КАТЕГОРІЯ АТРИБУТИВНОСТІ В СТРУКТУРІ ПРОСТОГО УКРАЇНСЬКОГО РЕЧЕННЯ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, розкрито наукову новизну, проаналізовано теоретичне значення й практичну цінність роботи, визначено мету й завдання, з’ясовано об’єкт і предмет дослідження, окреслено методи аналізу.

У першому розділі “Структурно-семантична організація ядра атрибутивних компонентів” критично проаналізовано основні підходи до вивчення атрибутивних засобів, розглянуто сутність мовного атрибутивного значення, зроблено спробу розмежувати поняття якості, квалітативності, атрибутивності, встановлено семантику і засоби вираження ядра категорії атрибутивності, напівпериферійних форм.

Підрозділ 1.1. “Основні напрями дослідження атрибутивного компонента” висвітлює в історичному аспекті наукові підходи до вивчення синтаксичних компонентів речення, зокрема атрибутивних, подаються різні тлумачення статусу атрибутивних компонентів з урахуванням утрадиційнених і нових поглядів. Обґрунтовується теза про те, що систему атрибутивних відношень не можливо досліджувати поза контекстом тих динамічних процесів, що характеризують мову як знакову систему, найпридатнішу для сприймання, а також для передачі найрізноманітнішої інформації. Такий підхід до аналізу мовних явищ є плідним, оскільки його реалізація дає можливість простежити процес функціонально-семантичного зближення структурно нетотожних засобів.

У підрозділі 1.2. “Сутність мовного атрибутивного значення” наголошено, що категорія атрибутивності є функціонально-семантичною, яка формується різними засобами, об’єднаними функцією вираження атрибутивних відношень між предметом й ознакою. Семантичну домінанту категорії створює відношення атрибутивності, яке виражає власне-ознаку як внутрішню властивість предмета.

На ґрунті пізнавальної діяльності визначається кореляція атрибутивності з логіко-поняттєвою категорією якості та універсально-мовною – квалітативності. Сутність мовного атрибутивного значення виражає відношення між поняттєвими категоріями субстанції й ознаки. Це значення відображає у свідомості мовця позамовні відношення, наявні між предметами зовнішнього світу та їх ознаками.

Вказується, що категорія атрибутивності характеризується тричленною структурою: ядром, що включає спеціалізовані форми вираження; напівпериферією, що містить атрибутивні конструкції, формально співвідносні з ядерними; периферією, що складається з конструкцій із синкретичним атрибутивним значенням.

Підрозділ 1.3. “Ядерні форми атрибутивності” присвячений виявленню ядерних структур категорії атрибутивності, що відповідають вимогам: а) семантичної однозначності; б) формальної повноти вираження; в) частотності вживання. Повного експлікованого вираження категорія атрибутивності набуває в конструкціях з якісним прикметником при іменнику зі значенням предметності, оскільки значення конкретних іменників спрямовані на відображення предметів навколишнього світу, а якісні прикметники називають властивості, ознаки предметів: Я не повірив, що то він, бо мій тато ... мав довгу, чисту чуприну й великі очі (Гр.Тютюнник). При абстрактних іменниках вони частіше вживаються у своїх похідних, переносних значеннях і по суті характеризують не стільки названі абстрактними іменниками поняття, скільки особи і предмети, про які йде мова в реченні: Мною потрохи опановує сита, приємна радість (М.Івченко).

У підрозділі 1.4. “Атрибутивні форми, формально співвідносні з ядерними” встановлюються напівпериферійні вияви категорії атрибутивності, обов’язковою вимогою до яких постає спеціалізація в ознаковій функції і формально-граматична подібність до якісних прикметників (атрибутивні конструкції із залежними відносним прикметником, дієприкметником, ступеньованим прикметником, кількісним числівником, займенником прикметникової форми, родовим присубстантивним).

