Колосов Р.В. Договір комісії і агентський договір у цивільному праві

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, аналізується стан та ступінь її наукової розробки, визначається предмет і об’єкт, мета і завдання дослідження, висвітлюється методологічна основа дисертації, її наукова новизна, розкривається теоретичне й практичне значення роботи, вказується порядок апробації її результатів.

Перший розділ дисертації “Роль та місце договору комісії в цивільному праві України” складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичному дослідженню правової природи зобов’язань з надання послуг, яке здійснюється  шляхом аналізу таких категорій як послуга, правочин, зобов’язання.

У підрозділі1.1. “Послуга як економічна та правова категорія” дисертант характеризує поняття “послуга”, котре розглядає в економічному та правовому сенсі. На підставі цього в роботі проведено  класифікацію послуг і визначено їх місце в системі економічних відносин. Найбільш поширеною, на думку автора, слід визнати класифікацію, за якою послуги поділяються на матеріальні та нематеріальні. Під першими розуміють послуги результати яких матеріалізуються у продукті та знаходять своє відображення у предметах споживання. Нематеріальні ж послуги, навпаки, внаслідок своєї специфіки не набувають предметної (речової) форми. Така позиція дозволила автору дійти висновку, що і комісіонер, і агент надають послуги нематеріального характеру.

У цій частині дослідження з’ясовується зміст поняття “зобов’язання”, розкривається проблема співвідношення таких понять цивільного права як „договір” та „правочин”. З метою визначення місця договору комісії в системі цивільно-правових договорів автор аналізує різноманітні класифікації договорів та критерії, за якими вони здійснюються, і доходить  висновку, що цей договір належить до групи зобов’язань з надання послуг.

У підрозділі 1.2. “Зобов’язання про надання послуг. Загальні положення” розглядаються теоретичні основи зобов’язань з надання послуг, формулюється їх поняття, котре розкривається через визначення договору про надання послуг, за яким одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. При дослідженні договорів про надання послуг особлива увага приділена дослідженню їх предмета. У роботі автор відстоює точку зору, що предметом цих договорів є послуги нематеріального характеру, які виступають у формі здійснення певних дій чи діяльності. Сторонами цього договору визнаються виконавець та замовник. Зважаючи на те, що ЦКУ не містить ніяких обмежень щодо суб’єктного складу договору про надання послуг автор дійшов висновку, що його сторонами можуть бути як фізичні так і юридичні особи.

Автор проводить ретельний аналіз положень глави 63 Цивільного кодексу України  “Послуги. Загальні положення”, внаслідок чого наводить юридичну  характеристику договору про надання послуг, вирішує питання про його строк й ціну, аналізує класифікації таких договорів та розкриває деякі особливості договорів про безоплатне надання послуг. Досліджуючи правове положення сторін у договорі про надання послуг автор відзначає, що головний обов’язок виконавця полягає у безпосередньому наданні послуги, а замовника – в оплаті зазначеної послуги у розмірі, строки та порядку встановленому договором.

Значну увагу приділено питанням відповідальності виконавця послуги за недосягнення заздалегідь обумовленого сторонами результату. У процесі дослідження даного питання були виявленні різні підходи до його вирішення, котрі склалися у цивільно-правовій науці. Згідно першого цивільно-правова відповідальність виконавця послуги за недосягнення певного результату передбачається лише за порушення умов договору. Прихильники другого підходу дотримуються протилежної точки зору, на їх думку презумпція негарантованості результату послуги, що надається професійним виконавцем не відповідає цілям економічної діяльності, тому модель договору про оплатне надання послуг повинна припускати існування таких зобов’язань, де досягнення певного результату включається до предмету цього зобов’язання. У дисертації підкреслюється, що в цивільному праві України відповідальність виконавця послуги за збитки завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату може визначатися двояко. Стосовно осіб, для котрих надання даного виду послуг не є професійною діяльністю, відповідальність настає лише за наявності в їх діях провини. Більш суворі приписи встановлено для осіб, які надають послуги у процесі здійснення підприємницької діяльності, їх відповідальність настає у випадку будь-якого порушення договору про надання послуг за плату. Аналізуючи останнє, дисертант визнає такі правила аргументованими і доцільними, а саме розмежування відповідальності виконавця послуг залежно від характеру його діяльності цілком обґрунтованим.

