Лащук Є.В. Предмет злочину в кримінальному праві України

Короткий зміст

У вступі дисертації висвітлені положення, що наведені вище – у структурній частині автореферату “Загальна характеристика роботи”.

Розділ 1 – “Теоретичні основи пізнання предмета злочину” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Вчення про об’єкт злочину як теоретична передумова пізнання предмета злочину” досліджуються поняття, правова природа та генезис вчення про об’єкт злочину в кримінальному праві. Розглядаються позиції вітчизняних і зарубіжних вчених щодо сутності об’єкта злочину. Зокрема, аналізуються ідеї визнання об’єктом злочину соціальних цінностей, благ, норм права, інтересів, людини, речей, правовідносин, суспільних відносин. Наголошується на правильності використання категорії суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, для пояснення змісту об’єкта злочину. На думку дисертанта, об’єкт злочину доцільно розглядати одночасно у двох площинах – у вузькому розумінні, що відображає його зміст, і в широкому – розкриває, окрім того, форму (структуру) цього поняття. У вузькому розумінні об’єктом злочину є суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння. Об’єкт злочину в широкому розумінні – це елемент складу злочину, що утворений суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом та у сфері яких завдається шкода чи створюється загроза її заподіяння (обов’язкова ознака), а також включає в себе предмет злочину і потерпілого від злочину (факультативні ознаки). Останнього потрібно відмежовувати від потерпілого як учасника кримінального процесу, а також від предмета злочину і суб’єкта суспільних відносин. Потерпілий від злочину (жертва злочину) – це факультативна ознака об’єкта злочину, що характеризує людину, з приводу якої вчиняється злочинне діяння та (або) на організм якої здійснюється злочинний вплив.

Водночас дисертант наводить додаткові аргументи на користь позиції щодо розмежування об’єкта злочину і об’єкта кримінально-правової охорони. Зазначені поняття розрізняються за їх структурою і значенням, – зокрема, об’єкт злочину слугує для з’ясування спрямованості посягання (злочинного впливу)  і характеру заподіяної шкоди чи загрози її заподіяння; об’єктом кримінально-правової охорони є всі ті блага, що забезпечуються кримінально-правовою охороною.

У підрозділі 1.2.  “Предмет як факультативна ознака об’єкта злочину” аналізуються питання щодо значення предмета злочину та визначення його місця у складі злочину, висвітлюється співвідношення понять об’єкта і предмета злочину, формулюються поняття й ознаки предмета злочину, а також визначаються актуальні проблеми встановлення предмета злочину.

Загальним висновком дослідження стосовно місця предмета у складі злочину та його взаємозв’язку з об’єктом злочину є теоретичні положення, відповідно до яких предмет злочину розглядається як факультативна ознака об’єкта злочину. Об’єкт і предмет злочину взаємопов’язані тим, що предмет злочину нерідко збігається з предметом відповідних суспільних відносин. Проте відмінність між предметом злочину та предметом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, полягає, по-перше, в тому, що предмет злочину, на відміну від предмета суспільних відносин, завжди є матеріальним утворенням. По-друге, предметом злочину можуть бути і ті матеріальні цінності, відносини з приводу яких законодавець не ставить під кримінально-правову охорону. По-третє, предмет злочину, на відміну від предмета суспільних відносин, завжди піддається злочинному впливу. По-четверте, предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, а предмет суспільних відносин – це обов’язковий структурний елемент суспільних відносин, без якого вони не існують.

Дисертант дійшов висновку: предмет злочину – це факультативна ознака об’єкта злочину, що знаходить свій прояв у матеріальних цінностях (котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами), з приводу яких та (або) шляхом безпосереднього впливу на які вчиняється злочинне діяння.

Автор наповнює новим змістом ознаки предмета злочину: фізичну, соціальну та юридичну.