Зазначається, що відносні прикметники виражають лише загальну ідею атрибутивності певного відношення до предмета (значення локативно-просторової, темпоральної, каузальної, посесивної ознаки, значення матеріалу, функціонального призначення): Опишу, як воювала колись хата з палацами західного Ренесансу, з кам’яними фортецями розумних ворогів (О.Довженко); На головніших київських вулицях починали засвічувати ліхтарі (О.Кониський); Я весь в прокляттях, попелі і думах, Одружений зі смертю, я пропах Двадцятивічним ароматом смерті (М.Вінграновський); Міжнародний фонд “Відродження”, який репрезентує всесвітню мережу фондів,  заснованих відомим американським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, буде щиро вдячний за відгуки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної  перевірки в навчальних аудиторіях (Б.Гринчишин); До мене свого часу теж приходив такий директор, – мовила стара і раптом захлюпала безпричинним сміхом (В.Шевчук); Нарешті за десять хвилин до першої ночі я почув у тому крилі, де розміщується спілчанська бібліотека, звук битого скла, голоси, тупіт ніг.. (Літературна Україна).

Вторинність атрибутивних функцій ступеньованих прикметникових форм, зміна лексичного значення порівняно з твірним якісним прикметником не дають можливості зарахувати їх до ядра атрибутивних форм. У формально-граматичному плані ступеньовані прикметники в атрибутивній функції мають всі ознаки ад’єктива й виражають його категорійне значення – значення ознаки предмета, що конкретизується як ознака міри якості в ньому: Укладачі “Словника чужомовних слів”, що також керувалися чинним тоді правописом, обрали зваженішний підхід до кодифікації цих слів, унаслідок чого кількість варіантів суттєво зменшилася (Б.Ажнюк).

В атрибутивних конструкціях із залежним дієприкметником наявний різний характер атрибутивних відношень: власне-атрибутивні відношення виникають у тих конструкціях, де дієприкметник набуває граматичних, семантичних ознак власне-прикметника: Мені сниться мій храм: мені сняться золочені бані. У високому небі обгорілої віри хрести (Л.Костенко); в інших конструкціях атрибутивні відношення мають формально-граматичний характер: Дехто кашкета стягнув і цупко тримає його в задубілій від напруження долоні (У.Самчук).

Кількісні числівники (а саме власне-кількісні, збірні, неозначено-кількісні), узгоджуючись з іменниками і вказуючи на приналежність кількісної ознаки предмета, виконують атрибутивну функцію: Вони відправили листа на адресу редакції й через деякий час одержали вкладені в один конверт листи від двох друзів (В.Даниленко.). Атрибутивні конструкції з порядковими числівниками є аналогічними до структур з відносними прикметниками в ролі атрибута: Летіли гуси над лісами, В путі зустрів їх перший сніг (М. Нагнибіда). Займенники прикметникової форми в структурі речення виконують типову формально-синтаксичну функцію атрибутивного компонента. Семантично такі займенники вказують на велику кількість різнорідних ознак предмета, не називаючи їх: Успіх будь-якої роботи значною мірою залежить від того, наскільки добре уявляється кінцевий результат, якого прагнемо досягти (День).

Конструкції з родовим присубстантивним є регулярно відтворюваними й позиційно закріпленими в атрибутивній функції. Зберігаючи переважно семантику вихідної відмінкової форми, родовий присубстантивний виражає атрибутивно-суб’єктні (шепіт дібров), атрибутивно-об’єктно-суб’єктні (значення мови), посесивно-атрибутивні (свічадо Дніпра) відношення, значення суб’єкта якісної ознаки: На устах моїх світає радість болю – Ось тобою осіяні жалі (П.Засенко).

У другому розділі “Периферійна зона атрибутивності (семантика і засоби вираження)” встановлено атрибутивні компоненти синкретичної семантики. Особливістю таких атрибутивних конструкцій постає те, що, потенційно не призначені виражати атрибутивні відношення, вони можуть виконувати ознакову функцію. Значну роль при цьому відіграє семантична природа носія ознаки, у змістовій структурі якого закладено ознаковий елемент, що експлікується за допомогою залежного компонента. Окрім цього, до такого атрибутивного вживання досліджуваних форм спричиняється семантичне ущільнення максимально інформативних конструкцій, тобто відбувається згортання присудка і, як наслідок, поява нехарактерного для власне-словосполучень поєднання слів.

