Косінов С.А. Теоретичні проблеми захисту прав споживачів в Україні за договором купівлі-продажу

Короткий зміст

У Вступі наведено положення, які обгрунтовують актуальність теми дослідження, його мету та наукову новизну, а також визначено ступінь наукової розробленості проблеми, головні завдання та напрямки дослідження, розкрито деякі спірні питання теми та позиція автора.

            Розділ перший “Договір купівлі-продажу в системі ринкових відносин та його правове забезпечення” присвячено короткій історії договору купівлі-продажу, природі правових норм, які забезпечують захист прав споживачів за договором, а також характеристиці загальних положень законодавства України про захист прав споживачів.

            У підрозділі першому “До історії договору купівлі-продажу” стисло викладено історію виникнення договору, його розвиток у римському приватному праві, у російському дореволюційному цивільному законодавстві, показано генезис його змісту, розкрито особливості купівлі-продажу окремих видів майна (рухомого чи нерухомого) та специфічні риси договору в періоди воєнного комунізму, непу. Автор приділяє увагу питанням договору купівлі-продажу, які порушуються в працях учених України (В.М. Гордона, С.І. Вільнянського,
Г.М. Степаненка та ін.), а також його місцю в цивільному законодавстві колишнього СРСР.

            У підрозділі другому “Особливості правових норм, що забезпечують захист прав споживачів за договором купівлі-продажу” зазначається, що реалізація норм про купівлю-продаж починається з надання учасникам відносин прав та покладення на них обов’язків. Заходи захисту на цьому етапі мають скритий, невидимий характер, виявляючи себе лише під час загрози порушення суб’єктивних прав. При порушенні чи оспорюванні суб’єктивних прав (охоронюваних законом інтересів) учасників відносин стосовно купівлі-продажу виникають два види зв’язків:

            а) між управомоченими та зобов’язаними суб’єктами порушених правовідносин;

            б) між суб’єктами звичайних регулятивних відносин та державою в особі суду.

            Засоби захисту реалізуються в межах першого виду зв’язку, як правило, самими суб’єктами, без участі суду (це найхарактерніше при продажу товарів неналежної якості, коли покупцеві надається інваріантна можливість захисту свого порушеного права самостійно — ст. 234 ЦК України). При цьому засобом захисту є масштаби поведінки управомоченої особи щодо припинення правопорушення, виконання порушеного продавцем зобов’язання. Такий зв’язок має матеріально-правову природу, але вона не регулятивна, а охоронна. В її межах реалізація заходів захисту (наприклад, вимога виконання зобов’язань за купівлею-продажем у натурі) та мір відповідальності (стягнення неустойки та ін.) можлива, як правило, лише за наявності згоди на це зобов’язаної особи. При її незгоді, тобто при виникненні суперечностей за договором, реалізація заходів захисту та мір відповідальності можлива, але тільки в межах правовідносин, що складаються з участю суду. Отже, захист порушеного права учасників відносин за договором купівлі-продажу не зводиться до примусового його здійснення, а передбачає декілька варіантів поведінки сторін. З цього приводу в літературі (головним чином, з цивільного процесуального права) передбачається ціла система засобів захисту, у тому числі розробляються поняття “заходи захисту”, “способи захисту”, “спір про право” та ін. Автори особливу увагу звертають на принцип взаємодії матеріального та процесуального права у процесі захисту суб’єктивних інтересів (М.А. Гурвич). При цьому необхідно враховувати й охоронювані законом інтереси. Соціальну природу інтересу підкреслюють усі автори, які досліджували його в своїх роботах (М.І. Матузов, В.К. Попов). Конкретний законний інтерес як соціальне явище стосовно договору купівлі-продажу — це перш за все інтерес покупця (споживача) у задоволенні його потреб у сфері виробництва, підприємництва, побуту. Соціальний зміст договору полягає в тому, що держава заінтересована у створенні найбільш сприятливих для споживача умов використання з максимальною користю придбаних ним за договором майнових благ. Для досягнення цієї мети вона наділяє учасників договору цивільними правами, надаючи їм можливість при допущенні будь-яких порушень договору застосовувати комплекс охоронних повноважень. Найбільш концентровано ці способи знайшли відбиття у Законі України “Про захист прав споживачів” у новій його редакції. Інтереси за договором купівлі-продажу повинні реалізовуватися вільно в межах зазначеного закону та інших нормативних актів. Одним із найефективніших способів задоволення інтересів є право на оспорювання договору купівлі-продажу при порушенні його умов.

