Крат В.І. Переважні права: цивільно-правовий аспект

Короткий зміст

У Вступі дисертації обґрунтовується актуальність проведеного дослідження, визначаються предмет, об’єкт, мета та завдання дослідження, викладені методологічна і теоретична основи роботи, положення, що характеризують її наукову новизну, розкриваються теоретичне і практичне значення роботи та апробація результатів дослідження.

Розділ 1 «Переважні права в системі цивільних прав» складається з трьох підрозділів, присвячених загальній характеристиці переважних прав.

У підрозділі 1.1 «Історія становлення переважних прав» розглядається історичний аспект становлення переважних прав. Звернено увагу на те, що за часів римського права розпочинається процес формування переважних прав, який мав амбівалентний характер. Становлення переважних прав пов’язується з інститутом емфітевзису. Ці відносини мали публічний характер, оскільки переважне право купівлі започатковувалося для збереження і консолідації права власності на землю в держави та церкви. Втім, опосередкований вплив на закладення основ регулювання переважних прав справляли додаткові угоди при купівлі-продажу (pacta adjecta). В епоху Середньовіччя переважні права асоціювалися з правом викупу, що сформувалося внаслідок: а) додаткових угод при купівлі-продажу (pactum de retrovendendo та pactum protіmіseos); б) правомочностей заставодержателя.

Найбільш повної регламентації переважне право купівлі набуває з початку XIX ст. Поступово сфера його застосування розширюється і до неї включається переважна купівля частки у майні товариства. Виникає переважне право на придбання акцій додаткового випуску, що мало місце одночасно як в континентальній, так і в англосаксонській системах права.

З середини ХХ ст. регулювання переважних прав зазнає трансформацій у спільну власність, виникають нові види цих прав та їх застосування у різноманітних сферах цивільного обороту. Причому цей процес притаманний виключно державам континентальної системи права та тим країнам загального права, які здійснили рецепцію римського права.

Підрозділ 1.2 «Юридична природа переважних прав» присвячено з’ясуванню правових проблем визначення юридичної природи переважних прав.

У сфері публічного права за допомогою привілеїв відбувається збільшення обсягу прав публічних суб’єктів. На відміну від цього привілеї у сфері приватного права не пов’язані із встановленням прав, наявність яких порушуватиме принцип рівності сторін. Переважні права в розумінні prіvіlegіa reі – це привілей у сфері приватного права, що встановлений договором або законом і не порушує основоположний принцип цивільного права щодо рівності сторін. Привілейований характер (prіvіlegіa reі) переважних прав відображає нормативну характеристику цих прав як правових можливостей, передбачених нормою права або договором.

Переважні права супроводжують певні правовідносини, що складаються в різних сферах (речові, зобов’язальні, корпоративні, виключні, спадкові, сімейні), тобто нерозривно з ними пов’язані. Внаслідок цього будь-яке переважне право є не тільки невіддільним від тих правовідносин, що обумовлюють його існування, а й додатковим до цих правовідносин.

Переважні права не залежать від персоніфікації. Будь-який суб’єкт, який бере участь у певних відносинах, може наділятися переважним правом в силу закону або договору.

Завдяки цьому будь-яка особа, котра є суб’єктом відповідних правовідносин, має рівну можливість для набуття речових, зобов’язальних, корпоративних, виключних прав.

Пропонується розуміння переважного права як такого суб’єктивного цивільного права, яке надає його носієві можливість пріоритетно перед іншими особами набути інше або здійснити існуюче суб’єктивне право. Внаслідок цього переважне право:

спрямоване на набуття інших майнових та/або немайнових прав або розв’язання (вирішення) колізії цивільних прав;

виникає разом із певним суб’єктивним правом та перебуває в пасивному стані до настання  юридичних фактів, передбачених в законі або договорі;

реалізується, як правило, за участю іншого суб’єкта, внаслідок чого носій переважного права може набути суб’єктивне цивільне право;

захищається шляхом переведення прав та обов’язків, набутих третьою особою всупереч перевагам, які має суб’єкт переважного права, на нього.

За юридичною природою переважне право є організаційним правом, завдяки якому створюється передумова для набуття його носієм майнових та/або немайнових суб’єктивних цивільних прав. Відповідно його реалізація відбувається у правовідносинах, які за своєю природою слід охарактеризувати як організаційні. Переважне право є відносним та вторинним стосовно тих суб’єктивних прав, які обумовлюють їх виникнення.