Такі атрибутивні конструкції, поєднуючи вихідні значення структури зі значенням атрибутивності, виражають складні синкретичні відношення, що являють собою поєднання (синтез) диференційних компонентів, які протиставляються один одному й пов’язані явищами транспозиції. Вибір варіантів вираження певної атрибутивної конструкції залежить від комунікативних настанов мовця.

У підрозділі 2.1. “Присубстантивні відмінкові форми як носії атрибутивності” розглянуто формально-семантичні комбінації атрибутивних конструкцій, у яких залежна форма репрезентована називним, прийменниковим родовим, безприйменниковими і прийменниковими давальним, знахідним, орудним, місцевим відмінками.

Функціонування семантично розмаїтих безприйменниково- і прийменниково-відмінкових форм в атрибутивних конструкціях відбиває одну із закономірностей мовної системи експлікувати необхідну в конкретній мовленнєвій ситуації інформацію за рахунок економних мовних засобів. Визначальна роль у формуванні семантичної структури таких конструкцій належить прийменникам. Такі атрибутивні конструкції характеризуються синонімічними зв'язками. Вживання того чи іншого прийменника з іменниковою формою мотивується стилістичними чинниками. Проаналізованим безприйменниково- і прийменниково-відмінковим атрибутивним конструкціям властива регулярна відтворюваність атрибутивно-просторових відношень, які виражено структурами: “субстантив + з, від, з-під, біля, проти, коло+ родовий відмінок”, “субстантив + на, в, через, + знахідний відмінок”, “субстантив + над, під, за, поруч з, між, поза + орудний відмінок”, “субстантив + при, на, в + місцевий відмінок”.

Для вираження атрибутивно-темпоральних семантико-синтаксичних відношень служать прийменники, значеннєво співвідносні з просторовими під, за, через, біля, до і значно рідше – власне-темпоральні протягом, під час, напередодні, які сполучаються з іменниками у формі родового, знахідного, орудного і місцевого відмінків.

Атрибутивно-цільові відношення знаходять своє регулярне відтворення, базуючись на прийменниках у сполученні з відмінковими формами: “для + родовий відмінок”, “на + знахідний відмінок”, “від + родовий відмінок”, “до + родовий відмінок”, “проти + родовий відмінок”, “під + знахідний відмінок”.

Атрибутивно-причинові відношення, сформовані за участю просторових і темпоральних прийменників, тісно переплітаються із часовими й об’єктними відношеннями. Для вираження атрибутивно-каузальних значень у сучасній українській мові вживається обмежена кількість прийменниково-відмінкових форм: “через + знахідний відмінок”, “з + родовий відмінок”, “за + знахідний відмінок”, “в + знахідний відмінок”, “від + родовий відмінок”.

 Атрибутивно-інструментальним компонентам притаманне таке граматичне вираження: “з+ орудний відмінок”, “на + знахідний відмінок”, “через + знахідний відмінок”, в + знахідний відмінок, “по + місцевий відмінок”, “від + родовий відмінок”, “під + знахідний відмінок”, “на + місцевий відмінок”, “в + місцевий відмінок”.

Інші типи семантико-синтаксичних відношень (атрибутивно-порівняльні, атрибутивно-об’єктні, атрибутивно-суб’єктні тощо) з-поміж атрибутивних конструкцій посідають незначне місце в якісній кваліфікації предметів. Такі атрибутивні конструкції з повним правом слід визначати як абсолютно периферійні утворення, що постають на мовленнєвому рівні й зрідка набувають системного характеру.

Форму називного відмінка як носія атрибутивної характеристики, що традиційно розглядається як специфічна форма означення – прикладка, відносимо до периферійної зони атрибутивності. Називний відмінок, означаючи предмет, дає йому іншу назву, тобто поєднує значення ознаки предмета з самим значенням предмета. Апозитивні відношення, які виникають у таких конструкціях, є близькими до атрибутивних, але відрізняються від них засобами вираження. Апозитивні відношення найближчі до атрибутивних тоді, коли називний відмінок виступає засобом художньої характеристики предметів: Хвиля, вигинаючись колишеться під гаснучим промінням важкими переливами-оксамитами (О.Гончар).

