Кузьмич О. Я. Договір на користь третьої особи в цивільному праві України

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначається об’єкт, предмет та завдання дослідження, висвітлюється його методологічна та науково-теоретична основи, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів роботи, наводяться відомості про апробацію й публікації автора.

Розділ 1. «Загальна характеристика договору на користь третьої особи» складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу юридичної суті договору на користь третьої особи, а також історії виникнення та розвитку цієї договірної конструкції.

У підрозділі 1.1. «Поняття договору на користь третьої особи» досліджуються представлені в доктрині цивільного права наукові погляди на загальне поняття договору. Підкреслюється, що використання тільки однієї з існуючих у цивільному праві концепцій розуміння договору для розкриття сутності договору на користь третьої особи є таким, що не дозволить повною мірою визначити юридичну природу цієї договірної конструкції. Тому розкриття суті досліджуваного договору, як і договору загалом, вимагає поєднання існуючих в цивільному праві теоретичних концепцій. Наголошується, що договір на користь третьої особи можна розглядати як домовленість (ч. 1 ст. 626 ЦК України), як підставу виникнення зобов’язання, що може породжувати для третьої особи права щодо боржника (ст. 511 ЦК України), як модель зобов’язального правовідношення, що виникає на підставі домовленості сторін, в якому відображена як поведінка зобов’язаної сторони договору, так і механізм забезпечення такої поведінки з боку особи, яка уклала договір, та третьої особи. Особлива увага акцентується на дослідженні договору, про який йдеться, як засобу правового регулювання поведінки суб’єктів цієї договірної конструкції. Законодавець, встановивши загальну конструкцію такого договору (ст. 636 ЦК України), за винятком окремих норм  (ст. ст. 746, 985, 1063 ЦК України), здебільшого не передбачає норм, які б стосувалися правового регулювання інших видів договорів на користь третіх осіб, і тим самим зосереджує свою увагу на правовому регулюванні договірних зобов’язань, виконання яких здійснюється на користь самих контрагентів.

В основі змісту категорії «на користь третьої особи», яка є видоутворюючим критерієм досліджуваного договору, лежить усвідомлена потреба однієї із сторін договору (сторони, яка уклала договір) у задоволенні благ третьої особи, що й обумовлює виконання такого договору саме особі, яка не є його стороною. Проте чинники, що формують виникнення такої потреби, знаходяться поза межами договірного правовідношення. Отже, те, що виконання боржником обов’язку здійснюється на користь третьої особи, не дозволяє стверджувати, що укладення таких договорів здійснюється винятково в інтересах третіх осіб. Тому як особа, яка уклала договір, так і третя особа є носіями інтересів, кожен із яких є самостійним та незалежним.

Підрозділ 1.2. «Становлення та розвиток конструкції договору на користь третьої особи в законодавстві України» присвячений ретроспективі вказаної договірної конструкції. З огляду на існуючий у Римському цивільному праві принцип «Altery stipulary nemo potest» (Ulpian D.45, 1, 38, 17), зміст якого полягав у тому, що «ніхто не може домовлятися на користь стороннього», договори на користь третіх осіб не могли визнаватися дійсними існуючою на той час правовою системою.

У цивільному законодавстві Російської імперії договір на користь третьої особи безпосередньо не був передбачений, хоча водночас науковцями цього періоду і Сенатською практикою такі договори визнавалися дійсними. Підкреслено, що в проекті Цивільного Уложення (зокрема, в Книзі 5), який був внесений 14 жовтня 1913 р. в Державну Думу, передбачалась конструкція досліджуваного договору.

Австрійське Цивільне Уложення, прийняте у 1811 р., що діяло на західноукраїнських землях, які з ХVІІІ ст. входили до складу Австрійської імперії (Галичини, Буковини та Закарпаття), також не передбачало юридичної конструкції досліджуваного договору.

Особливу увагу в дисертації приділено характеристиці конструкції договорів на користь третіх осіб в кодифікаціях цивільного законодавства України (УРСР) ХХ ст. На відміну від ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1963 р., ЦК України 2003 р. не тільки визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів цієї договірної конструкції, враховуючи при цьому максимально принцип свободи договору, але й також вперше дає визначення поняття цього договору. При цьому зроблено висновок, що конструкція договору на користь третьої особи, передбачена чинним ЦК України (ст. 636), сформована під впливом відповідних концептуальних засад ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1963 р.

