КОРЕЙБА ЮЛІЯ ВІКТОРІВНА ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, висвітлено зв’язок роботи з науковими та державними програмами, планами, темами; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження; його методологічну основу; розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, апробацію та опублікування одноосібних результатів дослідження, його структуру та обсяг. За розділами структура дослідження викладена наступним чином.
Розділ 1 «Доктринальні аспекти джерел інформаційного права» складається із трьох підрозділів і присвячений теоретико-правовому аналізу історико-правових передумов формування джерел інформаційного права, з’ясуванню поняття та особливостей джерел інформаційного права, а також визначенню ознак та класифікації джерел інформаційного права.
У підрозділі 1.1. «Історико-правові передумови формування джерел інформаційного права» здійснено аналіз історико-правових передумов формування джерел інформаційного права. Еволюція виокремлення джерел інформаційного права, так само як і еволюція означеної галузі права, відбувалася впродовж тривалого часу. Водночас, незважаючи на значну кількість інформаційно-правових досліджень, проблеми безпосередньо передумов формування джерел інформаційного права комплексно та системно досі не розглядалися.
Обравши критерієм черговість виникнення передумов до формування джерел інформаційного права та власне їх виникнення, здійснено періодизацію передісторії та історії формування джерел інформаційного права, яка складається з чотирьох періодів: 1) доба доінформаційних відносин, коли виникали перші зародки існування інформаційних відносин; 2) період умовно–інформаційних відносин, за якого відбувалось становлення загальної державно-правової думки, що передувала виникненню джерелам інформаційного права та в подальшому слугувала його фундаментом; 3) часи нейтральних інформаційних відносин характеризувались призупиненням розвитку усіх джерел права, що в подальшому сприяло активному поштовху у їх утворенні; 4) період активного становлення інформаційного суспільства та бурхливого розвитку джерел інформаційного права, коли відбувається поспішне утворення й подеколи непослідовність розвитку джерел інформаційного права України, обумовлена, передусім, тернистим шляхом розвитку автохтонної української нації.
У підрозділі 1.2 «Поняття та особливості джерел інформаційного права» додатково обґрунтовано актуальність розгляду теорії джерел інформаційного права, визначено особливості, запропоновано визначення поняття, а також надано підходи до визначення.
Актуальність звернення до теоретичного розгляду джерел інформаційного права обумовлена відсутністю експлікованого визначення поняття «джерело інформаційного права», яке фактично є однією з основних категорій інформаційного права, однак до сьогодні в юридичній науці розглядалося науковцями лише побіжно, без з’ясування онтогенетичних особливостей і виявлення системи корелюючих детермінант.
Окремо було розглянуто джерела інформаційного права під кутом зору вимог до їх форми, змісту та сутності, що є тим необхідним та універсальним підходом, який надасть можливість поглянути крізь нього на всю систему джерел інформаційного права. Це, своєю чергою, уможливить виявлення прогалин та помилок українського законодавця в інформаційній сфері й розроблення єдиних підходів до їх усунення.
Висновується, що аксіологічний, феноменологічний, герменевтичний, онтологічний, гносеологічний, антропологічний, епістемологічний та цивілізаційний підходи до розуміння джерел інформаційного права є константними передумовами формування системи джерел інформаційного права як соціокультурного феномена загалом, а також передумовами формування нової вітчизняної парадигми інформаційних відносин, в межах якої необхідним є удосконалення системи джерел інформаційного права.
Сформульовано власний варіант визначення поняття «джерело інформаційного права» з позицій філософії права, як акт публічного, приватного чи публічно-приватного волевиявлення, міцно «вмонтований» у певні правові, інформаційні та облікові механізми, внаслідок чого відбувається взаємний вплив і регламентація форми, змісту та сутності джерела інформаційного права, що є важливим для їх інформаційно-правового регулювання.
У підрозділі 1.3. «Ознаки та класифікація джерел інформаційного права» констатовано відсутність у науковій літературі чітко визначеного переліку джерел інформаційного права. Здійснено власний перелік ознак джерел інформаційного права, які угруповано на загальні та спеціальні ознаки.
До загальних ознак джерел інформаційного права віднесено те, що: а) кожне джерело інформаційного права має особливий порядок виникнення і закріплення; б) джерело інформаційного права є офіційною формою вираження і закріплення волі суб’єктів правотворчості в інформаційній сфері; в) джерелам інформаційного права притаманна державна обов’язковість і державна гарантованість; г) джерелам інформаційного права властива формальна визначеність; д) усі джерела інформаційного права наділені юридичною силою; е) джерелам інформаційного права властива множинність; є) ієрархічність є також важливою ознакою джерел інформаційного права; ж) джерелам інформаційного права притаманна системність змісту; з) джерелам інформаційного права властива динамічність розвитку.
