Комунікативні засоби вираження соціального статусу особи в художній прозі Івана Франка

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, окреслено його зв’язок із науковими програмами і планами кафедри, визначено об’єкт і предмет, сформульовано мету й завдання роботи, розкрито її методологічну основу, методи дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, а також подано відомості про їхню апробацію в доповідях на наукових форумах, конференціях і семінарах та в публікаціях у фахових виданнях.

Перший розділ дисертації „Аспекти вивчення соціального статусу особи у творах Івана Франка” складається із трьох підрозділів. У підрозділі „Соціальна комунікація в Галичині ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. як контекст для художніх і лінгвістичних узагальнень” з’ясовано, що її учасниками були три великі етнічні групи: українці, поляки та євреї. Описано стратифікацію українського, польського та єврейського етносу у зв’язку з особливостями мовної ситуації. Показано, чому на основі характеристики мови персонажів художніх творів І. Франка можна зробити висновок про засоби вираження статусу мовців в асиметричних ситуаціях спілкування.

У підрозділі „Соціальний статус особи як соціолінгвістична категорія” систематизовано різні плани розгляду категорії в науці, серед яких для соціолінгвістики важливими є рольовий (як взаємодія особистості із середовищем, коли соціальний статус функціонально визначений як соціальна роль), дистанційний (фіксує горизонтальний та вертикальний виміри соціальної дистанції між комунікантами), нормативний (оцінка статусу, з урахуванням поваги, привілеїв, престижу) та етнокультурний (культурна специфіка функціонування етикету тощо) підходи. Категорія соціального статусу особи міститься в центрі понятійної сітки, яку утворюють пов’язані з цією категорією поняття, зокрема „соціальна ситуація”, „соціальна позиція”, „соціальні стосунки” та „соціальна дистанція”.

Доповнивши трактування соціального статусу особи в мовознавчих працях, пропонуємо таке визначення терміна: соціальний статус особи – категорія соціолінгвістики, зміст якої формують ознаки, пов’язані із позицією особи в соціальній ієрархії з огляду на виконувані нею обов’язки, на її права та спосіб поведінки, а форму становлять вербальні (мовленнєві та мовні) і невербальні засоби.

Третій підрозділ „Теоретична модель опису категорії”. В основі цієї моделі формула соціального статусу, яку ми запозичили з праць В. Карасика і яка передбачає аналіз зовнішніх та внутрішніх аспектів соціального статусу особи. Внутрішню формулу категорії визначають стосунки рівності / нерівності між учасниками спілкування, а зовнішню – система комунікативних засобів (мовленнєві, мовні та невербальні). Мовленнєві засоби вираження соціального статусу особи розкриваємо з огляду на теорію мовленнєвих актів: описуємо такі критерії, як комунікативна мета, соціальні позиції адресанта та адресата, ядро і периферія значень певного типу мовленнєвих актів, їхнє мовне втілення, зокрема лексико-семантичні і граматичні ознаки, можливі реакції та комунікативні девіації.

Щоб з’ясувати набір мовних засобів вираження соціального статусу на рівні найменування адресата мовлення, беремо до уваги граматичні та лексичні маркери адресата з вищим чи нижчим соціальним статусом.

Невербальні маркери статусу виокремлюємо за допомогою соціально релевантних ознак невербальної поведінки учасників комунікативного акту в межах просодики, кінесики, такесики та проксеміки.

Окреслена модель опису соціального статусу дає цілісне уявлення про набір соціальних маркерів у площинах вербальної та невербальної комунікації.

Другий розділ „Мовленнєві засоби вираження соціального статусу в асиметричних ситуаціях спілкування”. У першому підрозділі „Директивні мовленнєві акти” встановлено особливості функціонування таких категорич­них спонукальних актів в асиметричній ситуації, як наказ, вимога, вказівка, серед некатегоричних – порада, застереження, а в складі пом’якше-
них – прохання, благання, моління.

Наказ виражає категоричну вимогу щодо вчинення / невчинення реальної чи потенційної дії і передбачає чітку субординацію комунікантів. У художніх творах І. Франка наказ найчастіше оформлено за допомогою: 1) дієслова у формі наказового способу 2-ї особи однини та множини; 2) інфінітивного речення;
3) форми майбутнього часу дійсного способу дієслова із заперечною часткою не;
4) вигукових імперативних речень. Посилюють категоричність, окрім зазначених вище граматичних форм, згрубіла лексика, вульгаризми, лайливі слова; вживання у структурі наказового способу займенникового іменника ти. Як бачимо, директивні акти наказу позбавлені виразів ввічливості, у них відсутня мотивація і немає додаткових висловлювань. Вимога та вказівка мають подібне мовне оформлення, але містять мотивацію, роз’яснення того, як діяти. Директивні акти вимоги, що мають місце в мовленні соціально нижчого комуніканта, пом’якшуються формулами ввічливості.