Підрозділ 1.3. «Юридична природа договору на користь третьої особи» присвячений розкриттю сутності цього договору та визначенню його місця серед категорій цивільного права. При визначенні поняття договору на користь третьої особи слід однозначно вказати на те, що у третьої особи право вимагати виконання обумовленого договором обов’язку виникає незалежно від суті договору, його умов та норм закону. У зв’язку із цим запропоновано ч. 1 ст. 636 ЦК України викласти у такій редакції: «Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі, а третя особа має право вимагати виконання такого обов’язку». Такий висновок ґрунтується на тому, що хоча законодавець у ч. 1 ст. 636 ЦК України визначає поняття цього договору, диспозитивний характер ч. 2 цієї статті є таким, що не відображає його основної ознаки, а саме виникнення права вимоги у третьої особи. У зв’язку із цим положення ч. 2 ст. 636 ЦК України не дає можливості належним чином відмежувати юридичну конструкцію договорів на користь третіх осіб від договорів про виконання третім особам.

Порівнюючи даний договір з іншими суміжними правовими конструкціями, зроблено висновок, що такий договір є самостійною договірною конструкцією. Про це свідчать, зокрема, притаманні йому такі специфічні ознаки: виникнення права вимоги у третьої особи, що не є характерним для договору про виконання третій особі; укладення договору здійснюється без повноважень з боку третьої особи, що відділяє його від договорів, які укладаються представниками від імені тих, кого вони представляють; право вимоги у третьої особи виникає на підставі договору, а не внаслідок переходу від особи, яка уклала договір, що є характерним для договорів про відступлення права вимоги (cessio); особа, яка укладає договір, не є посередником третьої особи, що відділяє розглядуваний договір від посередницьких договорів; укладаючи договір на користь третьої особи, учасники цивільних відносин не вважаються такими, які вчиняють дії в майнових інтересах іншої особи (тобто третьої особи) без її доручення; виникнення прав у третьої особи не робить останню стороною договору, що відокремлює зобов’язання, яке виникає з аналізованого договору, від зобов’язань з множинністю осіб на стороні кредитора. Крім того, виникнення права вимоги у третьої особи робить останню суб’єктом основного договірного зобов’язання.

Розділ 2. «Елементи договору на користь третьої особи» складається з трьох підрозділів, у яких досліджується суб’єктний склад договору на користь третьої особи, зміст прав та обов’язків сторін договору, прав третьої особи, а також правові наслідки порушення зобов’язання, яке виникає з такого договору.

У підрозділі 2.1. «Характеристика сторін у договорах на користь третіх осіб», виходячи із таких правових категорій, як правоздатність та дієздатність, визначається коло осіб, які можуть стати сторонами досліджуваних договорів. Зроблено висновок, що спеціальних обмежень стосовно можливості суб’єктів цивільних прав укладати договори на користь третіх осіб ЦК України не передбачено, однак такі обмеження можуть випливати із суті того чи іншого договору.

У юридичній науці, крім теорії статичної правоздатності, виділяють також теорію динамічної правоздатності, яка безпосередньо стосується визначення моменту виникнення прав третьої особи. Відзначено, що право, яке виникає у встановленої третьої особи з моменту укладення договору, слід розглядати як суб’єктивне, в той час як у невстановленої – секундарне, яке трансформується в суб’єктивне з моменту персоніфікації такої особи.

Дисертант погоджується із висловленою в юридичній літературі думкою про те, що предметом правочину про відступлення права вимоги можуть бути і невизначені права, оскільки, в іншому випадку, з огляду на положення ч. 4 ст. 636 ЦК України, заміна сторони, яка уклала договір, внаслідок відступлення права вимоги або правонаступництва можливі тільки у випадку відмови третьої особи від наданого їй права.

У підрозділі 2.2. «Зміст прав та обов’язків сторін і прав третіх осіб, на користь яких укладений договір» здійснено аналіз прав та обов’язків сторін договору, прав третьої особи, а також особливостей їх реалізації. Встановлено, що виконання договору на користь третьої особи можливе не тільки на вимогу останньої. Виконання боржником договору можливе також як із його власної ініціативи, так і на вимогу сторони, яка уклала договір. При цьому відзначається, що виконання договору на користь третьої особи інколи є неможливим внаслідок відсутності бажання третьої особи прийняти виконання за таким договором.

