Качур В.О. Становлення та розвиток державно-правових інститутів Канади в XVII - 60-х роках XIX ст.

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт та предмет, мета і задачі дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, джерельна база, формулюються головні положення, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну, науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Стан розробки проблеми та характеристика джерел”  детально проаналізовано сучасний стан розробки досліджуваної проблеми. Незважаючи на те, що процеси становлення та розвитку державно-правових інститутів Канади в XVII – 60-х роках ХІХ ст. є предметом дослідження не лише історії держави і права зарубіжних країн, а й інших юридичних (теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, конституційне право зарубіжних країн, міжнародне публічне право), філософських (філософія, політологія, соціологія) й історичних (всесвітня історія, етнографія, країнознавство) дисциплін, досліджувана тема не знайшла всебічної і глибокої розробки ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. Дослідження проводилися по таких головних напрямах: загальна історія Канади (Дж. Бамстед, Л. Бержерон, В. Генен, Л.В. Кошелев, Е. Макінніс, С.Б. Райерсон, О.С. Сороко-Цюпа, В.О. Тішков й інші); еволюція і правова природа канадського федералізму (А.А. Мелкумов, Т.Н.Тімашова, Р. Ван Лун, М. Віттінгтон та ін.); квебекська проблема (В.Ш. Агамогланов, С. Арнопоулос, Р. Марсель і ін.); канадо-американські відносини (А.Г. Мілейковський), історико-правові аспекти виникнення, функціонування і розвитку канадського парламенту (С.А. Корф, К.Б. Марисюк), еміграційні та національні процеси (М.Я. Берзіна, В.Б. Євтух) та соціально-правове становище корінного населення країни (Ю.П.Аверкієва, Л.А. Фрайнберг). Це дає підстави стверджувати, що, як об’єкт наукового аналізу, державно-правовий напрям історії Канади є сприятливим ґрунтом для подальших канадознавчих досліджень.

Розділ другий “Становлення і розвиток державно-правових інститутів Канади на етапі французького колоніального панування (XVII ст. – 1760 р.)” присвячено з’ясуванню питань виникнення перших постійних поселень європейців у Північній Америці, формування соціальної структури тогочасного канадського суспільства і встановлення системи органів колоніального управління у Новій Франції. Аналіз особливостей соціально-економічного розвитку цієї колонії, зміна форм і методів колоніального управління дав підстави дисертанту розмежувати цей етап державно-правової історії Канади на два періоди – період монополії французьких торговельних компаній (XVII ст. – 1663 р.) і період королівського управління (1663-1760).

Підрозділ 2.1. “Становлення системи колоніального управління Канади в період монополії французьких торговельних компаній (XVII ст. – 1663 р.)” присвячено початковому періоду французького колоніального панування у цій частині північноамериканського континенту. Незважаючи на те, що Франція розпочала колонізацію Канади ще в середині XVI ст., перша постійна колонія на її території з’явилася лише через півстоліття. У XVII ст. – 1663 р. у Новій Франції була встановлена стійка система колоніального управління. За формою це французьке володіння було лише торговельною факторією. Головним методом колонізації Франції була діяльність торговельних компаній, від волі яких залежала система колоніального управління Канади та розвиток її державно-правових інститутів. Це дало підставу автору назвати досліджуваний період французької колонізації періодом монополії французьких торговельних компаній.

Ініціаторами створення таких компаній завжди були дворяни – вищі посадові особи метрополії (принц Конде, герцог Анрі де Монморансі, кардинал Рішельє), які використовували купецький капітал з метою задовольнити свої меркантильні інтереси. Кожна з таких компаній, функціонуючи на свій страх і ризик, була далекою від місцевих інтересів – їх цікавило лише швидке одержання прибутків від хутряної торгівлі і, частково, від рибного промислу. Тому будь-які дії королівського уряду, спрямовані на створення постійних землеробських поселень у Новій Франції, наражалися на стійкий опір цих комерційних груп.