Фізична ознака характеризує матеріальність предмета злочину. Дисертант вважає, що матеріальність потрібно визначати емпірично: матеріальними (фізичними) слід вважати цінності, що можуть сприйматися органами чуття людини або спеціальними технічними засобами. Визначення у такий спосіб поняття матеріальності дає змогу визнавати предметом злочину ті цінності, матеріальність яких юристами здебільшого категорично заперечувалася (чи заперечується), а також надає можливість чітко відмежовувати ці предмети від тих явищ, які можуть лише усвідомлюватися людиною.

Автор критично оцінює положення п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”, в якому зазначається, що предметом шахрайства є не тільки майно, а й право на нього, а предметом вимагання, окрім цього, і будь-які дії майнового характеру. Також видається некоректною пропозиція окремих юристів щодо визнання комп’ютерної інформації “віртуальним предметом”, оскільки “віртуальність” як термін означає умовну реальність – те, чого не існує в дійсності. Дисертант вважає, що предметом злочину не можуть бути певні права, соціальні норми, гідність, ідеї, поняття та інші нематеріальні утворення. І, навпаки, предметом злочину можна і слід вважати, зокрема, інформацію (ст. 330 КК), електричну, теплову та інші види енергії (п. 39 ст. 1 Митного кодексу України і ст. 201 КК), органи або тканини людини (ст. 143 КК), кров людини (ст. 144 КК).

Соціальна ознака характеризує предмет злочину як цінність – те, що оцінюється, тобто включено у систему відносин між людьми. Речі або інші матеріальні утворення, які не мають цінності (не оцінюються), не можуть бути предметом злочину. Для кримінального права не мають значення, наприклад, небесні тіла. Критерії оцінки матеріальних речей можуть бути різними: корисність, безпека, соціальне значення тощо. Вони дають підстави виділяти, зокрема, позитивні цінності (матеріальні блага) і негативні цінності (матеріальні антиблага).

Юридичну ознаку предмета злочину визначають: наявність злочинних діянь, вчинених з приводу відповідних матеріальних цінностей та (або) спрямованих безпосередньо на них; підпорядкованість предмета об’єкту злочину; суб’єктивне ставлення злочинця до предмета (бажання вплинути на нього певним чином); форма визначення (як саме – безпосередньо чи опосередковано предмет злочину визначений у кримінально-правовій нормі) та факультативність (предмет не є  обов’язковим для всіх складів злочинів).

На підставі наведених ознак розроблено такі правила визначення предмета злочину: 1) предмет злочину – це матеріальні цінності, що фіксуються органами чуття людини або спеціальними технічними засобами; 2) предмет злочину є складовою об’єкта злочину та нерозривно пов’язаний із суспільними відносинами, які охороняються кримінальним законом; 3) предмет злочину пов’язаний з об’єктивною стороною – з приводу предмета вчиняються злочинні діяння та (або) здійснюється безпосередній злочинний вплив на нього, а також предмет відрізняється від “активних” ознак – знарядь і засобів вчинення злочину своєю “пасивністю” і зв’язком з об’єктом злочину; 4) предмет злочину пов’язаний з метою злочинця певним чином на нього вплинути (саме з приводу цього предмета вчиняється злочин); 5) предмет злочину є факультативною ознакою об’єкта злочину (якщо він визначений у законі або логічно випливає з його змісту, – предмет стає обов’язковою ознакою конкретного складу злочину). При вирішенні питання про визнання певних матеріальних цінностей предметом злочину зазначені правила необхідно застосовувати у їх сукупності.

У підрозділі 1.3. “Предмет та ознаки об’єктивної сторони складу злочину: проблеми взаємозв’язку і розмежування” розглядаються актуальні проблеми відмежування предмета злочину від ознак об’єктивної сторони. Зокрема, аналізуються взаємозв’язок предмета злочину та злочинного діяння і його наслідків; відмежування предмета від знарядь і засобів вчинення злочину.

На думку дисертанта, предмет злочину є притаманним злочинам, що вчиняються як активними діями, так і бездіяльністю. Наслідки злочинного діяння можуть полягати у змінах (якісних чи кількісних) не лише у сфері суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом, а й у предметі злочину. Наслідки злочину можуть безпосередньо вказувати на відповідний предмет злочину (наприклад, істотна шкода при незаконному полюванні (ст. 248 КК) завдається шляхом знищення саме предмета злочину – певних тварин).

