КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКСТРАДИЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказано на зв’язок роботи з напрямами наукових досліджень, визначено мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, використані методи, висвітлено наукову новизну роботи, її значення у практичній, науково-дослідній та навчально-науковій діяльності, наведено дані про апробацію і публікації результатів дослідження, відображено структуру дисертації.

Розділ 1 «Сутність екстрадиції в кримінальному процесі України» складається з трьох підрозділів і присвячений висвітленню теоретичних і методологічних аспектів екстрадиційної діяльності відповідно до кримінально-процесуального законодавства України.

У підрозділі 1.1. «Поняття екстрадиції» проаналізовано інститут екстрадиції, його роль і місце в сучасному праві, а також диференційовано поняття екстрадиції від поняття видачі. Уточнена сучасна концепція екстрадиції і форми її реалізації, які вона набуває у відповідності до вимог чинного законодавства України та інших нормативно-правових документів, що діють у цій важливій сфері міждержавного співробітництва та права.

Загалом приєднуючись до наукової позиції визнання комплексного характеру зазначеного правового інституту, автор виокремлює власне його кримінально-правові аспекти та здійснює науковий аналіз екстрадиції як інституту кримінального процесу.

Окремо звертається увага на той факт, що за існуючого формулювання, яке міститься у КПК України, процедура видачі, серед іншого, включає в себе і відмову у видачі, що є науковим нонсенсом, оскільки іншими словами – у ході видачі може бути прийняте рішення видачу не здійснювати. Оскільки видача особи та її екстрадиція вживаються у одному й тому ж значенні, з урахуванням отриманих результатів, і сама процедура екстрадиції виявляється зведеною до фактичної видачі (чи передачі). Вказана ситуація є похідною від проблеми розмежування екстрадиції та видачі у кримінальному процесі. Вирішення окресленого кола проблем, на думку автора, полягає у чіткому розмежуванні вказаних дефініцій у КПК України.

Результати аналізу законодавчих та інших нормативно-правових актів, що регламентують питання екстрадиції, а також дані правозастосовчої практики свідчать, що екстрадиція відрізняється від видачі і передачі особи, насамперед, за своїм змістом, оскільки включає в себе стадію порушення ініціативи про передачу (видачу) особи; процес прийняття рішення з цього питання компетентними органами двох держав; стадію оскарження прийнятого рішення; власне процес передачі (видачі) особи; легалізацію вироку судом тієї держави, яка прийняла особу, тощо.

З урахуванням викладеного, автор доходить висновку про необхідність внесення змін у чинний КПК України, які дозволять привести зміст відповідних статей закону до фактичного змістовного навантаження термінологічних одиниць «екстрадиція особи» та «видача особи». Зокрема, по-перше, пропонується назву глави 37 КПК України викласти у такій редакції: «Екстрадиція» (замість чинної – «Видача особи (екстрадиція)»); по-друге, у тексті глави 37 КПК України словосполучення «видача особи (екстрадиція)» у всіх відмінниках замінити на «екстрадиція»; по-третє, внести зміни у текст частини 1 статті 450 КПК України щодо змісту поняття «екстрадиція», у зв’язку з чим, викласти її у такій редакції: «Екстрадиція – сукупність заходів щодо видачі особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується, для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку. Екстрадиція включає офіційний запит про видачу особи, її встановлення на території однієї держави, перевірку обставин, що можуть перешкоджати видачі, а також прийняття рішення за запитом та фактичну передачу такої особи іншій державі, компетентні органи якої звернулися із запитом про видачу».

У підрозділі 1.2. «Суб’єкти та об’єкти екстрадиційних правовідносин» здійснений науковий аналіз таких взаємопов’язаних елементів, як суб’єкти та об’єкти екстрадиційних правовідносин.

Автор дійшов висновку про те, що питання включення осіб, видача яких запитується, до кола учасників (суб’єктів) екстрадиційних правовідносин є доволі дискусійним, оскільки позначення терміном «суб’єкт видачі» особи, яка підлягає видачі, містить елемент невідповідності самій сутності такого правового явища, як видача (екстрадиція).

