: да въ нєи же єсмь одежи нынh . въ тои да положите мя тако въ пещерh (Усп. зб. ХІІ – ХІІІ, 129). У реченнях першого, другого і третього різновидів займенник не є власне сполучним словом, оскільки виконує функцію означення до іменника, який виступає в залежній частині, і узгоджується з ним у роді, числі й відмінку.

Як характерна риса стилю книжної мови, сполучне иже в зазначений період широко використовується в літературно-книжних пам’ятках, особливо в текстах з яскравим церковно-релігійним забарвленням, а з XIV – XV ст. стає маркером конфесійного стилю, оскільки регулярно функціонує лише у відповідних джерелах. Витіснення цього сполучного слова спостерігається в ділових документах XIV – XV ст., в історико-мемуарній прозі, поезії і навіть у полемічно-богословських творах XVI – XVII cт. Спорадичне вживання цього засобу відносного зв’язку у світських пам’ятках пояснюється їх стилістичною настановою. Літературна мова та її діалекти відносного иже не успадкували.

Граматична природа слова еликъ [елико] своєрідна, оскільки воно виступає з відносним значенням то як прикметниковий займенник, то як кількісний прислівник. СПРПО з цим сполучним словом є рідкісним явищем. Наприклад: Елици же тогда недужнии во обители обрhтошася, вси исцhление получиша от вокушения святого манитара (В, кін. XVI ст., 87).

У постпозитивних реченнях доби найдавніших пам’яток зрідка фіксується сполучне слово якъ (-а, -о), подекуди ускладнене часткою же, наприклад: бы(с) сhча зла . яка же не была в Руси (ПВЛ, 1019, 144). Пам’яткам XIV – XV ст. це сполучне слово не властиве. Традиція його вживання поновлюється лише в другій половині XVI ст. у реченнях з різною позицією залежної частини, з дублюванням опорного слова та без такого дублювання, але вже не тільки у фонетичному варіанті який (-а, -е), а й у формі яковий (-а, -е), як-от: Боудоу(т) бо тогды бhды великыи, яковыи не бывали о(т) поча(т)коу свhта, ажь и доселh (ПЄ, 1556-1561, 102); ...тое мhстце, на котором гроши знайдено, межи дворищами на улицh бувшой, якою улицею до води хожували у берег, знайдовалося... (АП, 1701, 178); Мhю... сhножат купленную, на яковой становится косаровъ въ единъ день 70 (ДНРМ, 1720, 121); Спали зεліε, якоε хочεшъ, на попεлъ (ЛГП, XVIII ст, 80); Якие тилко скоро плахти она Голотиха показала, внет зараз ми оние плахти познали, яко власние свои (АП, 1703, 211).

Поява препозитивних речень з цим сполучним словом спричинена аналогією до типових у XVI – XVIII ст. конструкцій зі сполучним словом которий, для яких первісно була характерна препозиція підрядної частини. У пам’ятках кінця XVIІ – початку XVIII ст. препозитивні означальні конструкції та конструкції з постпозицією підрядної частини, у якій дублювалося означуване слово, були вже пережитковими структурами. Серед СПРПО домінують речення з постпозитивним підрядним без повторення означуваного слова в ньому.

У діловому письменстві XVI – XVII ст., а також в українських літописах XVII – XVIII ст. сполучне слово який трапляється нечасто, проте вже протягом XIX ст. воно стає одним з найуживаніших засобів зв’язку у СПРПО.

У другому розділі “Становлення речень із займенниковими сполучними словами, похідними від неозначено-узагальнювального кореня٭k- (č-)” аналізується структура й семантика речень зі сполучними словами  какъ  [какый,  -ая,  -ое],  каковъ (-ыи, -а(-я), -о(и)), которыи (-ая, -ое), чьи (-я, -е), кто [хто], что [што, що], з’ясовується відносна частота вживання та стильова маркованість цих засобів зв’язку.

З цієї генетичної групи найдавнішу традицію вживання в означальних реченнях мають сполучні слова котрий, що, хто, які у відповідному фонетичному оформленні (который [которий], что [што], кто) фіксуються з XI ст. і стали найуживанішими засобами зв’язку в сучасній українській мові. Функціонування сполучного слова чий засвідчене з XIV ст. Спорадичне вживання у XVІ – XVIІ ст. сполучних слів какий, кой зумовлене впливом російської мови.