Пораду передають форми наказового способу дієслова, перформативні формули, на зразок я раджу, конструкції з дієсловом порадитися, іменний перформатив рада. Адресанти уникають прямої, наполегливої поради і віддають перевагу формам умовного способу (я радив би). Таке вживання практикують тоді, коли потрібно чемно, ненав’язливо порадити: „… я б радив тобі від щирого серця, любчику, закинь цілу нинішню пригоду в криницю забуття” (Острий-преострий староста). Пораді в ситуації „нижчий→вищий” передує запит дозволу давати поради чи завчасне вибачення за пораду, як-от: „– Да­руйте, що смію дати вам одну раду. А властиво се би була рада для селян із того села” (Перехресні стежки). Соціально нижчі комуніканти часто використовують вставні одиниці авторизованого типу на мою думку, я думаю, я гадаю, по-моєму та інші для вираження суб’єктивного ставлення до по­відомлюваного.

Застереження – некатегоричний директивний акт, який полягає у вказівці адресанта на небажані, некорисні для адресата дії і здійснюється в інтересах останнього. До експліцитних засобів вираження застереження належать: перформатив остерігаю з наказовою формою дієслова; дієслова застерігати (остерігати) у наказовій формі 2-ї особи множини; іменні перформативи осторога, пересторога, остереження тощо. Для висловлення застереження найбільш частотними є імпліцитні засоби: дієслово синтетичних форм імператива (2-га особа однини та множини); форма умовного способу дієслова просити + заперечення; допоміжні імперативні слова „гляди”, „вважай” тощо.

Адресат у ситуації прохання сприймається як особа, яка хоч і не зобов’язана, але може задовольнити бажання мовця. Прямим засобом вираження прохання є перформатив прошу. Подібні форми можуть мати показники ввічливості: частки будь, нехай, сполуки коли ласка Ваша, будь ласкав, коби ви були такі добрі, гоноративні звертання. Дієслова у формі наказового способу 2-ї особи однини чи множини вживаються вкрай рідко, оскільки перевага віддається звертанню через третю особу. Частотними є дієслова у формі умовного способу, які через внесення відтінку бажаності посилюють чемність прохання, як-от: „– І для того я хотів просити – тілько най єгомость не гніваються за мою смілість! – чи не схотіли би єгомость самі з нею переговорити?” (Основи суспільності).

Характерними для вираження прохання у творах І. Франка є я-орієнтовані
(у 1-й особі) форми з дієсловом осмілюватися, що передбачає нагадування про можливості і права мовця: „– Я дуже добре знаю, clarissime, що рапорт ваше діло, і, власне, для того осмілююсь трудити вас своєю просьбою…” (Чума) та ти-орієнтовані (у 2-й чи 3-й особі) форми з дієсловами могти, що акцентують увагу на можливості / неможливості реалізувати адресатом бажане й тим самим підкреслюють ненав’язливість прохання. При цьому адресант реалізує прохання з випередженням. Поліційний ревізор до капітана: „– А не міг би мені пан капітан сказати, чи не живе тут яка пані капітанова?” (Для домашнього огнища). Варіантами наполегливого прохання є благання і моління, які характерні для мовлення соціально нижчих комунікантів. Їм не властиве мовне вираження за допомогою перформативів, тому для визначення смислу даних висловлень беремо до уваги контекст та авторські ремарки.

У дисертації виявлено прагматичні характеристики категоричних, некатегоричних та пом’якшених директив, які, своєю чергою, зумовлюють відповідний вибір та поєднання певних мовних одиниць для їх реалізації.

Другий підрозділ „Оцінні мовленнєві акти: похвала, комплімент”. У міжособистісних стосунках похвала постає як висловлення позитивного ставлення до іншої людини, оцінки її особистості, рис, вчинків і думок, кінцевою метою яких є позитивний психологічний стан адресата. Похвала має свої соціальні обмеження: хвалить мовець із вищим соціальним статусом чи роллю. Основним засобом вираження похвали виступають загальнооцінні (добре, гарно, прекрасно) та частковооцінні (розумний, розумно, відважний, порядний, чесний тощо) слова, як правило, у функції предикатів. В асиметричних ситуаціях, за умови нижчого статусу адресата, переважає розмовна лексика, зрідка вживаються найменування співрозмовника, спрощена структура речень. Відповідними реакціями на похвалу можуть бути вдячність, підтвердження, приємне здивування, хвастощі, похвала чи заперечення. Діалоги з художніх творів І. Франка показують, що реакції на похвалу найчастіше представлені репліками, що спростовують або заперечують її, як-от: „– Відки ж ви набралися такого розуму? – спитав Леон. – Та що, прошу пана, – сказав Бенедьо, – у нас, у місті, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мій розум, куди мені!” (Борислав сміється).