ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В НАУКОВІЙ КОНЦЕПЦІЇ А.Ю.КРИМСЬКОГО

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність та стан порушеної наукової проблеми, обґрунтовано обрання теми дисертації, зазначено актуальність пропонованого дослідження. Визначено основну мету, завдання, об’єкт і предмет роботи, а також методологічні основи й методи дослідження. Розкрито наукову новизну, з’ясовано теоретичне й практичне значення результатів. Наведено дані про апробацію результатів роботи, указано кількість публікацій за темою дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Вивчення праць А.Ю.Кримського в лінгвістичній історіографії. Метод і напрямки дослідження” стисло проаналізовано стан дослідження проблеми вивчення історії української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського. Відповідно до цього визначено метод і напрямки дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1.1 “Вивчення праць А.Ю.Кримського в лінгвістичній історіографії” присвячено висвітленню тверджень дослідників історії української мови та лінгвоісторіографів, які розглядали питання історичної фонетики (М.А.Жовтобрюх, А.М.Залеський, В.А.Глущенко та ін.) та морфології (В.М.Русанівський та ін.) у працях А.Ю.Кримського, його внесок у розв’язання  проблеми  східнослов’янського глотогенезу (М.А.Жовтобрюх, В.М.Русанівський, В.А.Глущенко та ін.), в українську діалектологію (Т.О.Гаврилова та ін.).

Відомо, що в 1973 р. вийшов п’ятитомник праць А.Ю.Кримського, а в 1974 р. було видано книгу “А.Ю.Кримський – україніст і орієнталіст” (Матеріали ювілейної сесії до
100-річчя з дня народження). Водночас питання історії української мови в інтерпретації  А.Ю.Кримського до цього часу розкрите лише в загальних рисах. Бракує спеціальних монографічних  праць, присвячених комплексному аналізу поглядів А.Ю.Кримського на  проблему історичного розвитку української мови. Зокрема, залишаються не до кінця вивченими особливості методології вченого. Потребує всебічного дослідженння полеміка А.Ю.Кримського та О.І.Соболевського, пов’язана з питанням походження української мови.

У підрозділі 1.2 “Метод дослідження” розглянуто загальнотеоретичні питання.

Відповідно до поставленої мети та завдань дослідження в нашій роботі застосовано актуалістичний метод. Саме так у низці наукознавчих праць (Г.О.Подкоритов, Н.П.Французова) названо загальнонауковий метод теоретичного рівня пізнання, без якого неможливе існування історіографії будь-якої науки. Він базується на тому, що об’єкти, які не стали предметом актуальної діяльності та сприйняття, можуть бути вивчені шляхом порівняння їх з подібними об’єктами, що потрапили в коло сприйняття й діяльності суб’єкта. Об’єкти вивчають у часі, у розвитку, у становленні їх як певних систем. Минуле об’єкта досліджується на основі його відбиття в сучасному.

У лінгвістичній історіографії термін актуалістичний метод уперше використав В.А.Глущенко. Про застосування актуалістичного методу у своїх працях з історії української та російської компаративістики зазначають його послідовники: В.М.Овчаренко, О.Л.Жихарєва, О.М.Абрамічева, О.М.Голуб. Як зазначив В.А.Глущенко, операціональний компонент актуалістичного методу може бути експлікований як сукупність таких прийомів і процедур: аналіз джерел (лінгвістичних текстів) і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування та логічна історико-наукова реконструкція, що посідає центральне місце серед прийомів і процедур та протистоїть “асиміляції минулого”.

У підрозділі 1.3 “Напрямки дослідження” зазначено, що для повного й усебічного розкриття концептуальних тверджень А.Ю.Кримського, присвячених історії української мови, конкретний історико-мовний матеріал у дисертації досліджується за такими напрямками: 1) особливості методології А.Ю.Кримського; 2) погляди вченого на проблему східнослов’янського глотогенезу; 3) вивчення історії розвитку явищ українського вокалізму й консонантизму в інтерпретації мовознавця; 4) дослідження сукупності розглянутих А.Ю.Кримським морфологічних явищ та визначення питань з історії українського синтаксису, що привернули увагу дослідника. Наукову діяльність ученого розглянуто в широкому контексті мовознавчих поглядів компаративістів 70-х рр. ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст.

У другому розділі “Методологія досліджень А.Ю.Кримського” визначено специфіку методологічних засад ученого.

У підрозділі 2.1 “Лінгвоісторіографи про методологію досліджень А.Ю.Кримського” йдеться про те, що наукова література містить різні оцінки методології досліджень А.Ю.Кримського. За спостереженнями М.А.Жовтобрюха, лінгвістична спадщина вченого ґрунтується на даних, добутих порівняльно-історичними дослідами. Проте в інтерпретації вчених Московської лінгвістичної школи (П.Ф.Фортунатова, О.О.Шахматова, М.М.Дурново та ін.) А.Ю.Кримський постає як представник “історичного” методу дослідження.

У підрозділі 2.2 “Порівняльно-історичний та історичний методи в лінгвогенетичних дослідженнях” зазначено, що порівняльно-історичний метод є основним методом у лінгвогенетичних дослідженнях. Це дозволяє вважати порівняльно-історичний метод найважливішим інструментом пізнання мовної історії, який має, по-перше, певні особливості та, по-друге, певні межі застосування.