Зі сполучними словами, розгляданими в цьому розділі, фіксуються речення з пре- та постпозитивними підрядними частинами. Перший структурний різновид речень найдавніший і зумовлений первісною неозначено-узагальнювальною семантикою відповідних засобів зв’язку. Про атрибутивність таких синтаксичних одиниць можна говорити лише умовно, оскільки реченням з відносними словами которий, кто [хто] здебільшого властиве співзначення умови, що посилюється за наявності в них сполучників ино, то або сполучного комплексу аже... то. Наприклад: Аже братья ростяжаютьс(я) перед княземь о задницю, которыи дhтьскии идhть ихъ дhлить, то тому взяти гри(вна) коунъ (ПР, 1282, 116); а кого коли исъпрячють людии к собh оу томъ мhстh оу млина тые люди далъ єсмъ имъ со всhмъ правомъ (ССУМ, 1375, І, 524).

Українська літературна мова не успадкувала речень з препозицією залежної частини, проте говіркове мовлення та фольклор фіксують усі різновиди цих архаїчних конструкцій: 1) речення, залежна частина яких містить сполучне і пов’язане з ним означуване слово, у головній частині яких поряд з означуваним словом виступає антецедент; 2) речення, підрядна частина яких має сполучне і пов’язане з ним означуване слово, а головна – тільки антецедент; 3) речення, у залежній частині яких означуваний іменник не вживається, а міститься тільки у головній частині з експліцитним антецедентом.

З середини XV ст. до початку XVIII ст. у конфесійних, художніх, історико-мемуарних і ділових пам’ятках сполучні слова аналізованої генетичної групи трапляються також у конструкціях, що відтворюють процес переходу речень з препозитивними підрядними в речення з постпозитивними підрядними (до зазначеного періоду такі конструкції фіксувалися лише зі сполучним иже). Такі конструкції поєднують архаїчні риси з рисами, характерними для пізнішого стану функціонування означальної відносної підрядності. На архаїчність вказує анафоричне відсилання до означуваного іменника за допомогою плеонастичного займенника, який нерідко супроводжується повторенням цього іменника. Позиція підрядної частини після означуваного іменника та власне відносна функція займенника свідчить про набуття цими конструкціями рис, які стали визначальними для складнопідрядних речень з підрядними атрибутивними. Наприклад: А тото мыто татарскоє що было оустановлено . оу было(м) городh а мы тото мыто ливовчано(м) о(т)пустили (Рус., 1460, 112); камень которыи неврядоу положили боудоующїи, сей єсть въ главоу оуглоу (ПЄ, 1556-1561, 93); …и свежину тую, що вувци порhзали и свинh побили, тую свежину, усh εсмо спо[л]на εли (ЛРК, 1665, 134).

Українська літературна мова успадкувала речення з постпозицією (інтрапозицією) залежної частини, що відображають завершальну стадію розвитку складнопідрядних означальних речень, компоненти яких поєднуються відносними словами, похідними від займенникового кореня *k- (č-). Такі структури фіксуються з XI ст. і характеризуються виразними атрибутивними семантико-синтаксичними відношеннями, хоч реченням із відносними словами хто та чий властиве, відповідно, додаткове особове чи присвійно-особове значення. Наприклад: Кияне исhклъ которhи же высадили Всеслава ис поруба (ПВЛ ЛІ, 1078, 194); Изяславъ да дары Ростиславоу что о(т) Роускыи землh и о(т) вси(х) црски(х) земль (ЛК, 1148, 369); и стада роздая оубогымь . людемь . оу кого то конии нhтоуть (ЛГВ, 1288, 914); а тотъ па(н), чїи слуга жїто бhрє(т), имєє(т) вину на(м) плати(т) (ССУМ, XV ст., ІІ, 541).

Незважаючи на те, що постпозитивні конструкції фіксуються вже в найдавніших пам’ятках, протягом кількох століть у їх залежній частині часто міститься означуване слово, що в XI і, очевидно, аж до XV ст. було загальносинтаксичною нормою чи зумовлювалося особливостями ділового писемного мовлення – прагненням уникнути неточності, двозначності змісту сказаного. Наприклад: А далъ єсмь . и землю ролъную . исъ сhножатьми . што к тому дворищю слушаєть . сhножать на Моисhєвh долинh (Роз., 1349, 3).  Натомість у XVI – XVIII ст. такі речення функціонують як синтаксичні архаїзми або ж як структури книжної (переважно ділової) мови.

