| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано вибір та актуальність теми, зв'язок з науковими програмами, визначено предмет та об’єкт, мету і завдання дослідження, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, доводиться наукова новизна та можливість практичного впровадження результатів проведеної роботи.
У першому розділі – «Історіографія, джерельна база та методологічні засади дослідження» аналізується стан наукової розробки теми, виявлено ступінь інформативності використаних джерел, а також обґрунтовуються методологічні засади дослідження.
Для характеристики стану наукової розробки історіографію проблеми поділено умовно на чотири групи: 1) праці загального характеру з історії України та Донбасу періоду Другої світової війни та відбудови народного господарства; 2) дослідження, присвячені становищу неповнолітніх громадян в умовах війни та у повоєнні роки; 3) праці, які прямо чи опосередковано стосуються проблеми дитячої безпритульності у воєнні та повоєнні часи; 4) розвідки теоретичного характеру.
Серед робіт загального спрямування були використанні розробки як радянських, так і сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників. Їх умовно можна поділити на узагальнюючі праці з історії СРСР, УРСР, Великої Вітчизняної війни та дослідження, в яких висвітлюється перебіг подій у справі промислової та культурної відбудови УРСР загалом та Донбасу, зокрема, розробки, які розкривають окремі питання, як то голод 1946-1947 рр., проблеми соціального захисту та забезпечення населення, постраждалого під час Великої Вітчизняної війни, діяльність громадських організацій, повсякденне та культурне життя післявоєнного суспільства.
Перші праці про стан дітей у період, що вивчається, з’явилися ще під час Великої Вітчизняної війни. Як правило, авторами виступали партійні робітники, керівники та спеціалісти наркоматів освіти, охорони здоров’я, педагоги. Ці публікації мали здебільшого публіцистичний характер, однак цінність їх очевидна, оскільки роботи написані на живому матеріалі, містять статистичні дані та конкретні приклади.
Також серед робіт, які безпосередньо стосуються становища неповнолітніх громадян в умовах війни та у повоєнні роки, слід відзначити праці В.В. Ленської, А.Л. Піщевського, О.Г. Перехрест, М.Ф. Бунчука. Це невеликі за обсягом розвідки, присвячені питанням організації загального, трудового, фізичного навчання та виховання дітей і підлітків у школах. Наукові дослідження сучасних вітчизняних істориків представлені працями Г.М. Голиша та М.О. Бистрої, які розглядають цілу низку питань, пов’язаних зі становищем дітей і підлітків у роки війни.
Як вже було зазначено вище, проблеми безпритульності та бездоглядності дітей у повоєнні роки не стали предметом конкретно-історичного дослідження. Більшість наукових праць з цієї проблеми написані українськими і російськими психологами, педагогами, соціологами, правознавцями. Для нас вони цінні головним чином для з’ясування та визначення сутності таких явищ, як безпритульність, бездоглядність, сирітство, зокрема, соціальне, опіка тощо.
Під час розробки теми було використано роботи, в яких висвітлені проблеми правопорушень і злочинності неповнолітніх, громадського контролю та допомоги дітям, які перебували у виправних закладах, питання, пов’язані з вихованням молоді у школі та окремих дитячих виховних установах.
Серед невеликої кількості історичних розвідок, можна виокремити дисертаційне дослідження Т.Т. Гриценко, присвячене державній турботі про дітей-сиріт в УРСР. Безпосередньо проблем дитячого сирітства та бездоглядності торкаються у своїх роботах Л.В. Пилипенко та А.М. Сініцин.
Окремі аспекти загальної теми дитячої безпритульності та бездоглядності досліджують сучасні історики. Це, насамперед, праці Л.Г. Голиш та М.О. Соловей, присвячені функціонуванню дитячих виховних закладів різних типів, а саме: дитячих будинків, будинків дитини, установ, що підпорядковувались НКВС (МВС) УРСР. Зокрема, ними розглядаються нормативно-правова база розвитку спеціальних дитячих установ, безпосередній процес їх функціонування – формування мережі та контингенту, умови утримання в них вихованців, організація навчально-виховного процесу та кадрове забезпечення.