Зважаючи на особливу важливість питання про відмежування предмета злочину від знарядь і засобів вчинення злочину, дисертантом розроблені правила розмежування цих ознак: 1) знаряддя і засоби є завжди “активними” ознаками злочину, тобто завжди використовуються злочинцем для досягнення певного результату; предмет злочину є “пасивним” – саме на нього спрямовані діяння злочинця; 2) властивості предмета, як правило, передбачається використовувати у більш-менш віддаленому майбутньому, а властивості засобів (знарядь) завжди використовуються злочинцем безпосередньо при вчиненні злочину; 3) якщо предмет злочину завжди вказує на ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом, а також характеризується злочинним впливом на нього у вигляді дії чи бездіяльності, то знаряддя і засоби, навпаки, характеризують дію злочинця (з їх допомогою вчиняється злочин, підсилюється злочинна дія); 4) знаряддя й засоби залежать від наявності предмета або потерпілого від злочину (жертви злочину) і, навпаки, предмет злочину не залежить від наявності тих чи інших знарядь і засобів вчинення злочину. Наведені правила мають застосовуватись у їх сукупності.

Розділ 2 – “Класифікація предметів злочинів та її кримінально-правове значення” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Теоретичні проблеми загальної класифікації предметів злочинів” розглянуті поняття наукової класифікації та її критерії, наведена історія класифікації предметів злочинів, а також здійснена їх загальна класифікація.

У кримінально-правовій доктрині існує класифікація предметів злочинів, розроблена М.Й. Коржанським і С.Ф. Кравцовим. Особливість класифікації за М.Й. Коржанським полягає в тому, що він використав закон логічного поділу понять “від загального до конкретного”, створивши подвійну підпорядкованість предметів: “вертикальну” (за “ієрархією”) і “горизонтальну” (за соціально-економічними ознаками). Класифікація предметів злочинів, що запропонована С.Ф. Кравцовим, відображає лише родові, притаманні окремим групам предметів, соціально-економічні ознаки. Дисертантом виявлені як позитивні, так і спірні положення наведених класифікацій. Ним використана і вдосконалена класифікація предметів злочинів за соціально-економічними ознаками, а також запропоновано нові критерії класифікації.

Так, за правилами формальної логіки, автор поділяє предмети злочинів: за обсягом – на загальні (наприклад, майно), часткові (приватне майно), одиничні (гаманець Петренка); за змістом – на конкретні (зокрема, коноплі – ст. 310 КК) і абстрактні (наркотичні засоби – ст. 309 КК). Залежно від походження предмети злочинів поділяються на предмети природного походження (створені природою) і предмети соціального походження (створені людиною). За правом власності виділені предмети, що перебувають у приватній (наприклад, майно, що належить судді, – ст. 378 КК), державній (зокрема, кошти Державного бюджету України – ст. 210 КК), комунальній (комунальне майно – ст. 233 КК) чи іншій формі власності. За соціально-економічними властивостями виокремлені: 1) предмети тваринного і рослинного світу (наприклад, звірі, птахи, риба, рослини – ст.ст. 245, 248, 249, 250 КК); 2) інформація (відомості, документи – ст.ст. 176, 182, 361 КК тощо); 3) предмети-символи (наприклад, Державний Герб України, Державний Прапор України, Державний Гімн України, офіційно встановлений або піднятий прапор чи герб іноземної держави – ст. 338 КК; знак для товарів і послуг, фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару – ст. 229 КК); 4) предмети культури та мистецтва (зокрема, релігійні споруди, культові будинки, пам’ятки історії або культури – ст.ст. 178, 298 КК); 5) предмети, що мають економічне значення (бюджетні кошти, цінні папери тощо – ст.ст. 210, 223 КК); 6) предмети, що належать до сфери транспорту і зв’язку (зокрема, засоби зв’язку, транспортні засоби – ст.ст. 277, 289 КК); 7) предмети, стосовно обороту яких встановлено особливий правовий режим (зброя, бойові припаси, вибухові речовини, наркотичні засоби тощо – ст.ст. 262, 263, 307 КК); 8) предмети, що мають особливе загальнодержавне значення (метрополітени, вокзали, аеропорти, мости тощо – ст. 113 КК). Автор називає зазначену класифікацію загальною, оскільки в дисертації пропонується також класифікація предметів злочинів за кримінально-правовими ознаками (спеціальна класифікація). Особливий статус мають такі предмети злочину, як органи, тканини, кров (частини тіла людини). Тому вони винесені автором за межі будь-якої класифікації предметів злочинів.