У результаті дослідження виявлено, що торговельні компанії діяли незалежно одна від одної за принципом наступництва. Лише із створенням у 1645 р. Компанії поселенців спостерігається певний відхід від цього принципу. Але оскільки Компанія 100 пайовиків і далі залишалася головним сеньйором у колонії, то можна стверджувати, що Компанія поселенців виступала лише її своєрідним структурним підрозділом на місці, завданням якого було не більше як монопольне здійснення хутряної торгівлі.

Діяльність торговельних компаній зумовила і специфіку управління французької колонії. До 1613 р., коли була створена перша торговельна компанія, король передавав монополію на нові землі Франції дворянам, яким надавав титули віце-короля і лейтенант-генерала (Роберваль, маркіз ля Рош). Після 1613 р. принц Конде та герцог Анрі де Монморансі уже почали делегувати свою владу губернатору на місці (Шамплену), а торговельні компанії були усунуті від управлінської діяльності. Певні зміни в колоніальній адміністрації накреслилися після створення Компанії 100 пайовиків. Тепер така посада, як віце-король та лейтенант-генерал, зникла і король призначав губернатора, який був водночас і ставлеником цієї компанії, і її активним учасником (Шамплен, де Монмані).

Це дало підставу дійти висновку, що у період монополії французьких торговельних компаній (XVII ст. – 1663 р.) діяльність органів колоніальної адміністрації (губернатор, загальний клерк, синдики, міські старости) повністю залежала від волі засновників та учасників цих господарських утворень. Французька Корона лише у 1647 р. вперше безпосередньо втрутилася в організацію колоніального управління, а у 1657 р. створила там перший представницький орган – Раду (Council), склад якої постійно змінювався.

Загалом відзначено, що новостворена система колоніального управління Канади до 1663 р. відрізнялася від адміністративної системи метрополії, мала самобутній характер, що є підставою говорити про суто канадський досвід у розвитку державно-правових інститутів у цей період.

У підрозділі 2.2. “Розвиток державно-правових інститутів Канади в період королівського управління (1663-1760 рр.)” досліджується другий період французького колоніального панування у Новій Франції. Відзначено, що у період королівського управління (1663–1760) у Новій Франції відбулися зміни в економічному розвитку, зросла кількість населення, сформувалася особлива соціальна структура суспільства, а також були встановлені нові владно-управлінські структури.

Оскільки за формою ця колонія була однією з королівських провінцій, на які поділялася територія тодішньої Франції, сюди імпортували соціально-економічні та державно-правові інститути, які функціонували у метрополії. Виявлено особливість, що інституції права, управління і релігії впроваджували з незначними змінами, тоді як правове становище населення колонії значно відрізнялось від того, яке існувало у Франції. Соціальну структуру тогочасного канадського суспільства становили дві головні категорії населення – європейські переселенці та індіанці, які залежно від статусу свободи поділялися на вільних і невільних. З’ясовано, що правовий статус вільних жителів колонії визначався їхнім доступом до публічних посад, можливістю користуватися урядовою опікою (патронажем) під час торгівлі чи будь-якої іншої комерційної діяльності, а також сеньйоріальним статусом – наявністю земельних наділів.

Результати дослідження показали, що головною опорою управління стали колоніальний уряд, церква і сеньйоріальний лад, який виступав однією з форм контролю королівського уряду над новими територіями і визначав соціально-правовий статус населення колонії. Створена у Новій Франції система органів колоніального управління діяла під прямим патронатом французької Корони. Уся верховна влада в колонії належала монарху, який видавав детальні інструкції щодо порядку здійснення там внутрішнього управління. На місцях інструментами централізованого королівського деспотизму були генерал-губернатор, інтендант і Верховна Рада. Однак найважливішою посадовою особою в колонії був інтендант, який, крім своїх широких повноважень, здійснював контроль за всіма колоніальними чиновниками.

Судову систему колонії становили три рівні юрисдикції: загальна, церковна та сеньйоріальна. Центральною фігурою в здійсненні судочинства був інтендант.

На території колонії діяло французьке феодальне право. Офіційним збірником законів, який регулював цивільні відносини у колонії, було Звичаєве право Парижу (Coutume de Paris).