Порівняльно-історичний метод доцільно тлумачити як складну одиницю, що включає три різнорідні компоненти: онтологічний (принципи історизму, причиновості, системності, загального зв’язку явищ), операціональний (генетичне ототожнення фактів, лінгвістична реконструкція архетипу та фонетичного закону, хронологізація й локалізація мовних явищ) та телеологічний (розкриття історичних, причинових, системних зв’язків фактів мови, що є реалізацією принципу загального зв’язку явищ на конкретному історико-мовному матеріалі).

Предметом дискусій на сьогодні залишається питання про обсяг входження окремих мов у сферу компетенції порівняльно-історичного методу. Сучасна компаративістика характеризується пильною увагою як до теорії, так і до практики реконструкції; її цікавить поступовий перехід від зовнішньої реконструкції до реконструкції внутрішньої. Відомо, що суттєво змінилося формулювання завдання реконструкції в бік збільшення її експланаторної (пояснювальної) функції. Передусім мета реконструкції полягає в розкритті історичних, причинових, системних зв’язків фактів мови, тобто у використанні принципу загального зв’язку явищ при аналізі конкретного матеріалу.

Внутрішня реконструкція протиставлена зовнішній принциповою різницею їх емпіричної бази. Внутрішня реконструкція свідомо обмежена матеріалом конкретної мови в її історичному розвитку. Вона спрямована на аналіз відповідностей у межах певної мови, на розкриття внутрішніх зв’язків і відносин між елементами лише цієї мовної системи в статичному й динамічному аспектах. Матеріалом же зовнішньої реконструкції є факти споріднених мов.

Типова схема процедур зовнішньої реконструкції містить: 1) зіставлення однакових чи близьких за своєю семантикою одиниць; 2) визначення системних кореспонденцій у  їх матеріалі; 3) встановлення хронологічного співвідношення між матеріалом порівнюваних одиниць і 4) виведення праформи.

Для методики внутрішньої реконструкції характерна ціла сукупність різних за своїм характером прийомів: 1) прийом системного відновлення відсутніх ланок; 2) прийом типологічних імплікацій; 3) прийом аналізу пережитків. У випадку вивчення мов з тривалою писемною традицією різновидом методики внутрішньої реконструкції може виступати “філологічний метод”, заснований на аналізі давніх писемних пам’яток, у яких знаходять ті мовні форми, що мають значення для наступної історії мови. Очевидно, що цей метод дозволяє будувати архетипи шляхом відповідної інтерпретації елементів писемного тексту. Основними прийомами “філологічного методу” є: 1) критика (рецензування) рукопису; 2) атрибуція та інтерпретація тексту; 3) класифікація текстів (рукописів, видань).

Здебільшого вчені схильні до того, що немає необхідності виділяти історичний метод як окремий метод дослідження. Водночас деякі лінгвісти (О.Т.Хроленко, В.І.Кодухов) вважають, що вивчення історичного минулого конкретної мови має специфічні риси, зокрема фонетична і морфологічна будова слова виявляються різними для різних періодів розвитку мови. Саме це спричинилося до появи історичного методу дослідження.

Комплексний аналіз наукових фактів показав, що розмежування двох лінгвогенетичних методів – історичного і порівняльно-історичного – це, по суті, протиставлення процедур внутрішньої реконструкції і “філологічного методу” процедурі реконструкції зовнішньої.

У підрозділі 2.3 “Методологічні засади наукових досліджень А.Ю.Кримського” увагу звернено переважно на те, що найбільш повне уявлення про історичний розвиток як конкретної мови, так і мовної групи формується лише за умов, коли всі три різновиди реконструкції (зовнішня, внутрішня, “філологічний метод”), що діють у межах порівняльно-історичного методу, органічно взаємодіють. Тому, представником порівняльно-історичного методу доцільно вважати А.Ю.Кримського, у дослідженнях якого помітна значна перевага процедури “філологічного методу” над іншими різновидами реконструкції.

“Історичний” метод (у трактуванні вчених Московської лінгвістичної школи) і “філологічний метод” (у сучасному тлумаченні цього терміна) об’єднує те, що джерелом вивчення мовної історії для них виступають давні писемні пам’ятки. Проте в межах “філологічного методу” давні писемні пам’ятки діють як єдине джерело вивчення мовної історії, у той час як для “історичного” методу давні писемні пам’ятки є пріоритетним джерелом вивчення, а діалектні дані відіграють допоміжну роль.

Історія лінгвістичних учень (ХІХ ст. – початок ХХ ст.) свідчить про різні погляди лінгвістів на давні писемні пам’ятки. Мовознавцями ХІХ ст. (О.Х.Востоковим, Ф.І.Буслаєвим, М.О.Максимовичем, І.І.Срезневським, П.О.Лавровським та ін.) писемні пам’ятки були інтерпретовані як важливе джерело вивчення історії мови. Ці вчені плідно використовували давні рукописи у своїх працях з історії східнослов’янських мов.

Широко використовуючи у своїх студіях дані писемних пам’яток, О.О.Потебня частіше, ніж його попередники, залучав матеріал сучасних говорів східнослов’янських мов.

Важливість давніх писемних пам’яток як джерела вивчення історії східнослов’янських мов визнавав і О.О.Шахматов.

