Копотун І.М. Громадський порядок як об\'єкт кримінально-правової охорони

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, основні завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 “Громадський порядок як історично обумовлена соціальна цінність” складається із двох підрозділів і присвячений аналізу розвитку законо­давства про кримінальну відповідальність за порушення громадського порядку, розкриттю соціальної природи громадського порядку як об’єкта кримінально-правової охорони, дослідженню впливу різних соціальних чинників на становлення вітчизняного законодавства.

У підрозділі 1.1. “Поняття та сутність громадського порядку як об’єкта кримінально-правової охорони” на основі комплексного опрацювання наукової літератури, стану законодавства та результатів вивчення правозастосовної практики оцінено підходи до розуміння поняття та сутності громадського порядку.

На підставі порівняльного аналізу позицій низки вчених (Я.М. Брайнін, С.Б. Гавриш, М.Й. Коржанський, Н.Ф. Кузнецова, П.С. Матишевський, В.І. Осадчий, В.Я. Тацій та ін.) автор підкреслює, що в теорії кримінального права не склалося єдиної позиції стосовно визначення поняття “громадський порядок”, яке мало б важливе значення для розуміння пріоритетів в охороні цієї сфери суспільних відносин. Одні автори ототожнюють його з поняттям правопорядку чи порядком суспільних відносин, інші розуміють під громадським порядком певну поведінку людей у громадських місцях, треті пов’язують його з громадськими відносинами, які забезпечують створення нормальних умов для діяльності громадян, підприємств, установ та організацій.

В умовах законодавчої невизначеності та протиставлення різних наукових концепцій дедалі поглиблюється плутанина щодо розуміння змісту цієї категорії на практиці, що, зокрема, підтверджується даними опитувань.

У дисертації доведено, що поняття громадського порядку як об’єкта кримінально-правової охорони слід розглядати щонайменше у трьох аспектах: по-перше, у широкому розумінні; по-друге, у політико-правовому розумінні і, по-третє, у вузькому (поліцейському) розумінні.

У вузькому розумінні поняття “громадський порядок” тісно пов’язаний з категорією “правопорядок”. Правопорядок можна визначити як особливий стан суспільних відносин, упорядкованих за допомогою закону. Суспільні відносини, що становлять громадський порядок, регулюються нормами права, правилами громадського співжиття, нормами моралі, релігійними нормами та звичаями. А суспільні відносини, що становлять правопорядок, регулюються лише нормами права і є, по суті, правовими відносинами.

Зміст кримінально-правової охорони громадського порядку полягає у захисті врегульованої правовими та іншими соціальними нормами певної частини суспільних відносин, які забезпечують недоторканність життя, здоров’я, честі та гідності людей, відносин власності та нормальних умов функціонування підприємств, установ, організацій, службових осіб і громадян.

Законодавче визначення поняття “громадське місце” дозволяє чітко розкрити безпосередній об’єкт кримінально-правової охорони громадського порядку. Автором запропоновано власне визначення громадських місць постійного (площі, вулиці, двори, під’їзди), періодичного (магазини, кафе, бари, музеї) та разового (будівлі для зібрання, для відпочинку) користування.

У підрозділі 1.2. “Історична та соціальна обумовленість кримінально-правової охорони громадського порядку” дисертант дійшов висновку, що еволюція законодавства про кримінальну відповідальність за посягання на відносини у сфері охорони громадського порядку тісно пов’язана із загаль­ними тенденціями становлення інститутів держави та права континентальної Європи, а також особливостями формування вітчизняної правової системи.

Відокремлено та проаналізовано вісім основних етапів розвитку законодавства: період до заснування Київської держави; період Київської держави; період литовсько-польського панування; козацький період; період Російської імперії; радянський період; період становлення української держави; сучасний період.

Серед правових документів перших трьох етапів заслуговує особливої уваги Литовський статут, у якому з’являються перші правові норми, що передбачають відповідальність за посягання на громадський порядок. В “Уложенні про покарання кримінальні й виправні” 1845 р. формується певна система кримінально-правової охорони громадського порядку.