Повторення в підрядній частині опорного слова зумовлює послаблення синтаксичного зв’язку між компонентами складного речення. Особливо виразно таке послаблення виявляється, якщо роль дублета виконує не власне означуване слово, а його синонім (у т. ч. контекстуальний). Наприклад: ...межи цигани звада стала, в которо(й) замешанине... Я(с)ко Лазурε(н)ко заби(т) зосталъ (ЛРК, 1655, 39); И даны быша комуждо ихъ ризы бhлы, през(ъ) которїи шати бhлыє, значит(ъ)ся слава вhчная, виденїє лица б[о]жого… (Гал., 1687, 414). Опорне слово та його дублет можуть співвідноситися як видове і родове поняття (небожчица матка моя лекговала... яблонку едну, которая резочка... принялася... (АПГУ, 1669, І, 3)) або як однорідні члени й узагальнювальне слово (Угода і вhчное прощение Василевы Безотосному и Куцю з Мотрею Байрачкою… которая справа так ся в собh мhетъ… (АПГУ, 1661, І, 178)). Крім того, фіксуються речення, у яких іменник, що вживається в підрядній частині, є дублетом опорного слова лише за змістом, наприклад: Угода и вhчное прощеніе Ромашково Михайленково з Вуцкою Матвhhхою о пригодном забойстве мужа Вуцки, шинкарки Ромашковой, которий Матвhй смертю доконал от Ромашка (АПГУ, 1669, І, 152).

Для сучасної української мови не характерні речення з постпозицією підрядного, у якому повторюється означуване слово, проте в діалектному мовленні вони вживаються.

Відносне значення займенників которий [котрий], хто [кто], що [что, што] до другої половини XVII ст. могло посилюватися частками же [жь, ж], то, а до початку XVIII cт. – тільки то. Ці частки здебільшого виступали в другій частині речення, незалежно від того, головною чи підрядною вона є.

У третьому розділі “Формування речень з прислівниковими сполучними словами” аналізується семантика, структурні особливості та формально-граматичні засоби зв’язку відповідних синтаксичних конструкцій.

Реченням зі згаданими словами здебільшого властива супровідна обставинна семантика, оскільки означуваний іменник, як правило, вказує на локалізацію чи час дії або стану, що виступає предметом повідомлення в підрядному реченні. Залежно від просторової або часової семантики опорного іменника показником синтаксичного зв’язку у відповідній складній конструкції виступає сполучне слово з загальним значенням місця (простору) або часу.

Функцію таких сполучних слів виконують генетично відмінні прислівники. Групу сполучних слів, похідних від давнього займенникового кореня *j-­, репрезентують идеже, егда, якъ, яко та пізніший як. До сполучних слів, що витворилися від займенникового кореня *k­- (č-­), належать давні прислівники къде (же) [где (же)], когда, коли, како, откуду, куда [куди], отколh [откол], покуда, поколя [поколь], кгды, как та пізніші де, звідки [відки], звідкіля [звідкіль].

Сполучні слова идеже, кде (же) [где (же)], куда [куди], откуду, отколh [откол], покуда, поколя [поколь] фіксуються переважно в СПРПО з додатковим локативним значенням, а сполучні слова егда, когда, коли, кгды, как – в СПРПО з супровідною темпоральною семантикою.

У пам’ятках ХІ – ХІІІ ст. виступають СПРПО з додатковим значенням місця, до структури яких входять сполучні слова идеже та кде (же) [где (же)]: сhдяще Кии на горh гдhже ныне оувозъ Боричевъ (ПВЛ, 9); да пристроите меды многи // въ градh идеже оубисте мужа моєго (ПВЛ, 945, 57); аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села, ни людии, то не платити ни продажи, ни татьбы (ПР, 1282, 27), та СПРПО з додатковою темпоральною семантикою, засобами зв’язку в яких виступають сполучні слова егда, когда та коли, що послідовно вживаються без часток же і то: бh бо празникъ преображению Го(с)подню . въ день . егда си бь(с)ть сhча (ПВЛ ЛІ, 996, 109); …прїйдетъ часъ, когда душа съ тhломъ разлучатися будетъ… (К-ПП, І чверть ХІІІ ст., 248); въ прежере(ч)ная лhта . коли Лестько взя Переворескъ . городъ Лвовъ . тоже Ляховh воеваша оу Берестья . по Кроснh... (ЛГВ, 1280, 890).