Наприкінці цього підрозділу автор висвітлює деякі проблеми, пов’язані з розірванням договорів про надання послуг, та вносить пропозиції по вдосконаленню законодавства у цій сфері.

Підрозділ 1.3. „Інститут посередництва та його складові частини” присвячений теоретичному аналізу поняття “посередництво”, яке розглядається в економічному та юридичному значенні. З економічної точки зору посередництвом визнається встановлення будь-якого зв’язку між двома або більше особами за допомогою третьої, тому будь-яка особа (фізична чи юридична), котра сприяє налагодженню економічних зв’язків, може визнаватися посередником. Аналіз юридичних аспектів поняття “посередництво” дав можливість виділити два основних сформованих у цивілістиці підходи до його визначення. Згідно першого посередництво розглядається у вузькому розумінні й означає лише надання фактичних послуг. Прибічники другого підходу розглядають посередництво в широкому значенні, як таке, що охоплює собою надання послуг не лише фактичного, але й юридичного характеру. Відповідно  автор обґрунтовує пропозицію розрізняти фактичне та юридичне посередництво.

На підставі проведеного аналізу аргументується висновок про посередницький характер відносин, які виникають при укладенні договору комісії та агентського договору, а однією з головних ознак посередницької операції визнається те, що право власності на товар не переходить до посередника.

На підставі аналізу відповідного досвіду зарубіжних правових систем, автор відзначає,  що в країнах континентальної системи права (Бельгія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Франція) відносини посередника з клієнтами регулюються через норми договору доручення та комісії, а в країнах англо-американської системи права (Австралія, Англія, Великобританія, Канада та США) – агентським договором. Якщо розглядати посередницькі відносини в праві України, то з моменту введення в дію Господарського кодексу України їх правова база значно розширилась. Зокрема, посередницькі відносини, поряд з договорами доручення та комісії, можуть бути опосередковані через норми агентського договору. Відтак українське законодавство містить вже декілька юридичних конструкцій, котрі можуть забезпечувати здійснення посередницької діяльності.

Другий розділ дисертації “Розвиток договору комісії в цивільному праві України” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика договору комісії” автор досліджує юридичну природу договору комісії. Зокрема, перша частина цього підрозділу присвячена історичним аспектам становлення та розвитку договору комісії, аналізуються історичні передумови його виникнення. Значна увага приділяється вивченню цивільного законодавства радянського періоду: досліджуються етапи його становлення та аналізуються  правові джерела, що регулювали комісійні відносини. Дисертант відмічає, що в ті часи договір комісії не був достатньо поширеним, проте виділялись деякі його різновиди, які знаходили своє застосування переважно у сфері торгівлі.

Характеризуючи поняття договору комісії, дисертант вказує на його нерозривний зв’язок з нормативним визначенням цього договору та окреслює  предмет договору комісії, через вивчення котрого розкриваються найбільш характерні риси даного договору. Аналіз юридичної літератури з цього питання свідчить про різноманітність наукових поглядів, спектр яких досить широкий. Автор схиляється до думки, що предметом договору комісії є дії комісіонера,  спрямовані на укладення та здійснення правочинів з третіми особами. Вирішуючи проблему співвідношення договору комісії з відносинами представництва, дисертант доходить висновку, що договір комісії не є представництвом. Характеризуючи комісійне зобов’язання, автор зазначає, що в ньому виділяється дві групи правовідносин: внутрішні, котрі формуються між комітентом та комісіонером, та зовнішні – між комісіонером та третьою особою. При цьому внутрішні відносини є головними та визначають характер зовнішніх.