Автором не відкидається можливість особи бути суб’єктом міжнародних правовідносин взагалі. Однак, коли йдеться про екстрадиційні правовідносини, слід зауважити, що правовий зв’язок встановлюється між державами, які є його суб’єктами, для досягнення певного результату, що відповідає їх інтересам. Таким є правова допомога, виражена у формі видачі певної особи та створення умов для подальшої реалізації у запитуючій державі кримінально-правових відносин. Зважаючи на викладене, автор приєднується до наукової думки тих вчених, які переконані, що фізична особа не є учасником екстрадиційних правовідносин.

На думку автора, досліджуючи місце особи у правовідносинах з видачі, слід виходити з концепції розмежування правовідносин внутрішньодержавного правового регулювання екстрадиції (зокрема, того, що здійснюється з використанням норм кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права відповідної держави), а також – міжнародно-правового регулювання. Ця наукова позиція є логічним продовженням концептуального погляду на екстрадицію, як на комплексний предмет нормативного регулювання.

Автором наведена додаткова аргументація на користь наукової позиції, згідно з якою, особа не є суб’єктом екстрадиційних правовідносин, що виникають на міждержавному рівні. Водночас, особа виступає суб’єктом окремих правовідносин екстрадиційного характеру, що виникають на рівні національного законодавства, яке, у свою чергу, забезпечує процедури видачі.

Автор переконаний, що об’єктом екстрадиційних правовідносин є результат діяльності суб’єктів екстрадиційних правовідносин, для досягнення якого був встановлений правовий зв’язок. У якості такого результату виступає правова допомога, що надається однією державою іншій (суб’єктами правовідносин), та полягає у передачі компетентними органами обвинуваченого (засудженого) для подальшої реалізації відповідних кримінально-правових відносин у запитуючій державі.

У підрозділі 1.3. «Принципи екстрадиції» автором встановлено, що внесення змін з питань екстрадиції до кримінально-процесуального законодавства є одним із етапів приведення національної правової системи у відповідність із виробленими міжнародною спільнотою правовими стандартами у сфері надання правової допомоги у кримінальних справах.

Ці процеси обумовлені необхідністю належної та достатньої правової регламентації відносин у сфері надання міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах, зокрема тих, що виникають у зв’язку із видачею особи (екстрадицією), для забезпечення ефективного виконання українською стороною своїх договірних зобов’язань та недопущення можливості особи уникнути кримінальної відповідальності.

Екстрадиція, що має міжнародно-правову основу, функціонує як комплексний правовий інститут, який донедавна не був законодавчо закріплений у правовій системі України, тоді як договірна практика вирішення екстрадиційних питань налічує декілька десятиліть.

На переконання автора, необхідність наукового аналізу принципів екстрадиції обумовлена тим, що саме ті ідеї, якими керуються учасники відповідної діяльності, становлять основу останньої. Іншими словами: без з’ясування певних положень, які є основою екстрадиції, без закладення міцного фундаменту цієї форми міжнародної співпраці, подальші роботи у цьому напряму не дадуть очікуваного результату.

Під принципами екстрадиції пропонується розуміти базові правила, керівні начала, закріплені в правових нормах міжнародних угод і договорів про врегулювання процедури екстрадиції, а також нормативних актів внутрішньодержавного права, перш за все Конституції, в яких виражаються основні підстави здійснення процедури видачі (відмови у видачі).

Дослідження принципів екстрадиції уможливило дійти висновків про те, що основні принципи даного правового явища знайшли своє відображення у відповідних положеннях КПК України. Зокрема, ними є: принцип невидачі власних громадян, принцип екстрадиційності злочину, принцип спеціалізації, принцип неповернення, принцип політичного притулку, принцип закінчення строку давності.

Розділ 2 «Особливості застосування заходів кримінально-процесуального примусу щодо особи, яка підлягає екстрадиції» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню особливостей таких заходів кримінально-процесуального примусу, як затримання особи, тимчасовий та екстрадиційний арешт.

У підрозділі 2.1. «Особливості затримання особи, яка вчинила злочин за межами України» автором звертається увага на існування проблемного питання щодо змісту підстав затримання особи, яка вчинила злочин за межами України.