У складнопідрядних реченнях з означально-з’ясувальною семантикою зафіксовано сполучні слова откуду та како, наприклад: Сє повhсти врємяньны(х) лh(т) . откуду єсть пошла руская зємя... (ПВЛ, 1); Данилови же... о мостh печаль имhющоу . како Днhстръ переити (ЛГВ, 1229, 759).

У ХІV/XV – першій половині ХVI ст. кількісний діапазон сполучних слів прислівникового походження розширюється за рахунок прислівників куда [куди], отколh [откол], покуда, поколь, кгды, как, якъ, яко, що з більшою чи меншою активністю продовжують функціонувати й у другій половині ХVI – кінці ХVIІ ст.

Протягом XIV – XV ст. особливо великою частотою вживання незалежно від стилістичних особливостей пам’яток вирізняється сполучне слово где, нерідко ускладнюване частками же [жь, жо], то: прииде же илья во домъ єє .  и  вшо(л) во храминоу тоую . гдh лhжить отрокъ оумрый (Чет., 1489, 233 зв.).

У функції сполучного слова где (зрідка також де) фіксується і в XVI – XVII ст., проте, на відміну від давніших пам’яток, у цей період значно частіше поряд з опорним іменником виступає один з антецедентів (той [тотъ], cей, таковий [таковъ]). Наприклад: але єще быль на томь мhсци . гдето по(т)кала єго Марфа (ПЄ, 1556-1561, 396 зв.); минh дали Кудровцh свою ча(ст) нижєи путє в драчнику, дє лємъ пу(д)ливки были многїи (СУМ, ХVI – перша пол. XVII ст., XVII, 214). Речення без антецедента здебільшого характеризуються додатковим супровідним значенням, наприклад: Марґаріта д[h]в[и]ца в(ъ) студню в(ъ)пала, где цhлую ночъ зоставала (Гал., 1665, 265).

Зрідка у функції засобів зв’язку в означально-обставинних реченнях зі значенням місця у пам’ятках цього періоду фіксуються сполучні слова куди [куда], откуду та отколя [откол, откуль, отколи]. Куди [куда] зазвичай вживається тоді, коли в головній частині пояснюється іменник, що називає предмет, у напрямку якого поширюється дія, виражена дієсловом-присудком залежної частини, а сполучні слова откуду та отколя [откол, откуль, отколи] – переважно тоді, коли пояснюваний іменник головної частини безпосередньо чи опосередковано вказує на місце, з якого починається дія, виражена дієсловом-присудком залежної частини. Наприклад: а хотаръ тому сєлоу да будє(т) по стары(м) хотаро(м) . куда из вhка оживали (Рус., 1422, 77); и далъ вожовъ, которые отъпровадили корованъ оный мановцами, куды николы з вековъ купъцы не хоживали (Арх. ЮЗР, 1552, Ч.VII, Т.І, 96); блг(с)лвнъ пло(д) оутробы твоеє . откоуду се ты ми пришла (Чет., 1489, 162); безводе и отдаленье от Днепра, откуль бы имъ часу облеженья могъ быти ратунокъ (Арх. ЮЗР, 1552, Ч.VII, Т.І, 91); верноуся до домоу моєго о(т)колижь єсми и вышоль (ПЄ, 1556-1561, 286 зв.); южъ тое тhло того о(т)ца нашего, до землh, о(т)коля взято є(ст), з ушанованемъ й слезами, о(т)несhм…(Тіт., 1624, 125).

Зрідка у функції сполучного слова фіксуються прислівники покуда та покол: а хотаръ да му боудєтъ по старомоу хотару по коуда из вhка оживали (ССУМ, 1438, ІІ, 180); Згоди(в)шися ε(с)мо и на вε(ч)ныε часы ты(х) стары(х) мε(ж) и знако(в), поко(л) была зε(м)ля цε(р)ковная тишкови(ц)кая… поправи(ли)… (ВГ, 1577, 172).

Відповідно до темпоральної семантики означуваного слова в пам’ятках ХV – кінця XVII ст. показниками синтаксичного зв’язку складнопідрядних атрибутивно-обставинних речень виступають сполучні слова коли, кгды, єгда та какъ: але прїидоуть днове коли о(т)ять боудеть о(т) нихь женихь… (ПЄ, 1556-1561, 231); …прїйдетъ ночъ, коли нhхто не будетъ мочи справовати (ЄУС, 1616, 142); Будетъ часъ, кгды годную мене славу мою всh люде обачатъ… (284²); Року о(т) Брака Агнча Слова Б(о)жїя с Плотїю 1698, М(с)ца Їануарїа в Неделю Єгда чтется Бж(с)твенное Єv(г)ліе Святого Єv(г)листа Луки в Главh 18 (Тіт., 1698, 485).