Підрозділ 2.2. “Інфінітив у системі атрибутивних відношень” містить аналіз атрибутивних конструкцій із залежним інфінітивом. Констатовано, що причиною функціонування інфінітива в такій позиції стало те, що іменники, з якими сполучається інфінітив, виступають інформативно недостатніми й вимагають свого поширення предикатним словом. З іншого боку, можливість іменникового функціонування інфінітива дає йому підстави займати атрибутивну позицію, як і будь-якому іменнику.

Інфінітив виконує функцію атрибута при певному колі означуваних слів, а саме віддієслівних зі значеннями мовлення, вміння, звички, наміру, психічного відношення, діяльності, готовності, ймовірності й іменниках, не співвідносних з іншими частинами мови, із семами: спосіб, причина, право, час тощо. Така обмежена кількість означуваних іменників, доволі суворі семантичні обмеження на сполучення інфінітива з іменником свідчать про непродуктивність атрибутивної позиції для інфінітива: Ще матиме час зібрати воєдино свої думки і переживання (Л.Задорожна); У мене є препогана звичка усамітнюватися (Ю.Андрухович); Давно вже я не писав тобі, власне, виконував свою обіцянку написати все, що я знаю про наші родини (Л.Мосендз).

У підрозділі 2.3. “Прислівникові форми в системі атрибутивних відношень” наголошено на можливості виражати прислівником якісну характеристику предмета: котлета по-київськи, читання напам’ять, крок вперед, що дозволяє розглядати прислівникові форми в системі атрибутивних відношень. Присубстантивна позиція прислівників є наслідком переміщення прислівників із типової для них детермінантної або придієслівної в позицію прийменникову. Досліджувані конструкції виражають атрибутивно-локативні, атрибутивно-темпоральні, атрибутивно-цільові та інші атрибутивно-обставинні відношення. Враховуючи ускладнений характер семантико-синтаксичних відношень в аналізованих конструкціях, частиномовні особливості залежного компонента (невідмінюваність) і синтаксичний зв’язок між опорними іменниками і залежним прислівником – прилягання, вважаємо за доцільне віднести атрибутивні конструкції з прислівником у ролі атрибута до периферії семантичної системи атрибутивності:... нахабно вривався в душу світ дорослий, народжений оцим невпинним просуванням вперед і вперед ... (П.Загребельний); це був майже природний добір по-українському (А.Курков); З життям то так, то гра навпереваги (Л.Костенко).

Підрозділ 2.4. “Відокремлений атрибут в структурі речення” присвячений розгляду синтаксичних конструкцій з відокремленим атрибутом, де розмежовується формально-граматичний і семантико-синтаксичний аспекти, що дозволяє глибше проникнути в структуру конструкції, дослідити властивості компонентів, виділити їх склад і зв’язки, зіставити конкретні висловлення й виділити інваріантні значення таких атрибутивних конструкцій.

Напівпредикативне значення відокремленого атрибутивного компонента, взаємодіючи з предикативністю основної частини, має не лінійний, послідовний, а зміщений, надсегментний вияв. Ускладнене речення у зв’язку з цим набуває недиференційованого значення – у напрямі увиразнення експресивної, а не раціональної площини речення-думки.

Особливості функціонування відокремленого атрибута в структурі простого формально-ускладненого речення дають підстави для тлумачення його як абсолютно периферійного утворення в системі атрибутивних конструкцій. Семантика таких конструкцій значною мірою зумовлюється взаємодією відокремленого атрибута з основною частиною, що виявляється у вираженні конкретизувальних: Доля – всепам’ятна, всечула, всевидюща – нічого не забуде, не простить (В.Стус) та атрибутивно-обставинних (причинових, часових, допустових, умовних, цільових) відношень: Змалюй дуби, могутні і крислаті, котрі од вітру гнуться до землі (Л.Костенко); Кам’яніє скудний розум, заблуканий у словесних кущах (Є.Маланюк).