            Охоронні правовідносини, спрямовані на захист інтересів громадян та юридичних осіб, — це своєрідна гарантія від можливих правопорушень. Інтереси споживачів за договором купівлі-продажу, ступінь їх задоволення виступають матеріальними чинниками, які сприяють нормальному розвитку майнового обороту. Реалізація інтересів сторін у договорі купівлі-продажу в межах закону здійснюється перш за все завдяки прагненню до належного його виконання контрагентом. Юридично це оформляється наданням продавцеві чи покупцеві суб’єктивних прав та покладенням на них певних обов’язків. Суб’єктивне право будь-якої сторони при цьому виступає в ролі правостимулюючого засобу, що дає змогу задовольняти інтереси управомочуючої особи, створюючи необхідні юридичні умови для нормального виконання договору.

              Необхідність існування заходів захисту зумовлена різним ступенем тяжкості порушень зобов’язань сторін за цивільно-правовими договорами, не пов’язаних за наслідками із застосуванням мір відповідальності. Заходи захисту при цьому — первинна реакція з боку держави (або конрагента за договором), спрямована на поновлення регулятивних правовідносин шляхом примусу порушника до раніше покладеного на нього зобов’язання (В.П. Грибанов).

            Захист матеріальних правовідносин полягає перш за все у підтвердженні права (В.М. Гордон). Примусове здійснення суб’єктивного права споживача може бути викликане змінами у стані самого матеріального права. У таких випадках захист повинен мати уже інший, більш дійовий характер, потребуючи окремої підстави, відмінної за своєю юридичною природою від простого підтвердження права, незначної його модифікації і таке ін. Тут захист перебуває у стані, дуже близькому до відповідальності. Однією з підстав такої відповідальності є делікт — правопорушення. Під впливом останнього залежно від ступеня його наслідків для покупця-споживача захист може переходити в іншу стадію — відповідальність. Межу між ними має проводити закон або повинен створюватись такий механізм, який перетворював би захист у відповідальність порушника. Така функція може виконуватися й договором, але для цього він повинен бути належним чином сформульований, тобто містити певні умови, що чітко визначають такий перехід.

            Для того, щоб способи захисту інтересів споживача були максимально додержані, необхідні умови, найважливішими з яких, на думку дисертанта, є такі:

1. Можливість вибору споживачем предмета та інших умов договору купівлі-продажу. Юридично така можливість законодавством України передбачена (ст. 660, 662, 663 та деякі інші Проекту ЦК), але це стосується, головним чином, регулятивних норм. Охоронні норми мають, як правило, імперативний характер, вони не дозволяють здійснювати вибір бажаної для сторін поведінки. Крім такої можливості, необхідна інша система економічних умов у вигляді широкого (стосовно даного договору) асортименту товарів, їх високої якості, прийнятних цін і т.ін.

            2. Умови договору повинні відбивати еквівалентні начала відносин сторін. В іншому випадку одна з них не буде заінтересована в укладенні договору взагалі або у належному його виконанні.

            У складі механізму захисту можна виявити й механізми запобігання та припинення, хоча й деякою мірою в усіченому вигляді. Така запобіжна функція властива нормам усіх галузей права, у тому числі й цивільного. Вона є невіддільною від функції захисту, виступаючи як би її складовою частиною.

            Застосування заходів захисту спрямовано на поновлення не тільки майнового, але й немайнового права в обсязі, в якому вони існували до правопорушення. Вжиття ж мір відповідальності поновлює лише майнові права кредитора. При цьому обсяг відшкодування не завжди повинен збігатися з реальною шкодою (при виключній чи штрафній неустойці).

            Застосування заходів захисту спрямовано, в першу чергу, на поновлення існуючого до правопорушення стану в натурі. Лише при неможливості такого шкода відшкодовується в грошовій формі.