Підрядна частина, приєднувана сполучними словами како, якъ, яко, нерідко розкриває зміст опорного віддієслівного іменника, а синтаксична конструкція набуває синкретичної означально-з’ясувальної семантики. Наприклад: Порада, како да ся очистит церков христова, заплюгавленная лживыми пастыри… (В, кін. ХVI ст., 8); Я тыж вам хочу килька прикладов вказати, Яко ся звыкли люде на смерть готовати…(УП, кін. ХVI – поч. ХVIІ ст., 327); По ви(с)луханю Гри(ц)ка… казали(с)мо они(м) обжалова(н)ни(м) прε(д) собою ста(т) і о(т)повε(д) дава(т), я(к) то(т) кожу(х) до их ру(к) до(й)шо(л) (ЛРК, 1673, 166).

Звичайне місце підрядного речення в аналізованих конструкціях – постпозиція щодо означуваного слова. Випадки препозиції атрибутивної частини зі сполучним словом – прислівником трапляються надзвичайно рідко, наприклад.: поколя єму кнhзъ лєвъ оуhхалъ и мы ємоу поля оуhхали по та знамєна (Роз., 1401, 66); …и где той помененний Микита заводил, на том мhсцу и копцh становили-смо… (АПГУ, 1679, ІІІ, 107). Незначну кількість таких речень можна пояснити тим, що вони розвинулися тоді, коли, відповідно до основної тенденції розвитку підпорядкування, переважали конструкції з постпозицією підрядного означального. Крім того, для СПРПО зі сполучними словами прислівникового походження не властиве дублювання означуваного слова в залежній частині.

У період з кінця ХVII і до кінця XVIII ст. з різною частотою продовжують функціонувати сполучні слова где, як, куда, откуду, отколь, идеже, коли, поки. Найуживанішим з них є стилістично-нейтральне слово где, що фіксується в літописних, художніх, офіційно-ділових, історико-мемуарних та інших текстах. Наприклад: ...усе наутеки скочило з города, обачивши войско турецкое на той вирвh, где подкопи вирвали (ЛСам., 1678, 144); ...велhлисмо въ тои хатh, где онъ мешкалъ… тих грошии воровских и рецептов шукати (ДНРМ, 1714, 65); ...викрадено у Глуховh коморку, где лежали вещи Вовдh старой... (ЯМ, 1740, 325); Вужъ въ томъ городh не постане, где єсть полинъ, билиця, и бhздерево (Кн., 1788, 74).

До рідкісних належать випадки вживання сполучних слів одколь та поки (з просторовим значенням): …и зсhвши на конh, поехали путемъ, одколъ ехали, ночною порою (ДНРМ, 1725, 166); ...спрошовали... Андрhя Овчаренка совhстно, даби завелъ и показалъ скопцh или якую прикмету, поки кошовалъ Лева Ничипоренко (1729, 217).

Очевидно, книжною традицією (особливо в К. Зиновієва) пояснюється продовження функціонування в цей період сполучних слів куда та откуду. Наприклад: Нарядывъ дhдъ бабh хижу, куда лажували кошки: а тепе(р) лазя(т) собаки (КЗ, кін. ХVII ст., 237); …оний город от сторони тоей, откуду ми ишли, под горою сидит (ЯМ, 1739, 283).

Сполучне слово як фіксується у реченнях з означально-часовою семантикою (И того лhта, як хотhли зъгонити зъ того боку людии, трафилося мнh зъ тамошнимъ орлувским ковалем Лаврhномъ пыти… (ДНРМ, 1714, 67)) та в реченнях з додатковим з’ясувальним значенням (На початку того року присланній бываетъ от его царского… величества… Василій Василиевичъ Бутурлинъ… великимъ посломъ до гетмана Хмелницкого... чинячи повстанову, якъ мають зоставати под високодержавною его царского величества рукою (ЛСам., 1654, 35)).