За радянських часів, як встановив дисертант, було фактично нівельовано значення захисту основних прав і свобод людини у сфері охорони громадського порядку. Цей період умовно поділяється на чотири хронологічні відрізки: перший – 1917–1921 рр.; другий – 1922–1925 рр. (у 1922 р. прийнято КК УРСР); третій – 1925–1960 рр. (у 1927 р. прийнято новий КК УРСР),  четвертий – 1960–1991 рр. (у 1960 р. прийнято останній КК УРСР). Водночас радянський період відіграв певну прогресивну роль у становленні інституту кримінально-правової охорони громадського порядку, що прослідковується у положеннях відповідних статей кодексів 1922, 1927 і 1960 рр.

Соціальна обумовленість криміналізації діянь, що посягають на громадський порядок, визначається низкою обставин: по-перше, наявністю історичної спадщини – історичними чинниками; по-друге, потребою врегулювання громадського порядку за допомогою правових норм, закріплених у нормативно-правових актах – нормативно-правовими чинниками; по-третє, зобов’язаннями країни щодо імплементації міжнародних норм і стандартів у національ­не законодавство – міжнародно-правовими чинниками; по-четверте, ступенем поширення в суспільстві суспільно небезпечних явищ у сфері охорони громадського порядку – кримінологічними чинниками.

Розділ 2 “Охорона громадського порядку у кримінальному праві України” складається з чотирьох підрозділів, у яких проводиться комплексний аналіз кримінально-правової охорони громадського порядку як безпосереднього об’єкта посягання. Поряд з цим обґрунтовано низку пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства.

У підрозділі 2.1. “Загальна характеристика охорони громадського порядку у кримінальному праві України” автор на підставі аналізу наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених зробив спробу систематизувати статті чинного КК України, що безпосередньо спрямовані на кримінально-правову охорону громадського порядку.

В аспекті цього дослідження та враховуючи особливості конструкцій кримінально-правових норм, вважається доцільним поділити відповідні злочини за трьома групами з урахуванням безпосереднього об’єкта, характеру та спрямування дій злочинців:

1) злочини, пов’язані із груповими посяганнями на громадський порядок (ст. 293 КК “Групове порушення громадського порядку”, ст. 294 КК “Масові завору­шення”, ч. 2–4 ст. 296 КК “Хуліганство”);

2) злочини, пов’язані зі спеціальним видом підбурювання (ст. 295 КК “Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку”);

3) злочини, пов’язані з хуліганськими діями (ст. 296 КК “Хуліганство”).

Критеріями визначення ступеня суспільної небезпеки злочинів обрано об’єкт й об’єктивні ознаки посягань, характер і розміри злочинних наслідків, спосіб та обстановку вчинення злочину, а  також ознаки суб’єк­тив­ної сторони.

У підрозділі 2.2. “Кримінально-правова охорона громадського порядку від групових посягань” дисертант здійснив комплексний юридичний аналіз складів злочинів, передбачених ст. 293–296 КК. Виявлено їх об’єктивні та суб’єктивні ознаки, розглянуто питання конкуренції норм.

Вивчення й узагальнення судової практики дає підстави стверджувати, що ознаки злочину, передбаченого ст. 293 КК (“Групове порушення громадського порядку”), охоплюються кваліфікованими складами хуліганства, вчиненого групою осіб. Кримінальна відповідальність за ст. 293 КК призводить до зайвого перевантаження правозастосовної діяльності, про що свідчать матеріали кримінальних справ і дані опитувань (78,0 % опитаних нами слідчих не вбачають відмінності між злочинами, передбаченими ст. 293 і ч. 2 ст. 296 КК, кваліфікуючи всі ці дії як групове хуліганство).

Масові заворушення розглядаються автором як групові суспільно небезпечні дії, вчинені з різних мотивів (хуліганство, помста та ін.) особами у складі натовпу, які спрямовані на повне або тимчасове припинення діяльності органів держави, громадських організацій, службових осіб або громадян, що супроводжуються погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням людей, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів.