Універсальність давнього рукопису визначила критичне ставлення А.Ю.Кримського й О.І.Соболевського до сучасного говору. Водночас значення говорів ці вчені не заперечували, бо діалектні дані підтверджують свідчення писемних пам’яток, указуючи на те, що певні зміни збереглися до нашого часу.

Відомо, що вдосконалення процедури “філологічного методу” йшло в напрямі від іноді прямолінійного трактування написань (О.І.Соболевський, А.Ю.Кримський) до витонченого аналізу графіко-орфографічних явищ (О.О.Шахматов, Л.Л.Васильєв).

Третій розділ “Проблема походження української мови в інтерпретації А.Ю.Кримського” присвячений проблемі східнослов’янського глотогенезу в науковій концепції А.Ю.Кримського.

У підрозділі 3.1 “Спільнослов’янська та “спільноруська” прамови в науковій концепції А.Ю.Кримського” розкрито погляди мовознавця на походження й розвиток східнослов’янських мов, зокрема української.

Як відомо, учений розглядав питання походження східнослов’янських мов традиційно. За А.Ю.Кримським, усі слов’янські мови походять із спільнослов’янської прамови. Учений підтримав ідею “спільноруської” прамови, що виділилася зі спільнослов’янської мови.

Теза про існування “спільноруської” прамови як мови, з якої походять усі інші “руські наріччя” (східнослов’янські мови. – К.Т.), була вихідною для А.Ю.Кримського, як і здебільшого лінгвістів XIX ст. – початку XX ст. (О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна, М.О.Максимовича, І.І.Срезневського, П.О.Лавровського, О.О.Потебні, П.Г.Житецького, М.О.Колосова, О.О.Шахматова, М.М.Дурново, Б.М.Ляпунова, О.І.Соболевського та ін.).

А.Ю.Кримський ніколи, на відміну від деяких його сучасників (С.Й.Смаль-Стоцького, Є.К.Тимченка, В.М.Ганцова, К.Т.Німчинова, П.О.Бузука та ін.), не заперечував спільного
давньоруського періоду в історії української мови, який він називав
спільносхіднослов’янським.

Зазначимо, що вчений розподіляв період східнослов’янської мовної єдності на три етапи, а саме: 1) доба виникнення мови східних слов’ян (VI – IX ст.ст.), що не засвідчена писемними пам’ятками; 2) доба “спільноруської” мовної єдності (X – XI ст.ст.), до цієї доби належать зафіксовані в писемних пам’ятках діалектні відмінності; 3) доба активних дивергентних  процесів на східнослов’янському мовному терені (XII – XIV ст.ст.), наслідком яких було виділення трьох окремих східнослов’янських мов (XIV ст.).

У підрозділі 3.2 “Утворення української мови в інтерпретації А.Ю.Кримського” визначено, що мовознавець розглядав проблему східнослов’янського глотогенезу шляхом звернення до дивергентної теорії “родовідного дерева”. Як дивергентні А.Ю.Кримським було інтерпретовано, наприклад, такі історико-фонетичні процеси, як асиміляція о з у та  а, ствердіння р в українській мові та ін. У морфології вченим представлено такі дивергентні процеси, як наявність флексії -і у формах іменників першої та другої відміни давального, місцевого відмінків однини, збереження кличної форми іменників в українській мові тощо.

А.Ю.Кримський розглядав проблему утворення української мови здебільшого схематично, у зв’язку з вивченням історії її фонетичної та морфологічної будови. Важливим видається той факт, що вчений не давав точного визначення меж існування спільного східнослов’янського (“спільноруського”) періоду в розвитку української мови. Так, період ХІІ – ХV ст.ст. представлений дослідником як час виникнення самостійних східнослов’янських мов. Однак у деяких працях (“Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася”, “Украинская грамматика”) А.Ю.Кримський вивчав історію української мови від ХІ ст.

Візьмемо до уваги еволюцію поглядів ученого на проблему утворення східнослов’янських мов. Пізніше А.Ю.Кримський відійшов від простої схеми поділу “спільноруської” мови на три наріччя: північноруське (“великоруське”), середньоруське (білоруське), південноруське (“малоруське”). За А.Ю.Кримським, у період XIII – XIV ст.ст. виникли чотири діалектні “руські” групи: “малоруська”, білоруська, південновеликоруська та північновеликоруська.

У наукових дослідженнях ученого простежуємо нечіткість у датуванні виникнення  східнослов’янських мов, оскільки окремі фонетичні процеси, спільні для всіх східнослов’янських діалектів, розглянуто А.Ю.Кримським ізольовано, як властиві лише українській мові, зокрема перехід е > о.

У підрозділі 3.3 “Погляди А.Ю.Кримського на гіпотезу М.П.Погодіна – О.І.Соболевського” йдеться про те, що у вивченні А.Ю.Кримським питання походження української мови важливу роль відігравала гіпотеза М.П.Погодіна – О.І.Соболевського.

Учений був опонентом так званої “галицької теорії походження малорусів”. А.Ю.Кримський не тільки піддав критиці погодінську гіпотезу, але й виступив з принциповою науковою критикою тверджень О.І.Соболевського.

Якщо М.П.Погодін виходив насамперед з історичних міркувань, то основу поглядів О.І.Соболевського складали філологічні аргументи.

А.Ю.Кримський, аналізуючи погляди О.І.Соболевського на “малоруську” мову, дорікав останньому в тому, що він вважав “малоруське” наріччя лише наріччям, а не мовою, бо не знаходив ніяких суттєвих відмінностей між “малоруським” і “великоруським” наріччями.