До спеціальних ознак джерел інформаційного права віднесено те, що: 1) за своєю сутністю джерела інформаційного права України виражають волю та інформаційні інтереси Українського народу, Української держави, територіальних громад, а також інших суб’єктів правотворчості в інформаційній сфері, опосередковуючи інформаційні відносини у суспільстві та державі; 2) за своїм змістом джерела інформаційного права реалізують інформаційну функцію та відображають інформаційну політику, які, своєю чергою, формуються для реалізації національних інформаційних інтересів; 3) джерела інформаційного права формують матрицю загроз інформаційній безпеці та шляхів їх уникнення або припинення; 4) джерела інформаційного права є доволі різноманітними і можуть класифікуватися за багатьма критеріями, однак у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему — систему джерел інформаційного права, складові елементи якої пов’язані онтогенетичними, історичними, креативними, функціональними, структурними та іншими зв’язками.
Науково обґрунтовано позицію щодо того, що особливості джерел інформаційного права України розкриваються саме у спеціальних ознаках цих джерел, оскільки вони вказують на ті правові особливості, що властиві винятково джерелам інформаційного права або найбільш рельєфно проявляються саме у них.
Здійснено класифікацію джерел інформаційного права. Критеріями класифікації обрано: 1) спосіб формування правових норм в інформаційній сфері (або розподіл за суб’єктами виникнення); 2) соціальну значущість; 3) ступінь впливу на суспільні відносини в інформаційній сфері; 4) силу, що охороняє відповідні приписи; 5) кількість суб’єктів створення; 6) юридичну силу; 7) територію поширення; 8) ієрархію в системі джерел інформаційного права; 9) ознаки конфіденційності інформації, що міститься у джерелі інформаційного права; 10) предмет правового регулювання; 11) форма існування у державно-правовому просторі.
Розділ 2 «Система джерел інформаційного права України» складається із трьох підрозділів і присвячений обґрунтуванню джерел інформаційного права як системи, теоретико-правовому аналізу національного та міжнародного рівнів системи джерел інформаційного права України.
У підрозділі 2.1. «Джерела інформаційного права як система» здійснено розгляд множини джерел інформаційного права як системи, яку запропоновано розуміти у широкому та вузькому розумінні: а) у широкому розумінні система джерел інформаційного права — це множина всіх форм юридичного закріплення і організаційного забезпечення інформації щодо загальнообов’язкових правил поведінки (юридичних норм) у сукупності їх взаємозв’язків (генетичних, структурних і функціональних), через які об’єкти¬вую¬ться нормативні приписи галузі інформаційного права, реалізується державна інформаційна політика та забезпечується міжнародний правопорядок в інформаційній сфері, з метою забезпечення державної інформаційної ідентичності; б) у вузькому розумінні система джерел інформаційного права — це логічна послідовність нормативно-правових актів та міжнародно-правових угод України в інформаційній сфері, які об’єднані на основі предмета правового регулювання (інформаційних правовідносин) для вирішення цілей та завдань державної інформаційної політики, шляхом забезпечення національних інформаційних інтересів.
Систему джерел інформаційного права охарактеризовано як складно організовану комплексну, багаторівневу, динамічну й відкриту систему, елементи якої об’єднані структурними зв’язками. Кожний елемент цієї системи є самостійним і може бути досліджений окремо.
З метою забезпечення стабільності системи джерел інформаційного права запропоновано здійснення низки заходів, до яких віднесено: 1) загальні — проведення продуманої державної інформаційної політики, що отримає підтримку громадськості й стане основою для формування розвиненого та високоефективного інформаційного суспільства; забезпечення принципу розподілу державної влади з метою підвищення її ефективності та ефективна взаємодія її суб’єктів з метою реалізації національних інформаційних інтересів; 2) процесуальні — врахування об’єктивної потреби виникнення джерела інформаційного права, суспільної думки та інтересів, з’ясування системних зв’язків між джерелами інформаційного права та іншими соціальними регуляторами; наукова та безпекова експертиза проектів, закріплення відповідальності суб’єктів правотворчості в інформаційній сфері; систематизація інформаційного законодавства; удосконалення планування правотворчості в інформаційній сфері; розроблення фінансових, організаційних та правових аспектів реалізації законодавства в інформаційній сфері.
Запропоновано правову модель системи джерел інформаційного права, яка містить національний та міжнародний рівень.
У підрозділі 2.2. «Національний рівень системи джерел інформаційного права України» визначено, що даний рівень складається з Конституції України й нормативно-правових актів галузі інформаційного законодавства та інформаційно-правових норм у складі інших галузей законодавства.