Значна увага приділяється дослідженню елементів договору комісії, зокрема розкриваються питання про форму, строк та суб’єктний склад цього договору. Норми цивільного законодавства щодо договору комісії не містять вимоги про  обов’язковість письмової форми даного договору, а це означає, що договір комісії може бути укладений в усній, письмовій чи нотаріально посвідченій формі. Такий договір може бути укладений на визначений строк або без визначення строку, а його сторонами можуть виступати фізичні чи юридичні особи.

У підрозділі 2.2. “Правовий статус сторін за договором комісії” з’ясовується правове положення кожної зі сторін цього договору. Так, одним з найголовніших обов’язків комісіонера визнається виконання доручення комітента на умовах найбільш вигідних для останнього. В цьому сенсі автор зазначає, що комітент, передусім, зацікавлений в чіткому і неухильному виконанні його  вказівок комісіонером. Тому останній може відступити від них лише за згодою комітента. В роботі відзначається, що хоча комісіонер і не відповідає перед комітентом за виконання третьою особою укладених правочинів (за винятком випадків, коли він був необачним при її виборі або поручився за виконання договору), але він зобов’язаний здійснити усі дії, що були б властиві дбайливому господарю. Досить докладно розглядається також проблема правових наслідків відступу комісіонера від тих вказівок комітента, котрі стосуються ціни товару.

Не менш важливим, на думку дисертанта, є обов’язок комісіонера зберігати майно комітента, при цьому він відповідає не лише за втрату чи пошкодження майна, але й за стан, в якому воно передається транспортною організацією чи третьою особою. У зв’язку з цим, у структурі даного обов’язку автор виділяє такі його  підвиди: а) обов’язок прийняти товар і забезпечити усі можливі заходи для його цілісності; б) провести огляд майна для перевірки його асортименту, кількості та якості.

Як і будь-яка інша особа, що діє за дорученням другої сторони, комісіонер повинен повідомляти про проведені дії та понесені витрати, звідси випливають  інформаційні обов’язки комісіонера. До них можна віднести: а) обов’язок повідомляти    про  хід  виконання  доручення,  укладені  правочини;   б) обов’язок надати комітентові звіт. Крім того, у разі виникнення необхідності комісіонер повинен забезпечити захист як матеріальних, так і процесуальних прав комітента.

В роботі докладно досліджено обов’язки комітента, основним з яких вважається обов’язок  сплатити комісійну плату. Враховуючи особливості правового регулювання договору комісії та практику його застосування, визначаються способи формування комісійної плати, серед яких автор виділяє такі, що встановлюються: а) за згодою сторін; б) ставками, що визначені  нормативно-правовими актами; в) на розсуд суду; г) відповідно до торгових звичаїв. Виходячи із сучасного розуміння сутності та значення договору комісії, дисертант висвітлює питання про комісійну плату, основними формами якої вважає: а) процентну (розмір плати встановлюється у виді певного відсотка від суми правочину); б) ступінчату (полягає у визначенні твердого відсотку, котрий отримує комісіонер, плюс додаткові відсотки від різниці між встановленою комітентом та фактичною ціною, за якою укладається правочин); в) таку, що визначається  твердою сумою грошей.

Крім виплати комісійної плати, комітент зобов’язаний відшкодувати витрати комісіонера, проте лише ті, які відповідають його розпорядженню та були необхідними для належного виконання даного ним доручення. При дотриманні цих умов комісіонер набуває права на відшкодування витрат. Аналізуючи обов’язки комітента, автор, виділяє ще декілька таких, що випливають із самої сутності договору комісії. Враховуючи те, що комісіонер діє в інтересах комітента, останній, на думку дисертанта, повинен не лише прийняти виконання за договором комісії, але й забезпечити комісіонера усім необхідним для виконання договору з третьою особою. Як відомо, комітент не може відмовитись від прийняття доручення, якщо комісіонер приймає різницю на свій рахунок. Аналізуючи дане положення, автор відзначає, що в деяких випадках економічний інтерес комітента не зосереджений на ціні товару, тому прийняття комісіонером різниці на свій рахунок не завжди слід вважати ознакою належного виконання  доручення. Отже, якщо комітент доведе вину комісіонера у недбайливому виконанні його доручення, то йому слід надати право відмовитися від прийняття виконання доручення та право на відшкодування збитків.