Мовознавець також піддав критиці такі запропоновані О.І.Соболевським мовні особливості на підтвердження “галицько-волинської” гіпотези: 1) зникнення в українській мові форми 1-ї особи множини наказового способу   на -hмъ; 2) наявність в українській мові із форм 1-ї і 2-ї особи дієслова “бути”  тільки однієї “єси”; 3) заперечення існування українських особових імен на -ша; 4) реконструкція незрозумілої форми імені Вольдрись замість Вольдрих  (Ольдрих); 5) заперечення того, що перехід е > а – це українська риса.

Полеміка А.Ю.Кримського містить низку непереконливих аргументів. Наприклад, серед доказів О.І.Соболевського на підтвердження рефлексації о в давньогалицьких говорах знаходимо приклад воовьчии. А.Ю.Кримський заперечував таку рефлексацію о в “живій мові”, дорікаючи тим самим своєму опонентові за незнання української мови. Аналогічно не визнавав А.Ю.Кримський рефлексації давнього о в слові торгувля.

Полеміка А.Ю.Кримського спрямована насамперед на перебільшення його опонентом ролі Галичини в заселенні Східної України, зокрема Черкащини.

Без сумніву, принципові зауваження А.Ю.Кримського переважно пов’язані з аналізом давніх писемних пам’яток ХІ – ХV ст.ст., запропонованих О.І.Соболевським.У центрі уваги знаходилися філологічні міркування вченого. Докази О.І.Соболевського ґрунтуються на свідченнях давніх рукописів, у яких фіксується вживання h замість є. Такі пам’ятки визнані за “галицько-волинські”, а згадана фонетична риса є “малоруською”.

Дослідження вченого містять низку закидів, спрямованих на спростування гіпотези О.І.Соболевського, а саме: 1) переважно пам’ятки, які О.І.Соболевський назвав “галицько-волинськими” (“з новим h”), не є галицько-волинськими чи “малоруськими” взагалі; вони здебільшого – білоруські, новгородські або псковські (переважно місце позначене); 2) у “старомалоруських” грамотах ХІІІ – ХІV ст.ст. немає  h замість є; 3) “новий h” не має відповідних рефлексів у сучасній українській мові (винятки дуже нечисленні).

Зауважимо, що лінгвісти, сучасники А.Ю.Кримського (О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.О.Колосов, К.П.Михальчук, Ю.Ф.Карський та ін.), здебільшого виступили з принциповою науковою критикою теорії О.І.Соболевського.

Між іншим, деякі мовознавці прийняли докази О.І.Соболевського щодо вживання “нового h” замість е в складах з ь або в нових закритих складах (Б.М.Ляпунов, В.К.Поржезинський, С.М.Кульбакін). Проте не всі погодилися з географічним терміном “галицько-волинські” пам’ятки, зокрема В.Ягич і О.Колесса вважали досліджувані пам’ятки київськими.

Четвертий розділ “Історія фонетичних явищ української мови в працях А.Ю.Кримського” присвячено дослідженню вченим історії фонетичних явищ української мови.

У підрозділі 4.1 “Вокалізм” розкрито історичні зміни в системі українського вокалізму в інтерпретації А.Ю.Кримського.

На відміну від своїх попередників, учений більш точно визначив специфіку вокалізму української мови на різних етапах її історії. Здебільшого увага А.Ю.Кримського була спрямована на формування українського вокалізму в ХІ – ХІV ст.ст. На підставі фактичного матеріалу давніх пам’яток писемності дослідник не тільки запропонував свою хронологію часу занепаду редукованих голосних ъ, ь (друга половина ХІ ст. – перша половина ХІІ ст.), а й підкреслив, що слабкі редуковані втратилися насамперед не в кінцевому, а у внутрішньому складі. На думку О.О.Шахматова, слабкі ъ і ь зникали передусім у першому складі слова, потім у середніх складах і найпізніше – у кінцевому. Проте сучасні дослідники вносять окремі корективи до погляду на таку послідовність занепаду  ъ, ь у слабкій позиції. Втрата слабких ъ, ь розпочалася не взагалі з перших складів слова, а з кореневих, причому спочатку тих, у яких слабкі редуковані не чергувалися з сильними в інших формах того самого слова або спорідненимх слів.

Найважливішим наслідком занепаду редукованих ъ і ь у системі вокалізму А.Ю.Кримський вважав компенсаційне подовження голосних о та е, їх дифтонгізацію та подальший перехід у монофтонг і.

На думку мовознавця, подовження голосних о та е в нових закритих складах відбулося в усіх українських говорах. Очевидно, загальноукраїнським був перехід подовжених о, е в дифтонги.

Такої ж думки був і О.О.Потебня, коли вивчав фонетичні особливості північних говорів української мови, де і зараз у зазначеній позиції наявні дифтонги.

Переконання О.О.Потебні в тому, що в переході о, е в і спочатку відбувалися “кількісні зміни” (подовження о, е), а потім і якісні (дифтонгізація подовжених монофтонгів), підтримав П.Г.Житецький. Проте останній вважав, що подовження о, е і подальша дифтонгізація відбулися у “спільноруській” мові в Х – ХІ ст.ст. (або навіть раніше). Пізніше П.Г.Житецький під впливом критики В.Ягича зробив висновок про те, що “спільноруським” було лише подовження о, е, а дифтонгізація подовжених голосних виникла на “малоруському” ґрунті.

