У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність та ступінь дослідження; зазначено про зв’язок роботи з науковими планами та програмами; окреслено мету та основні завдання дослідження; вказано на його наукову новизну, теоретичне та практичне значення; визначено основні методологічні засади; наведено інформацію про апробацію результатів роботи, а також висвітлено положення, що виносяться на захист.
Перший розділ – "Теоретико-правові основи карантину рослин" містить три підрозділи, присвячених дослідженню генезису еколого-правового регулювання карантину рослин, розглянуто питання карантину рослин, як об’єкту еколого-правового регулювання, висвітлено та проаналізовано проблеми імплементації міжнародного законодавства в галузі карантину рослин до національного законодавства.
Генезис еколого-правового регулювання карантину рослин" зазначається, що розвиток правового впливу на сферу екологічних відносин характеризується відповідними історичними етапами та бере свій початок з ХІV століття. У зв’язку з цим, автор проаналізувавши значну кількість історичних, наукових, нормативних та публіцистичних джерел обґрунтовує системність еколого-правового регулювання карантину рослин, на основі чого виокремлює чотири його етапи, кожен з яких характеризує відповідну історичну епоху розвитку екологічних відносин та відрізняється своєю специфікою.
Досліджуючи проблемні питання еколого-правового регулювання карантину рослин в Україні у процесі її розвитку як держави, зазначається, що Українська держава історично формувалася та розвивалася під впливом Російської імперії, тоді як західна її частина – під впливом країн Східної Європи. Усе це певною мірою визначало особливості розвитку її державного устрою, формування системи карантину рослин, організації та повноважень наглядових фітосанітарних органів тощо.
Автор наголошує, що труднощі сучасної системи еколого-правового регулювання карантину рослин багато в чому обумовлені тими ж самими обставинами, які на жаль не враховувалися і в минулому, а це: недосконалість законодавства та його системна неузгодженість, невиконання органами виконавчої влади парламентських та президентських актів, а почасти і власних. А тому, створення нової системи еколого-правового впливу на сферу екологічних відносин має передбачати використання як вітчизняного так й іноземного історичного досліду, беручи до уваги нові ринкові вимоги, що виникають у зв’язку з вступом України до Світової організації торгівлі.
У підрозділі 1.2. “Поняття карантину рослин, як об’єкту еколого-правового регулювання” за літературними вітчизняними та зарубіжними джерелами дається аналіз поглядів науковців щодо екологічного та правового змісту карантину рослин, висвітлюється позиція науковців щодо функцій карантину, а також характеризуються основні підходи до його видової класифікації.
Проаналізувавши загальні наукові підходи щодо змісту карантину, дисертант поділяє погляди вчених щодо змісту карантин рослин як різновиду карантину, який являє собою такий правовий режим, що передбачає систему державних заходів (адміністративних та фітосанітарних), спрямованих на запобігання занесенню на територію України та/або поширенню у межах території України регульованих шкідливих організмів з метою захисту рослин та забезпечення екологічної безпеки в країні.
Акцентовано увагу, що правова наука розглядає карантин в першу чергу у розрізі суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників екологічних відносин, що носять законодавчо закріплений вольових характер.
Наголошено, що карантин рослин є органічною складовою інституту захисту рослин і являє собою такий правовий режим, метою якого є захист об’єктів рослинного світу та продукції рослинного походження. При цьому, карантин рослин передбачає комплекс державних заходів (адміністративних та фітосанітарних), спрямованих на:
- запобігання (профілактику) занесенню на територію України або поширенню у межах території України регульованих шкідливих організмів;
- забезпечення контролю за регульованими шкідливими організмами (локалізацію);
- на ліквідацію регульованих шкідливих організмів з карантинної зони країни.
У підрозділі 1.3. “Адаптація національного законодавства з карантину рослин до права Європейського Союзу” зазначається, що зміст міжнародних зв’язків та співробітництва у галузі карантину рослин обумовлений міжнародним характером небезпеки епіфітотій, необхідністю фітосанітарного забезпечення міжнародних екологічних, економічних, політичних, військових, торгівельних та інших зв’язків.
