КУЛІШЕНКО ОЛЕНА ЮРІЇВНА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН В ГЕТЬМАНСЬКІЙ УКРАЇНІ У ПЕРІОД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVII – КІНЦЯ XVIII СТОЛІТТЯ

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, розкрито зв’язок з науковими програмами і темами, визначено мету та задачі дослідження, об’єкт та предмет, методологію дослідження, сформульовано концептуальні положення, що становлять наукову новизну, охарактеризовано практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію та публікацію основних теоретичних положень дисертаційного дослідження.
Розділ 1 «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» складається із трьох підрозділів, у яких детально проаналізовано історико-правову літературу, джерела та методологічні аспекти з проблем становлення та розвитку правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні в другій половині XVII–XVIII ст.
У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» охарактеризовано публікації, в яких висвітлено проблеми становлення та розвитку правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні в другій половині XVII–XVIII ст.
Історико-правова література складається з праць українських і зарубіжних дослідників, що висвітлюють окремі питання формування правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні. Ця наукова література створювалася упродовж трьох періодів: дореволюційного, радянського та сучасного. Дореволюційний період вирізняється науковою діяльністю таких дослідників як В. Антоновича, М. Грушевського, М. Іванищева, М. Владимирського-Буданова, О. Лазаревського, О. Кістяківського, О. Левицького, Д. Міллера, М. Модзалевського та ін.
У вирішенні науково-дослідних завдань дисертації значну допомогу надали праці членів Комісії для виучування історії західноруського та українського права: М. Василенка, С. Борисенка, Р. Лащенка, М. Слабченка, І. Черкаського, С. Іваницького-Василенка та інших.
Особливу увагу приділено науковим працям дослідників української діаспори, зокрема, А. Яковліва, О. Оглобина, В. Липинського, О. Окиншевича, Я. Падоха та ін.
Радянський період характеризується заполітизованими ідеолого-комуністичними підходами до аналізу історико-правових проблем. До аналізу деяких проблем, пов’язаних з темою роботи, в цей період зверталися В. Дядиченко, В. Кульчицький, І. Сафронова, М. Страхов, А. Пашук, А. Ткач та ін.
Сучасний період розпочався з відродження незалежної Української держави і триває досі. З-поміж сучасних наукових праць привертають увагу дослідження українських істориків О. Гуржія, В. Щербака, В. Шевчука, В. Смолія, В. Степанкова, Т. Чухліба та ін., українських правознавців І. Бойка, В. Гончаренка, М. Домашенка, П. Захарченка, М. Мірошниченка, І. Усенка, А. Чайковського, В. Чеховича, О. Шевченка та інших.
Отже, наявна історіографічна база дає можливість розглянути основні проблеми і тим самим більш повно дослідити правове регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні. Проте ретельне вивчення історіографії засвідчує, що в сучасній історико-правовій науці досі відсутнє комплексне наукове дослідження з цієї проблеми.
У підрозділі 1.2 «Джерельна база дослідження» охарактеризовано джерельну базу дослідження, що її становлять опубліковані та неопубліковані архівні матеріали, які відображають окремі аспекти регулювання земельних правовідносин у період Гетьманської України.
Основою джерельної бази є акти Гетьманської влади, які видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, інструкцій, декретів і грамот гетьманів, універсалів та указів Генеральної військової канцелярії, Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права, Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.
Цінним джерелом під час вивчення правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. стали як опубліковані архівні матеріали досліджуваного періоду, так і неопубліковані архівні матеріали. У процесі роботи було опрацьовано фонди 51, 127, 128, 129, 130, 132, 137, 148, 159, 161, 165, 182, 221, 232, 274, 1407, 1725 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, фонди 181, 222 Державного архіву Полтавської області, фонди 40, 160 Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені академіка В.І. Вернадського, в яких містяться матеріали щодо регулювання земельних відносин досліджуваного періоду.
У підрозділі 1.3 «Методологія дослідження» розкрито наукові підходи та методи дослідження обраної теми.
Аргументовано застосування у дисертації синтезу концептуальних підходів, зокрема, антропологічного, діалектичного, цивілізаційного. Показано, що діалектичний підхід є традиційним для української історико-правової науки, в тому числі для дослідження динаміки розвитку правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні в досліджуваний період, виявлено його суспільно-правові чинники, розкрито спільні та відмінні риси між діючими у цей період джерелами права, які регулювали земельні відносини.
Серед загальнонаукових методів найпродуктивнішим було застосування історичного, системного, структурно-функціонального та ін. Історичний метод було використано для виявлення тенденцій становлення та розвитку правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні в досліджуваний період. Структурно-функціональний метод використовувався для виявлення структури законодавства Гетьманської України, що регулювало земельні відносини у досліджуваний період.