Встановлено, що одна з головних особливостей державно-правового розвитку Нової Франції в період королівського управління (1663-1760) полягала в тому, що церква також відносилася до головних політичних інституцій колонії, оскільки часто скеровувала діяльність більшості посадових осіб в потрібне для неї русло, тоді як корінне населення колонії – індіанці – повністю усувалося від цього.

Третій розділ “Характеристика державно-правових інститутів Канади на етапі англійського колоніального режиму (1760-1864 рр.)” складається з трьох підрозділів. У першому з них “Утвердження англійського колоніального режиму в Канаді, його вплив на розвиток державно-правових інститутів в останній чверті XVIII ст.” показано, що в результаті чотирьох воєн, які відбулися між Англією і Францією, Франція поступово втратила свої колоніальні володіння на території Північної Америки. Хоча Нова Франція de facto потрапила під англійську юрисдикцію ще в 1760 р., однак de jure англійський колоніальний режим був встановлений там лише по спливу 18 місяців після підписання Паризького мирного договору 1763 р. Тому на початковому етапі англійського колоніального панування – період “воєнного режиму” (1760–1764) – управління здійснювалося генералом Дж. Емхерстом за допомогою капітанів міліції.

Першим офіційним документом, що зафіксував основи нового колоніального режиму, була Прокламація 1763 р. Аналіз її положень свідчить, що цей акт був спрямований на швидке “заанглізування” франкомовного населення шляхом поширення на територію Квебека стандартної британської системи управління колоніями (призначуваний генерал-губернатор і Рада), а також дії англійських законів, норм англійського права справедливості і судової системи. Водночас, заборонивши використання французької мови, норм французького права і обмеживши діяльність католицької церкви, Англія, однак, не змінила системи феодального землеволодіння і поклала охорону сеньйоріального  устрою на колоніальну адміністрацію.

Це призвело до встановлення нового жорсткого авторитарного режиму, який спирався на союз англійської колоніальної адміністрації, привілейованої меншості населення англійського походження і старого панівного класу в особі феодальних сеньйорів і католицького духовенства. Автор поділяє та обстоює думку, що така система соціальної нерівноправності, національної дискримінації щодо франкомовного населення зумовила виникнення франкоканадського національного питання, яке стало складовою подальшого державно-правового розвитку Канади і, водночас, джерелом численних конфліктів.

Однак зовнішні обставини (війна за незалежність у США 1775–1783 рр. і буржуазна революція у Франції 1789–1794 рр.) змусили метрополію переглянути політику щодо своїх володінь у Північній Америці, відмовитися від політики швидкого “розфранцуження” жителів Квебека, і прийняти Квебекський акт 1774 р. та Конституційний акт 1791 р. Результати аналізу цих актів показали, що перший документ, визнавши французьке цивільне право, сеньйоріальну систему і керівну роль католицької церкви у колонії, заклав фундамент національного, релігійного і правового дуалізму сучасної Канади. Акт 1791 р., поділивши Квебек на дві провінції, поклав початок новій політичній одиниці – майбутній провінції Онтаріо. Він також забезпечив збереження державно-правових інституцій метрополії (призначуваний генерал-губернатор і Рада) і право створювати власні представницькі установи – двопалатні парламенти, які складалися з верхньої палати – Законодавчої ради (Council) і нижньої – виборної Асамблеї (House of Assembly). В результаті управління колонією мав здійснювати “змішаний”, або “збалансований”, уряд, який поєднав монархічний (генерал-губернатор), аристократичний (Законодавча рада) і демократичний (Асамблея) елементи під час утвердження законодавчих актів. Водночас Акт 1791 р. не скасував дію положень Квебекського акта 1774 р. про чинність норм французького цивільного права у франкомовній Нижній Канаді.