У підрозділі 1.3 «Види переважних прав, їх класифікація» надається їх класифікація та досліджуються окремі види переважних прав.

Переважні права класифіковані залежно від:

сфери правовідносин, які вони супроводжують, що дозволило розрізняти переважні права, які супроводжують: а) речові, б) зобов’язальні, в) корпоративні, г) виключні, ґ) спадкові, д) сімейні правовідносини;

 юридичної спрямованості з виокремленням переважних прав, що: а) являють собою їх «чистий» вид, які спрямовані на виникнення (набуття) цивільних прав, б) слугують для розв’язання (вирішення) колізії цивільних прав;

підстави їх встановлення можуть бути: а) законні; б) договірні; в) змішані;

їх належності суб’єктам цивільного права, що зумовило їх поділ на: 1) персоніфіковані, тобто які мають: а) фізичні особи; б) юридичні особи; в) держава; г) територіальні громади, та 2) неперсоніфіковані.

Звертається увага на те, що можливість держави виступати носієм переважних прав обумовлена видом об’єктів цивільних прав та їх цінністю для держави. Причому держава виступає носієм переважних прав завжди опосередковано, за допомогою органів, які її представляють.

Аналіз переважного права наймача на укладення договору на новий строк дозволив дійти висновку про те, що потрібно відрізняти зазначене право від подібної правової конструкції, передбаченої ст. 764 ЦК, – поновлення договору (tacite reconduction). При поновленні договору відбувається продовження договірних зв’язків після закінчення строку договору найму, коли наймач продовжує користуватися майном і відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця. Цей договір поновлюється на той самий строк та з умовами, що були передбачені у договорі.

Сутністю зазначеного права є укладення договору найму на новий строк із встановленням умов за домовленістю сторін, а не його автоматичне поновлення. Це право застосовується тільки при строкових договорах найму (оренди). Тому є необґрунтованим використання законодавцем термінів «поновлення» або «продовження» договору при визначенні переважного права наймача на укладення договору, як це відбувається, наприклад, у ст. 33 Закону України «Про оренду землі», ст. 285 Господарського кодексу України та ін.

Розділ 2 «Динаміка переважних прав» складається з трьох підрозділів, присвячених характеристиці підстав встановлення і виникнення, особливостей реалізації та припинення переважних прав, специфіці захисту та відповідальності за їх порушення.

У підрозділі 2.1 «Встановлення та виникнення переважних прав» аналізуються юридичні підстави, за допомогою яких відбуваються встановлення та виникнення переважних прав. Звертається увага на те, що встановленням переважного права є його закріплення в договорі або законі як певної можливості особи – носія суб’єктивного права. Втім, така можливість може стати дійсністю лише за наявності додаткових юридичних фактів, позначених у договорі або законі. Тому лише з цього моменту  переважне право реально виникає. З огляду на його супроводжувальний, похідний характер воно сприяє набуттю іншого права – речового, зобов’язального, корпоративного, виключного.

Від встановлення переважного права необхідно відрізняти детальне регулювання його умов (реалізації, припинення тощо) у правочині (договорі) або установчих документах, оскільки відповідні правові можливості надано його носіям у силу законодавчих приписів.

Отже, договір є підставою встановлення переважних прав (юридичним фактом) і джерелом, в якому вони закріплюються. Специфіка договору полягає в тому, що він є лише першим (а не єдиним) у складі юридичних фактів, необхідних і достатніх для виникнення переважного права. Принцип свободи договору (ст. 6 ЦК) дозволяє суб’єктам встановлювати переважне право у тих типах (видах) договорів, законодавче регулювання яких не передбачає переважних прав їх сторін або навіть якщо законом позначається на їх відсутність (наприклад, при позичці – ч. 2 ст. 832 ЦК).

Виключається можливість виникнення переважних прав у: а) безоплатних договорах (наприклад, при позичці); б) публічних договорах та, зокрема, внаслідок особливості статусу однієї із сторін договору (наприклад, у договорі прокату); в) строкових договорах (при короткостроковому наймі житла); г) залежних від основного договору та, як наслідок, таких, що мають похідний характер (договір піднайму, договір піднайму житла).

Виникнення переважних прав залежить від різних фактичних складів. Останнім фактом, як правило, виступає повідомлення (про продаж, укладення договору на новий строк та ін.), за допомогою якого відбувається «активація» переважного права. Виняток у цьому плані становлять переважні права, спрямовані на вирішення (розв’язання) колізії цивільних прав. Повідомлення у деяких випадках може набувати характеру оферти.