Причиною цього є недосконале законодавче формулювання загальних підстав затримання у чинній редакції статті 106 КПК України, яке допускає їх неоднозначне тлумачення науковцями та практиками.

У одних випадках законодавець дав чітке визначення підстав для затримання підозрюваного (пункти 1–3 частини 1 статті 106 КПК: коли особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину).

У іншому випадку, підстави для затримання підозрюваного викладені лише в загальному вигляді (частина 2 статті 106 КПК: наявність інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, а також, як обов’язкові умови, намагання особи втекти, або відсутність зареєстрованого місця проживання чи перебування, або неможливість встановлення особи підозрюваного).

У практичній діяльності застосування частини 2 статті 106 КПК України пов’язане з певними труднощами, оскільки зі змісту цієї статті незрозуміло, що саме законодавець вкладає в поняття «інші дані», яким чином, ким і з яких джерел вони можуть бути отримані. Така неточність у правових дефініціях тягне за собою неоднозначне їх тлумачення науковцями та практиками, а у деяких випадках – може мати наслідком порушення закону у вигляді безпідставного затримання підозрюваного з метою протизаконного впливу на нього.

Для результатів дослідження важливим є те, що у розрізі процедур затримання особи з метою її подальшої екстрадиції, жодна із вищевказаних підстав не може бути прямо застосована як обґрунтування затримання особи, що вчинила злочин на території іншої держави.

За цих умов, автор переконаний, що існує необхідність включення до тексту відповідної статті КПК України міжнародного розшуку, як однієї з підстав затримання особи.

На обґрунтування такої можливості наведені наступні аргументи.

По-перше, жодна з існуючих підстав затримання, які закріплені КПК України, не може бути застосована, як підстава для затримання особи з метою її подальшої екстрадиції. По-друге, на цей час має місце фактичне застосування міжнародного розшуку у якості підстави для затримання особи органами досудового розслідування, незважаючи на її відсутність у КПК України. По-третє, ця підстава затримання визнається судовою практикою як належна. По-четверте, відсутні альтернативні підстави затримання, які могли б бути застосовані у досліджуваній ситуації. По-п’яте, існуюча в Україні система міжнародного розшуку осіб має віднайти своє відображення також і у кримінально-процесуальному законодавстві. По-шосте, міжнародними нормативними документами, ратифікованими Україною, допускається можливість затримання особи на підставі даних міжнародного розшуку. Хоча прямо така підстава й не зазначена, але відсутні також будь-які застереження з цього приводу. Більше того, саме дані про міжнародний розшук дають підстави для обґрунтованої підозри тієї чи іншої особи у вчиненні злочину.

З урахуванням викладеного, пропонується частину 1 статті 106 КПК України викласти у такій редакції:

«Стаття 106. Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину

Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину;

4) коли цю особу оголошено в міжнародний розшук».

У підрозділі 2.2. «Порядок застосування тимчасового арешту» автор наголошує на невирішеній до сьогодні науковій проблемі щодо можливості виокремлення тимчасового арешту як окремого різновиду запобіжних заходів.

У ході дослідження вказаного питання автором наведена наукова аргументація на користь висновку про те, що тимчасовий арешт слід вважати окремим специфічним видом запобіжних заходів. Із урахуванням отриманих результатів, пропонується доповнити перелік запобіжних заходів, закріплений у статті 149 КПК України, та внести тимчасовий арешт до вказаного переліку окремим пунктом.

Крім того, дисертант звертає увагу на наступні особливості тимчасового арешту, які також потребують відповідного законодавчого закріплення.

1. У ході реалізації процедури тимчасового арешту не може бути застосоване положення частини 4 статті 148 КПК України, згідно із яким при застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується. Частиною 4 статті 450 КПК України тимчасовий арешт визначений як взяття особи, затриманої за підозрою у вчиненні злочину за межами України, під варту на строк, визначений КПК України або міжнародним договором України, до отримання запиту про екстрадицію. Разом з цим, процедури екстрадиції з України не передбачають пред’явлення обвинувачення українською стороною.