У дисертації досліджено особливості зміни та розірвання цього виду договорів. З огляду на положення ч. 3 ст. 636 ЦК України розглянуті особливості, що стосуються моменту, з настанням якого договір вважається зміненим чи розірваним, способи отримання сторонами згоди від третьої особи щодо зміни чи розірвання договору. Обґрунтовано доцільність обмеження застосування ч. 3 ст. 636 ЦК України тоді, коли зміна або розірвання договору здійснюється на підставі ч. 2 ст. 651 та ст. 652 ЦК України, а також у зв’язку із неможливістю виконання зобов’язання як стороною, яка уклала договір, так і боржником.

У випадку відмови сторін за взаємною згодою від аналізованого договору, якщо його умови повністю виконані, третя особа може повернути виконане їй за договором тільки за своєю згодою. В іншому випадку правові наслідки відмови від договору стосуватимуться тільки контрагентів незважаючи на те, що виконання договору відбулося третій особі.

Наголошується, що розірвання та зміна досліджуваного договору повинна здійснюватися тільки на вимогу сторін договору. Як виняток, враховуючи специфіку окремих договорів, законодавець може встановлювати такі права й для третіх осіб, якщо здійснення ними таких прав сприятиме реалізації їхніх інтересів і не суперечитиме інтересам сторін договору. З огляду на зазначене пропонується внести зміни до п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України, відповідно до яких для розірвання договору довічного утримання (догляду) на вимогу третьої особи за рішенням суду вимагалася б згода сторони, яка уклала договір.

Розглянуто можливість особи, яка уклала договір, скористатися правом, від якого відмовилася третя особа (ч. 4 ст. 636 ЦК України). Як відзначено дисертантом, встановлення такого права є спробою законодавця в такий спосіб гарантувати стабільність зобов’язань, що виникають з таких договорів. Сторона, яка уклала договір, може скористатися правом третьої особи до закінчення строку чинності договору (у такому випадку виконання договору повинно здійснюватися на умовах, що були встановлені для третьої особи), відмовитись від права третьої особи або взагалі утриматись від учинення будь-яких дій.

Якщо ім’я або найменування третьої особи є істотною умовою договору, то заміна третьої особи вважатиметься зміною умов цього договору. Якщо ж ім’я або найменування третьої особи не є істотною умовою договору, і, крім того, право на заміну третьої особи не передбачено в договорі, сторони позбавлені можливості здійснити заміну третьої особи.

Виходячи із специфіки окремих видів договорів, а також різноманітності правових наслідків, що можливі у випадку настання смерті чи припинення третьої особи, учасникам цивільних відносин при укладенні таких договорів слід самостійно, залежно від вираження наміру третьої особи, скористатися своїм правом і визначити правові наслідки вказаних обставин.

Зроблено висновок про те, що третя особа виражає намір скористатися наданим їй правом шляхом його здійснення. Дисертантом проаналізовано особливості вираження наміру третьою особою скористатися своїм правом шляхом реалізації правомочностей, які становлять зміст наданого їй суб’єктивного права. Визначено, що якщо реалізація таких правомочностей, як право на власні та на чужі дії, завжди свідчитиме про намір третьої особи скористатися своїм правом, то звернення за захистом порушеного права – лише залежно від умов договору.

Прийнявши виконання, третя особа вже не може відмовитись від наданого їй права. Іншими словами, третя особа може відмовитись від наданого їй права тільки до прийняття виконання та під час прийняття виконання. Доведено, що відмова третьої особи від наданого їй права є водночас і відмовою від прийняття виконання, але відмова від прийняття виконання повністю не завжди свідчить про її відмову від наданого їй права.

Нездійснення третьою особою наданого їй права може свідчити про її відмову від такого права. Відмова третьої особи від наданого їй права може здійснюватися шляхом вчинення правочину, форма якого повинна залежати від форми договору, на підставі якого виникло це право. Крім того, такий правочин повинен бути адресований передусім боржникові.

У підрозділі 2.3. «Правові наслідки порушення зобов’язання, що виникло з договору на користь третьої особи» досліджуються особливості наслідків невиконання або неналежного виконання даного виду договорів. Зроблений висновок про те, що внаслідок порушення договору як сторона, яка уклала договір, так і третя особа здійснюють захист своїх прав та інтересів незалежно один від одного. Внаслідок порушення договірного зобов’язання відповідальність боржника, за загальним правилом, настає як перед стороною, що уклала договір, так і третьою особою. Підкреслено, що відповідальність перед третьою особою може нести також і друга сторона за договором незважаючи на те, що вона не є зобов’язаною перед третьою особою,   зокрема за розірвання чи зміну договору з порушенням правил ч. 3 ст. 636 ЦК України, якщо це призвело до виникнення збитків у третьої особи.