Окремі факти стосовно подолання дитячої безпритульності та бездоглядності знаходимо у роботах, присвячених історії міліції України. Це праці дослідників А.Є. Шевченка, М.М. Лагоши, В.Г. Вовка.
Підсумовуючи огляд історіографічної бази дослідження, слід зазначити, що, незважаючи на її наукову цінність, поза увагою залишається ціла низка питань стосовно ліквідації дитячої безпритульності та бездоглядності в УРСР загалом та Донбасі, зокрема, проблем, пов’язаних з розвитком системи кримінального покарання дітей та підлітків, умов повсякденного життя неповнолітніх у виховних закладах, спільної діяльності громадськості та міліції у справі попередження бездоглядності та правопорушень.
До окремої історіографічної групи нами віднесено праці теоретичного плану. Перш за все, це роботи видатних радянських педагогів В.О. Сухомлинського та А.С.Макаренка, які відіграли важливу роль для осмислення автором загальної теорії виховання дітей і підлітків у радянські часи. Також були використані праці з педагогіки та психології, які надають можливість зрозуміти вікові особливості дитячої психіки, причини девіантної поведінки, виховні методики тощо.
Мета і завдання дослідження визначили його джерельну базу. Основу джерельної бази дисертаційної роботи становлять як опубліковані документи, так і такі, що вводяться до наукового обігу вперше. Це джерела з чотирьох архівів: Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ), Центрального Державного архіву громадських об’єднань України (далі – ЦДАГОУ), Державного архіву Донецької області (далі – ДАДО) та Державного архіву Луганської області (далі – ДАЛО). Для класифікації джерел нами використано принцип розподілу їх за походженням.
Першу групу джерел становлять законодавчі та нормативні акти владних структур – Президії Верховної Ради СРСР, Ради Народних Комісарів СРСР і УРСР (з 1946 р. – Ради Міністрів), Центрального комітету КП(б)У. Директивні документи вищих радянських органів влади відбивають політику держави у боротьбі з такими явищами, як безпритульність, бездоглядність та злочинність та є першоосновою для розуміння дослідником шляхів їх подолання. Значна їх частина опублікована на сторінках збірок документів, а також зберігається у фондах центральних та обласних архівів України (ЦДАГОУ, ф. 1, 7; ДАЛО, ф. Р-1774; ДАДО, ф. 424, Р-2794, Р-5154).
Другу групу джерел складають документи виконавчих органів влади, які дають можливість простежити впровадження в життя владних рішень. Це розпорядчі акти Народних комісаріатів освіти, охорони здоров’я, внутрішніх справ, а також їх звітна документація – доповідні записки, звіти відділів народної освіти про влаштування дітей, що лишилися без батьків, звіти про роботу дитячих будинків, повідомлення, листи, довідки органів МВС про стан боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю та злочинністю (ЦДАВОВУ, ф. 166; ЦДАГОУ, ф.1, 7; ДАДО, ф. 326, Р 2794, Р 2852; ДАЛО, ф. П-179, Р-1067, Р-2481).
Третю групу джерел складають документи та матеріали громадських організацій: Ленінської Комуністичної спілки молоді України, Української Республіканської Ради професійних спілок, Товариства Червоного Хреста. У них вміщені різні за характером документи: довідки, інформації, звіти, доповідні записки. Частково вони містяться на сторінках документальних збірників («Народное образование в СССР. Общеобразовательная школа. Сборник документов») і періодичних видань («Радянська школа»). Однак основна частина цих матеріалів зберігається у центральних та обласних архівах України (ЦДАГОУ, ф. 1, 7; ЦДАВОВУ, ф. 2605, Р-4616; ДАДО, ф. 424, Р-920; ДАЛО, ф. П-311, Р-1774, Р-2251).