Не можна залишити поза увагою новаторські погляди О.Б.Курило на процес переходу о, е > і в нових закритих складах, яка стверджувала, що в українській мові відбувся не один, а два процеси такої зміни – у північних та в південних говорах (у північних – через стадію дифтонгізації, а в південних – незалежно від наголосу і без дифтонгізації).

Усебічно вивчені А.Ю.Кримським такі риси українського вокалізму, як зміна ĕ (h) > і, збіг артикуляції давніх ы й і та злиття їх в одному сучасному звукові и, розвиток яких учений датував ХІ ст. А.Ю.Кримський визнавав дифтонгічний характер давньоруського ĕ, спираючись на дифтонгічну вимову відповідників давнього ĕ у сучасних північних говорах української мови. Фактичні дані сучасних говорів української мови дозволяють вважати слушною думку А.Ю.Кримського про тісний зв’язок і приблизну одночасність процесів переходу h > і та збігу і та ы.

Концепція А.Ю.Кримського містить докладний аналіз таких явищ вокалізму, як процеси зміни о > а, о > у, у > о; виникнення о на місці початкового а в словах іншомовного походження; поява приставного о перед приголосним тощо. Хоча не всі фонетичні процеси українського вокалізму розглянуті вченим у їх взаємозалежності й у системних зв’язках, все ж при аналізі багатьох фонетичних змін така взаємозалежність ним не ігнорувалася, а, навпаки, підкреслювалася. Це стосується трансформацій редукованих, різних змін етимологічних о та е, переходу е в о та а.

У підрозділі 4.2 “Консонантизм” досліджено погляди А.Ю.Кримського на формування системи приголосних звуків української мови.

За А.Ю.Кримським, розвиток українського консонантизму не потребує ретельного аналізу, бо достатньо виявити тільки значимі фонетичні явища в системі приголосних звуків. Заслуговує на увагу історія сонорних р та л, запропонована мовознавцем.

А.Ю.Кримський вважав ствердіння р важливою рисою в системі консонантизму  протоукраїнської мови ХІ ст.

У шахматовській інтерпретації ствердіння р властиве різним говорам східнослов’янських мов, більше того дослідник наголошував на існуванні подібної ознаки в польській мові. О.О.Шахматов припускав можливість подвійного пояснення зазначеного факту: або це явище є наслідком паралельного розвитку, або воно виникло під польським впливом.

Цікавими є спостереження А.Ю.Кримського над уживанням сонорного л в ХІ ст. На думку мовознавця, у “мові більшості малорусів” звук  л існував у трьох варіантах: л, l, л'.

Учений говорив про споконвічність “середнього” l у “західномалоруському” наріччі, що констатується даними низки рукописів. Тому А.Ю.Кримський пояснював особливості переходу ъл > ов (оў) таким чином: очевидно, через наявність “середнього” l та збереження  редукованого ъ, ця заміна була невідома давньокиївській мові ХІ ст. Дослідник появу сполучення ов з ъл, як суттєвий наслідок занепаду редукованих, фіксував не раніше ХV ст.

У системі консонантизму докладно вивчені мовознавцем і задньоязикові приголосні (г, к, х). Цікавим є зіставлення А.Ю.Кримським сучасного і давнього звука г. За спостереженнями дослідника, “букві г відповідають тепер у слов’ян три звуки”: g, г, h.

Деякі сучасники А.Ю.Кримського відносили появу h до спільнослов’янського періоду (П.Ф.Фортунатов, О.О.Шахматов).

На думку А.Ю.Кримського, у давньоруських діалектах на території поширення сучасної української мови в ХІ ст. “звука g не було”, а вимова фрикативного г чи h безсумнівна.

Безперечно, одним із найважливіших явищ в історії задньоязикових приголосних є делабіалізація гы, кы, хы > г'і, к'і, х'і. Ґрунтуючись на східнослов’янському мовному матеріалі та аналізі давніх писемних пам’яток, А.Ю.Кримський визнавав тверду вимову гы, кы, хы в ХІ ст. Проте згодом, а саме з ХІІ ст., здебільшого в західних українців, сполучення гы, кы, хы стали наближатися до м’яких г'і, к'і, х'і. Дослідник зауважив, що ця локальна західноукраїнська риса не є літературною нормою, швидше – діалекною особливістю сучасної української мови.

А.Ю.Кримським проаналізовані артикуляційні властивості давньоруських приголосних у позиції перед голосним е й поступова еволюція їх вимови вже на українському ґрунті, розглянута історія палаталізованих шиплячих і ц, губних приголосних, висвітлені асиміляційні процеси в системі приголосних, вплив на неї занепаду редукованих ъ і ь  та ін. Ґрунтовно досліджена вченим доля запозиченого звука ф та способи його заміни в українських діалектах іншими приголосними – в, п, х, хв.

У п’ятому розділі “Історія морфологічних явищ української мови в працях А.Ю.Кримського” йдеться про формування граматичної системи української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського. Акцент зроблено на те, що найменше уваги в працях лінгвіста приділено історичному синтаксисові.

У підрозділі 5.1 “Іменник” розглянуто основні морфологічні особливості цієї частини мови, представлені А.Ю.Кримським.