Розірвання договору, зміна умов зобов’язання, а також одностороння відмова від зобов’язання як правові наслідки порушення зобов’язання, що передбачені ст. 611 ЦК України, з моменту вираження наміру третьою особою скористатися своїм правом можливі лише за згодою третьої особи, якщо інше не передбачено договором або законом.

Зроблений висновок про можливість включення в досліджуваний договір умови про сплату боржником неустойки за порушення договірного зобов’язання саме третій особі, а не другій стороні за договором.

Як випливає із ст. 600 та ч. 2 ст. 622 ЦК України, внаслідок звільнення боржника від виконання обов’язку в натурі за порушення зобов’язання, яке виникає з досліджуваного договору, відступне отримає саме особа, яка уклала договір, а не третя особа, на користь якої укладений договір, що є порушенням інтересів саме третьої особи з огляду на те, що виконання договору мало б здійснюватися на її користь. Виходячи із зазначеного, обґрунтовано необхідність законодавчого обмеження можливості передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо) як однієї з підстав звільнення боржника від виконання зобов’язання в натурі отриманням згоди від третьої особи після вираження нею наміру скористатися наданим їй правом. Таке положення дасть можливість враховувати й інтереси третіх осіб.

У Розділі 3. «Окремі різновиди договорів на користь третіх осіб» аналізуються особливості правового регулювання окремих різновидів договорів на користь третіх осіб. Зокрема, йдеться про такі договори, як договір довічного утримання, банківського вкладу, страхування, управління майном.

У підрозділі 3.1. «Договір управління майном» дисертантом пропонується в ч. 2 ст. 1034 ЦК України безпосередньо передбачити можливість установнику управління укласти договір управління майном на користь третьої особи, як це має місце щодо договорів довічного утримання (догляду) (ч. 4 ст. 746 ЦК України), страхування (ст. 985 ЦК України), банківського вкладу (ст. 1063 ЦК України). З огляду на це, ч. 2 ст. 1034 ЦК України запропоновано викласти у такій редакції: «Договір управління майном може бути укладений установником управління на користь третьої особи (вигодонабувача)», а також виключити із ст. 1029 ЦК України слова «в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача)», оскільки вони створюють підґрунтя для висновку про те, що інтереси третьої особи у випадку укладення договору управління майном на користь третьої особи витісняють інтереси установника управління, з чим, звичайно, не можна погодитись. Також пропонується  п. 3 ч. 1 ст. 1044 ЦК України викласти у наступній редакції: «смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи, на користь якої укладений договір, після вираження нею наміру скористатися наданим їй правом, якщо інше не встановлено договором», а положення, яке передбачене п. 4 ч. 1 цієї статті, скасувати, що дасть змогу привести у відповідність спеціальні норми із загальними в контексті правового регулювання договорів на користь третіх осіб. З метою збереження стабільності договірних відносин автор, пропонуючи відповідні зміни до п. 3 ч. 1 ст. 1044 ЦК України, брав за основу категорію вираження наміру третьою особою скористатися наданим їй правом.

У підрозділі 3.2. «Договір довічного утримання (догляду)» аналізується юридична природа цього договору, його суб’єктний склад. Специфіка цього договору дозволяє контрагентам передбачити в договорі умову, за якою відчужувач зобов’язуватиметься передати майно у власність набувачеві тільки після вираження наміру третьою особою скористатися наданим їй правом. Однак, виходячи із ч. 1 ст. 210 ЦК України, ч. 4 ст. 334 ЦК України, ч. 2 ст. 745 ЦК України, умова, про яку йдеться, є можливою стосовно договору, за яким відчужувачем набувачеві передається тільки рухоме майно. Актуальність такої умови пояснюється тим, що третя особа з огляду на специфіку договорів на користь третіх осіб може скористатися наданим їй правом безпосередньо з моменту укладення договору або через деякий час після його укладення, що може призвести до того, що набувач користуватиметься отриманим на підставі договору майном, не виконуючи при цьому обов’язки, обумовлені договором.

