КРАВЧУК ОЛЬГА ЮРІЇВНА ЗАГРОЗИ ТА ВИКЛИКИ ПОЛІТИЧНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами; сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет, визначено методологічні засади; обґрунтовано наукову новизну; наведено дані про особистий внесок здобувача, теоретичне та практичне значення роботи, подано відомості про характер апробації результатів дослідження, публікації та структуру роботи.
У
* • ГТ1 • • •
першому розділі «Іеоретико-методологічні основи дослідження політичної безпеки» визначено: незважаючи на те, що розробкою проблем національної і політичної безпеки в Україні займалися вітчизняні вчені і політичні діячі, за роки незалежності країни не вироблено єдиного розуміння «політичної безпеки», не виявлені її структурні елементи та реальні показники, які б демонстрували стан політичної безпеки Української держави, та відсутня Концепція політичної безпеки.
У підрозділі 1.1 «Ступінь розробки теми та джерельна база
дослідження» зазначено, що теоретичну основу дисертації склали роботи вітчизняних, зарубіжних вчених та дослідників, матеріали науково-практичних конференцій з різних аспектів політичної безпеки, стану і функціонування політичної системи, нормативно-правові документи й інформаційні матеріали органів державної влади в Україні, що стосуються реалізації внутрішньої і зовнішньої політики, забезпечення національної безпеки країни. Емпіричну базу дослідження складають: узагальнений сучасний досвід політичних
перетворень українського суспільства і держави, досвід трансформації політичної системи; інформаційно-аналітичні матеріали Інтернет-ресурсів, державних органів влади України, вітчизняних друкарських та електронних засобів масової інформації, різних інформаційно-аналітичних і науково- дослідних установ країни; конкретні політичні події і факти сучасної історії України. Нормативно-правову базу дослідження становлять Конституція України, чинне законодавство про національну безпеку України, укази та постанови Президента України, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Вітчизняними науковцями, що вивчають питання політичної безпеки, є: І. Бінько, С. Головащенко, В. Кремень, Н. Нижник, В. Циганов. Саме вони визначають політичну безпеку як самостійну систему та головну складову національної безпеки взагалі. Потрібно зазначити, що за останні роки українські дослідники видали достатньо досліджень, які стосуються питань гібридної війни в цілому та інформаційних війн, зокрема, заслуговують на увагу праці І. Валюшко, О. Власюка, В. Гулая, Г. Диниса, Є. Магди,
H. Ніколаєнко, Г. Перепелиці, К. Поповича, Г. Поцепцова, Ю. Радковця,
I. Рущенка, Г. Яворської. У процесі дослідження використовувалися роботи
І. Біласа, О. Левчук, В. Мартиненко, В. Омельченка, Н. Пашиної, К. Шкуренко з метою аналізу глобальних загроз та стратегічних викликів політичній безпеці України в сучасному глобальному світі.
У підрозділі 1.2 «Концептуальні підходи щодо дослідження політичної безпеки» зазначено, що поняття «безпека» належить до числа найбільш використовуваних понять політологічної думки. Визначено, що у сучасних наукових дослідженнях практично відсутній термін «політична безпека». Він замінюється або своїми підвидами — зовнішньополітична і внутрішньополітична безпека, або поняттями, які набагато ширші і включають політичну безпеку як складову частину, - національна, державна, суспільна безпека. З погляду внутрішніх умов, політична безпека означає стійкість політичної системи, що виражає корінні інтереси основних соціальних груп і забезпечує соціально- політичну стабільність суспільства, відсутність у ньому соціальних і політичних конфліктів.
Визначено, що політична безпека означає стійкість політичної системи, тобто сукупність соціально-політичних інститутів, що здійснюють управління суспільством; це вираження і реалізація політичною системою базових інтересів основних соціальних груп з одночасним забезпеченням соціально- політичної стабільності; політична безпека означає відсутність у суспільстві жорстких соціально-політичних конфліктів або постійні й одночасно ефективні дії, насамперед політичної влади, з мінімізації деструктивної дії на соціум таких конфліктів.
У підрозділі 1.3 «Політична безпека як критерій реалізації функцій політичної системи держави» автор констатує, що суть політичної безпеки України полягає в такому стані системи політико-владних стосунків, при якому, з одного боку, конституційний лад, структури і посадові особи держави, суспільні об’єднання і громадяни, що беруть участь у процесах формування і реалізації державної влади, не піддаються або здатні протистояти протиправному, тим більше насильницькому, тиску з боку внутрішніх або зовнішніх сил, а з іншого боку - сама влада своїм функціонуванням не являє собою загрози особі, суспільству і соціальним групам, а також самій державі. Дисертантка звертає увагу на проблему реформування політичної системи як запоруки політичної безпеки держави, що полягає у створенні ефективної системи управління в умовах затяжної економічної кризи в країні. У зв’язку з цим особлива увага має акцентуватися на організації та вдосконаленні всіх аспектів антикризового управління, покращенні кадрового потенціалу органів влади, військової та обороноздатної сфер; подоланні політичних, організаційних та технологічних суперечностей в українському суспільстві. Соціально-економічна модель олігархічного капіталізму виявила неспроможність забезпечувати політичну безпеку Української держави.