У підрозділі 2.2 «Особливості реалізації та припинення переважних прав» доводиться, що механізм здійснення переважних прав, спрямованих на набуття цивільних прав, має включати способи здійснення, порядок реалізації, строки здійснення, вирішення (розв’язання) колізії переважних прав.

Відповідно до інтересу, який ставить перед собою носій переважного права, способи здійснення поділяються на ті, що мають за мету: а) набути цивільне право, б) припинити переважне право. Залежність переважного права від права, яке воно супроводжує (речове, зобов’язальне, корпоративне і т.д.), визначає особливий характер його здійснення. Він проявляється у впливі на об’єкт суб’єктивних цивільних прав, які набуваються за допомогою реалізації переважного права: розмір частки у статутному (складеному) капіталі товариства; кількості акцій; розмір частки у спадщині; виборі покупця.

У роботі на рівні законодавчих актів пропонується закріпити загальні вимоги до порядку здійснення переважного права (строк, послідовність дій, уповноважені особи), які можуть деталізуватися або змінюватися суб’єктами цивільно-правових відносин в установчих документах, правочині (договорі). У разі, коли носієм переважного права виступає держава або територіальна громада, регулювання порядку реалізації має відбуватися на законодавчому рівні за допомогою імперативних норм.

Строки здійснення переважних прав належать до преклюзивних. Їх закінчення може відбуватися до спливу певного часового проміжку – при відмові носія переважного права від його здійснення. Запропоновано передбачати у законодавстві два види строків здійснення переважних прав залежно від об’єкта правовідносин, які супроводжує переважне право: а) місяць (нерухоме майно, корпоративні права, акції, музейні зібрання, документи Національного архівного фонду, емфітевзис); б) десять днів (рухоме майно).

Колізія суб’єктивних цивільних прав являє собою можливість для двох чи більше осіб здійснити суб’єктивне цивільне право стосовно одного і того ж самого об’єкта. Причому такий об’єкт може бути як індивідуально визначеним (здійснення права кредитора на отримання речі – ст. 620 ЦК), так і родовим (реалізація прав кредиторів при неспроможності юридичної особи). Залежно від наслідків здійснення суб’єктивного права його носієм (-ями) виділяються два види колізії: а) здійснення одним або декількома носіями своїх прав унеможливлює здійснення суб’єктивного права іншої особи (осіб); б) реалізація носієм свого права обмежує повною мірою здійснення суб’єктивного права іншої особи (осіб). Для розв’язання колізії цивільних прав використовуються кілька способів – переваги, пропорційний, часовий, черги.

У свою чергу колізія переважних прав – це виникнення одночасної можливості здійснення цих прав у двох чи більше суб’єктів стосовно одного й того ж самого об’єкта за різними або однією підставою. Залежно від підстави виникнення виділяються два види колізії переважних прав, що виникає з: а) однієї підстави; б) двох або більше підстав. Кожен із цих видів має свої особливості, що обумовлюють використання тих чи інших способів для розв’язання їх колізії.

Для розв’язання колізії переважних прав, які виникають з однієї підстави, як правило, застосовуються пропорційний спосіб та право вибору покупця. Розв’язання колізії переважних прав купівлі предмета іпотеки відбувається за допомогою пріоритету; переважних прав акціонерів ЗАТ – права вибору покупця; переважних прав, які виникають з двох і більше підстав, – через введення ієрархічної системи суб’єктів переважних прав (спосіб черги) із передбаченням порядку їх реалізації з огляду на особливості цих прав.

Здійснення переважних прав, які слугують для розв’язання колізії цивільних прав, відзначається, по-перше, тим, що вони тільки створюють пріоритет у реалізації інших прав; по-друге, реалізація цих прав обумовлюється залежністю від прав, які вони супроводжують.

Обстоюється точка зору, згідно з якою, за загальним правилом, переважні права не є самостійним об’єктом цивільного обороту внаслідок їх немайнового характеру, за винятком передання переважного права обтяжувача. У деяких випадках можливо говорити про їх умовну (залежну) оборотоздатність. Вона полягає в тому, що самостійно ці права передаватися не можуть. Однак при зміні учасника правовідносин, які супроводжує переважне право, таке передання є можливим. Воно відбувається разом із переданням певного об’єкта (акції, права найму і т.д.).