Обґрунтовано позицію, що вдосконалення механізму адаптації вітчизняного законодавства до норм міжнародного права – основна мета, яку має переслідує Україна, в процесі її інтеграції до ЄС. Більше того, інтеграція відбувається за умов існування історико-культурних основ для адаптації правових елементів нашої правової системи до міжнародних норм.
Вивчаючи особливості регулювання екологічних відносин постсоціалістичних країн, автор стверджує, що термін "гармонізація" використовується в праві ЄС на позначення процесу зближення законодавств держав членів, коли узгоджуються спільні підходи, концепції розвитку національного законодавства, виробляються спільні для застосування правові норми. Однак, процес наближення національного законодавства до права ЄС має швидше односторонній характер, оскільки Україна не є членом ЄС і не бере участі в нормотворчих процесах на рівні ЄС. Тому за правильне маємо вести мову про адаптацію, тобто наближення національної правової системи до правової системи ЄС.
Розділ ІІ “Механізм еколого-правового регулювання карантину рослин” складається з чотирьох підрозділів, у яких висвітлюються питання правових та організаційних основ механізму еколого-правового регулювання карантину рослин.
У підрозділі 2.1. “Правові основи карантину рослин” наголошується, що на сьогодні розвиток законодавства з питань карантину рослин здійснюється під впливом усвідомлення суспільством недопустимості ігнорування ризиків розповсюдження небезпечних для об’єктів рослинного світу шкідливих карантинних організмів, що може спровокувати виникнення епіфітотій; необхідності бути готовим до реагування на надзвичайні екологічні ситуації пов’язані з епіфітотіями, масштабу прояву й обсягу завданої шкоди.
У цьому зв’язку автор наголошує, що у контексті даного дослідження, карантин рослин розглядається, як один із заходів охорони рослинного світу та забезпечення екологічної (біологічної) безпеки.
Завершується підрозділ висновком, що особливість правового інституту карантину рослин полягає у тому, що його норми поширюється на сферу економіки, зокрема сферу господарської діяльності, де можуть виникнути природні та техногенні інциденти з небезпечними для навколишнього природного середовища, здоров’я та життя людей наслідками.
Підрозділ 2.2. “Поняття, функції та принципи еколого-правового регулювання карантину рослин” присвячено дослідженню елементів еколого-правового регулювання карантину рослин. Автором показано, що еколого-правове регулювання карантину рослин розглядається як складова частина державної регуляторної політики. Організаційно-правову та предметно-функціональну основу регуляторної політики держави складає система законів та відомчих нормативних актів, у тому числі положень, інструкцій, наказів, які регулюють механізм погодження і реалізації інтересів суб’єктів екологічних відносин.
З урахуванням опублікованих точок зору вітчизняних і зарубіжних вчених дисертантом запропоновано визначення поняття еколого-правове регулювання карантину рослин, як особливої форми управлінської діяльності, здійснюваної уповноваженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, владні повноваження яких спрямовані на реалізацію заснованих на обов’язковій або добровільній основі екологічних відносин з приводу організації та здійснення карантину рослин.
Звертається увага, що мета еколого-правового регулювання є окремою його характеристикою, оскільки мета розкриває його зміст. Більше того, мета регулювання має комплексних характер, оскільки передбачає різноплановий характер та реалізується за допомогою завдань та функцій. З цього приводу зазначається, що метою регулювання карантину рослин є забезпечення стабільності, збалансованості та ефективності функціонування екологічної рівноваги в державі.
Зосереджено увагу на відсутності законодавчого закріплення та єдиних поглядів учених щодо змісту та класифікації функцій, що у свою чергу, негативно позначається на характеристиці еколого-правового регулювання та діяльності його суб’єктів. Підтримуючи позицію вітчизняних вчених, автор висвітлив особливості функцій еколого-правового регулювання карантину рослин.