До четвертої групи джерел належать статистичні дані. Через відсутність опублікованих даних саме про кількість безпритульних і бездоглядних та навіть дітей-сиріт, нами в якості матеріалів статистики використовувались довідки органів внутрішніх справ про боротьбу з дитячою безпритульністю та бездоглядністю, оперативні зведення дитячих кімнат міліції про кількість затриманих дітей, їх контингент, подальший розподіл та притягнення до відповідальності батьків; довідки обкомів КП(б)У про проведені заходи по боротьбі з дитячою безпритульністю та бездоглядністю, які містять дані про кількість дітей, затриманих на вулицях під час проведення рейдів з їх вилучення; звіти обласних відділів народної освіти про влаштування дітей, які втратили батьків. Ці матеріали зберігаються у фондах центральних та обласних архівів України. У дисертаційному досліджені також використанні опубліковані матеріали статистичних збірників.
П’яту групу джерел складають довідкові матеріали. Оскільки деякі аспекти досліджуваної проблеми перетинаються з науками, суміжними історичній (педагогікою, психологією, соціологією), додаткову інформацію стосовно термінів, що зустрічаються у дослідженні, введено завдяки використанню спеціальних, юридичних та педагогічних енциклопедій та словників.
Важливим джерелом з вивчення проблеми є матеріали періодичних видань, які на той час виконували як інформаційні, так і пропагандистські функції. На шпальтах радянських центральних періодичних видань, таких, як «Радянська школа», вміщувалися накази та розпорядження уряду, матеріали нарад працівників дитячих виховних закладів. На сторінках регіональних газет «Социалистический Донбасс», «Комсомольская правда в Донбассе» публікувались факти з життя учнів шкіл ФЗН та ремісничих училищ, повідомлення про оголошення недільників та декадників допомоги дітям загиблих фронтовиків, звернення до громадськості з закликами організовувати всенародну допомогу дітям-сиротам та бездоглядним, а також інформація про відкриття дитячих будинків.
Сьома група джерел – документи особистого походження – характеризує суб’єктивне уявлення людини про перебіг подій і допомагає з’ясувати психологічний стан, ставлення до подій та оточуючого середовища, уявлення, прагнення та мрії неповнолітніх громадян під час та після війни. Спогади вихованців дитячих будинків, шкіл ФЗН, працевлаштованих підлітків Донбасу про своє життя можна знайти на сторінках тогочасної періодичної преси. Це переважно невеликі публікації, присвячені різним проблемам, наприклад, життю дітей на окупованій території, у дитячих притулках окупаційної доби, побутовим умовам вихованців дитячих будинків та учнів у гуртожитках після звільнення, їх діяльності на полях радгоспів та колгоспів тощо. Дефіцит джерел особистого походження спонукає дослідників до створення таких джерел власними силами. Тому нами використано матеріали усної історії, зібрані автором.
Таким чином, наявна джерельна база, значна частина якої вводиться до наукового обігу вперше, дозволяє у повному обсязі виконати окреслені завдання та досягти поставленої мети дисертаційної роботи.
Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи становлять загальнонаукові та спеціальні принципи дослідження: історизму, об’єктивного відображення дійсності, які реалізуються за допомогою проблемно-хронологічного, аналітико-логічного, порівняльно-історичного методів, статистичного та кількісного аналізу, комплексного підходу, а також методу інтерв’ю.