На значну увагу серед спеціально-юридичних методів заслуговує історико-правовий, який бачиться головним, оскільки його застосування відбувалося на кожному етапі дослідження, зокрема, з його допомогою продемонстровано еволюцію джерел права Гетьманської України, які сформували основу правового регулювання земельних відносин. Значну увагу приділено порівняльно-правовому методу, завдяки якому досліджено правове регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні в період другої половини ХVІІ – кінці ХVІІІ ст. як цілісне історико-правове явище шляхом порівняння та вивчення характерних для нього правових джерел (Литовський статут 1588 р., Збірники магдебурзького права тощо). Формально-юридичний метод прияв ґрунтовному аналізу земельно-правових норм та зіставлення різних джерел права, що регулювали земельні правовідносини. Герменевтико-правовий метод дав змогу тлумачити зміст і правову природу зафіксованих у письмових джерелах правових норм, які регулювали земельні правовідносини у досліджуваний період.
Розділ 2 «Правові засади регулювання земельних відносин в умовах становлення й розвитку Української козацької держави у другій половині ХVII – кінці XVIII ст.» складається з двох підрозділів, в яких розглянуто основні соціально-економічні, політичні та організаційно-правові чинники, що впливали на процес формування правового регулювання земельних відносин у Гетьманській Україні.
У підрозділі 2.1 «Соціально-економічні і політичні зміни в Україні у роки національно-визвольної війни (1648–1654 рр.) та їхній вплив на регулювання земельних відносин» зазначено, що у результаті національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького відбулися кардинальні зміни у соціально-економічному і політичному житті України – утворилася Українська козацька держава, було скасовано великі і середні феодальні землеволодіння, ліквідовано монополію польських магнатів і шляхти на землю, внесено суттєві зміни в аграрні відносини, зокрема створено вигідні умови для ведення сільського господарства, скасовано панщину, сформувалася індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови Зборівського (1649 р.) і Білоцерківського (1651 р.), Переяславського (1654 р.) договорів.
Показано, що на зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне землеволодіння фермерського типу, яке домінувало в козацький період. Існували й інші типи землеволодіння, такі як шляхетське, юридичною базою якого були гетьманські універсали, і старшинське землеволодіння, котре зростало завдяки купівлі землі, гетьманським наданням і царським привілеям. Верховним розпорядником землі в цей період був гетьман, на місцях розпоряджались полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.
Починаючи з другої половини XVII ст. у Гетьманській Україні тривав процес перерозподілу землі, внаслідок якого в козацько-старшинському середовищі сформувалися два основні різновиди власності на землю: вотчина і тимчасове володіння. Вотчина або «зупольне володіння» становила собою володіння на землю на правах повної власності. Відповідні землі ставали об’єктом купівлі-продажу, спадкування, обміну тощо. Основним правовим джерелом, яке в тодішній ситуації дозволяло перехід землі у приватну власність, був гетьманський універсал. При цьому вся куплена, подарована, а також одержана у спадщину земля вважалася «зупольною» і завжди фіксувалася у відповідних актах. Тим самим закріплювалася недоторканність власності на землю.
У підрозділі 2.2 «Земельні відносини та особливості їхнього регулювання у Гетьманській Україні (1654–1783 рр.)» було з’ясовано, що після укладення українсько-московського договору 1654 р. завершився процес формування козацької власності на землю. Козацька власність визначалася як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не окремий індивід, а спільнота козаків у особі Війська Запорізького. Тільки вступивши до лав війська, козак здобував право продавати і купувати землі, засновувати слободи, економічно реалізовувати монополію на землю. Ні уряд, ні місцева адміністрація не могли втручатись у козацьке землеволодіння, проводити конфіскацію. Одночасно право земельної власності мало умовно-службовий характер, було обмежено відбуванням власним коштом військового примусу на користь Війська Запорізького. Повна необмежена спадкова земельна власність козаків мала приватний характер і юридично не відрізнялась від шляхетського землеволодіння. Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння і відмовився впускати в Україну магнатів. У цей період почало утворюватись старшинне землеволодіння, що існувало у двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину, землі Київського, Черкаського, Чигиринського полків, Полтавщину. Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у спадковій власності хутір Суботів. Як гетьман він мав рангове володіння – Чигиринське староство. За українсько-московським договором 1654 р. лише гетьману надавалось право спадкового володіння.
Визначено основні внутрішні і зовнішньополітичні чинники, що вплинули на еволюцію правового регулювання земельних відносин в Гетьманській Україні. При цьому, саме в цей період в українському суспільстві було сформовано основні принципи, на яких засновувалися нові земельні відносини, до яких належать насамперед публічність і демократизм, ліквідація становості у сфері вирішення земельних питань, рівність усіх перед законом. З часом, у процесі подальшої державно-правової еволюції Гетьманської України на шляху перетворення її у станове суспільство правові засади системи земельних відносин зазнають значних змін. Основний вектор цих змін полягає у перетворенні системи володіння на землю на право власності на неї, що в свою чергу призводило до формування нової верстви українських землевласників.