2. Для процедур екстрадиції не передбачена можливість отримання від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного письмових зобов’язань про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, як це передбачено статтею 148 КПК України для інших випадків, коли відсутні підстави для застосування запобіжних заходів.

Таким чином, запропоноване розширення переліку запобіжних заходів, який викладений у статті 149 КПК України потребує також внесення коректив до статті 148 цього ж Кодексу. З урахуванням вищевикладених зауважень, дану статтю пропонується викласти у новій редакції, де зазначити, що частина 3 та частина 4 цієї статті не поширюються на процедури тимчасового та екстрадиційного арешту.

У підрозділі 2.3. «Порядок застосування екстрадиційного арешту» автором звертається увага на ряд проблемних моментів, що стосуються екстрадиційного арешту, та які не знайшли свого вирішення у чинному кримінально-процесуальному законодавстві.

Так, у разі надходження запиту про видачу особи (екстрадицію) до закінчення призначеного їй судом строку тимчасового арешту постанова судді про застосування тимчасового арешту втрачає юридичну силу з моменту винесення судом постанови про застосування екстрадиційного арешту щодо цієї особи.

У той же час, після одержання подання про екстрадиційний арешт та розгляду необхідних матеріалів суддя може винести постанову не лише про застосування екстрадиційного арешту, але й про відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, якщо для його обрання немає підстав. Таким чином, відкритим залишається питання: чи тягне за собою винесення судом постанови про відмову в застосуванні екстрадиційного арешту втрату юридичної сили постанови судді про застосування тимчасового арешту? Незважаючи на, здавалося б, очевидність відповіді на це питання, аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства свідчить, що на цей час вказана проблема належним чином не вирішена.

Таким чином, виникає наступна проблема – якщо після надходження запиту про видачу, судом буде винесена постанова про відмову в застосуванні екстрадиційного арешту, «де юре» у чинному кримінально-процесуальному законі відсутні підстави для припинення тимчасового арешту.

У ході наукового аналізу окресленої проблеми, автор дійшов висновків про те, що винесення судом постанови про відмову в застосуванні екстрадиційного арешту є підставою для звільнення особи з-під варти (незалежно від того, який запобіжний захід був застосований до особи – тимчасовий чи екстрадиційний арешт). Зважаючи на отримані нами результати, на думку автора, існує необхідність доопрацювання змісту частини 9 статті 462 КПК України та викладення її у такій редакції: «У разі надходження запиту про видачу особи (екстрадицію) до закінчення призначеного їй судом строку тимчасового арешту постанова судді про застосування тимчасового арешту втрачає юридичну силу з моменту винесення судом постанови про застосування (або – відмову у застосуванні) екстрадиційного арешту щодо цієї особи». Це допоможе усунути наявну прогалину у законодавстві та дозволить, у разі надходження запиту про екстрадицію, чітко пов’язати момент припинення тимчасового арешту до такого юридичного факту, як винесення судом постанови щодо застосування процедури екстрадиційного арешту незалежно від прийнятого відповідним судовим органом рішення – про застосування екстрадиційного арешту чи про відмову у його застосуванні.

Ще одним проблемним питанням на цей час залишається визначення підстав екстрадиційного арешту. При розгляді подання про екстрадиційний арешт суддею досліджуються виключно документи, що підтверджують наявність підстав для видачі особи. У той же час, автор звертає увагу на те, що підставою обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту для забезпечення видачі особи на запит іноземної держави має бути наявність процесуального рішення компетентного органу іноземної держави про затримання особи або взяття під варту для забезпечення в подальшому її видачі та даних, що підтверджують цю особу.

З метою вирішення окресленої проблеми дисертантом пропонується законодавчо закріпити обов’язок судді по додатковому розгляду під час прийняття рішення про застосування екстрадиційного арешту документів щодо процесуального рішення компетентного органу іноземної держави про затримання особи або взяття її під варту.

З цією метою пропонується доповнити перелік матеріалів, що подаються на розгляд суду разом із поданням про застосування екстрадиційного арешту (частина 2 статті 463 КПК України), та включити до нього документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави та обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави.