            Заходи цивільно-правового захисту дисертант пропонує класифікувати на три основні категорії: а) заходи захисту суб’єктивних цивільних прав (примусове виконання зобов’язань); б) заходи захисту правопорядку (наприклад, шляхом визнання угоди недійсною з порушенням обов’язкової для неї нотаріальної форми); в) заходи захисту шляхом локалізації збитків потерпілого через припинення протиправної діяльності особи, яка заподіяла шкоду і є стороною за договором (наприклад, розірвання договору — ст. 269 ЦК України), а також розірвання договору у зв’язку з продажем речі неналежної якості (ст. 234 ЦК) за відсутності вимоги про відшкодування збитків та ін.

            Для дослідження важливої і складної проблеми захисту прав споживачів за договором купівлі-продажу в умовах переходу до ринкових відносин основоположним є чітке розмежування двох схожих, але й відмінних одне від одного понять “захист” і “відповідальність”, теоретичне обгрунтування їх застосування у практиці юрисдикційних органів, а також відбиття цих понять у новому цивільному законодавстві України. Дослідження їх повинно стати основою для подальшого аналізу проблем, що становлять зміст дисертації.

            У підрозділі третьому “Загальні положення законодавства України про захист прав споживачів” йдеться про те, що мета державного регулювання в умовах переходу до ринкових відносин полягає в тому, щоб створити економічне та юридичне середовище для діяльності господарюючих суб’єктів усіх організаційно-правових форм: як товаровиробників, так і споживачів. Соціальна та економічна політика держави формулюється відповідно до реальних процесів, що відбуваються у суспільстві. Разом з тим, оскільки метою реформ, що проводяться, є задоволення потреб людини, держава покликана визначити систему соціальних пріоритетів, вимоги яких повинні виконуватися незалежно від стану ринку. В зв’язку з цим виникає необхідність підвищити роль окремих видів цивільно-правових договорів, які стали основним способом визначення рівня задоволення побутових потреб людини, а також інструментом, направленим на всебічне й повне їх задоволення. Один із таких договорів — купівля-продаж. Як правотворчий юридичний факт цей договір є підставою до виникнення зобов’язальних правовідносин. Але разом з тим він набуває певного значення у виникненні охоронних відносин, наприклад, під час продажу речей неналежної якості, коли з’являється необхідність захисту інтересів покупця-споживача.

            Сутність договору купівлі-продажу повинна визначатися з урахуванням його особливостей і у нерозривній єдності з товарно-грошовим змістом відповідних відносин. У цьому аспекті слід звернути увагу на загальні тенденції, які характеризують розвиток договору купівлі-продажу в межах нового законодавства України, яке регламентує зазначений договір. Це, по-перше, розширення сфери його застосування, головним чином, у підприємницькій діяльності фізичних, а також юридичних осіб незалежно від форм власності та організаційних форм. По-друге, підвищення ролі договору в системі оптової та роздрібної купівлі-продажу як інструменту, направленого на задоволення матеріально-побутових і культурних потреб осіб, які не мають безпосереднього відношення до таких договорів, але користуються як споживачі товарами, що з’являються на ринку завдяки договорам, які раніше укладалися та виконувалися. Іншими словами, договір купівлі-продажу став важливішим засобом насичення ринку. По-третє, підвищення вимог до якості товарів, а також  до їх гарантійного обслуговування. По-четверте, значне розширення засобів і способів захисту споживачів-громадян.

            В умовах переходу до ринку купівля-продаж стає однією з важливіших форм завершення процесу розподілу частини національного доходу України, що надходить в індивідуальне споживання громадян, і певною мірою, юридичних осіб. Розширення сфери цього договору відбувається внаслідок деякого скорочення використання інших договорів, які опосередковують оборот товарів (наприклад, договору поставки, який в умовах ринкової економіки перетворюється у різновид купівлі-продажу).

            У вирішенні сучасних завдань розвитку правових норм про охорону прав споживачів великого значення набуває тенденція більш чіткого і детального регулювання прав і обов’язків сторін як при укладанні договорів купівлі-продажу, так і у постреалізаційних відносинах — виявленні покупцями дефектів у куплених товарах, їх усуненні, обміні. Усі зазначені в законодавстві способи реакції покупця на продаж йому недоброякісних товарів сьогодні недостатні. Необхідними є більш дійові норми, які розширюють можливості споживачів товарів щодо захисту їх прав та інтересів.