Автором підтримується точка зору вчених про те, що досягнення результатів еколого-правового регулювання можливе лише за умови дотримання відповідних принципів, що підтверджується практикою передового досвіду зарубіжних країн. У цьому зв’язку зважаючи на специфіку досліджуваної сфери, дисертантом запропоновано авторський перелік принципів еколого-правового регулювання карантину рослині.
У підрозділі 2.3. “Система суб’єктів правового регулювання в галузі карантину рослин” аналізуються правовий статус, повноваження, завдання та функції суб’єктів еколого-правового регулювання карантину рослин, викликані трансформацією форм власності в державі.
На основі аналізу законодавства, правової літератури, а також практики функціонування відносин у сфері карантину рослин, автором встановлено, що для регулювання карантину рослин та координації діяльності створено і функціонує система органів влади та державного управління, які доцільно згрупувати за трирівневим принципом, тобто суб’єкти вищого, центрального та місцевого рівня. Кожен із названих суб’єктів у підрозділі характеризується детально.
Показано, що важлива роль в еколого-правовому регулюванні карантину рослин належить саморегулюванню, як складовій системи регулювання. У цьому зв’язку зазначається, що роль саморегулівних інституцій в умовах ринку, в тому числі й аграрного, є недостатньо вивченою й такою, що потребує належного правового, кадрового та методичного забезпечення. Проаналізовано правовий статус головних суб’єктів структури саморегулівних організацій в галузі карантину рослин.
Завершується підрозділ висновком, що система суб’єктів еколого-правового регулювання карантину рослин в Україні є сформованою та дієвою, що забезпечує організацію фітосанітарного контролю, розробки та прийняття нормативних актів, які регламентують механізм вищезазначеного контролю.
У підрозділі 2.4. “Правові форми і методи реалізації заходів карантину рослин” наголошується, що саме через форми та методи реалізації заходів карантину рослин наочно виявляється практична діяльність органів регулюючого впливу, за наслідками якої дається загальна оцінка державі як інституту публічної влади.
Аналізуючи підходи науковців до змісту та класифікаційної характеристики еколого-правового регулювання загалом, і карантину рослин зокрема, наголошено, що кожна із форм такого регулювання несе в собі змістове та процесуальне навантаження. Більше того, форми забезпечують органам регулювання системний характер їх діяльності, підпорядкованість та підконтрольність.
У підрозділі наголошено, що правові форми не можна ототожнювати з юридичною фіксацією правового статусу органів державного регулювання карантину рослин, оскільки вони визначають форми реалізації зазначеними органами вимог чинного законодавства, а також спрямовані на досягнення відповідного правового результату, або ж на встановлення (скасування, зміну) правових норм, або виникнення (зміну та/або припинення) екологічних правовідносин.
Показано, що у наукових працях вітчизняних і зарубіжних вчених немає однозначної думки й щодо розуміння методів правового регулювання. У цьому зв’язку автором наведено типові ознаки, що характерні еколого-правовому регулюванню.
Обґрунтовано положення, що методи еколого-правового регулювання взаємопов’язані з формами державного управління, оскільки вони законодавчо закріплюють та визначають позитивну поведінку органів управління. Завдяки методам здійснюється практичне втілення ідей та досягнення мети управлінського органу, а на рівні держави ‑ її завдань та функцій.
Розділ третій "Шляхи вдосконалення правового регулювання карантину рослин", що складається із трьох підрозділів, присвячених удосконаленню правового забезпечення екологічної безпеки при інтродукції та акліматизації рослин; удосконаленню механізму запровадження та забезпечення карантинного режиму рослин, як різновиду правових режимів надзвичайних екологічних ситуацій, а також особливостей застосування юридичної відповідальності за порушення законодавства про карантин рослин.
У підрозділі 3.1 "Удосконалення правового забезпечення екологічної безпеки при інтродукції та акліматизації рослин", на основі аналізу національного та міжнародного законодавства, практики здійснення регуляторної агроекологічної політики держави, а також дослідження екологічних проблем механізму інтродукції та акліматизації чужорідних видів рослин показано, що вказані проблеми мають глобальний характер та являють собою серйозну екологічну небезпеку для України.