До найстаріших форм іменників, що виявилися в східнослов’янських говорах і згодом стали ознакою української мови, дослідник відносить форму родового відмінка множини іменників чоловічого роду о-основ із закінченням -овъ (садъ – садовъ), що виникла під впливом іменників й-основ; форми називного відмінка множини із закінченням -а від іменників 
s-основ (чудо – чуда).

У історико-лінгвістичних поглядах мовознавця визначальну роль відігравали фонетичні зміни. Тому констатовані ним морфологічні особливості іменників здебільшого пояснені як наслідок дії певних фонетичних закономірностей (виникнення флексії -а у формах називного й знахідного відмінків однини іменників середнього роду тощо) або, рідше, як вияв аналогійних змін (поширення в українській мові іменників кожум’яка, мачуха).

Окрім вивчення змін у формальному вираженні відмінкових закінчень іменників, А.Ю.Кримський дослідив таке важливе морфологічне явище, як видозміна родової приналежності в українській мові. Шляхом зіставлення однакових форм іменників у російській та українській мовах, А.Ю.Кримський констатував їх належність до різних родів. Пор. рос. сильный паръ, де іменник паръ належить до чоловічого роду; укр. сильна пара, де іменник пара належить до жіночого роду.

            Підрозділ 5.2 “Прикметник” присвячений історії розвитку прикметникових форм у трактуванні А.Ю.Кримського.

Залучивши факти давніх писемних пам’яток і сучасні діалектні дані, А.Ю.Кримський розглянув майже всі основні морфологічні особливості прикметників. У науковій літературі широко використані висновки вченого про формування прикметникових форм називного – знахідного відмінків і родового відмінка однини чоловічого роду. Проте не всі твердження А.Ю.Кримського були переконливими, зокрема думка про те, що в ХІ ст. у формах місцевого відмінка однини прикметників чоловічого роду помітне “ствердіння відмінкової флексії
-мь”. Також недостатньо аргументованою була теза про формування стягнених прикметникових форм множини із флексією -і, які, за А.Ю.Кримським, утворилися таким шляхом: ое > іjі > і. Як основний аргумент на користь саме таких перетворень було висунуто фонетичну якість флексійного і, який А.Ю.Кримський ототожнював із звуком і, що заступив етимологічний о в нових закритих складах. Відомо, що К.П.Михальчук визнав таку інтерпретацію походження флексії -і сумнівною.

Спостереження сучасних істориків української мови, зокрема А.П.Грищенка, свідчать про те, що варіантні закінчення прикметників у називному – знахідному відмінках множини виступають у пам’ятках української мови з різною послідовністю. При загальній тенденції до поширення форм на -ыи (-ии) в окремих випадках виявляється повна перевага закінчень

-ые (-ие) в зазначених відмінкових формах; цілком імовірно, що така перевага в окремих джерелах пояснюється не тільки орфографічною традицією, а й впливом того українського діалектного середовища, у якому -ые (-ие) були закономірними як рефлекси -ыh (-hh) у ненаголошеній позиції і мали більший, порівняно з сучасним станом, ареал поширення.

Уніфікація прикметникових форм називного – знахідного відмінків множини завершилась появою новітніх стягнених форм, які в пам’ятках виступають із флексіями -ы, -и, -h.

Окрім парадигми прикметникових форм, А.Ю.Кримський розглянув і низку словотвірних засобів прикметників, зокрема використання суфікса -іш- для творення вищого ступеня порівняння прикметників тощо.

У підрозділі 5.3 “Дієслово” досліджено специфічні риси дієслівних форм в інтерпретації А.Ю.Кримського.

Значним є внесок А.Ю.Кримського у вивчення морфологічних явищ, які характеризують дієслово. Чимало морфологічних особливостей, запропонованих ученим, стосується часових форм.

До найстаріших морфологічних явищ, яких зазнали українські дієслівні форми в давньоруську добу, дослідник відносив, наприклад, закінчення -шь замість -ши у формах дієслів 2-ї особи однини теперішнього часу. Серед специфічних рис, притаманних лише українській мові, зазначимо форми 1-ї особи множини на -мо (ХІІ ст.), форми 3-ї особи теперішнього часу на -ть (ХІ ст.) тощо.

До новотворів, фіксованих пам’ятками ХІІ – ХІІІ ст.ст., А.Ю.Кримський відносив такі суттєві явища, як остаточна втрата імперфекта і майже повний занепад аористних форм. Заслуговує на увагу й низка інших, менш значних змін, які вчений також відносив до цього періоду, а саме: виникнення епентетичного л у формах 3-ї особи множини теперішнього часу дієслів з тематичним суфіксом -л- після губних (люблять,  ловлять); виникнення наказової форми типу беріть, кажіть замість архаїчних беріте, кажіте, а також така зміна дієслівних форм, як: станhмъ > станьмо, сядhмъ > сядьмо.

На думку В.М.Русанівського, не можна ігнорувати поглядів А.Ю.Кримського щодо формування протягом ХІІ – ХІІІ ст.ст. на Східній Україні інфінітивів типу пекти, помогти. Проте цей факт видається сумнівним, бо вчений наводив вірогідні приклади лише з творів А.Радивиловського, що написані, як відомо, у ХVІІ ст. Цінними є спостереження А.Ю.Кримського над історією інфінітивних суфіксів -ова-, -ува-, -юва-.

