КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ТАЄМНИЦІ ЛИСТУВАННЯ, ТЕЛЕФОННИХ РОЗМОВ, ТЕЛЕГРАФНОЇ ЧИ ІНШОЇ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ ЗАСОБАМИ ЗВ’ЯЗКУ АБО ЧЕРЕЗ КОМП’ЮТЕР Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначаються її зв’язок з науковими програмами, планами, темами‚ мета і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Соціальна обумовленість та розвиток законодавства про охорону права на таємницю кореспонденції» містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Історія та розвиток кримінального законодавства про охорону права на таємницю кореспонденції» проведено історико-правовий аналіз кримінально-правової охорони таємниці кореспонденції та встановлено, що вітчизняне кримінальне законодавство про охорону приватних таємниць веде свою історію з другої половини XIX століття, коли вперше в нормах Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, та Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 року була встановлена кримінальна відповідальність за порушення таємниці листування та інші діяння подібного роду. Ці норми майже дослівно відтворювалися й у подальших редакціях Уложення. Законодавець того часу визнавав розголошення більш суспільно небезпечним діянням, ніж розкриття або тільки ознайомлення з відомостями, які містилися у чужій кореспонденції. Крім того, суб’єктом таких діянь могла бути будь-яка особа, тобто, говорячи мовою сучасної науки кримінального права, – суб’єкт цього злочину загальний. Проте, у випадках, коли такі дії скоювалися службовцями поштової, телеграфної або радіотелеграфної установи, вчинене кваліфікувалося як злочин по службі (за ст. 653 або за ст. 680), що, у свою чергу, передбачало більш суворі заходи кримінально-правового впливу. На думку дисертанта, таке встановлення диференційованої відповідальності службовців та інших осіб було вдалим рішенням законодавця того часу щодо забезпечення найбільш повного захисту права на таємницю поштової кореспонденції.

Прийняті в постреволюційний період перші Кримінальні кодекси УСРР 1922 та 1927 рр. цілком відповідали духу часу в плані кримінально-правового захисту особистих прав людини і не визнавали об’єктом кримінально-правової охорони ані відомості, що складають особисту або сімейну таємницю, ані відомості, що складають таємницю кореспонденції.

Принциповою зміною в кримінально-правовій охороні таємниці кореспонденції, пов’язаною з процесами деякої демократизації в радянському суспільстві 60-х років, стало визнання об’єктом кримінально-правової охорони принаймні частини відомостей, що відносилися до особистого життя людини, а саме відомостей, які складали таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень. До моменту прийняття Кримінального кодексу 2001 року у кримінальному законодавстві України склалася досить розгорнута система норм про відповідальність за посягання на права і свободи громадян, проголошені Конституцією України 1996 року.

У підрозділі 1.2. «Кримінально-правова охорона права на таємницю кореспонденції за законодавством зарубіжних країн» проведено аналіз кримінального законодавства колишніх радянських республік та чинного кримінального законодавства всіх пострадянських країн, а також законодавства окремих закордонних держав.

Дисертант акцентує увагу, що на відміну від кримінального законодавства України, така кваліфікуюча ознака, як порушення таємниці кореспонденції, вчинене щодо державних чи громадських діячів, не передбачається в жодному з кримінальних кодексів країн СНД та Балтії. Зроблено висновок, що з розпадом СРСР під час прийняття нових Кримінальних кодексів у колишніх республіках визначилися дві різні тенденції щодо питання кримінально-правової охорони права на таємницю кореспонденції. Перша: зберігаючи наступність попередніх кодексів, нові закони про кримінальну відповідальність Республіки Казахстан (ст. 143), Киргизької Республіки (ст. 136) та Республіки Таджикистан (ст. 146) не відмовилися від запозичення відповідних норм із кримінального кодексу Російської Федерації, тому ці норми є повністю ідентичними статті 138 КК РФ. Друга тенденція проявилась у відносній самостійності формулювання відповідного складу злочину. До цієї групи варто віднести кримінальні кодекси всіх інших країн СНД та Балтії, крім вже зазначених у першій групі.

На відміну від радянських республік і пострадянських країн кримінальне законодавство зарубіжних країн щодо відповідальності за посягання на недоторканність таємниці кореспонденції розвивалося своїм, особливим шляхом. На підставі порівняльного аналізу законодавства зарубіжних країн було зроблено висновок, що право на таємницю кореспонденції у більшості держав має конституційну основу, тому кримінально-правовій охороні цього права приділяється суттєва увага.