У третьому розділі “Атрибутивні конструкції в аспекті функціонування” встановлено специфіку існування атрибутивних конструкцій в умовах контексту простого поширеного речення.

Підрозділ 3.1. “Контекст як середовище функціонування атрибутивної конструкції” зорієнтований на тлумачення поняття контексту як різноманітних взаємодій семантики мовних одиниць, що виявляються при формуванні смислових відрізків висловлення. Контекст визначається пізнавальною сутністю мови, її безпосереднім зв’язком зі свідомістю, мисленням. Контекст враховує комбінації всіх мовних і позамовних засобів, що беруть участь у спілкуванні людей, тим самим закріплюючи фундаментальну властивість мови – бути адекватним способом вираження свідомості, а отже, й адекватним відображенням об’єктивного світу.

У підрозділі 3.2. “Особливості функціонування атрибутивної конструкції в простому поширеному реченні” констатовано, що в умовах простого поширеного речення-висловлення атрибутивна конструкція взаємодіє з предикативною групою та з іншими компонентами на структурно-семантичному і смисловому рівнях. Значну роль при цій взаємодії відіграє структурно-семантична сутність конструкції.

Особливість функціонування атрибутивної конструкції в складі предикативної групи при взаємодії із граматичним суб'єктом полягає в такому: а) залежний компонент атрибутивної конструкції, головний компонент якого є водночас активним носієм предикативної ознаки, залучається до реалізації суб’єктно-предикатних відношень. Така конструкція ускладнює просте поширене речення на смисловому рівні додатковими атрибутивно-предикативними відношеннями, що не мають власного суб’єкта, і прилягає до суб’єктно-предикатних відношень; б) функціонування абстрактних іменників у ролі граматичного суб’єкта речення та носія ознаки в атрибутивній конструкції відзначається тим, що, крім названих функцій, вони можуть виконувати функцію предикативної ознаки щодо особи, про яку йде мова в реченні, але яка не виражена формою називного відмінка; в) семантично неподільні атрибутивні конструкції з порівняльно-оцінним значенням одного з компонентів й атрибутивні конструкції з кількісним значенням, де стрижневий компонент – іменник зі значенням сукупності, міри, можуть займати позицію граматичного суб’єкта всім своїм компонентним складом.

Особливості функціонування атрибутивних конструкцій різних структур у складі предикативної групи при взаємодії з граматичним предикатом полягають у перерозподілі семантичного навантаження за рахунок актуалізації залежного компонента конструкцій. Останній залучається до складу предикативної групи та бере участь у реалізації предикативності всього речення, ускладнюючи весь комунікативно-синтаксичний комплекс.

На периферії простого поширеного речення атрибутивні конструкції різних структур формують додаткові смислові фрагменти. Функціонування цих конструкцій дозволяє побудувати інформативно насичене повідомлення за наявності лише одного акту предикації. Внутрішні синтаксичні потенції другого семантичного суб'єкта і предиката дають можливість атрибутивним конструкціям створити додаткові комунікативно-смислові комплекси. Найбільш функціонально завантажені тут конструкції, утворені з двох чи більше іменників з відад’єктивом чи девербативом у ролі головного компонента.

У підрозділі 3.3. “Обов’язковість атрибута в структурі та семантиці речення” аргументується, що проблема функціональної ролі компонентів реченнєвих структур пов’язана з розглядом їх обов’язковості або факультативності, структурного і семантичного статусу. Атрибут може входити до складу будь-якого елемента структури, утворюючи з ним єдине ціле, що пояснюється його семантикою: атрибут називає ознаку, яка існує не поза предметом чи явищем, а в ньому самому. Тому в разі факультативності атрибута синтаксична конструкція може бути зведена до субстантива, у разі обов’язковості атрибутивний компонент не може бути елімінований, що простежується в конструкціях, де атрибут характеризує синсемантичні субстантиви, які потребують конкретизації через свою інформативну недостатність: Вона з молодих літ заопікувалася садом і стала безперечним авторитетом для жінок селища в цій галузі (Ю.Яновський). У семантичному аспекті атрибутивний компонент визначається обов’язковим за умови його взаємозумовленості з предикатом: За плотом задзвеніли потривожені бджоли і почали вилітати зі свого житла (М.Стельмах).