            Розділ другий “Способи і строки захисту прав учасників договору купівлі-продажу” присвячено загальним засадам та способам захисту, а також захисту прав споживачів під час продажу товарів неналежної якості, теорії гарантійних строків, строкам захисту, юридичним гарантіям захисту, заходам самозахисту.

            У підрозділі першому “Підстави та способи захисту прав учасників договору” зазначається, що розвиток ринкових відносин зумовив необхідність більш поглиблено досліджувати проблеми захисту прав і законних інтересів учасників майнового обороту взагалі і сторін за цивільно-правовими договорами зокрема. В основі таких досліджень лежать вимоги Конституції України про свободу конкуренції та її захист державою, а також пряма вказівка на те, що держава захищає права споживачів (ст. 42). Певна роль у цьому належить і Закону України “Про захист прав споживачів”. Але права споживачів за цивільно-правовими договорами повинні не тільки декларативно проголошуватися, але й реально здійснюватися. Велике значення при цьому має всебічне дослідження загальних теоретичних засад права на захист, способів захисту тощо. Тільки за таких умов у заінтересованих осіб з’являються реальні можливості щодо припинення порушених прав. Та й саме суб’єктивне право буде нездійсненним без забезпечення його необхідним захистом. Така можливість повинна включатися до змісту суб’єктивних цивільних прав (В.П. Грибанов).

            Захист прав споживача за договором купівлі-продажу є одним з його проявів, які виникають із договору. В зобов’язальних відносинах право однієї із сторін може бути порушено тільки його контрагентом. Тому весь арсенал такого захисту повинен бути спрямований на надання споживачеві широкого діапазону повноважень, які дають йому можливість у межах закону та договору протистояти протиправній поведінці продавця.

            Разом з тим у деяких випадках поряд із зобов’язально-правовими способами захист покупця може мати речево-правовий характер, що найбільш чітко зафіксовано у ст. 304 і 305 ЦК Росії (захист прав власника від порушень, не пов’язаних з позбавленням володіння, та захист прав володільця, який не є власником), коли майно перейшло до покупця з будь-яких причин до переходу до нього права власності, якщо це було передбачено законом чи договором. Згідно з Проектом ЦК України позов може бути пред’явлено покупцем-споживачем продавцеві при невиконанні останнім його зобов’язання щодо передачі уже сплаченої індивідуально-визначеної речі (ст. 693, 637 Проекту) і т.ін.

            Право на захист за будь-яким цивільно-правовим договором, у тому числі й за договором купівлі-продажу, залежить від природи суб’єктивного права потерпілого, від виду і ступеня його порушення та від правового статусу особи, яка допустила порушення. Разом з тим не можна визнати правильною точку зору В.В. Вітрянського про те, що можливим є такий спосіб захисту, як зміна умов договору тільки однією стороною або відмова від його виконання, за винятком випадків, зазначених у законі. Чинним законодавством України та Проектом ЦК України це не передбачено.

            Право споживача на захист за договором купівлі-продажу — це сукупність його правомочностей  щодо недопущення та припинення правопорушень з боку контрагента шляхом поновлення стану, який існував до порушення, а також відшкодування завданих йому збитків.

            Способи захисту права споживача — це передбачені законом чи договором заходи щодо попередження чи поновлення порушених охоронюваних прав і законних інтересів громадян та організацій.

            Законом України “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій” від 6 травня 1993 р. ст. 6 ЦК України доповнена новим способом захисту цивільного права — компенсацією. Проте слід вважати, що компенсація — це не спосіб захисту, а одна з важливіших функцій цивільного права, і способом захисту бути не повинна.

            На думку дисертанта, для більш дійового використання ст. 7 ЦК України (“Захист честі, гідності та ділової репутації”) ст. 6 ЦК слід було б доповнити ще одним способом захисту — спростуванням.