У висновках до 1 розділу зазначено, що аналіз наукових праць вітчизняних та зарубіжних науковців показує необхідність вироблення єдиного розуміння дефініції «політична безпека», детальної характеристики її складових та визначення реальних показників, які допоможуть більш точно оцінювати стан політичної безпеки в Українській державі.
У другому розділі «Політична безпека в сучасних умовах становлення державного суверенітету України» здійснено аналіз ролі політичної безпеки в межах цілісної системи національної безпеки та законодавчої бази регулювання політичної безпеки держави в сучасній Україні.
У підрозділі 2.1 «Місце політичної безпеки в межах цілісної системи національної безпеки» дисертанткою звертається увага на те, що Україна, її державні органи влади, громадянське суспільство та ЗМІ не були готові до такої масованої військової та інформаційної агресії, що в експертному середовищі отримала назву «гібридна війна». Саме тому першочерговим завданням усіх державних, громадських, наукових, експертних, журналістських інституцій є розробка термінових ефективних заходів щодо нейтралізації інформаційної діяльності Російської Федерації проти України та протидії її подальшому розгортанню. Крім того, виклики, що постали перед Україною, потребують негайних заходів щодо розробки нової Доктрини національної безпеки України, модернізації всієї системи інформаційної безпеки держави.
У підрозділі 2.2 «Нормативно-правове регулювання політичної безпеки держави в сучасній Україні» аналізуються законодавчі дії у сфері політичної безпеки, направлені на створення законодавчої бази, яка б упорядковувала і регламентувала поведінку суб’єктів та об’єктів політичних відносин, а також визначала відповідальність за порушення встановлених норм. Основоположними документами з політичної безпеки є Конституція і Концепція національної безпеки України. Автор констатує, що існування неузгодженостей між положеннями різних законів з питань забезпечення національної безпеки суттєво ускладнює процеси стратегічного планування та прогнозування, знижує ефективність функціонування сектору безпеки й оборони, його взаємодії з іншими суб’єктами, залученими до виконання завдань у відповідній сфері, тощо. З огляду на викладене вважається доцільним підготувати нову редакцію Закону України «Про основи національної безпеки України».
У висновках до 2 розділу автор констатує: українська політична практика засвідчує, що технологія реалізації доктрин, стратегій та концепцій у сфері національної безпеки об’ єктивно має інтегрувати всі складові політичної діяльності держави, враховуючи історичний досвід і сучасні реалії та виклики. Сьогодні нормативно-правове регулювання політичної безпеки проходить етап активного формування та динамічного розвитку. Зазначено, що в Україні відсутня практика впровадження стратегічних планів, враховуючи гібридність сучасного світу.
У третьому розділі «Загрози та виклики політичній безпеці України»
розглядаються глобальні загрози та стратегічні виклики політичній безпеці України і характеризується російська агресія як виклик українському безпековому простору.
У підрозділі 3.1 «Глобальні загрози та стратегічні виклики політичній безпеці України» детально аналізуються глобальні загрози та стратегічні виклики політичній безпеці, зумовлені тією обставиною, що дане поняття є базовим для формування концепції національної безпеки будь-якої держави. Під впливом глобалізації відбуваються серйозні зміни в усій структурі суспільства та держави, тому набувають нового змісту проблеми політичної безпеки. Причиною такої уваги стало саме глобальне середовище безпеки, яке сьогодні містить у собі велику кількість загроз і викликів найрізноманітнішого характеру. При цьому для політичної безпеки України актуальними є ризики та загрози: внутрішня політична нестабільність і нездатність політичної еліти сформувати та реалізувати узгоджену стратегію розвитку країни; високий рівень політичної корупції, некомпетентність влади та зрощення бізнесу і влади; політична еліта заради певного роду преференцій виявляє готовність іти на поступки зовнішнім гравцям на шкоду національним інтересам; істотні регіональні відмінності в політико-ідеологічних і зовнішньополітичних орієнтаціях населення, що створює передумови для розколу суспільства і дезінтеграційних процесів; слабкість і неефективність інститутів державної влади, нездатність керівництва України забезпечити їх ефективну роботу на всіх рівнях; критична залежність української економіки від імпорту енергоресурсів; екологічні ризики та застарілі комунікації; наростаюча загроза втрати частини економічного суверенітету; зниження рівня доходів населення та зростання соціального невдоволення.