А.Ю.Кримським досліджені також окремі форми дієприкметників (посажаний, повішаний, скінчаний тощо) та безособові форми на -но, -то.

Водночас не всі пояснення вченого виявилися переконливими, як, наприклад, твер­дження про появу дієслівних форм типу ходю, наситю у ХІІ ст., виникнення форм майбутнього часу на -му до XIV ст., появу форм дієприслівників на -въ у XIV ст. та ін. Розглядаючи форми дієслів минулого часу на -въ, що поступово витісняли відповідні форми на -лъ, А.Ю.Кримський пояснював їх появу впливом форм колишніх дієприкметників на -въ. Проти такого твердження виступив Л.А.Булаховський, який з “більшим довір’ям” поставився до гіпотези про аналогійну появу в у цій формі: paslъ > pas  = znalъ > znaw, тобто відпадіння кінцевого l у формах з попереднім приголосним спричинило його занепад у позиції після голосного, але в цьому разі його місце займає w.

Основні результати дослідження відбито у висновках:

1. Проведене дослідження підтвердило, що внесок А.Ю.Кримського в розв’язання методологічних проблем української компаративістики, у вивчення  проблеми східнослов’янського глотогенезу (передусім у висвітлення вад гіпотези М.П.Погодіна – О.І.Соболевського), у дослідження низки фонетичних і морфологічних інновацій, що характеризували українську мову в її діахронічному русі, є дуже значним.

2. Застосування актуалістичного методу в дослідженні, присвяченому проблемі історії української мови в науковій концепції А.Ю.Кримського, є цілком правомірним, як і в лінгвоісторіографічних працях взагалі. Метод актуалізму (операціональний компонент якого містить такі прийоми і процедури, як аналіз джерел і синтез одержаних даних, порівняння, абстрагування, історико-наукова реконструкція) дозволяє найбільш адекватно розкрити предмет дослідження, а саме, той історико-мовний матеріал (фонетичні й морфологічні явища української мови), який ілюструють наукові праці А.Ю.Кримського.

3. Ґрунтовний аналіз поглядів А.Ю.Кримського, з урахуванням різних оцінок, що містить наукова література, дає змогу розв’язати питання про методологічні погляди дослідника. За спостереженнями М.А.Жовтобрюха, лінгвістична спадщина А.Ю.Кримського ґрунтується на даних, добутих порівняльно-історичними дослідами. Водночас треба враховувати, що в інтерпретації вчених Московської школи А.Ю.Кримський є представником “історичного” методу дослідження. У сучасній компаративістиці історичний і порівняльно-історичний методи дослідження часто не протиставляються. Здебільшого вчені схильні до того, що немає необхідності виділяти історичний метод як окремий метод дослідження. Розмежування двох лінгвогенетичних методів – історичного і порівняльно-історичного – це, по суті, протиставлення процедур внутрішньої реконструкції і “філологічного методу” процедурі реконструкції зовнішньої. Найбільш повне уявлення про історичний розвиток мов формується лише за умов, коли всі три різновиди реконструкції (зовнішня, внутрішня, “філологічний метод”) органічно взаємодіють у межах порівняльно-історичного методу. Тому А.Ю.Кримського доцільно вважати представником порівняльно-історичного методу. У дослідженнях вченого помітна значна перевага процедури “філологічного методу” над іншими різновидами реконструкції.

4. Проблема походження східнослов’янських мов, зокрема української, посідає значне місце в лінгвістичних дослідженнях А.Ю.Кримського. У контексті мовознавчої науки ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. погляди вченого на поставлене питання виявилися традиційними. Мовознавець розглядав проблему східнослов’янського глотогенезу шляхом звернення до дивергентної теорії “родовідного дерева”, не відкидав спільнослов’янську й “спільноруську” прамови. Як дивергентні А.Ю.Кримським було інтерпретовано, наприклад, такі історико-фонетичні процеси, як асиміляція о з у та а, ствердіння р в українській мові та ін. У морфології ученим представлено такі дивергентні процеси, як виникнення флексії -і у формах іменників першої відміни (дорозі) та другої відміни (кожусі) давального, місцевого відмінків однини, збереження кличної форми іменників в українській мові та низку інших. Важливим видається той факт, що вчений не дає точного визначення меж існування спільносхіднослов’янського (“спільноруського”) періоду в розвитку української мови. Так, період ХІІ – ХV ст.ст. представлений дослідником як час виникнення самостійних східнослов’янських мов, проте в деяких працях А.Ю.Кримський вивчав історію української мови від ХІ ст.

5. Значним є внесок А.Ю.Кримського в розкриття вад гіпотези М.П.Погодіна – О.І.Соболевського. А.Ю.Кримський піддав критиці погодінську гіпотезу, виступив із принциповою науковою критикою низки тверджень О.І.Соболевського. У центрі уваги А.Ю.Кримського знаходилося відкриття О.І.Соболевським “нового h”. Дослідження А.Ю.Кримського містить низку закидів: 1) більшість пам’яток, які О.І.Соболевський назвав “галицько-волинськими” (“з новим h”), не є галицько-волинськими чи “малоруськими” взагалі; вони переважно білоруські, новгородські або псковскі; 2) у “старомалоруських” грамотах ХІІІ – ХІV ст.ст. немає h замість є; 3) “новий h” не має відповідних рефлексів у сучасній українській мові (винятки дуже нечисленні).