У підрозділі 2.3. “Особливі права комісіонера та комітента” розглядаються основні проблеми, що виникають при застосуванні окремих прав учасників договору комісії. Зокрема, аналізується право комісіонера на укладення договору субкомісії, що отримало законодавчу регламентацію в новому ЦКУ. Відмічаючи позитивний характер даного нововведення, автор вказує на недоліки в його правовому регулюванні, до яких він відносить деяку його нормативну невизначеність. Так, потребує уточнення п.2 ст. 1015 ЦКУ, зі змісту якого незрозуміло, в яких випадах комісіонеру надається право на укладення договору субкомісії без згоди комітента, оскільки вказівка законодавця “... у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси комітента” не дає чіткого уявлення про це. Автор зауважує, що залишилося поза увагою розробників нового Цивільного кодексу України й питання про право субкомісіонера укладати аналогічні договори субкомісії з третіми особами, принаймні Цивільний кодекс ніяк не обмежує кількість субкомісіонерів у договорі комісії. Отже, виходячи із загальних засад цивільного права, сторони мають право урегулювати це питання на власний розсуд. У цілому ж побудову норми про використання договору субкомісії (за згодою комітента), на думку дисертанта, слід визнати оптимальною, оскільки вона у більшості враховує інтереси обох сторін.

Окремо розглядаються в дисертації теоретичні аспекти права комісіонера на притримання. На підставі аналізу сформульованих у науці положень щодо цього питання, автор дійшов висновку, що у праві притримання, яке в змозі  застосувати комісіонер, можна виділити: право притримання речей та право притримання грошей. Певні труднощі викликає з’ясування юридичної сутності права притримання; ключовою при вирішенні цього питання є проблема предмета притримання. Якщо доручення комітента полягає у купівлі товару, то предметом притримання буде річ (товар); якщо ж здійснюється продаж, то предметом притримання виступатимуть гроші. Враховуючи цей факт, автор пропонує розрізняти комісію-купівлю та комісію-продаж. Тоді, у першому випадку мова йтиме про право притримання, а в другому – про право комісіонера на відрахування грошових коштів, яке реалізується шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, строк яких настав.

Не менш актуальною є проблема переміщення права власності між комітентом, комісіонером і третьою особою. На думку автора дисертації, при переході права власності між комітентом, комісіонером та третьою особою відбувається акт відчуження речі: при комісії-продажі комісіонер своїми діями припиняє право власності комітента шляхом передачі речі третій особі, у якої виникає право власності. Аналогічно при комісії-купівлі третя особа після передачі речі комісіонеру втрачає на неї право власності, яке оминаючи комісіонера переходить до комітента. Отже, при переході права власності від комітента до третьої особи, комісіонер, внаслідок свого особливого правового статусу фактично виконує роль прихованого посередника, бо з економічних причин він не може стати власником речі.

Підрозділ 2.4. “Припинення договору комісії” присвячено дослідженню проблем припинення договору комісії, розуміння яких необхідно для правильної оцінки самої юридичної природи комісійних правовідносин. Аналіз підстав припинення та його правових наслідків для сторін договору комісії проводиться відповідно до загальних підстав припинення договору, поряд з якими розглядається як особлива підстава – відмова від договору комісії. Зазначається, що право комітента на відмову від договору комісії має неконтрольований та необмежений характер, з чим автор цілком погоджується, оскільки головним у комісійному зобов’язанні є економічний інтерес комітента. Водночас, таке положення потребує додаткових заходів для забезпечення інтересів комісіонера. У зв’язку з цим, автор пропонує п.4 ст. 1025 Цивільного кодексу України викласти у такій редакції: “У разі відмови комітента від договору комісії комісіонер зберігає право на відшкодування витрат, а якщо подібна відмова сталася вже після укладення комісіонером правочинів з третіми особами, то комісіонер також має право на отримання комісійної плати.” На думку автора, на відміну від діючої редакції, наведене формулювання статті дозволить вирішити питання про відшкодування комісіонерові суми втраченої вигоди, котра фактично прирівнюється до суми неотриманої комісійної плати, на яку він може розраховувати після укладення правочинів з третіми особами.