Проведене узагальнення матеріалів практики еколого-правового регулювання карантину рослин свідчить про те, що чинним вітчизняним законодавством врегульовані питання щодо інтродукції та акліматизації рослин, які знаходяться під загрозою зникнення, й таких, що підпадають під сферу дії карантинного законодавства. Стосовно інтродукції та акліматизації чужорідних дикорослих рослин, то урегульованість цього питання залишається спірним.
У зв’язку з цим, враховуючи міжнародні зобов’язання України щодо виконання Конвенції про біологічне різноманіття, автор обґрунтовує необхідність формування нових підходів до інтродукції та акліматизації рослин. На думку автора, для ефективного вирішення цієї проблеми в Україні потрібно зробити серйозні зусилля щодо вдосконалення національної нормативно-правової основи в галузі охорони довкілля, де особлива увага має бути приділена питанням забезпечення екологічної безпеки при інтродукції та акліматизації. Одним із перших кроків по реалізації цього питання може бути розробка та виконання Національного плану дій по контролю та попередженню біологічного забруднення.
У підрозділі 3.2 "Удосконалення механізму запровадження та забезпечення карантинного режиму рослин, як різновиду правових режимів надзвичайних екологічних ситуацій" наголошено, що характерною ознакою як надзвичайної ситуації, пов’язаної з негативним впливом на середовище перебування людей, умови їх життєдіяльності, так і карантинного режиму, є необхідність застосування для їх ліквідації комплексу надзвичайних заходів, тобто таких, що не вживаються в загальноприйнятому порядку для вирішення наявних проблем охорони довкілля в даній місцевості.
У цьому зв’язку обґрунтовано, що карантинні (фітосанітарні) заходи, які проводяться у карантинних та регульованих зонах при запровадженні карантинного режиму, мають здійснюватися у комплексі з надзвичайними заходами, зокрема у комплексі з адміністративно-попереджувальними заходами.
Завершується підрозділ обґрунтуванням висновку про те, що карантинний режим – являє собою сукупність не тільки ліквідаційних та локалізаційних заходів знищення регульованих шкідливих організмів у вогнищах зараження відповідно до вимог фітосанітарного законодавства, а також, спеціальних надзвичайних заходів відповідно до вимог законодавства про надзвичайні ситуації.
У підрозділі 3.3 "Особливості застосування юридичної відповідальності за порушення законодавства про карантин рослин" на основі існуючої практики проваджень у справах про порушення екологічного законодавства показано, що відповідальність за порушення законодавства у сфері карантину рослин несуть особи, винні у: поширенні карантинних організмів; порушенні вимог фітосанітарних заходів; невиконанні розпорядження державного інспектора з карантину рослин щодо проведення відповідних карантинних заходів; неповідомленні державного інспектора з карантину рослин про виявлення регульованих шкідливих організмів; завезенні на територію України, вивезенні з карантинних зон об’єктів регулювання, які не пройшли фітосанітарного контролю, та їх реалізації; невиконанні законних вимог посадових осіб, які здійснюють державний контроль за додержанням законодавства про карантин рослин.
Поряд з цим наголошено, що порушення законодавства про карантин рослин здебільшого набуває пасивної форми (наприклад, невжиття заходів, спрямованих на знищення шкідників та збудників хвороб рослин, на локалізацію постраждалих територій або знищення зараженого врожаю чи насіння; неповідомлення інформації про загрозу посівам, іншій рослинності, а також продукції рослинного походження від шкідливих організмів; невиконання законних вимог службових осіб спеціально уповноважених органів виконавчої влади, які здійснюють державний контроль за додержанням законодавства про карантин рослин).
На основі узагальнення матеріалів практики еколого-правового регулювання карантину рослин, автор обґрунтовує висновок про недосконалість чинного законодавства та недостатню юридичну відповідальність, зокрема адміністративну за правопорушення у досліджуваній сфері. Проблемність ситуації полягає в тому, що навіть за умови встановлення факту вчинення адміністративного правопорушення притягнути правопорушника до відповідальності досить складно, що породжує за таких обставин безвідповідальність та безкарність. | 
