КАСЬЯН АНДРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ ФІЗИЧНИЙ ТА ПСИХІЧНИЙ ПРИМУС В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначаються мета і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні та теоретичні засади, висвітлюється наукова новизна і практична значущість дослідження, формулюються положення, що виносяться на захист, подано дані про їх апробацію.
Розділ 1 «Соціально-правова характеристика та історичні передумови використання категорії примус в кримінальному праві України» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Соціально-правова характеристика примусу» досліджується примус як невід’ємний та необхідний елемент суспільного життя. Встановлено, що враховуючи різноманітність, багатоплановість сфер суспільного життя та, відповідно, проявів соціального примусу, слід враховувати поділ примусу, відповідно до юридичного критерію, на легітимний та нелегітимний, а також на правовий та неправовий примус. Якщо примус є і неправовим і нелегітимним, він є протиправним і зумовлює застосування відповідних заходів державного примусу.
Основними ознаками примусу як соціально-правової категорії є такі: 1) це вплив на людину; 2) примус спрямований на обмеження свободи волі людини через вплив на її свідомість; 3) метою примусу є спонукання (стимулювання) до певної поведінки; 4) реалізація певної поведінки (мети примусу) здійснюється об’єктом (контрагентом) впливу свідомо, але всупереч (проти) його волі; 5) це вольовий акт агента (суб’єкта) впливу; 6) примус припускає вплив на свідомість та волю (в підсумку на поведінку людини) через фізичний вплив на людину.
У підрозділі 1.2 «Загальна характеристика примусу як кримінально-правової категорії» аналізуються специфічні відмінні ознаки примусу (разом із загальними ознаками) як кримінально-правової категорії. Встановлено, що такими ознаками є: 1) його протиправність та 2) спосіб його здійснення – насильство.
Наголошується, що вплив, який повністю виключає свідомість або волю людини (зокрема, через свою інтенсивність або через його вчинення поза свідомістю та волею людини (гіпноз, вплив хімічних речовин тощо)), тобто коли в результаті впливу людина є неспроможною до свідомої саморегуляції своєї поведінки, категорично не можна вважати примусом у кримінально-правовому сенсі. У даному випадку мова повинна йти про типове насильство над людиною.
Встановлено, що відповідно до механізму та форм реалізації можна визначити наступні види примусу: 1) примус, що вчиняється шляхом фізичного (енергетичного) насильства, та 2) примус, що вчиняється шляхом психічного (інформаційного) насильства. Враховуючи це та з огляду на інформаційну сутність примусу, виокремлення на законодавчому рівні «психічного примусу» та «фізичного примусу» як його видів є недоцільним.
У підрозділі 1.3 «Історичний розвиток кримінального законодавства щодо фізичного та психічного примусу» з’ясовано, що виникнення та становлення примусу як кримінально-правової категорії є результатом природного процесу еволюції людських цінностей та їх відображення у нормах кримінального законодавства.
Примус, вперше визначений у законодавстві ХVІ ст. як обставина, що виключає злочинність діяння, не втратив (закріплений практично в кожному без виключення наступному нормативно-правовому акті) такого свого значення й на сьогодні. Зокрема, Кримінальний кодекс Австрії 1852 року вже містив вказівку на примус як: обставину, що виключає злочинність діяння; обставину, що пом’якшує покарання; ознаку, що характеризує діяння. Кримінальним Уложенням 1903 року вперше передбачався окремий склад злочину щодо примусу, відповідно визначалися основні його сутнісні ознаки, а також примус розглядався як обставина, що виключає злочинність діяння, і як характеристика діяння та способу вчинення злочину. Загалом, відбувалося поступове збільшення кількості складів, пов’язаних зі встановленням відповідальності за злочини, щодо яких примус виступає як характеристика діяння та способу вчинення злочину.
Розділ 2 «Фізичний та психічний примус в нормах Загальної частини Кримінального кодексу України» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Фізичний та психічний примус в системі обставин, що виключають злочинність діяння» встановлено, що фізичний та психічний примус у системі даних обставин є окремою самостійною обставиною, оскільки являє собою передбачені КК України зовні подібні зі злочинами, соціально допустимі правомірні дію або бездіяльність особи, вчинені за наявності певних умов, що виключають протиправність діяння, а тому і кримінальну відповідальність особи за заподіяну правоохоронюваним інтересам шкоду.