Окрема увага дисертантом приділена класифікації інформації (як предмета злочинів) за режимом доступу до неї. Пропонується такий її поділ: 1) інформація з відкритим доступом – тобто та, до якої має доступ будь-яка особа (передбачена, зокрема, ст.ст. 176, 177, 221, 229, 238, 259, 285, 295, 300, 301, 338, 353, 361, 362, 363, 373, 375, 383, 384, 385, 386, 396, 435, 436, 445 КК); 2) інформація з обмеженим доступом, яка відповідно до ст. 30 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. поділяється на такі види: а) таємна інформація (державна таємниця – ст.ст. 111, 114, 328, 329, 422 КК); інша таємна інформація (ст.ст. 330, 381, 387 КК); б) конфіденційна інформація (інформація, що належить окремим фізичним чи юридичним особам і є предметом злочинів, передбачених ст.ст. 132, 145, 159, 163, 168, 182, 231, 232 КК).

Наведені класифікації мають як наукове, так і прикладне значення – зокрема, вони можуть сприяти більш глибокому дослідженню предмета злочину, слугувати з’ясуванню специфіки тих суспільних відносин, які існують з приводу різноманітних предметів, а також розкривають особливості впливу окремих властивостей предмета злочину на кваліфікацію діяння.

У підрозділі 2.2. “Класифікація предметів злочинів за кримінально-правовими ознаками” розроблено класифікацію предметів за такими критеріями, як об’єкт кримінально-правової охорони, безпосередній об’єкт злочину та форма визначення предметів у кримінальному законі.

За об’єктом кримінально-правової охорони, та певною мірою ґрунтуючись на положеннях цивільного законодавства (ст. 178 Цивільного кодексу України), предмети злочинів автором поділяються на матеріальні блага (позитивні цінності) і матеріальні антиблага (негативні цінності). Зазначені поняття у сукупності складають категорію “матеріальні цінності”, яка використовується дисертантом для визначення поняття предмета злочину. Матеріальними благами автор вважає матеріальні цінності, що мають позитивне значення для людини. Матеріальні блага можуть бути двох видів: 1) предмети, що не вилучені з цивільного обороту (наприклад, тварини – ст. 299 КК; товари – ст. 201 КК); 2) предмети, що є обмежено оборотоздатними, тобто перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (зокрема, снотворний мак чи коноплі – ст. 320 КК; отруйні і сильнодіючі речовини – ст. 321 КК). Матеріальні антиблага – це матеріальні цінності, певні діяння з якими становлять загрозу для суспільства та окремих громадян, внаслідок чого законодавець забороняє обіг таких цінностей. Іншими словами, це предмети, що вилучені з цивільного обороту. До матеріальних антиблаг, зокрема, належать: підроблені гроші (ст. 199 КК); фальсифіковані вимірювальні прилади чи інструменти (ст. 226 КК); твори, що пропагують культ насильства і жорстокості (ст. 300 КК).

Залежно від класифікації безпосередніх об’єктів злочинів автор поділяє предмети на основні і додаткові. Основний предмет злочину – це матеріальні цінності, визначені у диспозиції кримінально-правової норми і характеризують основний безпосередній об’єкт злочину. Додатковий предмет злочину – це матеріальні цінності, визначені у диспозиції кримінально-правової норми і характеризують додатковий безпосередній об’єкт злочину (наприклад, основним предметом вимагання (ст. 189 КК) є чуже майно чи документи, що засвідчують право на майно, а додатковим – відомості, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці та які погрожує розголосити винуватий). Поряд з основним і додатковим (але за межами зазначеної класифікаційної групи) необхідно також виділяти альтернативний предмет злочину – матеріальні цінності, що визнаються основним чи додатковим, але не єдиним серед інших предметів даного злочину (зокрема, вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини і вибухові пристрої є альтернативними предметами злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК).