Право комісіонера на відмову від виконання договору комісії, з точки зору автора, суворо обмежується. Так, п.1 ст. 1026 цивільного кодексу України  встановлює, що комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором, повідомивши про це комітента не пізніше, аніж за 30 днів. Автор не є прибічником такої суворої регламентації права комісіонера на відмову від договору комісії і вважає, що вказана норма повинна мати диспозитивний характер.

Договір комісії припиняється також у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи – комісіонера. Аналогічні правові наслідки настають у випадку визнання комісіонера недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім. Водночас законодавець залишає поза увагою питання про правові наслідки смерті комітента. На погляд автора, така позиція не є достатньо обґрунтованою, оскільки не враховує специфіку комісійних відносин, адже смерть комісіонера та комітента спричиняє різні правові наслідки. Тому дисертант вважає  доцільним доповнити главу 69 ЦКУ статтею такого змісту: “ У разі смерті комітента, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім, а також у разі припинення юридичної особи – комітента, комісіонер зобов’язаний протягом  одного місяця продовжувати виконання даного йому доручення, якщо від правонаступників комітента не надійдуть інші вказівки. Автор пропонує також розширити перелік підстав припинення договору комісії, включивши до нього банкрутство комісіонера.

Розділ 3 “ Агентський договір в праві іноземних країн” складається з п’яти підрозділів, що присвячені аналізу основних правових джерел зарубіжних країн та виявленню особливостей правового регулювання агентського договору у країнах англосаксонської та континентальної системи права. В даному розділі дисертант докладно досліджує агентський договір у праві Англії та США. Такий вибір пояснюється тим, що принципи правового регулювання агентського договору, що вироблені практикою та доктриною цих держав, в цілому сприйняті низкою інших країн загального права. Особлива увага відведена вивченню норм про агентський договір у праві Російської Федерації; відзначається, що договори доручення, комісії та агентський договір врегульовані у російському законодавстві як  самостійні цивільно-правові договори. У цьому розділі дисертації проведено порівняльно-правовий аналіз норм агентського договору в різних країнах континентальної та англо-американської правової сім’ї, визначено основні риси та відмінності  цього договору в певних цивільно-правових системах,  аргументовано висновки щодо можливості  запозичення позитивного досвіду цих країн для розвитку вітчизняного законодавства та юридичної практики.

У підрозділі 3.1. “Визначення поняття та змісту агентського договору” з’ясовується правова природа агентського договору. Дослідивши іноземне законодавство та судову практику Англії та США щодо агентського договору, автор дійшов висновку, що під ним розуміють цивільно-правовий договір, за яким одна сторона (агент) зобов’язана за винагороду здійснити за дорученням іншої сторони (принципала) юридичні та інші дії від свого імені, але за рахунок принципала або від імені і за рахунок принципала. Розкриваючи зміст агентського договору, дисертант наводить докладну характеристику його основних елементів та відзначає, що правовідносини агента з принципалом за правом Англії та США можуть виникати не лише на підставі письмової чи усної угоди, а й згідно такої поведінки принципала, котра дає підстави припускати наявність агентських відносин. У праві Франції, навпаки, будь-який агентський договір має  укладатися у письмовій формі. Право Російської Федерації не містить спеціальних вказівок щодо форми агентського договору, однак практика свідчить, що здійснення агентом юридичних дій повинно оформлюватися дорученням чи письмовим договором, де вказуються повноваження агента.

У підрозділі 3.2. “Права та обов’язки сторін за агентським договором” розглядається правове положення кожної із сторін цього договору, в результаті чого дисертант здійснює класифікацію обов’язків агента, серед яких виділяє такі:

1. Інформаційні обов’язки:

[1]      утримуватися від розголошення конфіденційних відомостей і не використовувати проти інтересів принципала інформацію та матеріали, одержані у процесі виконання доручення;

[2]     повідомляти принципалу про усі істотні факти, пов'язані з виконанням доручення;

[3]     надати принципалу звіт про хід та результати виконання доручення.