Відзначено, що недоліком правової норми, яка стосується підстав припинення договору довічного утримання (догляду) (ст. 755 ЦК України) з огляду на ч. 4 ст. 746 ЦК України є те, що вона не відмежовує підстави припинення такого договору залежно від того, на чию користь він укладений. Такий висновок випливає з того, що настання смерті відчужувача не може вважатися підставою для припинення договору, укладеного на користь третьої особи, з огляду на те, що догляд та (або) утримання здійснюється саме третьої особи. Такою підставою може вважатися, наприклад, настання смерті третьої особи після вираження нею наміру скористатися своїм правом, якщо інше не буде визначено в договорі. У цьому випадку набувач не повинен мати права до настання смерті третьої особи продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Крім того, п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України також не дає відповіді на питання щодо можливості розірвання договору на вимогу відчужувача у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків незалежно від його вини без згоди третьої особи з огляду на положення ч. 3 ст. 636 ЦК України. У зв’язку із зазначеним, на думку дисертанта, в ЦК України необхідно передбачити окремі норми, які б стосувалися підстав припинення договору довічного утримання (догляду), який укладений саме на користь третьої особи.

Підкреслено, що специфіка договору довічного утримання (догляду) загалом дозволяє відчужувачеві скористатися правом, від якого відмовилася третя особа. Однак з метою уникнення конфліктних моментів учасникам цивільних відносин ще при укладенні такого договору рекомендується врегулювати правові наслідки відмови третьої особи від наданого їй права.

У підрозділі 3.3. «Договір банківського вкладу (депозиту)» дисертант не погоджується із думкою науковців, які вважають, що з моменту вираження наміру третьою особою скористатися правами вкладника остання повністю замінює особу, яка уклала договір. Це пов’язано з тим, що, як свідчить аналіз положень чинної редакції ч. 2 ст. 636 та ч. 2 ст. 1063 ЦК України, з моменту вираження наміру третьою особою скористатися правами вкладника відбувається «розщеплення» правомочностей між особою, яка уклала договір банківського вкладу, та третьою особою. Тому третя особа, скориставшись правами вкладника, не стає стороною договору, а й надалі залишається особою, на користь якої укладений договір.

Обґрунтовано, що права у третьої особи як вкладника повинні виникати безпосередньо з моменту укладення договору, тому запропоновано абз. 1 і 2 ч. 1 ст. 1063 ЦК України замінити положенням такого змісту: «Ця особа набуває права вкладника з моменту укладення договору, якщо інше не передбачено договором». Такий висновок ґрунтується на тому, що реалізація прав вкладника стороною, яка уклала договір, до вираження наміру третьою особою скористатися такими правами інколи унеможливлює реалізацію таких прав третьою особою. Крім того, виходячи із вигод, які третя особа планує одержати за рахунок отримання банківського вкладу та відсотків на нього, вона може також стати учасником й інших цивільних правовідносин, тому положення, яке дозволяє стороні, що уклала договір, скористатися правами вкладника ще до вираження наміру третьою особою скористатися правами, про які йдеться, є таким, яке порушує інтереси третьої особи.

Виходячи із специфіки договорів банківського вкладу загалом та конструкції договору на користь третьої особи зокрема, запропоновано ч. 1 ст. 1063 ЦК України доповнити таким положенням: «Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором».

У підрозділі 3.4. «Договори страхування» аналізується специфіка договору страхування, укладеного на користь третьої особи. Дисертант доходить висновку, що хоча ст. 3 Закону України «Про страхування» не встановлює вимог щодо третіх осіб, які можуть бути призначені страхувальниками для отримання страхових виплат за договорами особистого страхування, тим не менше треті особи, про які йдеться, як і самі страхувальники повинні володіти страховим інтересом.

З огляду на специфіку договорів страхування право вимоги у третіх осіб виникає не безпосередньо з моменту укладення договору, а після укладення договору у зв’язку з настанням умов (підстав), визначених у договорі, тобто з настанням страхової події.

Автор дещо не погоджується із висловленою в юридичній літературі думкою про те, що сутність договорів страхування виключає можливість страхувальникам скористатися правом на отримання страхового відшкодування, від якого відмовилася третя особа, з огляду на існування страхового інтересу при укладенні договору і в страхувальників.

Виходячи з аналізу судової практики, зроблено висновок, що втрата страхового інтересу не може вважатися відмовою третьої особи від наданого їй права на отримання страхових виплат за договорами майнового страхування (зокрема, як свідчать матеріали практики, такі висновки мають місце) з огляду на те, що третя особа може відмовитися від наданого їй права тільки під час володіння страховим інтересом.