У підрозділі 1.3. «Правові підстави обмеження права на таємницю кореспонденції» зазначається, що важливе значення для розуміння захисту та підстав обмеження права на таємницю кореспонденції мають положення міжнародно-правових актів щодо захисту прав людини та відповідні рішення Європейського Суду з прав людини, юрисдикцію яких визнає Україна. Однак, проведений дисертантом аналіз законодавства України дає підстави для висновку про те, що на сьогодні відповідні правові норми ще недостатньо регулюють як межі втручання держави в реалізацію людиною своїх конституційних прав, так і процесуальні питання, пов’язані з таким втручанням.

Автор підкреслює, що у законодавстві зарубіжних країн також існують певні обмеження на таємницю кореспонденції, проте, законодавець цих держав прагне знайти компроміс між реалізацією даного права і державними інтересами, а також захистити від небезпеки розголошення державну чи військову таємницю. У таких країнах, як правило, створюється особливий судовий орган, який здійснює контроль за діяльністю органів безпеки, виступає гарантом захисту прав та свобод громадян і, в той же час, забезпечує охорону державних інтересів.

Розділ 2 «Кримінально-правова характеристика порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер» складається з двох підрозділів та чотирьох пунктів.

У підрозділі 2.1. «Об’єктивні ознаки порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер», який складається з двох пунктів, розглядаються теоретичні проблеми, пов’язані з визначенням змісту об’єкта, предмета та об’єктивної сторони злочину.

У пункті 2.1.1. «Об’єкт та предмет злочину» на підставі аналізу різних наукових поглядів і підходів до визначення об’єкта злочину, дисертант визнає безпосереднім об’єктом злочину, що передбачений ст. 163 КК, суспільні відносини, які забезпечують безперешкодну реалізацію конституційного права людини на таємницю її листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, проводить аналіз їх структурних елементів та розкриває механізм заподіяння шкоди зазначеним суспільним відносинам.

Зокрема, зауважується на тому, що суб’єктами цих відносин виступають лише конкретні фізичні особи. Суспільні відносини виникають з приводу конфіденційної інформації, яка є особистою таємницею конкретної фізичної особи – одного із суб’єктів цих суспільних відносин. Така інформація передається чи вже була передана за допомогою засобів зв’язку або через комп’ютер від одного суб’єкта суспільних відносин до іншого і в структурі розглядуваних суспільних відносин виступає їх предметом. Змістом суспільних відносин є діяльність фізичної особи щодо реалізації свого конституційного права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції в умовах виконання іншими особами, які не виступають учасниками цих відносин, обов’язку не порушувати визначене право. Установлено, що предметом злочинного посягання, тобто тим елементом суспільних відносин, що піддається безпосередньому впливу і якому, у першу чергу, заподіюється шкода, виступає соціальний зв’язок (зміст відносин).

Дисертант доводить, що конфіденційна інформація, яка вже передана чи лише передається засобами зв’язку або через комп’ютер, складає зміст таємниці кореспонденції, тому її необхідно визнавати не лише предметом суспільних відносин (структурним елементом об’єкту злочину), а й предметом злочину, як самостійну обов’язкову ознаку передбаченого ст. 163 КК складу злочину, оскільки саме з цією інформацією пов’язано вчинення протиправних діянь, що зазначені у статті. Таємницю кореспонденції пропонується розуміти як конфіденційну інформацію особистого характеру, що вже передана чи лише передається засобами зв’язку або через комп’ютер, незаконне ознайомлення з якою може завдати шкоду інтересам її власника (володаря), внаслідок чого доступ до неї обмежений відповідно до положень законодавства України, і за несанкціоноване порушення конфіденційності якої встановлена кримінальна відповідальність.

У пункті 2.1.2. «Об’єктивна сторона злочину» конкретизовано об’єктивну сторону складу злочину, що передбачений ст. 163 КК. Зокрема, доводиться, що об’єктивна сторона даного злочину може полягати як у вчиненні незаконної дії, так і у бездіяльності. Обґрунтовується позиція, відповідно до якої діяння щодо вилучення або отримання в інший спосіб кореспонденції, її розкриття, підключення до мережі зв’язку, а також запис або інше фіксування інформації виступають складовою об’єктивної сторони порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер. Таким чином, під порушенням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної або іншої кореспонденції пропонується розуміти не тільки сам факт незаконного ознайомлення зі змістом зазначеної кореспонденції, але й діяння, що дозволяють це безперешкодно зробити. Проте, зауважується, якщо подальшого ознайомлення зі змістом кореспонденції не відбулося, то вчинення таких діянь може бути кваліфіковано лише як замах на вчинення злочину, передбаченого ст. 163 КК, за умови, що при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного.