Залежно від форми визначення в кримінальному законі предмети злочинів поділяються здобувачем на безпосередньо визначені (прямо вказані у законі) та опосередковано визначені (логічно випливають зі змісту кримінально-правової норми при її тлумаченні). Наприклад, безпосередньо визначеним є предмет крадіжки – чуже майно (ст. 185 КК), а опосередковано визначеним – кошти, що повинні сплачуватись як податок, збір чи інший обов’язковий платіж (ст. 212 КК). Наведена класифікація має сприяти подоланню труднощів у кваліфікації суспільно небезпечних діянь особи, пов’язаних зі встановленням предмета злочину. Автор вважає некоректним ототожнення понять опосередкованої визначеності предмета у кримінально-правовій нормі, його факультативності у складі злочину і “безпредметності” злочинів. У дисертації наведене відповідне обґрунтування цього застереження.

Підрозділ 2.3. “Безпредметні” злочини у кримінальному праві” присвячено дослідженню сучасного стану проблеми “безпредметних” злочинів та обґрунтуванню її вирішення.

У кримінально-правовій доктрині існують різні позиції стосовно аналізованих злочинів. Вони зводяться в основному до вирішення проблеми матеріальності предмета злочину та його взаємозв’язку з об’єктом посягання. Зокрема, одні дослідники визнають “безпредметними” ті злочини, у яких предмет не визначено у диспозиції кримінально-правової норми або відповідні цінності є нематеріальними. Позиція інших полягає в тому, що “безпредметних” злочинів не існує. Її прихильники, як правило, ототожнюють предмет злочину з об’єктом злочину чи предметом суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Автор вважає некоректним твердження про те, що “безпредметних” злочинів не існує. Правильна відповідь на це запитання залежить насамперед від правильного визначення безпосереднього об’єкта злочину і від того, який зміст вкладається в поняття предмета злочину.

На думку дисертанта, “безпредметними” слід вважати злочини, склади яких не передбачають предмет як обов’язкову ознаку (тобто предмет злочину не визначено у диспозиції кримінально-правової норми), або зазначена у диспозиції цінність не може ним називатися, оскільки відсутні ознаки предмета злочину. Зроблений висновок про те, що проблема “безпредметних” злочинів є продуктом недосконалості вчення про об’єкт і предмет злочину. Однак її розробка слугувала розвитку і вдосконаленню відповідних доктринальних положень кримінального права.

Розділ 3 – “Предмет злочину і кваліфікація суспільно небезпечного діяння: теоретико-прикладні проблеми” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Особливості кваліфікації суспільно небезпечного діяння з урахуванням предмета злочину” висвітлюються теоретичні положення кваліфікації суспільно небезпечного діяння, особливості його кваліфікації при конкуренції кримінально-правових норм з урахуванням предмета злочину та кваліфікації діяння, пов’язаного з помилкою в предметі злочину.

На думку дисертанта, поряд з поняттям “предмет злочину” доцільно також вживати термінологічний зворот “предмет суспільно небезпечного діяння” – матеріальні цінності, з приводу яких та (або) безпосередньо впливаючи на які особа вчиняє суспільно небезпечне діяння (за відсутності будь-якої обов’язкової ознаки певного складу злочину). Зокрема, поняття “предмет суспільно небезпечного діяння” (а не злочину) необхідно використовувати при кваліфікації суспільно небезпечних дій, вчинених неосудною особою.