У розділі 3 «Прокурорський нагляд, відомчий та судовий контроль за кримінально-процесуальною діяльністю щодо екстрадиції особи» проаналізовані основні положення реалізації вказаних напрямів діяльності у розрізі процедур екстрадиції.

Підрозділ 3.1. «Прокурорський нагляд за додержанням законів з питань екстрадиції» містить науковий аналіз сутності прокурорського нагляду, його місця в системі інших державно-правових інститутів, предмета та меж реалізації цього напряму діяльності у сфері екстрадиційних відносин.

У ході дослідження встановлено, що предметом прокурорського нагляду за додержанням законів з питань екстрадиції, є дотримання прав і свобод осіб у ході реалізації процедур екстрадиції, а також законність рішень, що приймаються відповідними органами.

Основними завданнями прокурорського нагляду за кримінально-процесуальною діяльністю щодо екстрадиції особи є: попередження й припинення порушень прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що залучені до процесів екстрадиції, а також забезпечення встановлених законодавством умов і порядку проведення процедур екстрадиції. Вказані завдання знаходять свій логічний розвиток у відповідних функціях прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військових прокурорів регіонів та Військово-Морських Сил України, міських, районних, міжрайонних та прирівняних до них прокурорів.

Автором звертається увага на важливість наукового аналізу нормативного підґрунтя екстрадиції, оскільки саме відповідність приписам чинного законодавства виступає основним критерієм оцінки законності процедур екстрадиції у ході прокурорського нагляду. Зважаючи на викладене, дисертантом проведена класифікація нормативних документів, якими урегульовуються відносини у сфері екстрадиції в Україні за чотирма рівнями. У ході дослідження нормативно-правової бази екстрадиції в Україні, автор дійшов висновку про те, що моделювання системи відносин, які виникають у ході екстрадиції, нормування і формалізація її функціональних, організаційних та інформаційних структур на цей час здійснюється за допомогою багаторівневої системи нормативно-правового регулювання.

Встановлено, що порядок практичної реалізації прокурорського нагляду за додержанням законів з питань екстрадиції крім законодавства, урегульований також відомчими документами Генеральної прокуратури України.

У підрозділі 3.2. «Відомчий контроль за кримінально-процесуальною діяльністю щодо екстрадиції особи» автором обстоюється позиція, відповідно до якої відомчий контроль за діяльністю з екстрадиції особи є діяльністю органів, що беруть участь у процедурах екстрадиції, яка здійснюється в установлених нормативними документами формах та спрямована на встановлення даних про відповідність дій уповноважених осіб вказаних органів нормативно-закріпленому порядку екстрадиції, виявлення причин розбіжностей між діяльністю зазначених осіб та заданою моделлю процедур видачі, визначення способів усунення виявлених відхилень від моделі, розробку заходів для стабілізації діяльності суб’єктів екстрадиції.

Зважаючи на те, що центральними органами щодо видачі особи є Генеральна прокуратура України та Міністерство юстиції України, дисертантом зосереджена увага на дослідженні питань організації відомчого контролю у зазначених державних структурах.

У КПК України не конкретизовано, які саме підрозділи чи посадові особи зазначених суб’єктів наділені повноваженнями здійснення відомчого контролю за видачею особи. У той же час, аналіз нормативно-правової бази діяльності Генеральної прокуратури України та Міністерства юстиції України, дозволив дійти висновку, що нормативне регулювання окремих аспектів у сфері контролю надано самим відомствам і реалізується їх керівниками шляхом видання відповідних наказів та інструкцій. Організація та здійснення відомчого контролю дає можливість відповідним органам не тільки попередити чи усунути ухвалення неправомірного рішення, відновити порушені права та законні інтереси фізичних осіб, але й прийняти самостійне рішення з того чи іншого питання, а в необхідних випадках прийняти на себе виконання тих чи інших функцій.