6. Наукові праці А.Ю.Кримського збагатили українську історичну фонетику. Усебічно вивчені мовознавцем такі риси українського вокалізму, як зміна м (h) > і, збіг артикуляції давніх ы й і та злиття їх в одному сучасному звукові и, розвиток яких А.Ю.Кримський датував ХІ ст. Учений визнавав дифтонгічний характер давньоруського м, спираючись на дифтонгічну вимову відповідників давнього м в сучасних північних говорах української мови. Фактичні дані сучасних говорів української мови дозволяють вважати слушною думку А.Ю.Кримського про тісний зв’язок і приблизну одночасність процесів переходу h > і та збігу і та ы. Концепція А.Ю.Кримського містить докладний аналіз таких явищ вокалізму, як процеси зміни о > а, о > у, у > о; виникнення о на місці початкового а в словах іншомовного походження; поява приставного о перед приголосним тощо. Хоча не всі фонетичні процеси українського вокалізму розглянуті вченим у їх взаємозалежності й у системних зв’язках, все ж при аналізі багатьох фонетичних змін така взаємозалежність у нього не ігнорується, а, навпаки, підкреслюється (під час вивчення трансформацій редукованих, різних змін етимологічних о та е, переходу е в о та а).

7. А.Ю.Кримським проаналізовані артикуляційні властивості давньоруських приголосних у позиції перед голосним е й поступова еволюція їх вимови вже на українському ґрунті, розглянута історія палаталізованих шиплячих і ц, губних приголосних, сонорних л і р, задньоязикових г, к, х. Ґрунтовно досліджена вченим доля запозиченого звука ф та способи його заміни в українських діалектах іншими приголосними – в, п, х, хв. Усебічно висвітлена видатним лінгвістом асиміляція м’яким приголосним наступного звука j після занепаду перед і редукованого ь та подовження внаслідок цього процесу приголосних  н’, т’, с’, л’, з’, ц’, а в деяких говорах також і р’. Не обминув А.Ю.Кримський і процесів дисиміляції, спрощення й чергування приголосних та деяких інших.

8. Для досліджень А.Ю.Кримського характерне прагнення абсолютної хронологізації в розвитку звукової системи української мови. Джерелом такої хронологізації виступали давні писемні пам’ятки. Звичайно, не всі визначені ним хронології деяких явищ українського вокалізму і консонантизму зберегли цінність до нашого часу, проте низку обстоюваних А.Ю.Кримським хронологій не заперечує й сучасна наука, наприклад, появу монофтонга і з етимологічного е в ХІV ст. (принаймні в південно-західних говорах української мови).

9. А.Ю.Кримський зробив істотний внесок у теоретичне і практичне вивчення морфологічної системи української мови. Аналіз праць ученого показав, що розгляд морфологічної системи української мови зведено до встановлення нових форм слів, виявлення причин їх утворення. Специфічною рисою досліджень А.Ю.Кримського в галузі морфології є тісний зв’язок фонетичних і морфологічних явищ. Констатовані вченим морфологічні особливості іменників пояснюються здебільшого як наслідок дії певних фонетичних закономірностей (виникнення флексії -а у формах називного й знахідного відмінків однини іменників середнього роду тощо) або, рідше, як вияв аналогійних змін (поширення в українській мові іменників кожум’яка, мачуха). Висновки про видозміну родової приналежності іменників, формування іменникових форм є цінними для сучасної лінгвістичної науки. Цікавими є погляди А.Ю.Кримського на походження “віддієслівних” іменників середнього роду на -еннє, -іннє. Водночас не всі пояснення мовознавця  виявилися  переконливими, зокрема історія флексіії
-мь.

10. А.Ю.Кримський розглянув майже всі основні словотвірні та морфологічні особливості прикметників. У науковій літературі широко використані висновки вченого про формування прикметникових форм називного – знахідного відмінків і родового відмінка однини чоловічого роду. Проте не всі твердження А.Ю.Кримського є переконливими, наприклад, думка про те, що в ХІ ст. у формах місцевого відмінка однини прикметників чоловічого роду помітне “ствердіння  відмінкової  флексії -мь”. Також недостатньо аргументованою є теза про формування стягнених прикметникових форм множини із флекією -і, які, за А.Ю.Кримським, утворилися так: ое > іjі > і. Окрім особливостей формування прикметникових форм, учений розглянув і низку словотвірних засобів прикметників, зокрема використання суфікса -іш- для творення вищого ступеня порівняння прикметників тощо.

11. Очевидним є значний внесок А.Ю.Кримського у вивчення морфологічних явищ, які характеризують дієслово. Низка інтерпретацій, запропонованих ученим, стосується часових форм. Серед специфічних рис, притаманних лише українській мові, зазначимо форми 1-ї особи множини на -мо (ХІІ ст.), форми 3-ї особи теперішнього часу на -ть (ХІ ст.) тощо. Здебільшого твердження А.Ю.Кримського визнані сучасною наукою, зокрема походження інфінітивних суфіксів -ова-, -ува- і -юва-. Водночас недостатньо аргументованими є твердження про появу дієслівних форм типу ходю, наситю в ХІІ ст., виникнення форм майбутнього часу на -му до XIV ст., появу дієслівних форм на -въ у XIV ст. тощо.