Аналіз конкуренції кримінально-правових норм з урахуванням предмета злочину надав змогу дійти висновку, що ознаки предмета злочину можуть впливати на створення законодавцем спеціальних норм. Правильне встановлення предмета злочину може слугувати також розв’язанню питань конкуренції загальної і спеціальної кримінально-правових норм, передбачених, зокрема, ст.ст. 146, 185, 186, 187, 262, 289, 308, 312, 313, 357, 362 КК. Здобувач вважає, що подоланню конкуренції безпосередніх об’єктів може слугувати розроблена ним класифікація предметів злочинів на основний і додатковий.

Пропонується авторське визначення помилки в предметі злочину (див. п. 9 рубрики автореферату “Наукова новизна одержаних результатів”). Помилка в предметі злочину як вид фактичної помилки поділяється на такі види: 1) помилка в однорідних предметах і предметах різного роду; 2) помилка в якості (наявності чи відсутності певних властивостей предмета); 3) помилка в кількості (наявності чи відсутності певних кількісних показників предмета); 4) помилка у наявності чи відсутності предмета злочину. Важливість дослідження питання про помилку в предметі злочину визначається передусім необхідністю правильної кваліфікації діяння, диференціації кримінальної відповідальності, що, зрештою, сприяє подальшому зміцненню законності.

Підрозділ 3.2. “Предмет злочину у контексті тлумачення кримінального закону” містить аналіз проблем судового та наукового тлумачення кримінально-правових норм у частині предмета злочину. Дисертантом досліджені усі випадки висвітлення предмета злочину у постановах Пленуму Верховного Суду України, наведені окремі приклади із судової та слідчої практики. Констатовано, що роз’яснення аналізованих положень стосовно предмета злочину у відповідних постановах зумовлено необхідністю: 1) розкриття його змісту; 2) наведення переліку можливих предметів окремих злочинів; 3) визначення впливу кількісно-якісних змін у предметі злочину на кваліфікацію останнього; 4) регламентування порядку визначення вартості тих чи інших предметів, або надання переліку їх кількості, розмірів чи інших критеріїв оцінки; 5) кваліфікації суспільно небезпечного діяння з урахуванням предмета злочину; 6) вирішення питання про речові докази, якими нерідко виступають предмети окремих злочинів. Наголошується на тому, що акти судового тлумачення мають рекомендаційний характер.

Автором розроблена порівняльна таблиця встановлення предмета злочину при доктринальному тлумаченні статей Особливої частини КК і здійснений аналіз її складових (на основі чотирьох коментарів КК). Вивчення вітчизняного досвіду коментування надало можливість виявити певні вади наукового тлумачення кримінально-правових норм у частині предмета злочину. Це і протиріччя, і неповнота викладення матеріалу, і відсутність належного обґрунтування відповідних положень стосовно коментованого предмета злочину. Так, встановлено 120 випадків, коли в одному або двох (трьох) коментарях КК предмет злочину визначено, тоді як в іншому коментарі (чи коментарях) аналізована цінність предметом злочину не визнається, або про нього у коментарі не згадується взагалі; виявлено 48 випадків розбіжностей між коментарями КК з приводу визнання тієї чи іншої речі предметом злочину; у 75 випадках в науково-практичних коментарях Кодексу йдеться про наявність потерпілого, тоді як про предмет злочину не згадується; в інших аналогічних випадках визначається одночасно і потерпілий, і предмет злочину. Те, що в коментарях досить часто викладені суперечливі, а подекуди – абсолютно протилежні погляди щодо тлумачення того чи іншого терміна, яким позначено предмет злочину, може негативно впливати на правозастосовну діяльність. Зроблений висновок є очевидним, оскільки на практиці застосування кримінально-правових норм ґрунтується, як правило, на положеннях лише одного з існуючих коментарів КК. Автором пропонується в юридичній практиці не обмежуватися використанням лише одного коментаря Кримінального кодексу України, виключити можливість надання будь-якому із коментарів статусу “офіційного” і монополізації у сфері наукового тлумачення кримінального закону. Обґрунтовується важливість не уникати вищою судовою інстанцією України тлумачення спірних і незрозумілих положень кримінального закону. Дисертант вважає, що будь-яке тлумачення закону має ґрунтуватися на врахуванні якомога більшої кількості джерел, бути виваженим і однозначним.