            До способів захисту інтересів покупця за договором купівлі-продажу варто було б віднести і визнання правочину недійсним, що знайшло відбиття і в ст. 15 Проекту ЦК України. Це універсальний спосіб захисту. У деяких випадках такі правочини можуть визнаватися недійсними як оспорювані, в інших — як нікчемні. Стосовно ст. 14 “Закону про захист прав споживачів” думається, що всі правочини, які можуть розриватися у зв’язку з продажем товарів неналежної якості, повинні бути віднесені до оспорюваних.

            Оскільки захист цивільних прав спрямований проти правопорушень, його конкретні заходи часто збігаються з засобами впливу на правопорушення. Сам же захист права в деяких випадках збігається з відповідальністю порушника. Але це не означає, що захист і відповідальність — тотожні поняття. Заходи захисту права, які вживаються проти правопорушення, що готується, але ще не здійснено, не виконують функції відповідальності. Далі, відповідальність у всіх випадках означає установлення для порушника визначених негативних наслідків: покладення на нього додаткових витрат, застосування майнових стягнень. Захист же права не завжди пов’язаний з вжиттям таких заходів. Задоволення інтересів потерпілого може інколи досягатися і без установлення для порушника будь-яких стягнень (наприклад, такі форми захисту, як зміни правових відносин).

            Метою захисту права є попередження правопорушення, поновлення порушеного права, компенсація (але не як спосіб захисту, а як “підключення найважливішої функції цивільного права”). Крім цього, слід розрізняти: а) підстави захисту — обставини, передбачені законом чи договором як умови застосування захисних заходів; б) способи захисту — передбачені законом чи договором конкретні заходи захисту.

            У підрозділі другому “Захист прав споживачів під час продажу товарів неналежної якості” зазначається, що за договором купівлі-продажу продавець зобов’язується передати товар у власність покупця. Цей товар — предмет договору і характеризується при укладенні договору шляхом вказівки на його найменування, кількість та якість.

            Поняття якості застосовується в різних видах діяльності — технічній, економічній, товарознавчій та юридичній. Тому необхідно визначити єдине, загальне для всіх випадків поняття якості товарів, без обмеження вузькою спрямованістю.

            За критеріями оцінки якості товару вимагається, щоб він мав властивості, необхідні для задоволення визначених потреб або їх комплексу. Неможливість використання товару за його звичайним призначенням чи без належного ефекту і дає підставу для висновку про його непридатність, неякісність.

            Чинне законодавство (зокрема, Закон України “Про захист прав споживачів” та ін.) не дає необхідних підстав для вирішення конкретних практичних питань,  пов’язаних з купівлею-продажем чи поставкою недоброякісних товарів, продукції. Законодавство виходить, головним чином, з того, що ціна товару, що продається, установлена з урахуванням його якісного стану, зазначеного в сертифікаті чи інформації продавця про якість. Ті недоліки, на які продавець не вказав, у тому числі і явні, при визначенні ціни не беруться до уваги, і якщо вони виявляються, то це є підставою для зниження ціни та застосування санкцій. Виходить, що ціна встановлюється на доброякісний товар без урахування недоліків і витрат щодо їх усунення, вказаних продавцем.

            У майбутньому цивільному законодавстві України норми про зобов’язання продавця щодо якості майна, яке продається, повинні мати таку редакцію: “Продавець зобов’язується передати покупцеві майно належної якості, тобто таке, яке відповідає умовам договору, а якщо воно договором не встановлено, то не повинно мати недоліків, які спричиняють зниження ціни або придатності до звичайного чи обумовленого договором використання. Продавець відповідає за явні недоліки тільки у випадках, коли він приховував їх  або вони не могли бути виявлені покупцем з поважних причин”.

            У підрозділі третьому “Теоретичні проблеми гарантійних строків” йдеться про те, що в правовій літературі про гарантійні строки (головним чином, про зобов’язання поставки) досліджувався, як правило, не гарантійний строк, а гарантія виготівника та гарантійне зобов’язання. Часто в літературі термін “гарантійний строк” означає гарантію якості. Єдиного поняття гарантійного строку визначено ще не було.