Другий розділ «Політика центральної та місцевої влади щодо боротьби з дитячою безпритульністю та бездоглядністю у 1943-1953 рр.» поділяється на три підрозділи. У підрозділі 2.1 «Стан дитячої безпритульності і бездоглядності після звільнення Донбасу від німецько-фашистської окупації» з’ясовано, що величезні людські та матеріальні втрати під час Великої Вітчизняної війни та окупації Донбасу призвели до катастрофічного стану в соціальній сфері – це масове сирітство, дитяча безпритульність та бездоглядність. Високий рівень дитячої бездоглядності у подальші роки пояснюється величезними матеріальними втратами Донбасу під час війни, що вимагало від дорослої частини населення небувалих зусиль на відбудові, а через зруйнованість переважної більшості дитячих виховних установ діти часто залишалися без нагляду. У Донбасі на кінець 1943 р. розташовувалась майже половина всіх дитячих будинків УРСР (47 з 95). На наш погляд, таку велику кількість також можна пояснити специфікою промислового регіону. В умовах війни відбувалася міграція населення на схід та південь України у промислові райони, де було більше можливостей влаштуватися на роботу та покращити умови життя. А потім, під час масштабного відновлення, здійснювалось масове залучення населення інших регіонів республіки та Радянського Союзу до відбудовчих робіт. Поряд із соціально-економічними причинами дитячого сирітства, бездоглядності та злочинності, визначено політичний чинник (відновлення післявоєнних репресій). Зроблено висновок про те, що наявна ситуація вимагала адекватного та невідкладного реагування з боку владних структур.
У підрозділі 2.2 «Заходи держави та місцевої влади щодо виявлення та влаштування дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних» проаналізовано нормативно-правову базу роботи органів радянської влади щодо ліквідації дитячої безпритульності та бездоглядності як масових явищ, а саме директивні документи партійно-державного керівництва з розгортання та функціонування мережі спеціальних дитячих установ. Розглянуто відповідні розпорядження місцевих органів влади. Визначено основні владні структури, на які покладалися функції виявлення та влаштування «дітей-вулиці» - наркомати (міністерства) внутрішніх справ, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, трудових резервів. З’ясовано роль громадськості у справі соціалізації дітей-сиріт та бездоглядних.
На основі комплексного вивчення законодавчої та нормативної бази зроблено висновок про основні форми ліквідації безпритульності та влаштування дітей-сиріт. Це виявлення безпритульних і бездоглядних шляхом проведення масових рейдів за участю міліції, представників освіти, органів охорони здоров’я та представників громадськості, направлення виявлених дітей до кімнат міліції, приймальників-розподільників, а звідти – до дитячих будинків, будинків дитини, шкіл фабрично-заводського навчання та ремісничих училищ, на опіку, патронат та всиновлення. Зокрема, виділено такий аспект боротьби із дитячим волоцюжництвом, як розробка правової бази соціального захисту материнства та дитинства.
Підрозділ 2.3 «Діяльність правоохоронних органів, органів освіти та громадськості по боротьбі з бездоглядністю та безпритульністю» присвячено визначенню ролі зазначених відомств, як основних на шляху подолання даних негативних явищ. З’ясовано, що органи міліції становили першу ланку у виявленні та подальшому влаштуванні знедолених дітей. Охарактеризовано нормативно-правову базу, відповідно до якої діяли дитячі кімнати міліції та приймальники-розподільники. Вказано на позитивні риси їх функціонування та виявлено недоліки, які мали переважно об’єктивний характер – брак приміщень, нестача коштів через спрямування усіх ресурсів держави на потреби промислової відбудови. Поряд з тим, органи внутрішніх справ здійснювали розшук зниклих під час війни та окупації дітей, а також проводили пропагандистську роботу серед населення.
Серед функцій органів освіти виокремлені виявлення та облік дітей, що залишилися без батьків; влаштування дітей-сиріт до дитячих виховних установ, на виховання до родин трудящих, на навчання та працевлаштування; здійснення контролю за умовами, у яких перебували знедолені діти; утримання дитячих будинків (їх фінансування, забезпечення керівним та виховним складом працівників, обстеження матеріально-побутових умов).