У підрозділі 3.2. “Державно-правовий розвиток Канади у першій половині ХІХ ст.” наголошено, що в перші десятиріччя XIX ст. у Канаді ще більше загострилися недружні відносини між франко- та англоканадцями. Законодавча, виконавча і судова влади перейшли до рук нечисленних аристократичних груп, не залежних від громадського контролю. У Верхній Канаді така група дістала назву “Сімейний союз” (Family Compact), а у Нижній Канаді – “Кліка Шато” (Chateua Cligue). У першій третині визвольна боротьба у цих провінціях наповнюється новим змістом. Однак повстання 1837-1838 рр. зазнало поразки. Це спонукало урядові кола Великобританії терміново шукати вихід з такого становища, і у 1838 р. до Канади було відряджено спеціальну комісію на чолі з лордом Даремом, яка відіграла значну роль у подальшому розвитку не лише Канади, а й усієї Британської імперії. Встановлено, що саме завдяки Дарему, який сміливо зрікся теорії, згідно з якою самоврядування колонії означало б її відділення від метрополії чи стало б прелюдією до завоювання нею незалежності, накреслились нові тенденції в розвитку колоніальної політики метрополії. Результатом діяльності Дарема у Канаді стала “Доповідь про стан справ у Британській Північній Америці. 1839”. Аналіз цього документа показав, що хоча доповідь і містила у собі низку пропозицій щодо британо-американських проблем, місцевого уряду, землеволодіння, політики, імміграції, фінансів і конституційних реформ, проте всі вони зводилися до трьох головних: допустити створення відповідального уряду; об’єднати Верхню і Нижню Канади; поділити юрисдикцію на місцеву (загальну) й імперську.

Стосовно реалізації рекомендацій Дарема у 1840 р. був прийнятий Акт про союз. Аналіз положень цього документа дав підстави назвати його першим законом метрополії, де можна простежити паростки парламентаризму, а у 1848 р. був сформований перший канадський уряд, відповідальний перед парламентом.

У підрозділі 3.3. “Партійна боротьба в Канаді в 50-х – середині   60-х років ХІХ ст. та її вплив на державно-правові інститути провінції” показано, що в зазначений період державно-правовий розвиток Канади характеризувався загостренням партійної боротьби між різними політичними угрупованнями, зокрема “Ruoge” у Східній Канаді, радикальними “Clear Grit” у Західній Канаді, ліберально-консервативною партією. Така розбіжність політичних дій призвела до політичної кризи в канадському суспільстві. Законодавча робота була призупинена, спостерігався секційний застій, а стара політична система не могла забезпечити політичну стабільність. Відтак Канада звернулася до ідеї створення федерації північноамериканських провінцій Великобританії, яку почали інтенсивно пропагувати з 1858 р. Дисертант не зовсім погоджується з думкою, що розвитку ідеї про об’єднання сприяло лише інтенсивне економічне і торговельне зростання Канади, а також прагнення територіального розширення на захід і заселення прерій. Як видається, набіги феніїв та експансіоністська політика США послужили важливими зовнішніми чинниками, які прискорили утворення союзу колоній Британської Північної Америки.

Четвертий розділ “Утворення канадської конфедерації і прийняття Акта про Британську Північну Америку 1867 р.” складається з двох підрозділів. У першому з них “Утворення канадської конфедерації (1864-1867 рр.)” розкрито причини об’єднання північноамериканських провінцій Великобританії в єдиний союз, а також простежується процес утворення єдиної канадської держави. Створення політичної коаліції Макдональда – Брауна – Картьє і скликання Примор-ськими провінціями конференції в м. Шарлоттауні 1864 р. стали першими сходинками на цьому шляху. При цьому необхідно було вибрати таку форму союзу, яка б найбільше сприяла розвитку Британської Північної Америки. Вибір ускладнювався наявністю релігійних, мовних, економічних та інших суперечностей, що точилися між провінціями. Тому спочатку пропонували лише економічні (Zollverein) та військові форми союзу, і то лише між певними територіями. Однак під впливом політичних діячів провінції Канади вдалося відстояти ідею створення загального політичного об’єднання.