Відомчий контроль за кримінально-процесуальною діяльністю щодо екстрадиції особи, у першу чергу, здійснюється керівниками тих державних органів, що задіяні у відповідних процесах (Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України з підпорядкованими вказаним уповноваженим посадовцям органами та підрозділами). Визначаючи нормативно-правовий статус цих органів, законодавець виділяє зазначену категорію посадових осіб, наділяючи їх повноваженнями по управлінню відповідними структурами. Безпосередніми суб’єктами відомчого контролю за законністю екстрадиції є також керівники відповідних підрозділів різного рівня, обсяг повноважень для яких визначається відповідними відомчими нормативними актами.

У ході наукового дослідження автор дійшов висновку, що відомчий контроль за виконанням процедур екстрадиції в органах прокуратури України реалізується Генеральним прокурором України, заступниками Генерального прокурора України, прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військовими прокурорам регіонів та Військово-Морських Сил України, міськими, районними, міжрайонними, прирівняними до них прокурорами, керівниками структурних підрозділів апаратів прокуратури. Відомчий контроль за виконанням процедур екстрадиції у структурі Міністерства юстиції України реалізується Міністром юстиції, заступником Міністра юстиції, районними, районними у містах, міськими (міст обласного значення), міськрайонними, міжрайонними управліннями юстиції у особі спеціально уповноважених працівників. При цьому, слід відмітити, що питання відомчого контролю за виконанням процедур екстрадиції на рівні головних управлінь юстиції на цей час залишаються належним чином не врегульованим.

У підрозділі 3.3. «Судовий контроль за кримінально-процесуальною діяльністю щодо екстрадиції особи» автором констатується, що до останнього часу, питання судового контролю за процедурами екстрадиції залишалося доволі проблемним. На цю проблему неодноразово зверталася увага Європейським судом з прав людини.

У 2010 році КПК України був доповнений рядом положень з питань видачі особи, у тому числі тих, що стосуються судового контролю у цій сфері кримінально-процесуальної діяльності. Таким чином, на цей час чинним кримінально-процесуальним законодавством передбачені засоби судового контролю за процедурами екстрадиції на етапах затримання особи, яка вчинила злочин за межами України, застосування до такої особи тимчасового та екстрадиційного арешту, а також – прийняття рішення компетентними органами про видачу такої особи.

Окрема увага у дисертаційному дослідженні приділена місцю судового контролю серед інших засобів забезпечення законності екстрадиційної діяльності в Україні.

Досліджуючи взаємозв’язок судового контролю і прокурорського нагляду у сфері екстрадиції як двох самостійних видів діяльності, дисертант звертає увагу на окремі параметри їх розмежування:

а) завданням суду і прокурора у процесі контрольно-наглядової діяльності є захист прав людини у ході реалізації процедур екстрадиції, однак поряд із цим прокурор здійснює кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочин;

б) судовий контроль за процедурами екстрадиції не має управлінського навантаження, у той час як прокурор, одночасно із наглядом, приймає безпосередню участь у процесах екстрадиції.

Порівнюючи судовий та відомчий контроль за процедурами екстрадиції, автор зазначає, що ці сфери контролюючого впливу відрізняються, насамперед, завданнями, що стоять перед ними. Якщо судовий контроль – це складова частина відправлення правосуддя, то відомчий контроль – це прояв функції управління.

Сфера, в якій проявляється контрольна функція суду, обмежується питаннями законності діяльності відповідних органів, які беруть участь у видачі особи. Контроль, як управлінська функція, спрямований передусім на забезпечення відповідності діяльності підконтрольного об’єкта тим приписам, які він (об’єкт) отримав від керівної ланки (органу, посадової особи).

У зв’язку із цим відомчий контроль є внутрішнім, у той час, як судовий контроль завжди зовнішній. Зовнішній характер судового контролю обумовлюється специфічним незалежним статусом представників судової влади, у зв’язку з чим суди поширюють свій контроль на непідлеглі їм органи.

Для судового контролю забезпечення ефективності процедур екстрадиції не є метою, а виступає як побічний напрям діяльності. Цей вид контролю полягає, насамперед, у забезпеченні законності процесів видачі особи, а також дотримання прав громадян та інших суб’єктів правовідносин, охорона яких здійснюється судовою владою.