Клименко О.В. Систематизація права лівобережної України у другій чверті ХІХ сторіччя

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

          У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано положення, що зумовлюють наукову новизну роботи , розкрито об’єкт та предмет дослідження, викладено мету, наукові завдання, методологічні основи дисертації, практичне значення дисертації, вказано на апробацію та публікації результатів дослідження.

          Перший розділ дисертації “Історіографічні та методологічні проблеми систематизації українського права” присвячений історіографії вивчення українського права, зокрема, у складі західноруського права. Автор висвітлює різноманітні підходи науковців ХІХ-ХХ сторіч щодо розуміння західноруського права, визначає межі та час його чинності, доводить необхідність його загального систематичного огляду, визначає зв’язок західноруського права з давньоруським; визначає шляхи формування литовсько-українського права у порівнянні з іншими видами західноруського права, формулює визначення “українського права”  як органічне поєднання давньоруського та литовського права, визначає географічну територію поширення українського права, а саме: Полтавщина, Чернігівщина й Новгород-Сіверщина.  Перший розділ складається з двох підрозділів.

          Підрозділ 1.1 “Історіографія вивчення українського права та його систематизації” визначає шляхи формування концепції західноруського права, наукове дослідження якого почалося після поділів Польщі у ХVШ сторіччі польськими та російськими науковцями. Згодом справжнім осередком досліджень литовсько-польсько-руської історії, в тому числі правової, став Віленський університет. Українське право було об’єктом дослідження науковців Дерптського університету на початку ХІХ сторіччя. З середини ХІХ сторіччя їм на зміну прийшли російські історики права. Їх  настановлення – розглядати княжу Київську Русь як початковий період в розвиткові російської нації, а Велике князівство Литовське як другу і певний час рівнорядну Москві російську державу – були скрізь хибні. Це не могло не відбитися й на якості наукових праць, в яких правові норми й інститути українських і білоруських земель механічно з’єднувалися з одмінними правовими нормами й інститутами російського права. Спеціальне ж завдання щодо дослідження західноруського права висувалося перед новоствореним Київським університетом св. Володимира, який, за задумами влади, мав стати джерелом відродження руської народності в “ополяченому” краї, міцним оплотом русифікаторської політики.

          Початок власне історико-правових досліджень пов’язаний, передовсім, з ім’ям Г.М.Даниловича. Його наступником по університетській кафедрі був М.Д.Іванішев, якому вдалося привернути увагу до історії західноруських земель своїх учнів, а згодом університетських професорів і талановитих вчених – М.Ф.Владимирського-Буданова та Ф.І.Леонтовича.  Їхній  внесок   у дослідження історії західноруського права дав підставу назвати їх фундаторами нової західноруської школи в історико-юридичній науці. Потім основні наукові ідеї школи були підтримані і розвинуті новим поколінням вчених юристів, учнів М.Ф.Владимирського-Буданова – М.М.Ясинським, М.О.Максимейком, О.О.Малиновським, Г.В.Демченком. Певний внесок у розвиток цих досліджень зробив і учень Ф.І.Леонтовича – Ф.В.Тарановський. Як академік ВУАН, він був першим головою академічної Комісії для виучування історії західноруського та українського права.

            У творах цієї школи ми можемо відчути швидке народження окремої історії українського права, яка свій  початок може вести від тих українських дослідників, котрі в кінці ХІХ і на початку ХХ ст.ст. започаткували вивчення історії права Гетьманської України. До таких вчених треба зарахувати Д.Міллєра, О.Лазаревського та пізніших членів Української Академії Наук М.Василенка та М.Слабченка.

          Постановлена чітко у програмовій статті (1904 р.) та перекладена послідовно у курсі “Історії України-Русі” академіком М.Грушевським теза про цілком окремий шлях історичного розвитку кожного з східнослов’янських народів відкрила нові й широкі перспективи і перед наукою історії українського права, яка мала перекласти окреме і самостійне дослідження історії розвитку юридичних норм і інститутів на протязі всіх періодів історичного шляху українського народу.