            Дисертант вважає, що поняття “гарантійний строк” не повинно означати міру гарантійної якості товару. Тут має місце підміна об’єктів дослідження. Приводом для цього став часто використовуваний в законодавстві невдалий зворот “річ продається з гарантійним строком”. Звідси слова “порушення гарантійного строку продавцем”, “порушення гарантійного строку покупцем”. Але річ не може продаватися з порушенням будь-якого періоду часу. Порушити можна не гарантійний строк, а гарантії, оскільки гарантійний строк — це перш за все час існування гарантійного зобов’язання. За договором роздрібної купівлі-продажу гарантійним є такий строк, протягом якого існує додаткове зобов’язання гарантів стосовно якості товару та задоволення законних вимог покупця, якщо в його межах будуть виявлені недоліки товару. Виявлення протягом гарантійного строку недоліків указує на порушення продавцем (виготівником) гарантійного зобов’язання, при якому виникають передбачені законом наслідки. Гарантійний строк визначає часові межі існування гарантії якості, у яких можуть здійснюватися технічне обслуговування та виявлення недоліків проданого товару, що породжують гарантійну відповідальність.

            Важливою новелою Закону України “Про захист прав споживачів” є право споживача ставити виготівнику вимогу про сплачуване усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку. Ця вимога може бути пред’явлена протягом усього встановленого терміну служби, а коли він не встановлений — протягом 10 років, якщо в товарі було виявлено істотні недоліки, допущені з вини виготівника. Слід вважати, що така вимога є видом відповідальності виготівника, яка підпадає під правовий режим цивільно-правової відповідальності, але з незвичайним для неї строком. При цьому відповідальність має альтернативний характер — споживач вправі за власним розсудом пред’явити виготівнику будь-які інші вимоги, зазначені в п. 1 ст. 14 Закону. Крім того, виготівник зобов’язаний відшкодувати продавцеві чи виконуючому його функції підприємству всі завдані збитки, якщо ці суб’єкти підприємницької діяльності задовольнили законні претензії споживача стосовно проданого товару, якість якого не відповідає поставленим до нього вимогам.

            У підрозділі четвертому “Строки захисту прав споживачів” звертається увага на те, що для захисту своїх прав при порушенні конрагентом договору купівлі-продажу у покупця-споживача є два шляхи: звернення зі скаргами в товариство по захисту прав споживачів або подання позову до суду. Але звернення до суду — надзвичайно рідкий випадок реакції покупця-споживача при порушенні умов договору.

            Відповідальність підприємств торгівлі за якість проданого товару також виникає при виявленні недоліків у межах установлених строків. Але тут є свої особливості порівняно із загальним типом договору. По-перше, ці строки встановлено не в ЦК України, а в Законі “Про захист прав споживачів” та в інших актах. По-друге, тривалість цих строків ставиться в залежність від характеру недоліків та умов, на яких товар було продано.

            Стаття 235 ЦК України (в редакції 1994 р.) передбачає строк, протягом якого допускається усунення недоліків у проданому майні та пред’явлення на них претензії. За буквальним розумінням ст. 236 ЦК для цієї ж мети покупцеві надається і гарантійний строк, якщо річ продається з гарантією на строк. Зміст ст. 235 та 236 ЦК дає підстави стверджувати, що в них знайшов відбиття претензійний порядок розгляду спорів з участю громадян. Деякі автори вважають, що претензійний порядок та спеціальні строки для пред’явлення претензій установлені лише для вимоги щодо недоліків проданої речі.

            Претензійна природа строку, згаданого в ст. 235 ЦК, є спірною. Незважаючи на те, що законодавець називає цей період строком пред’явлення претензії, дійсний зміст закону не підтверджує його претензійної природи.

            Правове значення мають лише недоліки проданого майна, установлені в межах строку за ст. 235 ЦК, тому час їх установлення повинен бути засвідчений покупцем фактом подання позову до закінчення випробного строку або спеціальними доказами.

            Строки за договором роздрібної купівлі-продажу мають таке ж саме значення, що й випробний строк. Вони призначаються відповідно для виявлення явних чи скритих недоліків.

            Слід вважати, що перебіг строку позовної давності за ст. 235 ЦК України повинен починатися після виявлення недоліків і повідомлення про них продавцеві, тому що саме з цього моменту виникає право на позов. Але перебіг позовної давності може згідно зі ст. 237 ЦК починатися і після закінчення випробного строку (за термінологією закону — строку для подання претензії), хоча його закінчення не пов’язано з існуванням спірних правовідносин. Це не є часом порушення права та суб’єктивного сприйняття покупцем-споживачем факту порушення права.