Сформовано позицію, що ядром національного рівня системи джерел інформаційного права є Конституція України. Вплив концепції верховенства Конституції на джерела інформаційного права — це доволі складний, об’єктивний, багатовимірний та динамічний процес приведення у відповідність із Конституцією не тільки тексту, а й сенсу норм, принципів інформаційного законодавства, правозастосовного тлумачення. Це, своєю чергою, забезпечить єдність правового регулювання, ефективність державної інформаційної політики та забезпечення належного правопорядку в інформаційній сфері. Визначено основні особливості Конституції України як визначального джерела інформаційного права: 1) є актом найвищої юридичної сили в інформаційній сфері; 2) становить базу для поточного інформаційного законодавства; 3) містить норми прямої дії, які відповідають основним стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких додаткових законів і постанов для їх застосування; 4) конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і норм інформаційного законодавства. Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають визначальне значення в нормативній регламентації інформаційних відносин; 5) має складний дворівневий механізм власної реалізації: 1) рівень реалізації конституції в цілому у інформаційному просторі; 2) рівень реалізації її конкретних норм у правовому та інформаційному просторі.
Сформульовано розуміння поняття інформаційного законодавства як основного джерела інформаційного права — це зовнішня форма виразу правового регулювання інформаційних правовідносин, яка виступає головним засобом реалізації інформаційної функції держави і визначає правові засади підтримки та розвитку цивілізованих інформаційних відносин, захисту законних інформаційних прав, налагодженню дієвої інформаційної взаємодії, поширенню інформаційної культури і забезпеченню інформаційної безпеки.
До інформаційного законодавства віднесено: а) норми Конституції України, що закріплюють інформаційні права, свободи людини і громадянина; обмеження поширення інформації в державі та суспільстві та інші Конституційні приписи; б) норми міжнародно-правових актів, які встановлюють основоположні права людини, в т.ч. право на інформацію, інформаційно-правові норми міжнародних актів, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України; в) закони України, цілковито присвячені регулюванню інформаційних відносин; г) підзаконні акти з регулювання інформаційних відносин, постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти органів державної влади і управління; д) рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення норм інформаційного законодавства; е) акти органів місцевого самоврядування тощо.
Враховуючи стрімкий розвиток інформаційних відносин, до перспективних джерел інформаційного права зараховано нормативно-правовий договір, який виступає більш гнучким засобом регулювання цього різновиду суспільних відносин.
У підрозділі 2.3. «Міжнародний рівень системи джерел інформаційного права України» виокремлено та угруповано елементи, що входять до цього рівня системи джерел інформаційного права. Запропоновано власний підхід до класифікації принципів міжнародного права в інформаційній сфері, який базується на критеріях, що віддзеркалюють рівень нормативного узагальнення, спосіб міжнародно-правового регулювання міжнародних інформаційних відносин, їх цільову спрямованість, сферу дії та обсяг регулятивних властивостей, спосіб правового закріплення, коло суб’єктів, що беруть участь у формуванні цих принципів.
Сформовано поняття та виділено загальні й спеціальні принципи міжнародного права в інформаційній сфері. Акцентовано увагу на тому, що загальні принципи міжнародного права в інформаційній сфері збігаються із загальними принципами міжнародного права. До спеціальних принципів міжнародного права в інформаційній сфері, обравши за критерій розподілу їх місце та роль у сфері правового регулювання міжнародних відносин в інформаційній сфері, віднесено: 1) принцип невід’ємного інформаційного суверенітету держав; 2) принцип поваги інформаційних прав та свобод людини, наявність в неї обов’язків та законних інформаційних інтересів; 3) принцип свободи вибору форм організації інформаційних зв’язків; 4) принцип співробітництва у сфері міжнародних інформаційних та комунікаційно-технічних відносин; 5) принцип права на інноваційний розвиток; 6) принцип забезпечення безпеки міжнародної інформаційної сфери тощо.
Висновується, що міжнародно-правовий стандарт в інформаційній сфері є окремою категорією, у якій визначено принцип, основу якого становить метод порівняння умов в інформаційній сфері, що визначаються суб’єктами міжнародного інформаційного права на договірній основі і застосовуються для встановлення відповідного правового режиму, який відповідає конкретним потребам сторін.
Розділ 3 «Проблеми розвитку інформаційного законодавства України» складається із двох підрозділів, в яких розглянуто форми і тенденції систематизації інформаційного законодавства та основні напрями реформування інформаційного законодавства.
У підрозділі 3.1. «Форми і тенденції систематизації інформаційного законодавства» на підставі здійсненого аналізу висновується, що питання модернізації вчення про джерела інформаційного права в Україні виходять за межі академічних підходів до цього вчення та є складовою модернізації правової системи України.