Форми допомоги дітям з боку громадськості Донбасу поряд з загальнорозповсюдженими (діяльність у справі патронування та всиновлення дітей-сиріт, матеріальна допомога через проведення недільників, декадників, місячників та одноразових акцій для створення грошових і продовольчих фондів допомоги дітям-сиротам, шефська діяльність) мали регіональні особливості. По-перше, це створення дитячих будинків при промислових підприємствах. Саме робітники Донбасу виступили ініціаторами цієї благородної справи. У Сталінській області на 1945 р. функціонувало шість дитбудинків такого типу. Поряд із створенням промислових дитячих будинків активно організовувалось шефство підприємств Донбасу над дитячими виховними установами регіону. Воно передбачало здійснення ремонтних робіт у дитячих закладах, забезпечення дітлахів паливом на зимовий період, допомогу у роботі підсобних господарств. Нерідким явищем було й перерахування одноденних заробітків до фондів допомоги дітям. За почином робітників Рутченківського коксохімічного заводу та жінок-активісток Кіровського району м. Сталіно по всьому регіону було розгорнуто збір коштів для допомоги дітям загиблих воїнів Червоної армії. Ще однією особливістю в діяльності громадськості Донбасу було функціонування материнських рад при підприємствах, що здійснювали не лише матеріальну допомогу підліткам, які влаштовувались на роботу, але й організовували шефство над ними.
Встановлено, що в процесі організації та надання допомоги безпритульним і бездоглядним усі структури та відомства діяли злагоджено та спільно, що дозволило в основному подолати зазначені негативні соціальні прояви як масові явища.
Третій розділ «Боротьба з дитячою злочинністю у Донбасі в 1943-1953 рр.» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1 «Стан та причини дитячої злочинності» розглянуто руйнівні наслідки війни, скрутний матеріальний стан дитячих установ, відсутність належної виховної роботи з дітьми з боку батьків через постійну зайнятість на виробництві, неблагополучна криміногенна ситуація в регіоні, пов’язана з припливом малокваліфікованої робочої сили зі всього СРСР, застосуванням на відновлювальних роботах осіб, що відбули покарання у виправно-трудових колоніях, як головні причини дитячої злочинності у повоєнному Донбасі.
Виявлено основні види злочинів та правопорушень, які скоювали підлітки. Це були крадіжки, пограбування, обтяжені тілесними ушкодженнями та вбивствами. Головною метою злочинів було привласнення чужого майна задля задоволення елементарних фізичних потреб.
У дисертації аналізується динаміка дитячої злочинності по роках. Так, наприклад, її показник по регіону у 1948 р. становив біля 15% від загальної кількості вчинених злочинів. На 1953 р. він становив 6 %. Якщо порівнювати масштаби дитячої злочинності Донбасу з іншими регіонами, то стає очевидним, що рівень її перевищував щонайменше втричі решту регіонів УРСР, що ще раз підтверджує думку автора про взаємозв’язок промислової специфіки регіону з масштабами дитячої бездоглядності і, як наслідок, правопорушеннями.
У підрозділі 3.2 «Система покарання та перевиховування малолітніх злочинців» охарактеризовано нормативно-правову базу щодо покарання неповнолітніх правопорушників. Встановлено, що до карної відповідальності за тяжкі злочини (вбивства, тілесні ушкодження, крадіжки) неповнолітніх притягували з 12-тирічного віку. Через скоєння інших злочинів карна відповідальність наставала з 14 років. Охарактеризовано установи, які забезпечували перевиховування та покарання малолітніх злочинців та правопорушників – дитячі трудові колонії та дитячі трудові виховні колонії, які різнилися режимом утримання вихованців та контингентом дітей і підлітків у них. У межах Донбасу не існувало виправних закладів першого типу, однак функціонувала Ново-Желанівська ДТВК. Особливістю в роботі колонії було поєднання карно-правових заходів боротьби зі злочинністю неповнолітніх з виховними заходами.