Підрозділ 3.4. “Багатокомпонентні атрибутивні конструкції в простому поширеному реченні” визначає особливості супідрядності й підрядності як форм існування атрибутивних конструкцій у простому поширеному реченні.

Супідрядність як форма існування атрибутивних конструкцій виявляється в тому, що один і той самий іменник передбачає ознаку в двох однотипних двокомпонентних конструкціях. Однорідність чи неоднорідність цих ознак виявляється на комунікативному рівні. Конструкції з супідрядністю можуть бути біфункціональними внаслідок різноспрямованості семантичної і граматичної залежностей стрижневого компонента. За семантикою такі структури аналогічні конструкціям з послідовною підрядністю.

Послідовна підрядність як форма існування атрибутивної конструкції полягає в тому, що бінарні конструкції утворюються шляхом вкладання одна в одну на базі маркованих і немаркованих чи двох немаркованих структур. Залежний компонент немаркованої структури, являючи собою за суттю носія ознаки, передбачає марковану ознаку. З погляду семантики такі структури тотожні конструкціям з супідрядністю.

У висновках сформульовано результати виконаного дослідження:

1. Якість, властивість, ознака – це універсальні поняття, що спираються на засоби мовного вираження через втілення в універсально-мовній категорії квалітативності, корелятом якої на мовному рівні є категорія атрибутивності, що тлумачиться як функціонально-семантична. Категорія атрибутивності формується різними  засобами, об’єднаними функцією вираження атрибутивних відношень між предметом й ознакою. Семантичну домінанту категорії створює відношення атрибутивності, яке виражає непредикативну власне-ознаку як внутрішню властивість предмета. Предмет – це сукупність властивостей, що вербалізується за допомогою залежного компонента в межах атрибутивної конструкції. Атрибут – це частина предмета. Значення атрибута закладене в лексичній семантиці іменника, що називає предмет, але виражається воно тільки в складі бінарної синтаксичної одиниці.

2. Категорія атрибутивності охоплює широке коло семантичних значень зі своїми спеціалізованими формами вираження, де в певних випадках спостерігається еквівалентність цілого ряду компонентів різноманітних синтаксичних конструкцій, які утворюють своєрідну семантичну мікросистему, специфіка якої виявляється в особливостях функціонування атрибутивних конструкцій в умовах контексту.

3. Функціональний вияв категорії атрибутивності характеризується наявністю ядра, напівпериферійних утворень, формально співвідносних з ядерною зоною, периферії.

Значення атрибутивності в ядерних конструкціях – це їх системно значуща внутрішня властивість, яка реалізується в семантико-синтаксичних відношеннях між предметом та ознакою й семним складом лексичних значень компонентів структури, яке підтверджується атрибутивним призначенням її компонентів.

Ядро категорії атрибутивності наповнено категорійними формами – якісними прикметниками, які, сполучаючись з конкретними іменниками, найповніше виражають сутність атрибутивної семантики.

4. Напівпериферійні зони категорії атрибутивності вміщують структури, формально  співвідносні з ядерними. Обов’язковою вимогою для них постає спеціалізація в ознаковій функції і формально-граматична подібність до якісних прикметників. Напівпериферія репрезентована атрибутивними конструкціями із залежними відносним прикметником, дієприкметником, кількісним числівником, займенником прикметникової форми, ступеньованим прикметником, родовим присубстантивним відмінком.

Напівпериферійні атрибутивні засоби переважно зберігають семантику вихідної форми, саме тому в синтаксичних конструкціях виражаються складні синтаксичні відношення, специфіка яких виявляється залежно від лексико-граматичних особливостей опорного слова, лексичного значення залежного слова, а також від контексту, логічного співвідношення похідної й вихідної форм і відповідної конструкції з певними трансформами.