Примусу, як і іншим обставинам, що виключають злочинність діяння, притаманні такі ознаки: 1) діяння, вчинені у стані примусу, зовні подібні до злочинів; 2) діяння, вчинені у стані примусу, можуть мати форму дії або бездіяльності; 3) діяння, вчинені в стані примусу, не можна назвати суспільно корисними, вони є лише соціально допустимими, внаслідок відсутності можливості вільно керувати своєю поведінкою з боку особи, яка змушена заподіяти шкоду; 4) закон висуває певні умови правомірності заподіяння шкоди у стані примусу.
Умови правомірності поділяються на: 1) умови, що належать до акту примусу, та 2) умови, що належать до вимушеного діяння. До умов, що належать до акту примусу, належать такі «об’єктивні» умови: 1) суспільна небезпека акту примусу; 2) джерелом примусу є протиправні (злочинні) дії особи, яка застосовує примус; 3) дійсність та наявність примусу; 4) невідновлюваність об’єкта посягання. У свою чергу, до діяння, що вчиняється у стані примусу, належать такі «суб’єктивні» умови: 1) фактична неможливість особи вільно керувати своїми діями (поведінкою); 2) неможливість відвернути шкоду іншими «засобами»; 3) співрозмірність заподіяної та відверненої шкоди.
Джерелом примусу є протиправні (злочинні) дії особи, яка здійснює примус, що по суті являють собою протиправний, умисний насильницький вплив на людину, який вчиняється всупереч (проти) її волі, з метою спонукання (стимулювання) до певної поведінки. У певних випадках насильство (відповідно і шкода) може заподіюватися (або створюється реальна загроза його заподіяння) не лише безпосередньо щодо особи, яка внаслідок цього завдає шкоду правоохоронюваним інтересам, а й щодо іншої (третьої) особи.
На підставі обґрунтування недоцільності законодавчого виокремлення видів (фізичного та психічного) примусу та некоректності поділу примусу на переборний та непереборний запропоновано відповідні зміни до редакції статті 40 КК України.
У підрозділі 2.2 «Фізичний та психічний примус в системі обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання» з’ясовано, що примус має самостійну природу та посідає чільне місце у системі обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України вчинення особою злочину під впливом погрози і примусу є окремими обставинами, які пом’якшують покарання. Доводиться, що такий підхід є невиправданим, суперечить правилам юридичної техніки та не сприяє однаковому застосуванню закону у судовій практиці.
Аналіз положень кримінально-правової доктрини та світового законодавчого досвіду дозволяє зробити висновок про те, що примус обґрунтовано може та повинен бути включений до переліку обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК), оскільки: 1) характеризує тяжкість вчиненого злочину; 2) впливає на відповідальність та покарання; 3) знаходитися поза колом звичайних («типових») обставин і не є характерною обставиною; 4) має безумовний (обов’язковий) вплив; 5) має суворо визначену спрямованість впливу; 6) не походить від інших обставин, вже передбачених законодавством у відповідному переліку. Самостійна кваліфікація дій винного за застосування певних видів фізичного чи психічного насильства і врахування примусу при вчиненні основного складу злочину не призведе до порушення принципу «non bis in idem». Запропоновано доповнити ч. 1 ст. 67 КК обтяжуючою обставиною: «вчинення злочину з використанням примусу» та надано рекомендації щодо розмежування примусу як обставини, що виключає злочинність діяння, і як обставини, що пом’якшує чи обтяжує покарання.
Розділ 3 «Фізичний та психічний примус в нормах Особливої частини Кримінального кодексу України» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Фізичний та психічний примус як обов’язкова ознака суспільно небезпечного діяння» встановлено, що примус як суспільно небезпечне діяння є суспільно небезпечним, протиправним, конкретним, свідомим та вольовим актом насильницької поведінки людини, невід’ємно поєднаним із метою спонукання (стимулювання) потерпілого до певної поведінки.