Дослідження роботи квебекської конференції у жовтні 1864 р. привело до висновку, що федеральна, а не конфедеративна форма державного устрою була вибрана “батьками конфедерації” невипадково. Їхні політичні погляди відповідали вікторіанській епосі та прихильності їх до монархії, до легалізму, до парламентських інститутів. Відтак конституційна монархія британської моделі здавалася їм вершиною політичного розвитку, а громадянська війна у США 1861-1865 рр. розцінювалась ними як дискредитація республіканських ідей та інститутів. “Батьки конфедерації” сподівалися створити не лише тісний союз, зумовлений економічною доцільністю чи військовими перевагами, - вони мали намір створити нове політичне утворення в Північній Америці.

Їхнє рішення утвердити парламентське управління у Канаді під короною Великобританії стало фундаментальним принципом канадського плану об’єднання і було зафіксоване у “Сімдесяти двох резолюціях”. Водночас два моменти, передбачені в його положеннях, викликали різку критику у провінціях Нова Шотландія і Нью-Брансуїк. Перший – це ідея створити союз у формі федерації, яка не виправдала себе у державно-правовій практиці південного сусіда – Сполучених Штатах; другий – обмеження компетенції провінційних законодавчих органів  на користь федерального парламенту. Лише завдяки метрополії, яка під дією цілої низки зовнішніх чинників була змушена переглянути свою політику щодо своїх північноамериканських володінь, провінціям вдалося досягти кінцевої мети у роботі трьох конфедераційних зустрічей у містах Шарлоттауні, Квебеку і Лондоні – утворити “домініон від моря до моря”.

Факт створення канадської конфедерації юридично закріпив Акт про Британську Північну Америку 1867 р. Цей документ був виявленням волі британського парламенту, що дає підстави говорити про “мирний шлях” об’єднання чотирьох британських провінцій Північної Америки. Звідси випливає вірнопідданська згода Канади делегувати свій зовнішньополітичний суверенітет метрополії.

Підрозділ 4.2. “Державно-правові інститути Канади за Актом про Британську Північну Америку 1867 р.” присвячений аналізу положень базового документа сучасної канадської конституції. Конституційний закон 1867 р. був актом парламенту Великобританії. Його преамбула проголошувала, що Канада матиме конституцію, в принципі подібну до конституції Сполученого Королівства, тому, цілком природно, “батьки конфедерації” перейняли багато дечого з неписаної британської конституції. Це такі інститути як Таємна рада, палата громад, Корона, генерал-губернатор. На відміну від конституції метрополії вона була писаним документом.

Водночас аналіз Акта 1867 р. показує, що він запозичив і деякі елементи з державно-правової практики США. Це, зокрема, торкається принципу федералізму. Оскільки союз провінцій Канада, Нова Шотландія і Нью-Брансуїк став політичним компромісом між ними і мав гарантувати безпеку і захист інтересів як самих провінцій, так і національно-мовних груп, тому Канада набула систему федеративного устрою з елементами надцентралізму, що знайшло своє відображення як у характері розподілу повноважень, так і в закріпленні за центральною владою права втручатися в справи суб’єктів федерації. Подібно до свого південного сусіда, Канада назвала верхню палату сенатом, однак, на відміну від США, його членів не обирали на певний строк, а призначали довічно. Якщо в США сенаторів від кожного штату була рівна кількість, то в Канаді їхня кількість для кожної провінції була різною.

Результати дослідження дали змогу підтвердити висновок про те, що поряд з американським і великобританським досвідом, в Акті 1867 р. простежується і суто канадський досвід. Зокрема: 1) конституція Канади є актом метрополії – парламенту Великобританії; 2) федеральний парламент побудовано на зразок двопалатного парламенту унітарної держави; 3) федеральна система, встановлена Актом 1867 р., мала сприяти досягненню балансу інтересів двох національно-культурних груп. Те, що провінція Квебек здобула право мати власне цивільне право і ввійшла в новостворений домініон з Цивільним кодексом Нижньої Канади 1866 р., дає підставу стверджувати, що ця правова пам’ятка поєднала в собі характерні риси загального і континентального права, законодавчо втілила змішану правову систему і довела, що можливий не тільки теоретичний компроміс між різними системами, а й їхня взаємодія та взаємодоповнення на рівні правотворення та правозастосування.