З кінця XVII ст. відновлюється вживання сполучного слова когда, властивого пам’яткам XI – XIII ст., але не представленого у пам’ятках XIV – середини XVII ст. Наприклад: Да они о(т)повhдятъ за мя во де(н) судны(и): когда сядε(т) судити вл(д)ка чудны(и) (КЗ, кін. ХVII - поч. XVIII ст.,  82); Дурота значитъ шаленство, когда конь зъ болю головы ошалhетъ (Кн., 1788, 66). Функціонування цього сполучного слова можна пояснити впливом російської мови, проте слід зважати і на церковнослов’янську мотивацію використання когда у відповідній синтаксичній функції. Сполучне когда не лише активізується, але й вживається в аналізованих реченнях значно частіше, ніж сполучне коли. Останнє зафіксоване в цей період тільки в Лікарському господарському пораднику: Если гримить того м[h](с)[я]ца, коли м[h](с)[я]ць εсть въ Пан(ъ)нh, дол(ъ)гой нεпогоды ... сподhвайся (XVIII ст., 117).

У текстах XIX – XX ст. у СПРПО з додатковим обставинним значенням функціонують сполучні слова где, де (з часом тільки де), куди, звідки [звідкіля, звідкіль], кудою, коли, як, поки, які (крім где) й успадковані сучасною літературною мовою.

У четвертому розділі “Становлення речень сполучникового підпорядкування” розглядаються засоби зв’язку відповідних конструкцій та семантика останніх.

У власне означальних складнопідрядних реченнях, наявних у пам’ятках XI – XIII ст., функціонують сполучники аже, ажъ, яко (же), како, иже, еже, оже. Ці ж засоби зв’язку вживаються в реченнях з означально-з’ясувальною семантикою. В означально-порівняльних конструкціях виступає тільки сполучник яко (же). Наприклад: а тобh есть кнже король являлъ того ч(с)тного х(с)а . оже Бъ своею волею на томъ руци свои простерлъ есть (ЛК, 1152, 462); а вhсть ны правая єсть . ажь вежи Половецкия . восе за полъ дне . а великого hздоу нhтоуть (1187, 654); Оугре же вhдаючи лелесть Галичькоую аже Галича//нh ищють собh князя Роуского и почаша насилье дhяти во всемь... (1189, 665); Прп(д)бный Логгинъ... имhлъ той даръ... иже вhдалъ мысли людскїе... (К-ПП, І чверть ХІІІ ст., 214); ...отътолh промъче ся вhсть . єже на поточениє соуженоу быти блаженомоу (Усп. зб., XII – XIII ст., 121).

У пам’ятках XIV – XV ст. фіксуються також речення зі сполучниками аби, ажби, ижь, ижбы, яко бы, как (же), как бы, штоби та што. Наприклад: а єщє єсмы имъ дали волю . штобы собh держяли оу сочавh одинъ домъ . а оу томъ дому корчьму нє дєржяти... (Рус., 1408, 72); ано на єго дhти сулимовь има сполна спасти што со алжкою h имhєть (ССУМ, 1412, ІІ, 564); далєи тыи то исътыи листы мистровы послhднии мhли в собh таковоую рhчь как быхо(м) мы кнзя бискоупа роудолθа полца (!) апоустольского лєкгата а тоу(т)жо и ва(с) тhжь оузгордhли а нє хотhли быхо(м) имhти за срhдники а за єдначи покоя (1447, І, 465); и ти(ж) имає(м)... такую справє(д)ливо(ст) дръжати мєж нами и зємлhми, яко быхо(м) могли злодїєвъ имєновани(х)... вишали на обh стороны (1457, ІІ, 582); далєи тыи то исътыи листы мистровы послhднии мhли в собh таковоую рhчь... ажьбыхо(м) которыи с ты(м) то мистро(м) хотhли дєржати тадынки о єднаньє покоя (1447-1492, І, 65); никды мєжи радою кролє(в)ства нашєго такова рhчь нє была гадана ани тhжь скончана ижбы ва(м) алюбо с которого подозрhнья не дооуθаю(г)... в таковыи тадынки оустоупити варовали быся алюбо стєрєгли (423); а каза(л) твоє(и) мл(с)ти повєдити прыгодоу нашу... ижъ о(т)ца нашого... Казимєра короля по(л)ского... богъ доушу єго млти с того свєта собралъ (1492-1493, І, 425); ...маешь ли на кимъ на него доводъ, абы онъ семъ волостей нашихъ закралъ (1495, I, 64); даємъ и записуємъ… к томоу имhнию… тымъ жє обычаєм как жє и пєрво того дєржали тыи вышє мєнєныи княжата (1499, I, 465).