          На цей шлях наука історії українського права вступила після 1917 року. До 2-ї світової війни існувало три основних осередки вивчення історії українського права. Один з них був у Галичині та представлявся проф. д-ром М.Чубатим, проф. д-ром І.Крип’якевичем, В.Заїкиним, пізніше д-ром Я.Падохом та іншими. Другим науковим центром була Прага, як осередок української еміграції після поразки визвольних змагань. Цей осередок дав  проф. Лащенка та проф. А.Яковліва. Третім і найбільшим осередком вивчення історії українського права стала Українська Академія наук у Києві, що у 1920 році заснувала Комісію для вивчення історії українського права. Ця комісія, очолювана академіком М.Василенком, згромадила в своїх рядах цілу низку вчених істориків права (до неї входили проф. М.Максимейко, академіки О.Малиновський і М.Слабченко, І.Черкаський, Л.Окиншевич, С.Борисенок, В.Гришко та інші).

          Першу спробу дослідити питання кодифікації права України у першій половині ХVІІІ ст. здійснив учень проф. С.В.Юшкова – В.Д.Мєсяц. Окремі питання історії дореволюційного права України висвітлені у роботах професорів С.В.Юшкова, К.А.Софроненко, С.Ф.Кечекьяна, Б.М.Бабія, П.Ф.Щербини, доцентів А.І.Пашука та А.Б.Дубровіної. Фундаментальне дослідження історії кодифікації права України провели проф. А.П.Ткач і О.І.Нелін. Їхніми працями власно і завершується по досліджуваній проблемі радянська історіографія.

          Останнім часом зроблено нові спроби відтворити історичну дійсність. Йдеться, насамперед, про дослідження Н.М.Яковенка, Ф.М.Шабульди, О.Ф.Скакун, Г.Д.Гончаренка, І.Б.Усенка, Е.Г. Циганкової, Т.І.Бондарук.

          У підрозділі 1.2 “Теоретико-методологічні засади дослідження систематизації українського права”. Головним методом у дисертаційному дослідженні є діалектичний метод. Він дає можливість  бачити явище у розвитку. Історична довідка розвитку  українського права виявляє наступну закономірність, що будь-який союз держав призводить до поступової уніфікації законодавства. Так ставлення до української правової культури в Литві і Польщі було неоднакове. Польська правова система спрямовувалася на поглинання українського права, відбиваючи в цьому процесі відверто колонізаторську політику. Система литовського права, навпаки, запозичувала українське право. Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, “руські” (українські) правові норми тощо, а тому і перетворилась поступово на Литовсько-Руську державу.

          Юридичний метод в процесі конкретизації понять литовського, литовсько-руського, литовсько-білоруського, західноруського права формує нове поняття українського права з урахуванням його особливостей, які визначаються історичними умовами. Отже, українське право – це система звичаєвих та правових норм, що була створена на основі “Руської Правди”, найкращим чином збережена у Литовському Статуті та була чинна на території Лівобережної України до 1842 року, року введення в дію “Зводу законів Російської імперії”.

          Цей розділ висвітлює причини, що зумовили потребу впорядкування норм права Лівобережної України зокрема та Російської імперії в цілому в контексті дослідження загальних закономірностей політичного, історичного, соціального, економічного світу, буття та мислення.

           Другий розділ дисертації “Особливості систематизації законодавства Лівобережної України” складається з двох підрозділів. У ньому розглядається процес систематизації ІІ Відділенням царської канцелярії законодавства Лівобережної України.

          Підрозділ 2.1 “Джерела права Лівобережної України, які були розглянуті ІІ Відділенням царської канцелярії” визначає джерела права, які були чинні на Лівобережжі та з’ясовує причини застосування ІІ Відділенням царської канцелярії Литовського Статуту при створенні “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”.