Усі напівпериферійні атрибутивні компоненти об’єднані тим, що в силу особливостей лексичного наповнення структур виражають атрибутивне значення не безпосередньо, а опосередковано, шляхом вказівки на інший предмет чи його ознаку.

5. Периферійна зона атрибутивності репрезентована конструкціями, в яких залежний компонент виражений насамперед відмінково-прийменниковими формами іменника.  Периферійні атрибутивні засоби попри те, що потенційно не призначені виражати атрибутивні відношення, можуть виконувати ознакову функцію. Визначну роль тут відіграє семантична природа носія ознаки (конкретного іменника), у змістовій структурі якого закладено ознаковий  елемент, що експлікується за допомогою залежного компонента. До такого атрибутивного вживання прийменниково-іменникових форм спричиняється семантичне ущільнення максимально інформативних конструкцій, тобто відбувається згортання присудка і, як наслідок, поява нехарактерного для власне-словосполучень поєднання слів.

Відмінкові форми в позиції атрибута характеризуються синкретичністю семантики, виражаючи атрибутивно-локативні, атрибутивно-темпоральні, атрибутивно-причинові та інші атрибутивно-обставинні відношення. Специфіку відмінкового значення передає прийменник, що може мати синонімічні форми вияву. Функціонування таких семантично розмаїтих атрибутивних форм відбиває одну із закономірностей мовної системи експлікувати  необхідну в конкретній мовленнєвій ситуації інформацію за рахунок економних мовних засобів.

Конструкції із залежними інфінітивними і прислівниковими формами посідають незначне місце в якісній кваліфікації предметів і є абсолютно периферійними утвореннями категорії атрибутивності. Вони виникають на мовленнєвому рівні й зрідка набувають системного характеру.

Відокремлені атрибутивні компоненти в українській мові належать до поширених, охоплюючи широке коло значень; їх використання пов’язане з необхідністю зосередження уваги на предметі – носії ознаки. Функціонально семантичні особливості відокремленого атрибута зумовлюються його взаємодією з основною частиною простого формально-ускладненого речення.

6. Функціонування атрибутивної конструкції здійснюється перш за все в умовах простого поширеного речення-висловлення, де воно взаємодіє з предикативною групою та з іншими компонентами на структурно-семантичному і смисловому рівнях. Значну роль у цій взаємодії відіграє структурно-семантична сутність конструкції.

Особливості функціонування атрибутивної конструкції в складі предикативної групи при взаємодії із граматичним суб’єктом полягає в тому, що залежний компонент атрибутивної конструкції, головний компонент якого є водночас активним носієм предикативної ознаки, залучається до реалізації суб’єктно-предикатних відношень. Така конструкція ускладнює просте поширене речення на смисловому рівні додатковими атрибутивно-предикатними відношеннями, які не мають власного суб’єкта, і прилягає до суб’єктно-предикатних відношень.

Особливості функціонування атрибутивних конструкцій різних структур у складі предикативної групи при взаємодії з граматичним предикатом полягає в перерозподілі семантичного навантаження за рахунок актуалізації залежного компонента конструкцій. Залежний компонент атрибутивної конструкції залучається до складу предикативної групи та бере участь у реалізації предикативності всього речення, ускладнюючи комунікативно-синтаксичний комплекс.

На периферії простого поширеного речення атрибутивні конструкції різних структур формують додаткові смислові фрагменти. Функціонування цих конструкцій дозволяє побудувати інформативно насичене повідомлення за наявністю лише одного акту предикації. Внутрішні синтаксичні потенції другого семантичного суб’єкта і предиката дають можливість атрибутивним конструкціям створити додаткові комунікативно-смислові комплекси. Найбільш функціонально завантажені тут конструкції, утворені з двох чи більше іменників з відад’єктивом чи девербативом у ролі головного компонента.

Перспективним постає розгляд категорії атрибутивності з погляду прагматики, де вона виступає не лише як структурно-семантична заданість, не тільки як функція, а як явище, основу якого складає спеціальний відбір засобів мови (мовлення) для найточнішого вираження певної характеристики предмета, різних відтінків атрибутивності.