Основними виявами групових порушень громадського порядку, з огляду на результати вивчення кримінальних справ, є такі: знищення чи пошкодження майна (63,0 % справ), насильство щодо особи (50,0 %), опір представникам влади, у тому числі з використанням зброї (21,0 %), блокування роботи підприємства чи організації (14,0 %), підпали (8,0 %), вандалізм щодо пам’ятників та ритуальних місць (7,0 %), застосування вибухових пристроїв (4,0 %) та ін. Найчастіше засобами вчинення злочинів є: вогнепальна зброя (32,0 %), холодна зброя (29,0 %), підручні засоби (15,0 %), вибухові пристрої (5,0 %).

Як свідчить аналіз кримінальних справ, організація масових заворушень починається на етапі підготовки до злочину. Дії організаторів зазвичай спрямовані на: загальну підготовку акції (65,0 % справ); формування натовпу (47,0 %); підбурювання інших осіб і розподіл між ними ролей (50,0 %); матеріально-технічне забезпечення (36,0 %) тощо.

Зазвичай виконавцями злочинів є чоловіки (80,0 %). Найбільша кримінальна активність характерна для вікової групи до 29 років (72,0 %). Серед злочинців досить високий рівень безробітних (62,0 %), раніше засуджених або притягнутих до адміністративної відповідальності (48,0 %), осіб, які зловживають алкоголем або наркотичними засобами (31,0 %), членів організованих злочинних угруповань (12,0 %). Основними способами втягування виконавців є погрози або психічний примус (30,0 %), підкуп (24,0 %), використання службової або матеріальної залежності (12,0 %).

Питання кримінально-правової характеристики та кваліфікації масових заворушень у місцях позбавлення волі є окремою науковою проблемою, що потребує проведення цільових досліджень.

У підрозділі 2.3. “Кримінально-правова охорона громадського порядку від злочинів, пов’язаних зі спеціальним видом підбурювання” розглядаються проблеми юридичної оцінки підбурювання як форми співучасті у вчиненні злочинів, що посягають на громадський порядок.

Підбурювання в аспекті цього дослідження визнається одним із найнебезпечніших видів співучасті, насамперед тому, що підбурювач є генератором ідеї злочину. Він сам здебільшого залишається у “тіні”, перекладаючи безпосереднє вчинення злочину на виконавців, використовуючи при цьому свій вплив, гроші, авторитет для схилення інших осіб до вчинення злочину.

Розглядаючи переконання та примус як родові об’єктивні ознаки підбурювання, автор визначив та проаналізував основні його різновиди: примушування (погроза, фізичний та психічний примус, вимога у формі наказу чи доручення) та переконання (умовляння, прохання, підкуп, обіцянка вигоди).

Ураховуючи підвищений ступінь суспільної небезпеки примушування до вчинення посягань на громадський порядок, автором детально проаналізовано найбільш розповсюджені його способи.

Погроза (32,0 % випадків підбурювання за вивченими справами) – висловлений намір застосувати фізичне насильство, завдати майнової шкоди, розголосити певні відомості про особу чи її близьких, що усвідомлюються як реальні. Саме реальність погроз є підставою розмежування ознак підбурювання й організації злочину.

Фізичний примус (29,0 %) слід розглядати як спосіб підбурювання у разі, якщо немає умов крайньої необхідності. Засобами такого насильства можуть бути побої, спричинення легких тілесних ушкоджень тощо, тобто застосування сили до інших осіб. Фізичним насильством слід визнавати й діяння щодо знищення та пошкодження майна підбурюваного або його близьких.

Психічний примус (24,0 %) – це погроза насильством, що може застосовуватись до підбурюваного у разі відмови вчинити злочин. Погроза може виражатись усно, письмово, жестами і, навіть, через застосування морального насильства до сторонньої людини з метою викликати побоювання у підбурюваного можливостей застосування такого ж впливу і стосовно нього особисто.

Вимога (12,0 %) як спосіб підбурювання полягає у різному за ступенем вольовому впливі на осіб, які передбачаються у будь-якій залежності (службовій, сімейній, матеріальній, статевій та ін.) від підбурювача. Основними засобами висловлення вимоги є наказ, розпорядження і доручення.

У роботі також проаналізовано склад злочину, передбачений ст. 295 КК, запропоновано законодавчі шляхи вдосконалення цієї норми.

У підрозділі 2.4. “Кримінально-правова охорона громадського порядку від хуліганських дій” проведена комплексна кримінально-правова характеристика хуліганства як злочину, що посягає на громадський порядок.