2. Обов'язки добропорядного партнера:

-          передати усі прибутки від правочинів, що він уклав за дорученням принципала, якщо інше не встановлено агентським договором;

-          дотримуватись усіх вказівок принципала;

-          утримувати майно принципала окремо від особистого майна та майна третіх осіб;

-          діяти в інтересах принципала та на умовах найбільш вигідних для нього;

-          виконати доручення принципала особисто.

3. Обмежувальні обов’язки:

-          утримуватися від створення ситуацій, за яких його обов'язки вступають у суперечність з його інтересами;

-          діяти виключно в інтересах одного принципала;

-          діючи від імені принципала, не купляти для нього майно у самого себе і не придбавати у нього майно для себе;

-          утримуватися від укладення однорідних за предметом агентських договорів з іншими принципалами на обумовленій території (поширено у Російській Федерації).

Автор аналізує також обов’язки принципала. Незважаючи на особливості правової регламентації агентського договору в тій чи іншій країні (так у праві Англії за відсутності прямо виявленої або припущенної вказівки принципала про виплату винагороди агент не має права на її отримання; у праві ж США будь-який агентський договір припускає винагороду агента, якщо його послуги не носять незначний характер; у праві Російської Федерації агентський договір є абсолютно оплатним правочином) автор виділяє обов’язки принципала, головними з яких є виплата винагороди агенту та відшкодування витрат, які він поніс в процесі виконання доручення

У підрозділі 3.3. “Відповідальність сторін в агентському договорі” розглядаються питання відповідальності агента та принципала в праві зарубіжних країн. Актуальною є, зокрема, проблема визначення суб’єкта відповідальності, яка розглядається через призму правового положення агента. Якщо агент укладає правочин від власного імені, то саме він буде відповідальним за цим правочином; коли ж останній укладається від імені принципала, то відповідальність за ним покладається на принципала. Однак, якщо договір укладається від імені професійного агента, то він не несе особистої відповідальності за цим договором, оскільки професійність агента безумовно свідчить про дії в інтересах іншої особи.

Особливий інтерес викликає дослідження правового становища третьої особи,  з якою агент укладає правочини в інтересах принципала, оскільки право Англії та США допускає можливість пред’явлення позову від третьої особи до принципала та навпаки. Так, якщо агент діяв від власного імені, а третій особі вже після укладення цієї угоди став відомий факт агентських відносин, то вона на власний розсуд може пред’явити позов про виконання договору як до агента, так і до принципала. Ясна річ, що це право розповсюджується доти, доки зобов’язання перед третьою особою не виконано.

У цій частині роботи досліджуються також юридичні наслідки перевищення агентом наданих йому повноважень. Так, право Англії та США у разі перевищення агентом повноважень встановлює його особисту відповідальність, що є цілком закономірним, у зв’язку з тим, що принципал взагалі не визнає такого  правочину. Якщо ж агент перевищує межі прямого, але діє в рамках припущеного повноваження, то принципал може схвалити такі дії агента й стати відповідальним за даним договором.

Вирішення питання про суб’єкта відповідальності в ситуаціях, коли агент виступає від імені неіснуючого чи не недієздатного принципала не викликає ускладнень, бо агент, як єдина сторона за договором, відповідає за усіма позовами третіх осіб. Якщо ж агент діяв від імені обмежено дієздатного принципала, то він нестиме відповідальність лише у випадку, якщо свідомо ввів в оману третіх осіб  стосовно обсягу дієздатності принципала. Однак, якщо ім’я та особистість принципала були розкриті, то агент не може бути визнаний винним за те, що третя особа не знала про факт обмеження дієздатності принципала.