У власне означальних реченнях XIV – XV cт. виступають сполучники што, штоби, єже; в означально-порівняльних – как, како, яко (же); в означально-з’ясувальних – аби, аже, ажьбы, иже, ижь, ижбы, какбы, што, якоби [якобы]; в означально-з’ясувальних конструкціях з відтінком припущення, непевності, недостовірності - как бы, яко бы.

У пам’ятках XVI – XVIII ст., крім сполучників абы, аж, иж, иже, що, щоб [щоби], яко, якоби, фіксованих раніше, наявні також сполучники же, жеб (и), якъ. Наприклад: ...а я й такого мешканя не маю, жеби(м) тол(ъ)ко голову где приклонилъ... (ЄУС, 1616, 39²); Хто можетъ выповhсти такій жаль, якъ тамъ сталъся за малій часъ... (ЛСам., 1655, 43-44); Тогди болъши не призналис, кроми того жита, же в дочки Косянского покрали (АБ, 1697, 107).

Зі сполучниками аж, ижъ та що фіксуються речення, які, крім атрибутивного значення, мають ще й наслідковий відтінок або виражають великий ступінь інтенсивності ознаки чи якості. У реченнях із власне означальною семантикою виступають сполучники иж, иже, же, що [что, што], щоб [щоби, чтоб], жеби [жеб]. Підрядна частина означально-з’ясувальних речень підпорядковується головній за допомогою сполучників иж [ижъ, іжъ, іж], иже, єже, же, що [что, што].

У пам’ятках XV – XVIII ст. представлені конструкції з означально-з’ясувально-спонукальною семантикою, у яких виступають сполучники штобы [щоби, чтобъ], жебы, абы. Сполучники яко, як підпорядковують означально-порівняльну залежну частину, а в означально-з’ясувальних реченнях з відтінком непевності, недостовірності, припущення вживається сполучник якобы.

Упродовж XVI – XVIII ст. до продуктивних щодо використання належали сполучники же, жебы та иж [ижы, іжъ, іж], функціонування яких було наслідком дії міжмовних польсько-українських контактів.

Із давніх сполучників українська мова успадкувала тільки що, щоб [щоби], як, а сполучники ніби, мов, наче та їх модифікації розвинулися на ґрунті нової літературної мови.

Висновки

Складнопідрядні речення, зокрема складнопідрядні речення з підрядними означальними, виникали і формувались вже в індоєвропейській прамові пізнього періоду. На це вказує розвиток відповідних конструкцій у всіх історично засвідчених індоєвропейських мовах, перетворення вказівних займенників і прислівників у сполучні слова, що характерне для цього розвитку в окремих мовах. Вирішальні етапи формування слов'янських складнопідрядних конструкцій пов’язані з праслов’янським періодом, коли витворились основні службово-лексичні засоби синтаксичного підпорядкування залежних частин складних конструкцій.

Конструкціями, що стали основою формування складнопідрядних речень, були різноманітні прості ускладнені речення, члени яких вказували на залежні частини думки (наприклад, конструкціями, що згодом перетворилися у складнопідрядні речення з підрядними означальними, могли бути прості речення, ускладнені однорідними присудками, дієприкметниковими зворотами, та колишні групи однорідних або просто суміжних речень, змістова підпорядкованість яких була виражена тільки семантично).

Для увиразнення підпорядкованості однієї частини думки іншій згадані синтаксичні одиниці почали уточнюватись спеціальними займенниками або займенниковими прислівниками, які згодом набули відносної семантики і стали вживатися у функції сполучних слів.

У складнопідрядних реченнях з підрядними означальними представлені сполучні слова та сполучники двох генетично відмінних груп. До першої групи належать сполучні елементи, утворені від анафорично-вказівних займенників, ускладнюваних ототожнювальною за своїм первісним значенням часткою же. Це свідчить про колишній чисто анафоричний характер цих займенників, які спочатку сприймались тільки як повторні вказівки на предмети, як слова, семантично тотожні відповідним словам попереднього речення. Ця група засобів зв’язку етимологічно неоднорідна. Її репрезентують, по-перше, сполучні слова акъ (-а, -о), оже і сполучники аж [ажь], аже, ож, що походять від займенника на ларингальний, по-друге, сполучні слова иже (яже, еже), якъ (-а, -о), еликъ, яко, як, идеже, егда і сполучники иже, иж, еже, утворені від займенникового кореня *j-. До другої групи належать засоби зв’язку, похідні від неозначено-узагальнювального кореня *k- (č-) і представлені сполучними словами та сполучниками какъ (-ыи, -а(-я), -о(е)), которыи (-ая, -ое), чьи (-я, -е), къто, чьто, како, коли, къгда, къде [къдh], куда, доколh, отколh, откуда [отъкуду], поряд з якими тривалий час могли виступати частки же [ж, жь], то.