            У підрозділі п’ятому “Юридичні гарантії захисту прав споживачів у договорі купівлі-продажу” зазначається, що необхідність розгляду договору купівлі-продажу як правового засобу, спрямованого на забезпечення досягнення визначених кінцевих соціально значущих результатів, зумовлена можливістю розглядати його не тільки як основний правовий інструмент задоволення потреб громадян, але і як юридичну конструкцію, що активно застосовується в межах інституту цивільно-правового захисту прав споживачів. Цей договір як правовий інструмент, який функціонує в межах указаного інституту, виступає в ролі цивільно-правового засобу, що забезпечує захист прав споживачів. Отже, у цьому розумінні договір повинен виконувати надзвичайно важливу функцію. Розгляд же названого договору тільки як засобу, що забезпечує якісні потреби покупця, хоча й необхідний з точки зору охорони його прав, але недостатній для характеристики його ролі в сучасній економіці.

            Стосовно договору купівлі-продажу одностороння відмова від договору допускається тільки при порушенні продавцем (виготівником, виконавцем) своїх зобов’язань або з інших поважних причин. Згідно з Законом України “Про за-хист прав споживачів” споживач, якому продано товар з недоліками, поряд з іншими можливостями вправі вимагати розірвання договору та відшкодування завданих збитків (ст. 14 Закону). У даному випадку право відмовитися від договору зумовлено порушенням продавцем умови про предмет договору (передати споживачеві товар, який відповідає за своєю якістю вимогам законодавства або згоді сторін).

            Аналіз ст. 14 Закону “Про захист прав споживачів” дає змогу дисертанту зробити деякі важливі висновки. Перш за все чинність цієї норми поширюється на будь-які договори, однією із сторін яких є споживач. Отже, в межах інституту цивільно-правового захисту прав споживачів установлено загальну заборону на включення в договір з громадянами (споживачами) умов, які обмежують їх права стосовно прав, установлених законодавством.

            У підрозділі шостому “Заходи самозахисту та оперативного впливу як засобу захисту” говориться про особливості самозахисту споживачів за договором, тобто про здійснення управомоченими особами дозволених законом дій, спрямованих на захист їх прав та інтересів. Він повинен здійснюватись у вигляді об’єднання громадян у громадські організації споживачів. Зазначені заходи самозахисту мають чітко виражений превентивний характер та забезпечують охорону, головним чином, майнових прав споживачів. Під заходами оперативного впливу розуміються юридичні засоби правоохоронного характеру, які застосовуються до порушників прав споживачів самою управомоченою особою як стороною в цивільних правовідносинах (вимоги про заміну товару, про зниження купівельної ціни тощо).

            У підрозділі сьомому “Основні засади захисту прав споживачів за договорами купівлі-продажу у зарубіжних країнах” дається загальний аналіз нормативних актів про захист прав споживачів у Російській Федерації, Франції, ФРН, Англії, США. Особлива увага приділяється поняттю якості товарів, формулярним договорам, а також захисту споживачів від нав’язування їм умов договору продавцями.

            У Висновках коротко викладено основні наукові підсумки дисертаційного дослідження.

            Задоволення матеріально-побутових потреб споживачів вимагає постійного правового забезпечення. На перший план ставляться вимоги до якості товарів, культури торгівлі та гарантійного обслуговування. При цьому важлива роль  надається механізму захисту прав споживачів за одним з основних цивільно-правових  договорів  —  купівлі-продажу.  Необхідність  активізації діяльності щодо подальшого укріплення законності та розвитку законодавства на всіх стадіях життєвого циклу товарів потребує глибокого і всебічного дослідження характеру охоронних норм, направлених на захист прав споживачів, а також способів, підстав та строків такого захисту.

            Дисертантом обгрунтовано рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України, зокрема такі, що стосуються впровадження єдиного для всіх напрямків господарської діяльності поняття “якість товарів”, віднесення до способів захисту визнання договору недійсним, а також визначення поняття “гарантійний строк”.