Поряд з діями щодо ліквідації злочинності та перевиховуванням правопорушників була розгорнута широка діяльність щодо попередження карних проявів, які найчастіше були наслідками неуважного ставлення до дітей з боку батьків, близьких, опікунів, а також вчителів та вихователів.
Підрозділ 3.3 «Участь громадськості у попереджені правопорушень та вихованні неповнолітніх правопорушників» присвячено висвітленню діяльності комсомольських, профспілкових організацій, установ, які шефствували над дитячими виправними та виховними закладами у вихованні неповнолітніх та попередженні їх правопорушень.
Зазначено, що діяльність громадськості здійснювалась у багатьох напрямках. Це допомога співробітникам внутрішніх органів у виявленні та влаштуванні «дітей вулиці»; практична допомога в організації та проведенні виховних заходів з підопічними та бесід з батьками щодо підсилення виховної роботи з дітьми та підлітками, а також виховна робота з утриманцями ТВК для неповнолітніх з метою їх виправлення та перевиховання; матеріальна допомога в облаштуванні дитячих кімнат міліції, приймальників-розподільників, трудових виховних колоній, що виявлялася переважно у шефській роботі.
Четвертий розділ «Організація системи соціального захисту дітей-сиріт, безпритульних та бездоглядних» складається з двох підрозділів. У підрозділі 4.1 «Матеріальна база соціального захисту знедолених дітей» проаналізовано матеріальний стан дитячих виховних установ різного типу. Підкреслено, що руйнівні наслідки війни та труднощі у період відновлення значною мірою позначилися на їх функціонуванні. Дитячі установи працювали в умовах матеріально-фінансового дефіциту та не завжди були забезпечені навіть речами першої необхідності. Поряд з цим, збої у плановому постачанні ускладнювалися дисциплінарними порушеннями на місцях. Постійні ревізії виявляли фінансові зловживання та незаконні дії з боку керівництва та співробітників дитячих виховних установ.
Для покращення матеріального стану дитячих установ використовувались альтернативні засоби. Це допоміжні господарства при дитячих будинках, які суттєво доповнювали щоденний раціон харчування вихованців, а також додаткові способи отримання коштів, які ініціювались громадськістю та підтримувались місцевою владою (проведення недільників, декадників, місячників по збору коштів для вихованців дитячих будинків, організація фондів допомоги дітям-сиротам тощо).
У підрозділі 4.2 «Організація виховного процесу та дозвілля дітей-сиріт, безпритульних та бездоглядних» охарактеризовано специфіку організації навчання, виховання та дозвілля дітей у виховних установах. Розглянуто різні види виховання – розумове, трудове, фізичне, ідейно-політичне, естетичне тощо. З’ясовано, що вихованці дитячих будинків здобували початкову та середню освіту в загальноосвітніх школах звичайного типу.
Особлива роль у вихованні молоді відводилась трудовому навчанню. З 12 років вихованці дитячих установ працювали у виробничих майстернях та проходили виробничу практику. З огляду на це, у всіх дитячих будинках організовувалися навчальні виробничі майстерні різного спрямування, працюючи в яких, діти набували виробничих навичок певної кваліфікації. Поряд з цим організовувалася й різноманітна позашкільна робота з дітьми, яка передбачала організацію дозвілля в дитячих будинках у вигляді роботи гуртків, проведення розважальних заходів, екскурсій, різноманітних зустрічей з видатними та цікавими людьми; роботу дитячих секторів при Палацах культури; роботу дитячих майданчиків; організацію дитячого оздоровчого відпочинку. В питаннях організації оздоровчого відпочинку Донбас мав значні переваги перед іншими регіонами УРСР, оскільки отримував додаткові оздоровчі майданчики при промислових підприємствах, пільги від профспілкових організацій. Зроблено висновок, що виховна та дозвільна робота з дітьми ставила за мету не лише забезпечення належного рівня виховання молоді, достатнього для повноцінної соціалізації, але й мала державне завдання – виховання свідомої та патріотично налаштованої молоді.
|