Підрозділ 3.4. “Види агентів” присвячено дослідженню особливостей правового регулювання деяких категорій агентів, серед яких автор виділяє таких:

Агент з виключними правами – агент, який користується виключним правом на продаж товарів принципала на обумовленій території. Сутність цього права полягає в тому, що за договорами укладеними принципалом на визначеній території (на яку розповсюджується виключне повноваження) агент отримує певну винагороду. Такому агенту виплачується винагорода за продаж товарів на обумовленій території, незалежно від того, його зусиллями чи зусиллями інших осіб він здійснений.

Аукціоніст – агент з продажу майна з аукціону. Аукціоніст володіє правом застави на продану річ до моменту доки не буде виплачена сума, обумовлена в договорі, а також правом пред’явлення позову від свого імені, якщо такий платіж не надійде.

Агент-делькредере – агент, який за додаткову винагороду гарантує принципалу надходження купівельної ціни, тобто він зобов’язується відшкодувати принципалу збитки, якщо третя особа не виконає взятих на себе зобов’язань. Але агент-делькредере звільняється від відповідальності, якщо третя особа відмовляється здійснити платіж на підставі того, що сам принципал не виконує належним чином своїх обов’язків.

Агент з продажу нерухомості – агент, головна задача якого полягає у пошуку покупців для нерухомості принципала, а його найхарактернішою рисою є те, що він не має права укладати договори купівлі-продажу. Отже, агент з продажу нерухомості більшою мірою, ніж інші категорії агентів, виступає тільки в якості простого посередника, а його функції обмежуються вивченням попиту і пропозицій на ринку нерухомості та пошуку можливих покупців для власності принципала.

Брокер – агент, який проводить переговори між сторонами з метою укладення між ними договору. До його обов’язків входить зближення контрагентів, проведення переговорів та підготовка відповідних документів.

Фактор – агент, якому передаються товари для продажу. Головною ознакою даного агента є те, що він стає володарем товарів принципала, внаслідок чого усі його дії пов’язані з розпорядженням майном принципала визнаються дійсними, навіть, якщо у нього не було прямо виявленого повноваження на це.

У підрозділі 3.5. “Припинення агентських відносин” поряд із загальними підставами припинення агентського договору, розглядаються особливості його припинення у праві Англії, США та Російської Федерації. Так, за правом США агентські відносини припиняються за бажанням однієї з сторін чи за спільною згодою, а також у випадках: досягнення мети договору, закінчення терміну його дії, смерті однієї із сторін, душевного захворювання або неспроможності принципала, знищення предмета договору, зміни права, що робить досягнення мети договору протиправним, відсутність у агента можливості продовжувати виконання своїх обов’язків згідно умов договору. В праві Англії агентські відносини припиняються в односторонньому порядку, за згодою сторін чи внаслідок приписів права (зокрема це стосується випадків божевілля, неспроможності, чи смерті однієї з сторін агентського договору). В праві Російської Федерації, поряд із загальними підставами припинення зобов’язання, передбачена можливість односторонньої мотивованої відмови від виконання агентського договору. Такий договір припиняється також внаслідок смерті агента, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім, визнання індивідуального підприємця, котрий є агентом неплатоспроможним (банкрутом).

Розділ 4. “Агентський договір: сучасність та перспективи” містить лише один підрозділ “Агентський договір у праві України,” який присвячений глибокому науковому аналізу агентського договору у законодавстві України. Досліджуючи норми про агентський договір в Господарському кодексі України, дисертант виділяє ряд теоретичних та практичних проблем, пов’язаних з його правовою регламентацією. Відзначається, що їх вирішення повинно відбуватися в рамках єдиного наукового підходу з обов’язковим урахуванням досвіду зарубіжних країн у цій галузі та вітчизняної правозастосовчої практики.

У висновках наводяться найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження, формулюються положення науково–теоретичного та практичного характеру. Одержані результати дозволили отримати й обґрунтувати нові наукові положення щодо з’ясування правової природи договору комісії й агентського договору, надати їх юридичну характеристику та визначити місце в системі цивільно–правових договорів. Практичні результати дисертаційного дослідження полягають у формулюванні рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює порядок укладення та виконання договору комісії й агентського договору у праві України.