Кримінально-карані вияви хуліганства протягом десятиріч привертають увагу як науковців, так і практиків, оскільки вони є одними з найскладніших з точки зору теоретичного осмислення та кваліфікації.

Родовим й головним безпосереднім об’єктом хуліганства є громадський порядок, тобто сукупність суспільних відносин, найбільш важливі з яких урегульовані нормами права й покликані забезпечити нормальне функціонування державних, громадських та інших закладів, недоторканність власності, безпеки, честі, гідності людей, а також нормальних умов їх праці, побуту та відпочинку. Додатковими факультативними об’єктами хуліганства є такі: здоров’я, недоторканість житла, особисті права та свободи громадян тощо.

Хуліганські дії, поряд з порушенням громадського порядку, нерідко поєднані з фізичним насильством, вандалізмом, умисним псуванням майна, що утворює самостійні склади злочинів (зокрема, передбачені ст. 125, 126, 297, 298, 299 КК).

Проведений автором системний аналіз судової практики розгляду справ про групові хуліганства надав можливість дійти висновку, що чинне законодавство фактично зберігає інститут аналогії, хоча офіційно відмовляється від нього (ч. 4 ст. 3 КК). Про це свідчить ч. 1 ст. 296 КК, що містить неоднозначні поняття, зокрема “грубе порушення громадського порядку”, “явна неповага до суспільства”, “винятковий цинізм”, “особлива зухвалість”, що нерідко викликають колізії при кваліфікації відповідних діянь.

Розділ 3 “Проблеми кваліфікації злочинів, що посягають на громадський порядок” складається із двох підрозділів, у яких розглядаються питання юридичної кваліфікації та розмежування злочинів, що посягають на громадський порядок, та інших злочинів.

У підрозділі 3.1. “Загальні питання кваліфікації злочинів, що посягають на громадський порядок” автор дійшов висновку, що правильна кваліфікація злочинів є необхідною умовою забезпечення законності в боротьбі зі злочинністю. Неправильна або помилкова кваліфікація може призвести до притягнення невинного до кримінальної відповідальності, призначення покарання, що не ґрунтується на законі, або необґрунтованого звільнення винного від кримінальної відповідальності або відповідного покарання.

Відповідно до статистичних узагальнень результатів роботи підрозділів МВС України за 2005–2008 рр., значна частина кримінальних справ, порушених за фактом вчинення групового порушення громадського порядку, не завершуються обвинувальним вироком (майже 45,0 %) і закриваються на досудовому слідстві з різних підстав. Залишається високим відсоток справ, повернутих прокурором або судом для організації дослідування (у середньому 11,0 %). Опитані нами слідчі та оперативні працівники підтверджують, що порушені кримінальні справи зазвичай закривають на стадії досудового слідства (44,0 і 49,0 %) або направляють до суду, проте вони не мають судової перспективи (38,0 і 47,0 %). Як показало вивчення кримінальних справ, головними причинами неефективного розслідування є неправильна кваліфікація дій злочинців (20,0 %) і неповнота досудового слідства (9,0 %).

У зв’язку з цим, вивчення питань кваліфікації злочинів є передумовою правильного застосування кримінально-правових норм та ефективності кримінально-правової політики загалом.

У підрозділі 3.2. “Розмежування злочинів, що посягають на громадський порядок, від інших злочинів” розглянуто актуальні проблеми розмежування елементів юридичного складу злочинів проти громадського порядку від інших злочинів та адміністративних правопорушень.

Результати опитувань та вивчення кримінальних справ свідчать, що у багатьох випадках злочини, пов’язані із посяганням на громадський порядок, поєднані з посяганнями на життя та здоров’я особи – нанесення побоїв, спричинення тілесних ушкоджень різної тяжкості тощо; власність – знищується або пошкоджується індивідуальне майно громадян чи держави; застосуванням холодної або вогнепальної зброї; опором представникам влади або іншим особам, які здійснюють охорону правопорядку.

На підставі узагальнення правозастосовної і судової практики автором внесено низку пропозицій стосовно розмежування компетенції кримінального й адміністративного законодавства щодо охорони громадського порядку, зокрема стосовно внесення відповідних змін і доповнень до КК України.