Автор дисертації дійшов висновку, що інші дії, які полягають у подальшому розголошенні, опублікуванні, використанні інформації, отриманої внаслідок незаконного ознайомлення з нею, є більш суспільно небезпечними, і тому виходять за рамки об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 163 КК. Таким чином, даний злочин вважається закінченим з моменту фактичного ознайомлення зі змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

У підрозділі 2.2. «Суб’єктивні ознаки порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер», який складається з двох пунктів, розглядаються ознаки суб’єкта та суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 163 КК.

У пункті 2.2.1. «Суб’єкт злочину» проведено аналіз обов’язкових ознак суб’єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 163 КК, та з’ясовано, що ним є загальний суб’єкт, тобто фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Також доведено, що у випадках, передбачених ч. 2 ст. 163 КК, цей злочин може вчинюватися загальним суб’єктом із додатковими ознаками – службовою особою з використанням службового становища або особою, яка має доступ до кореспонденції у зв’язку з виконанням професійних обов’язків.

У пункті 2.2.2. «Суб’єктивна сторона злочину» дістали подальшого розвитку положення щодо суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 163 КК. Зокрема, підкреслюється, що суб’єктивна сторона цього складу злочину характеризується лише однією обов’язковою ознакою – виною у формі прямого умислу, яка визначається психічним ставленням суб’єкта лише до самого суспільно небезпечного діяння. У даному випадку визначення психічного ставлення до суспільно небезпечних наслідків не вимагається, проте, у випадках коли такі наслідки настають, вони підлягають обов’язковому встановленню, оскільки мають юридичне значення, наприклад, при застосуванні положень п. 5 ч. 1 ст. 67 КК або для більш точної та повної кваліфікації вчиненого. Дисертант детально розкриває зміст інтелектуальної та вольової ознак прямого умислу.

Звертається увага на те, що мотив та мета злочину не входять до суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 163 КК, ані в якості обов’язкових, ані в якості кваліфікуючих ознак. Це означає, що вони можуть бути різними і не впливають на кваліфікацію цього злочину. Разом з тим, їх встановлення має важливе значення для повної характеристики суб’єктивного ставлення винного до вчинюваних діянь, а також для вирішення питань про співвідношення з іншими злочинами та правильної кваліфікації вчиненого.

Розділ 3 «Спеціальні питання кваліфікації порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Кваліфікуючі ознаки порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер» зазначається, що ч. 2 ст. 163 КК потребує суттєвого вдосконалення. Оскільки об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 163 КК, може полягати як у вчиненні незаконної дії, так і у бездіяльності, у ч. 2 ст. 163 КК словосполучення «Ті самі дії, …» необхідно замінити на «Ті самі діяння, …».

Обґрунтовується позиція, що порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, вчинене щодо державних чи громадських діячів, повинно визнаватися кваліфікуючою ознакою лише у тому випадку, коли такий злочин вчинено у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю, тому пропонується внести зміни до ч. 2 ст. 163 КК і доповнити її словами: «… у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю …».

Зазначається, що у деяких випадках вчинення злочину, передбаченого ст. 163 КК, полегшується обумовленими професійним становищем додатковими можливостями, які дозволяють певним особам ознайомлюватися, причому у більшості випадків безперешкодно, зі змістом листування, телефонних розмов, телеграфної або іншої кореспонденції, а тому повинно тягнути більш сувору відповідальність. У зв’язку з цим, пропонується ч. 2 ст. 163 КК після слів «… вчинені службовою особою …» доповнити словами «… з використанням службового становища, або особою, що має доступ до кореспонденції у зв’язку з виконанням професійних обов’язків…».

У підрозділі 3.2. «Особливості кваліфікації та відмежування порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, від суміжних складів злочинів» дістали подальший розвиток основні теоретичні положення про особливості кваліфікації порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та відмежування цього злочину від суміжних складів.

Зокрема, зауважується, що порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, в певних випадках виступає в якості спеціальної норми і потребує самостійного застосування. В інших випадках, порушення таємниці кореспонденції виступає у якості складової частини об’єктивної сторони більш тяжких злочинів, отже, охоплюється іншими нормами закону про кримінальну відповідальність та не потребує додаткової кваліфікації за ст. 163 КК. Поряд з цим зазначається, що порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції також може виступати в якості підготовчих діянь до вчинення інших злочинів, що, у свою чергу, вимагає кваліфікації вчиненого за сукупністю злочинів, передбачених ст. 163 КК та відповідними статтями кримінального закону, які передбачають відповідальність за подальше незаконне використання зібраної інформації, наприклад, за ст. 344 КК.

Підкреслюється, що настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, не входить до обов’язкових ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 163 КК. Отже, у випадках, коли зазначені наслідки настають, є підстави для остаточної кваліфікації вчиненого за сукупністю злочинів, передбачених, наприклад, ч. 2 ст. 163 та відповідними частинами ст. 364 або ст. 365 КК.