Розділ 3 «Історико-правові аспекти набуття права власності і права володіння на землю у джерелах права Гетьманської України» складається з двох підрозділів, які присвячено дослідженню порядку набуття права власності та права володіння на землю як основних юридичних категорій крізь призму їхньої соціальної дії.
У підрозділі 3.1 «Набуття права власності на землю» з’ясовано сутність та загальний правовий зміст права власності на землю. У сучасній юридичній науці поняття «право власності» розглядається як невід’ємне природне право людини та громадянина – це недоторканне, певним чином визначене суспільством та державою на основі міжнародних стандартів майно і цілеспрямована сума коштів, що забезпечують людині задоволення нормальних потреб з метою існування в певних історичних, соціально-економічних умовах.
Практичне втілення інституту приватної власності на землю в Гетьманській Україні протягом всієї її історії вплинуло і на складність розуміння його в сучасній правовій науці. Необхідно насамперед зазначити, що реалізація права приватної власності на землю в Гетьманщині мала становий характер. Як свідчить вивчення численних наукових та правових джерел тих часів, право набуття приватної власності було поширеним переважно в середовищі тодішньої верхівки українського суспільства, а саме гетьманів, козацької полково-сотенної старшини, представників української православної шляхти, яка перейшла на бік Б. Хмельницького в ході національно-визвольної війни 1648–1657 рр., духовенства тощо. Частково можливість отримувати землю у приватну власність мали і представники незаможних козацьких верств, міщанства і вільного селянства, але в подальшому, особливо вже в період XVIII ст., ці верстви таке право дедалі більше втрачали, обмежуючись лише правом володіння.
Основними правовими джерелами, що забезпечували набуття приватної власності на землю, були Литовські статути, гетьманські універсали та укази російських монархів, тестаменти тощо. Однак, незважаючи на всю складність і суперечливість процесу формування права приватної власності на землю, вже в XVIII ст. прослідковується чітка тенденція до еволюції всіх маєтностей козацької старшини, якими вона володіла як ранговими або які в неї були на праві володіння, у маєтності з наданим правом повної приватної власності на них.
Підрозділ 3.2 «Набуття права володіння на землю» присвячений розкриттю підстав набуття права володіння на землю як правовому поняттю та його реалізації в судовій практиці Гетьманської України.
Необхідно зазначити, що в «Правах за якими судиться малоросійський народ» термін «володіння» вживався неоднозначно, зокрема як один з елементів повноважень власника. Однак у результаті аналізу артикулів 6, 7, 14–20 глави XIV «Прав…» можна стверджувати, що володіння виступало в них як окремий правовий інститут та визначалося як фактичне панування особи над річчю, поєднане з наміром ставитись до неї як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи.
Серед джерел українського права, що склали основу формування в Гетьманській Україні права володіння на землю, велике значення мало українське звичаєве право. За своєю природою та внутрішньою суттю українське звичаєве право відображало правові звичаї та традиції українського народу, його світоглядні та ціннісні устої. Спираючись на них, українське звичаєве право не лише не передбачало приватної власності на землю, а й взагалі негативно ставилося до неї. При цьому саме у звичаєвому праві найбільш повною мірою проявилися традиційні уявлення українців про такі цінності, як воля, правда, доля тощо. Власне еволюцію соціального і правового розвитку селянства можна вкласти приблизно в таку схему: від первісних родообщинних поземельних відносин до вільного володіння, а потім – до закріпачення чи натурально-грошової феодальної ренти. Разом з цим звичаєве право з притаманною йому забороною приватної власності на землю стало своєрідним нормотворчим втіленням українського селянського розуміння соціальної справедливості, де приватній власності місця не було.
Ця система володіння землею набула поширення в перші десятиліття існування Української Гетьманської держави. Рангові володіння формально вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.
Разом зі старшинським землеволодінням у Гетьманській Україні відомі ще дві форми володіння землею, а саме загальнодержавна або загальновійськова та громадська (колективна або спільна). Ці форми власності не суперечили одна одній, а навпаки – мирно співіснували у Гетьманській Україні.
Розділ 4 «Здійснення і захист прав на землю за законодавством Гетьманської України» складається з трьох підрозділів, які присвячені аналізу здійснення речових та зобов’язальних прав на землю, а також способам їхнього захисту.
Підрозділ 4.1 «Здійснення речових прав на землю» розкриває речові права, які виникали з договору купівлі-продажу землі. Зокрема, було з’ясовано, що у «Правах…» багато уваги приділено дотриманню обов’язкових умов виконання договору купівлі-продажу землі. Зокрема, були розроблені загальні правила виконання договору купівлі-продажу землі і встановлена сувора відповідальність за його недотримання. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору купівлі-продажу землі наставала лише за наявності спеціальних умов – вини та збитків.