Аналіз вітчизняного кримінального законодавства показав, що у багатьох кримінально-правових нормах примус («примушування»): 1) прямо згадується законодавцем у назвах відповідних статей (статті 154, 174, 180, 280, 303, 355, 373, 386, 404 КК); 2) прямо визначений як ознака об’єктивної сторони (діяння) декількох основних та кваліфікованих складів злочинів, що передбачені у різних статтях (ч. 1 ст. 258-1, ч.ч. 1, 2 ст. 300, ч. 3 ст. 300, ч.ч. 1–3 ст. 301, ч.ч. 4, 5 ст. 301 КК); 3) у багатьох статтях прямо не фігурує, однак за своїм змістом дії, визначені у диспозиціях норм, є нічим іншим як примусом (ч.ч. 2, 3 ст. 150-1, ч. 2 ст. 186, ч.ч. 1, 4 ст. 187, ст. 189, ст. 158-1, ч.ч. 1, 3 ст. 262, ч.ч. 2, 3 ст. 289, ч.ч. 2, 3 ст. 308, ч.ч. 2, 3 ст. 312, ч.ч. 2, 3 ст. 313, ст. 410, ст. 206, ч. 2 ст. 146 КК). Примус може застосовуватися не лише з метою спонукання потерпілого до вчинення певних дій, а для того, щоб потерпілий утримався від вчинення певної дій. У кримінальному законодавстві України таким діянням відповідає кримінально-правове поняття «перешкоджання» (ч. 2 ст. 157, ч. 1 ст. 114-1, ст. 170, ч. 1 ст. 171, ст. 174, ч. 1 ст. 180, ст. 340, ст. 341, ч. 1 ст. 382, ч. 1 ст. 386 КК. В окремих його статтях примус може виступати як альтернативне суспільно небезпечне діяння у межах основного складу злочину (ч. 1 ст. 323). До складів злочинів, в яких примус може виступати як альтернативне суспільно небезпечне діяння у межах основного складу злочину, належать й різного роду «втручання» в діяльність певних суб’єктів, якщо воно супроводжується застосуванням погроз, насильством, пошкодженням та знищенням майна (ст.ст. 343, 344, 350, 376, 397 КК).
Наявність значної кількості кримінально-правових норм (54 норми), в яких примус фігурує як ознака суспільно небезпечного діяння, та об’єктивно наявна потреба у їх систематизації зумовили розробку їх комплексної класифікації.
Обґрунтовується доцільність виділяти у складах злочинів, в яких примус виступає як ознака його об’єктивної сторони, «проміжного» та «основного» потерпілого.
Надається визначення терміна «примус» та обґрунтовано необхідність його закріплення у кримінальному законі.
Під час аналізу судової практики встановлено, що усі можливі форми реалізації примусу можна поділити на такі умовні групи, залежно від того, у чому полягає насильство при його реалізації: 1) в обмеженні прав, свобод або законних інтересів особи чи її близьких; 2) у психічному впливі на особу або її близьких шляхом пошкодження чи знищення їх майна або майна, що перебуває в їх віданні чи під охороною; 3) у викраденні особи або її близьких чи позбавленні їх волі; 4) у психічному впливі на особу або на її близьких шляхом розголошення відомостей, які особа чи її близькі бажають зберегти в таємниці; 5) у погрозі реалізації відповідних дій та настання вказаних та інших негативних наслідків для особи або її близьких; 6) в інших формах енергетичного (фізичного) чи інформаційного (психічного) впливу на особу або на її близьких тощо.
Запропоновано диспозиції відповідних норм (там, де це дозволяють зробити змістовні ознаки складу злочину) викласти за однією кримінально-правовою моделлю.
У підрозділі 3.2 «Фізичний та психічний примус як спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння» встановлено, що примус як спосіб вчинення злочину можливий лише в умисних злочинах, які вчиняються шляхом активних дій (саме ж насильство при примусі може реалізовуватися у формі бездіяльності). Примус як спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння фігурує у п’яти складах злочинів: ч. 1 ст. 157; ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 1 ст. 173, ч. 3 ст. 342 КК. Конструюючи диспозиції даних кримінально-правових норм, законодавець вказує на примус як єдиний спосіб вчинення конкретного злочину лише в одній нормі (ч. 3 ст. 342 КК), тоді як разом із закріпленнями інших способів вчинення злочину (обманом та зловживанням довірою) примус закріплений у чотирьох нормах (ч. 1 ст. 157; ч. 2 ст. 142, ч. 2 ст. 143, ч. 1 ст. 173 КК). Конкретна форма реалізації примусу визначена лише у ч. 3 ст. 342 КК – вчинення злочину шляхом насильства або погрози його застосування у поєднанні з вимогою виконання явно незаконних дій. Запропоновано ст.ст. 157, 142, 143, 173, 342 КК в частині закріплення примусу як способу вчинення цього злочину викласти за єдиною запропонованою кримінально-правовою моделлю.