Сполучні елементи, похідні від займенника на ларингальний, які вже у пам’ятках XI – XIII ст. мали статус реліктового явища, є найдавнішими. Вихід з ужитку цих сполучних елементів зумовлений поширенням у відповідній функції сполучної групи із вказівним займенниковим коренем *j-.

Сполучні слова, похідні від займенникового кореня *k- (č-), які зрідка фіксуються в пам’ятках XI – XIII ст., у староукраїнський період майже повністю витісняють сполучні слова вказівних коренів. Причиною цього стало те, що, набувши відносного значення, первісно вказівні слова на ларингальний приголосний і на j- перестали існувати (за винятком непрямих відмінків слова иже) як власне вказівні, внаслідок чого їх абстрактна відносна функція втратила підтримку з боку конкретніших семантичних відтінків, які були властиві тим самим словам. Натомість слова на *k- (č-), набувши відносної функції, не втратили і свої давніші семантико-синтаксичні функції (питальну і неозначено-вказівну).

Структура речень з відповідними сполучними словами характеризувалася постпозицією залежної частини, що було зумовлене первісною семантикою займенників. Перетворення вказівного займенника у відносний відбувалося шляхом позиційного зближення вказівного займенника з тим опорним компонентом головного речення, яке ним пояснюється: чим ближче локалізувався вказівний займенник (прислівник) до співвідносного з ним опорного компонента головного речення, тим більшою мірою реалізувалася означальна функція наступного речення, яке набувало функції підрядного.

Речення зі сполучними словами на *k- (č-) первісно характеризувалися препозицією залежної частини, зумовленою питальною, неозначеною або неозначено-узагальнювальною семантикою відповідних сполучних засобів. Виступаючи в препозитивних реченнях, неозначено-узагальнювальні займенники і прислівники на стадії первісного функціонування не були показниками синтаксичного зв’язку, але надавали відповідному реченню умовно-узагальнювального відтінку значення. Внаслідок цього препозитивні речення зі сполучними кто [хто], который [котрий], крім означальної, часто характеризуються додатковою умовною семантикою, а речення зі сполучним словом что [што, що] – кількісною.

Переміщення залежної частини речень зі сполучними словами на *k-(č-) у постпозицію щодо означуваного слова посилювало атрибутивні семантико-синтаксичні відношення. Однак протягом кількох століть у постпозитивній залежній частині таких речень дублюється означуваний іменник або його відповідник, що спочатку було відтворенням процесу становлення складнопідрядних речень з підрядними означальними, а згодом (після закріплення в мові одиниць без зазначеного дублювання) стало ознакою книжного стилю.

Позиційне зближення підрядної частини і означуваного слова з часом робить зайвим функціонування дублета, внаслідок чого сформувалися речення з постпозитивною атрибутивною частиною без повторення означуваного слова в ній.

Речення сполучникового підпорядкування хронологічно є пізнішими від речень відносного підпорядкування, оскільки сполучники здебільшого виникали внаслідок звуження займенникової і прислівникової семантики відповідних сполучних слів і, отже, втрати ними відносної функції.

Процес формування сучасних літературних сполучникових конструкцій насамперед зводився до відбору засобів атрибутивного зв'язку. Так, функції таких давніх сполучників, як аж, аже, іж, іже, єже, оже, же, что [што] виконує сполучник що. Таким сполучниковим засобам, як абы, штобы [штоби], жебы [жеб], ижбы, відповідає щоб [щоби]. Сполучник як виступає на місці колишніх яко (же), како. Сполучники ніби, нібито, мов, мовби, мовбито, наче, неначе, начебто, неначебто, не зафіксовані в пам’ятках давньоукраїнської і староукраїнської мови, розвинулися в новій українській мові і перебрали на себе функції давніх сполучників как бы та яко бы.

Отже, складнопідрядні речення з підрядними  означальними пройшли тривалий шлях розвитку, позначений відбором засобів зв’язку, композиційними і значеннєвими змінами, доки не сформувалися структурно і семантично і доки в цих реченнях не закріпилися сучасні сполучні елементи.