Разом з цим була розроблена досить розгалужена система правових засобів забезпечення зобов’язань, що випливали з договору купівлі-продажу землі. Основними з них були завдаток, застава, порука.
Характеризуючи договори купівлі-продажу землі в Гетьманській Україні, слід зазначити, що вони були одним із найнадійніших джерел набуття козацькою старшиною землі у приватну власність. Землі, набуті нею таким способом, належали їй на праві повної приватної власності, отже, були незалежні від гетьманської або полковницької «ласки військової». За цих умов придбання земельних наділів розглядалося старшиною як один з пріоритетних напрямів власної економічно-господарської діяльності, й вона постійно нарощувала обсяг придбання земель.
У підрозділі 4.2 «Здійснення зобов’язальних прав на землю» охарактеризовано основні права, які виникли з укладенням договору оренди (найму) землі, який розглядався як один з правових інститутів набуття права володіння на землю у Гетьманській Україні. Зазначено, що проблема правової регламентації оренди землі в тогочасному українському праві вирішувалася неоднозначно. Це пояснюється, тим, що тривалий період на українських землях залишалося чинним законодавство, яке по-різному регулювало відносини найму, що в свою чергу призводило до різного використання термінів «найм» та «оренда».
Відповідно до умов договору оренди-найму землі у Гетьманській Україні особа – наймодавець зобов’язувалася надати нерухоме майно іншій особі – наймачеві у користування на певний часовий термін і за відповідну плату. У договорі найму (оренди) слід обов’язково було назвати суму плати, а також точну дату, до якої наймач повинен був її сплатити. Велике значення у договорі найму землі надавалося зазначенню розміру плати за найм, що зазвичай визначався волею та спільною домовленістю договірних сторін. Крім того, у «Правах…» також трапляються згадки про договори найму майна за так званим чиншовим правом. Чиншове право – це система правових норм, що в досліджуваний період регулювали тимчасове або безстрокове землекористування селян і міщан. Ця давня форма «вічного найму» нерухомого майна за незмінну, один раз встановлену плату – чинш, давала право вільного, без згоди власника, будівництва та використання маєтку.
Укладання договорів оренди (найму) землі та іншого нерухомого майна набуває особливої популярності, починаючи з XVIII століття. Саме тоді в Гетьманській Україні розвивають правовідносини, пов’язані з різними формами оренди землі. Так, на практиці використовувалися різні поняття договору майнового найму, зокрема такі, як орендні контракти, орендні договори. Це свідчить про зародження прогресивних тенденцій розвитку договірного права Гетьманської України.
У підрозділі проаналізовано умови формування нового статусу земельної власності – рангові землі або «рангові маєтності» як один з основних інститутів тимчасово-умовного землеволодіння. Основними правовими джерелами, що регламентували зобов’язання, які виникали з володіння ранговими маєтностями, були гетьманські універсали, міжнародні, зокрема українсько-московські договори. Також цим зобов’язанням присвячені глави IV i V «Прав, за якими судиться малоросійський народ».
Через рангові землеволодіння козацька старшина закріпила за собою право на отримання значних маєтностей, що давало їй можливість задовольняти наявні матеріальні потреби. Водночас тимчасово-умовний характер цих землеволодінь не створював у старшини почуття стабільності, впевненості у майбутньому, оскільки можливість втрати маєтку зберігалася повсякчасно. Це змушувало урядову старшину вдаватися до пошуків нових джерел примноження своїх матеріальних статків, насамперед земельних.
У підрозділі 4.3 «Захист прав на землю» встановлено категорію земельних спорів, які розглядали суди у Гетьманській Україні. До земельних спорів відносили, зокрема, про межі та улагодження межових земельних суперечок, про порядок користування і розподілу спільної власності, про строки давності на викуп землі, про давність як підставу для набуття права власності на землю. Справи про розмежування починалися «через поданную супліку» гетьману, який «пильно розглянувши справу тую», посилав своїх уповноважених, котрі разом із місце¬вими полковими старшинами повинні були розглянути даний земельний спір. Полковники з полковою старшиною мали право й без гетьман¬ського уповноваженого розглядати межові суперечки й непорозумін¬ня. З цією метою на полі при свідках проводилося нове розме¬жування й складався план – «мапа» розмежованих земельних воло¬дінь. Полковник своїм ордером оповіщав старшину сотні, де відбувалося розмежування, про судове рішення й записував у книги суму неустойки на свою користь з боку порушників його «децизіи» (рішення). Якщо спірна місцевість лежала на кордоні двох полкових територій, у цьому випадку справа вирішувалася обов’язково з відома гетьмана.
У Гетьманській Україні було встановлено єдиний судовий порядок захисту речових і зобов’язальних прав на землю.