Культура Стародавнього Риму

Короткий зміст

Зміст

1.  Періодизація.

2.  Релігія.

3.  Виникнення християнства.

4.  Система виховання й освіти.

5.  Наука.

6.  Літературна традиція.

Мистецтво.

Вступ.

У римської культури завжди було багато як прихильників, так і

противників. Дійсно, багато хто не міг пробачити римлянам войовничість

їх менталітету, що її вони успадкували від етрусків. Особливо не

сприймали культуру Риму греки, що їх римляни підкорили. Елліни

перемагали своїм генієм, а римляни досягали успіху лише завдяки фортуні.

Але Рим зробив те, чого не вдалося зробити еллінам. Він об’єднав народи

та запровадив порядок на землях, приніс їм мир. Кожен міг, будучи в

безпеці від нападу, працювати, сіяти, збирати врожай, мандрувати землями

країни та торгувати. За щитом Риму елліни зі своїми поглядами на життя

могли нескінченно довго сперечатися на філософські теми. Можливо, Рим не

перевершив греків у галузях філософії та скульптури, але він добре

налагодив перекидання військ з одного кінця держави в інший та встановив

справедливі закони. А це вже і є культурою. Рим на той час був

універсальною ідеєю. Досягнення в тих галузях культури, в яких римлянам

не вдавалося створити щось особливе, були цілком запозичені у інших

народів, у тих же самих греків. Але в будь-якому випадку римська

культура не просто цікава – вона грандіозна, без неї не можна уявити

давній світ, як і не можна уявити Рим без впливу на нього грецької

культури.

Культура Стародавнього Риму

Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Вплив

культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький

історик, автор фундаментальної 40–томної “Загальної історії” Полібій,

який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей

давньоримської культури: “Римляни, виявляється, можуть краще за всякий

інший народ змінити свої звички і запозичити корисне”. Але в той же час

римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала

досягнуте, а також привносила власні національні риси – практицизм,

дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники

старовини – римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні

досягнення, але при цьому зберігали й свої “домашні” звичаї. Динамізм

римської культури – така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм.

Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль

для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

Періодизація.

Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом

основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і

періоду імперії.

Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII ст. до

н.е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до

н.е. До VI ст. до н.е. Рим являв собою поліс на чолі з царями. Великий

культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові

етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою

його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого. У них римляни запозичили більшість літер свого

алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські

бої). Символ Риму – бронзова статуя вовчиці – виконана етруським

майстром. Етруською була остання з царських династій.

Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали

сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н.е.) Рим

підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають

вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру

домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови

стає обов'язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури.

Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на

професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни.

Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і

запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його

правління починає період імперії (I ст. до н.е. – V ст. н.е).

Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні

матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури.

Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму,

особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає

воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст.

н.е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р.

Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії

Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі.

Релігія.

Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні

про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів

– охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії

(добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і

заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере

свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто

повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел,

лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко

іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і

Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні

церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за

летом птахів, за нутрощами тварин тощо).

Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог

Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя

трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і

Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана

(богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і

садів, потім – кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином

людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники –

Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням

грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і

запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна –іфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна –

Мінерва, Асклепій – Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи –

Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри.

Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї

історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про

заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу

чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були

вигодувані вовчицею. Починаючи з найдавніших часів передавалися

розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них – про

Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками

він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений.

Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву

руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку.

Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь

воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці

ставали об'єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою

державу – однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався

культ імператора як живого бога.

Виникнення християнства.

В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза

традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і

культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії

(зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія –

християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії

єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка

називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він

складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних

систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі,

філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної

містики.

Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати

стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ

– народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на

хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої

увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4

євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) –

від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя

Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання

святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова,

або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив

народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого

мистецтва, філософської думки.

Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про

Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість

істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.)

був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно

прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, істину. Історичними (тобто такими,

що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів –

найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи

приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не

можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з

собою в дорогу що–небудь, крім хліба.

Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких

зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби

Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім

розумінням твоїм...”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе;

на цих двох заповідях затверджується весь закон...” (Євангеліє від

Матфея. 22.37; 39–40).

Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була

своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка

спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних

провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн

у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст.

н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту.

Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка

церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на

початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці

IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто

християнство перетворилося на державну релігію.