Суттєвою проблемою правового регулювання в інформаційній сфері є визначення змісту поняття «систематизація», адже у вітчизняному законодавстві воно відсутнє, а на підзаконному рівні по-різному подається його зміст. Для розв’язання даної проблеми у подальшому необхідним є законодавче виокремлення змісту систематизації. На доктринальному рівні систематизація інформаційного законодавства розглядається як процес, що здійснюється у три етапи: інкорпорацію, консолідацію та кодифікацію.
Сформовано наукові підходи до трактування та інтерпретації поняття «кодифікація інформаційного законодавства» у широкому та вузькому розумінні.
Широке розуміння кодифікації інформаційного законодавства полягає в тому, що вона виступає безперервним процесом, спрямованим на подальше законодавче упорядкування суспільних інформаційних правовідносин як у структурі зазначеного Кодексу, так і в структурах інших кодифікованих галузей вітчизняного законодавства, передусім Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного кодексу України, Кримінального кодексу України відповідно до норм Конституції України.
У вузькому розумінні кодифікація інформаційного законодавства розглядається як етапу у систематизації законодавчих актів, пов’язаних із інформаційною сферою суспільства, що спрямований на розроблення такого законодавчого акта, як Кодекс України про інформацію.
Запропоновано позицію щодо того, що кодифікація інформаційного законодавства обов’язково має розглядатись не лише як етап систематизації, а також як особливий різновид правозастосування в інформаційній сфері, якому передують інкорпорація та консолідація законодавства.
Основним інструментом кодифікації інформаційного законодавства, що забезпечує її наукоємність, визначається кодифікаційна техніка, яка розглядається як особливий вид нормотворчої техніки, яка реалізується через застосування прийомів, методів, способів й засобів здійснення уповноваженими на те органами державної влади діяльності, спрямованої на впорядкування й об’єднання в єдиному кодифікаційному документі усіх наявних правових приписів в інформаційній сфері.
У підрозділі 3.2. «Основні напрями реформування інформаційного законодавства» сформовано напрями удосконалення інформаційного законодавства через: 1) застосування правової доктрини в інформаційній сфері; та 2) здійснення моніторингу інформаційного законодавства з метою його подальшої систематизації.
Правова доктрина в інформаційній сфері визначається як система ідей, офіційно визнаних в якості обов’язкових державою або юридичною практикою в силу їхнього авторитету і загальновизнаності, що виражають легітимовані національні інформаційні інтереси і визначають зміст і функціонування інформаційної взаємодії суб’єктів інформаційних правовідносин і безпосередньо впливають на їх волю, свідомість, культуру, ідеологію. Формами виразу правової доктрини в інформаційній сфері визначено: а) принципи інформаційного права; б) доктринальне (наукове) тлумачення інформаційно-правових норм; в) дефініції інформаційно-правових понять й категорій; г) юридичні конструкції; д) юридична техніка чи правила та прийоми підготовки та оформлення правових актів в інформаційній сфері; е) інформаційно-правові догми; є) інформаційно-правові позиції; ж) інформаційно-правові преюдиції;
Моніторингом інформаційного законодавства визначено систему інформаційних спостережень, яка уможливлює аналізувати та оцінювати: 1) результати законопроектної діяльності (правотворчий процес); 2) якість чинного інформаційного законодавства та окремих його норм; 3) ефективність практичного застосування, реалізації (правозастосовний процес); 4) можливості офіційного тлумачення правових норм в інформаційній сфері (інтерпретаційний процес) з метою підвищення загальної ефективності інформаційного законодавства України;
Запропоновано провести класифікацію моніторингу нормативних правових актів в інформаційній сфері за такими критеріями: 1) за суб’єктним складом (державний; громадський); 2) за рівнем та видами нормотворчої діяльності (загальнодержавний, обласний та локальний); 3) за юридичною силою нормативних правових актів (моніторинг норм Конституції України; законів України в інформаційній сфері; нормативних правових актів Президента України, постанов та інших нормативних правових актів Уряду, Верховної Ради України, відомчих нормативних правових актів, моніторинг нормативних правових актів органів місцевого самоврядування тощо); 4) за спрямованістю результатів (внутрішній; зовнішній); 5) за характером реалізації результатів моніторингу (обов’язковий; рекомендований); 6) за часом дії нормативних правових актів (ретроспективний; поточний; прогнозний); 6) за тривалістю проведення (постійний; тимчасовий; одноразовий); 7) за ступенем необхідності (оперативний; плановий); 8) за стадіями проведення правового моніторингу (процесуальний; виробничий; системно-структурний; контент-креативний).