          На першому місці серед джерел стоїть Литовський Статут. Але виникає питання: який саме Статут та якої редакції? Вперше був складений та набрав законної сили у 1529 р. так званий “Старий Статут”, що був чинний до 1566 р. У 1566 р. був ухвалений новий, ІІ-й Статут, що звався “Волинським”, бо був призначений, між іншим, до вжитку на Волині. ІІІ-й Статут затверджено у 1587 р. та він набрав обов’язкової сили у 1588 р. на території Литовської держави, в тому числі і на українських землях, що після Люблінської Унії 1569 р. були інкорпоровані Польщею. Три редакції Статуту були написані  офіційною для тих часів “руською” мовою, яка найближче стояла до тогочасної української літературної мови. З доруки польської влади у 1614 р. Литовський Статут перекладено польською мовою, не досить справно, додано цитати з польських Конституцій й давніх польських кодексів та багато разів  протягом ХVII-XVIII ст. передруковано. Підчас дослідження було з’ясовано, що Литовський Статут 1588 р. мав декілька видань різними мовами. Зокрема, видання братів Мамоничів “руською” мовою та польські видання Статуту, а також переписані його переклади. Що ж стосується ІІ Відділення царської канцелярії, то внаслідок рідкісності видань братів Мамоничів, воно вирішило користуватись польським текстом Литовського Статуту, про що свідчить факт перекладу Статуту з польської на російську мову, злагодженого ІІ Відділенням, а також цитування ним Статуту по артикулах та параграфах, а останніх у виданні Мамоничів не було.

          Литовський Статут – це своєрідне завершення попереднього процесу уніфікації різних правових систем давніх руських земель з національним литовським правом. Замість різноманітного місцевого права: Волинського, Київського тощо, вперше утворено загальне “посполите” право для всіх частин Литовської держави. В цьому об’єднаному праві значну частину займали давні українські звичаєві норми, стверджені земськими привілеями, що ще у ХІІ ст. були зафіксовані в “Руській правді”, та процесуальні звичаї українських народних (копних) судів. Тому Литовський Статут був такий близький до правосвідомості українського народу й був прийнятий в Україні, як своє власне національне право.

          Німецьке право було представлено у наступних працях: “Зерцало Саксонів” П.Щербича, яке містить в собі переказ норм Sachsenspiegel з латинського перекладу М.Яскера; “Хелмінське право” П.Кушевича; “Порядок судів міського права Магдебурзького” Б.Гроїцького. Враховуючи факт, що це свого роду юридичні посібники, а не санкціоновані державою нормативно-правові акти, загальноімперська Комісія складання законів прийняла рішення скасувати чинність цих джерел права на території України.

          Звичай Комісією складання законів та ІІ Відділенням царської канцелярії взагалі не розглядався як джерело права.

          Отже, російська Комісія складання законів в результаті опрацювання та аналізу джерел українського права дійшла висновку, що Литовський Статут є основним джерелом українського позитивного права, і що саме його норми мають бути покладені в основу особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній. Цей висновок  Комісії складання законів збігається з думкою М.Ф.Владимирського-Буданова та Ф.І.Леонтовича, які вважали, що Литовський Статут є суто українським джерелом права, оскільки останній у свій час увібрав питому вагу норм “Руської Правди”.

          Підрозділ 2.2 “Проект особливих постанов для Полтавської та Чернігівської губерній”  зазначає які саме норми Литовського Статуту стали джерелом окремо кожної постанови “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”; порівнюються норми “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній” та особливі для застосування у Полтавській і Чернігівській губерніях постанови “Зводу законів цивільних”. Результатом чого є встановлення розбіжності між “Проектом” та “Зводом”. Відмінність полягала в тому, що зі 186 параграфів “Проекту” 66 параграфів не ввійшли до “Зводу законів”.

          В результаті співставлення статей Х тому, що були вперше введені у виданні Зводу законів 1842 року та збереглись до 1900 року, із “Західним Зводом місцевих законів”, виявлено, що лише 9 самостійних статей та деякі “пункти” інших статей не були взяті з “Західного Зводу”, у тому розумінні, що в останньому не зустрічалися аналогічні постанови. Інші же сорок чотири статті були взяті або дослівно з Західного Зводу, або являли собою переказ його відповідних постанов, або якусь іншу їх редакційну обробку. Та при цьому, це статті дуже просторі, в яких під одним номером визначався, наприклад, весь порядок успадкування.

          Джерелом “Проекту особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній”  був Литовський Статут, оскільки зі 186 параграфів 129 параграфів мали посилання на Литовський Статут. А джерелами особливих постанов для Полтавської і Чернігівської губерній “Зводу законів цивільних” 1842 р. були Литовський Статут та “Західний Звід місцевих законів”.