Запропоновано критерій для розмежування підстав припинення відповідно до виду переважних прав – активного або пасивного. Залежно від впливу носія переважного права та/або іншого суб’єкта (співвласника, наймодавця та ін.) на процес їх припинення вони поділяються на ті, що: а) реалізуються за їх спільною волею; б) реалізуються за волею носія переважного права; в) перебувають у вольовому впливі іншого суб’єкта; г) виникають унаслідок обставин, які знаходяться поза їх вольовим впливом.

Підрозділ 2.3 «Проблема захисту переважних прав та відповідальності за їх порушення» присвячено проблематиці застосування окремих способів захисту і мір відповідальності щодо переважних прав.

Обґрунтовується, що застосування такого способу захисту переважного права, як переведення прав та обов’язків, набутих іншою особою, на його суб’єкта, можливе тільки в судовому порядку, у разі, коли:

а) наслідком реалізації переважного права було укладення відповідного договору, який на момент подання такої вимоги не припинився виконанням або за інших підстав. У всіх інших випадках його застосування позбавлене правових підстав витребування майна від набувача. Неможливо застосовувати й норми про віндикацію, оскільки вона допускається тільки тоді, коли майно вибуває з володіння особи, якій належить право власності або інше речове право. При порушенні ж переважного права жодне майнове право не порушується, адже за своєю сутністю переважні права є організаційними.

Однак застосування цього способу є можливим за договором про купівлю-продаж частки в статутному капіталі ТОВ (ТДВ) або акцій, навіть у разі належного виконання сторонами договірних зобов’язань, оскільки це обумовлено особливістю моменту набуття покупцем як права власності, так і корпоративних прав, які втілюються в цьому об’єкті, котрий пов’язується з вчиненням додаткових реєстраційних дій;

б) він не суперечить сутності переважного права та відносин, які воно супроводжує;

в) такий спосіб захисту передбачений законом, правочином (договором), установчими документами юридичної особи або ж застосовується на підставі аналогії закону (права).

Робиться висновок про необхідність розмежування осіб, які виступають відповідачами у позовах про переведення прав та обов’язків (третя особа, яка уклала договір) і про відшкодування збитків. Зазначене цілком відповідає сутності переважних прав, оскільки третя особа не може бути суб’єктом відповідальності у разі, коли заявлено вимогу про відшкодування збитків, адже вона не перебувала у правовідносинах із носієм переважного права. Відповідачем же у позовах про відшкодування збитків повинен виступати продавець (наймодавець, переможець конкурсу та ін.), який всупереч переважному праву реалізував своє право.

Для захисту переважних прав не може використовуватися такий спосіб, як визнання правочину недійсним, оскільки він не відповідає характеру порушеного права та не є адекватною мірою відновлення переважного права, що, у свою чергу, може бути кваліфіковане як зловживання правом.

Поряд із приватним аспектом захисту переважних прав істотне значення має і публічний його аспект, коли захист здійснюється:

1) нотаріусами (при відмові у нотаріальному посвідченні правочину, який порушує переважне право купівлі частки, земельної ділянки та ін.);

2) органами державної реєстрації прав на нерухомість (при відмові у реєстрації речового права у разі, якщо воно набувалося з порушенням переважного права купівлі предмета найму, іпотеки та ін.);

3) ДКЦПФР при ухваленні рішень, наприклад, щодо відмови в реєстрації проспекту емісії та випуску цінних паперів або про визнання емісії цінних паперів недійсною при порушенні переважного права купівлі акцій додаткової емісії;

4) реєстраторами іменних цінних паперів (при відмові внести запис до реєстру за наявності порушення переважного права купівлі акцій ЗАТ);

5) державними реєстраторами юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців (при відмові у реєстрації змін до установчих документів у разі порушення переважного права купівлі учасника ТОВ, ТДВ).

Строковість реалізації переважних прав обумовлює скорочені строки позовної давності порівняно із іншими видами цивільних прав. До того ж, застосування скорочених строків позовної давності як взагалі, так і щодо переважних прав зокрема визначене насамперед особливістю умов використання того чи іншого способу захисту цивільних прав. Для переважних прав ним виступатиме переведення прав та обов’язків, у зв’язку з чим необхідно виділяти два види строків захисту переважних прав: а) один рік – для переведення прав та обов’язків; б) три роки – для відшкодування збитків та застосування інших способів захисту.