У підрозділі 3.2 «Російська агресія як виклик українському безпековому простору» зазначено, що російська агресивна політика має системний і скоординований характер та задля реалізації стратегічних і тактичних завдань використовує широкий арсенал засобів гібридної агресії, серед яких можна виокремити наступні: використання інформаційної зброї, економічний тиск, втручання у внутрішньополітичні процеси в Україні. Головною метою Російської Федерації завжди була делегітимізація суспільно-політичних процесів, починаючи з виборів і закінчуючи підписанням газових контрактів. Керівництво РФ демонстративно і показово застосовувало механізми щодо дисфункціональності України в цілому. Визначено, що корумпована структура економіки та політики також спричинила російську агресію. Якщо деталізувати, то саме корупційними факторами можна пояснити втрачені можливості перших етапів незалежності щодо реформ та євроінтеграції, кризу Майдану 2004 року і прихід до влади проросійського лобі, провал ключових реформ Революції Гідності та суттєве зниження рівня життя громадян.
У висновках до 3 розділу зазначається, що для політичної безпеки України актуальними є ризики та загрози як внутрішні, так і зовнішні. Досліджуючи російську агресію як виклик українському безпековому простору, варто констатувати факт, що за період незалежності України влада не спромоглася забезпечити дієві заходи захисту економічного, інформаційного та гуманітарного простору, не створила умов для розвитку безпекових структур, і це стосується не тільки Збройних Сил України, а і створення дієвих інститутів з розробки механізмів захисту національної та політичної безпеки України.
У четвертому розділі «Перспективи та шляхи зміцнення політичної безпеки сучасної Української держави» проаналізовані механізми забезпечення політичної безпеки на сучасному етапі розвитку та визначені пропозиції й рекомендації для подальшого ефективного забезпечення політичної безпеки України.
У підрозділі 4.1 «Механізм забезпечення політичної безпеки держави в сучасних українських реаліях» здійснено характеристику механізму забезпечення політичної безпеки, яку можна трактувати як системну єдність нормативних, організаційних і практичних дій суб’єктів політики, за допомогою яких забезпечується досягнення цілей безпеки політичної системи суспільства.
Одночасно дисертантка відзначає, що політична система зазвичай не зводиться лише до державної активності, тому діяльність інших політичних (не державних) акторів може також мати істотне значення для забезпечення політичної безпеки. Це, перш за все, діяльність політичних партій і суспільно- політичних структур, численних громадських організацій, профспілок і навіть релігійних організацій, які в багатьох країнах органічно входять до структури політичної системи. Така діяльність розгортається одночасно в багатьох напрямках, і насамперед — у політиці та економіці, а також у соціальній, духовній, військовій, технологічній, екологічній і деяких інших сферах.
У підрозділі 4.2 «Шляхи удосконалення системи політичної безпеки Української держави» зазначено, що першочерговим завданням сьогодні є розробка Концепції політичної безпеки України, на якій ґрунтуватиметься вироблення узгоджених дій всіх суб’єктів забезпечення політичної безпеки, органів виконавчої влади при формуванні державної політики у сфері забезпечення політичної безпеки, подання пропозицій з метою вдосконалення її правового, методичного, науково-технічного та організаційного забезпечення. Основними шляхами вдосконалення системи забезпечення політичної безпеки України можуть бути: розробка й ухвалення стратегії політичної безпеки, політичних, економічних, соціальних та інших довгострокових програм, направлених на забезпечення конкретних видів національної безпеки (зокрема політичної); своєчасне внесення до нормативно-правових документів змін і доповнень з метою їх відповідності міжнародним стандартам; ініціація, формування, реалізація й оцінка державної політики з реальним, а не декларативним віддзеркаленням в ній інтересів особи, суспільства і складових його соціальних груп, а також держави; вдосконалення організаційної структури системи забезпечення національної безпеки та її політичної складової; підвищення ефективності діяльності суб’єктів забезпечення політичної безпеки України; пошук і вибір раціональних рішень для комплексного використання наявних можливостей і ресурсів у системі забезпечення політичної безпеки країни.
У висновках до 4 розділу дисертантка, беручи до уваги останні події, констатує, що вдосконалення механізму забезпечення політичної безпеки в даний час необхідно здійснювати за кількома напрямами. По-перше, це вдосконалення нормативно-правової бази. По-друге, вдосконалення системи політичних і спеціальних інститутів забезпечення безпеки та залучення до цієї діяльності численних громадських організацій. По-третє, зміна стилю й ефективності діяльності органів державної влади і спецслужб. По-четверте, оптимальний пошук і вибір раціональних рішень для використання наявних можливостей та ресурсів у системі політичної безпеки.