Лексичні засоби формування імпліцитності у драматургійному тексті (на матеріалі української драми початку ХХ століття)

Короткий зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й завдання наукової роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження, з’ясовано теоретичне значення дисертації, її новизну й практичну цінність, окреслено методи аналізу, поінформовано про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації “Специфіка лінгвістичного осмислення поняття “імпліцитність” розкрито зміст поняття “імпліцитність” (1.1), виділено основні ознаки імпліцитності як мовного явища (1.2).

У підрозділі 1.1 окреслюються основні підходи до розуміння імпліцитності як лінгвокатегорії, акцентується на інтерпарадигмальності вивчення у мовознавстві латентних значень.

Імпліцитність у лінгвістиці вчені інтерпретують різнопланово, наголошуючи на тих чи інших її аспектах. Виділимо головні з них:

–  граматичний –– імпліцитність досліджується у зв’язку з вивченням морфології та синтаксису (Бондарко О., Вардуль І., Колосова Т., Колядко Л., Соколов О., Шендельс Є. та ін.);

–  мовно-різнорівневий –– імпліцитність проектується на різні рівні лінгвосистеми (Борисова О., Мартем’янов Ю., Невідомська Л., Нефьодова Л., Старикова О. та ін.);

–  текстово-дискурсивний –– імпліцитність розглядається як структурно-смисловий конектор текстових сегментів (Кухаренко В., Нефьодова Л., Хамзіна Г., Федосюк М.);

–  комунікативний –– вивчає репрезентацію латентних значень у перспективі інтеракцій між комунікантами (Бацевич Ф., Долинін К., Кунін А., Невідомська Л., Нікітін М. та ін.);

–  логіко-лінгвістичний –– кваліфікує імпліцитність як особливий спосіб вираження думки засобами мови (Багдасарян В., Паніна Н. та ін.).

У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що при аналізі художнього тексту як дискурсу актуальним є вивчення імпліцитності крізь призму всіх мовних рівнів, оскільки це створює можливості для його різнобічної інтерпретації. Акцент у роботі на лексичному рівні детермінований тим, що слово як універсальна одиниця здатне маніфестуватись у кожній підсистемі мови, реалізуючи свій імпліцитний потенціал.

У підрозділі 1.2 визначено основні ознаки імпліцитності як мовної категорії. Назвемо їх:

- необлігаторність виявлення, яку розуміємо як необов’язкову експлікацію латентних значень у процесі кодування/декодування повідомлення комунікантами (Бацевич Ф., Борисова О., Брагіна Н., Дементьєв В., Мартем’янов Ю., Нікітін М., Перванов Я.);

- вторинність її значень –– вивідність із експліцитних значень лінгвоодиниць (Борисова О., Малімонова Н., Мартем’янов Ю., Нефьодова Л., Нікітін М., Хамзіна Г.);

- особливий спосіб вираження –– наявність/відсутність матеріального маніфестанта значення (Ахманова О., Багдасарян В., Бацевич Ф., Кагановська О., Нікітін М., Невідомська Л., Перванов Я., Разінкіна Н., Старикова О., Федосюк М.).

На нашу думку, імпліцитність пов’язана з експліцитним вираженням лінгвоодиниці, змістово “оформлюючись” у рамках певного лексичного, морфологічного чи синтаксичного засобів. Здатність набувати “форми” у межах експліцитного значення сигналізує про інтеграцію поверхового і глибинного рівнів його виміру, які не протиставляються, а синкретизуються в межах однієї мовної величини, співіснуючи паралельно, у дихотомії;

– наявність основних джерел виявлення: підтекст, імплікація, пресупозиція, імплікатури дискурсу.

Кожне із представлених джерел має свою сферу репрезентації, однак лише в комплексі представляють імпліцитно значущі смисли (Гальперін І., Кухаренко В., Сільман Т., Долинін К., Камчатнов А., Нефьодова Л., Вуколова В., Лисоченко Л., Кожина М., Халізєв В., Кравченко Н.).

Підтекст, імплікація, пресупозиція та імплікатури дискурсу є носіями додаткової прихованої інформації, що сприяє розкриттю глибинного змісту тексту, виявленню закодованих у ньому ідей; формує конфліктність, поступальність у розвитку сюжету, творить образи та мікрообрази;

– здатність виступати у тексті смисловим конектором. На фоні тексту як художнього цілого імпліцитність є засобом когезії його структурно-семантичних компонентів, що виявляється при аналізі функціонального навантаження окремих лексичних одиниць.

Отже, імпліцитність –– це універсальна категорія мови і мовлення, значення якої виявляється через взаємозв’язок із відповідними експліцитними одиницями; комплексна величина, онтологічними ознаками якої є необлігаторність вияву, вивідність значення, здатність виступати у художньому тексті структурно-смисловим конектором; інтерпарадигмальний феномен, що інтегрує в одній семантичній площині логіко-філософські, психологічні, лінгвістичні чинники.

У другому розділі дисертації “Імпліцитність у драматургійному тексті” репрезентовано драматургійний текст –– семантичний фон вияву імпліцитності (2.1), досліджено специфіку актуалізації латентних значень у драмі початку ХХ століття (2.2).

У підрозділі 2.1 крізь призму імпліцитності проаналізовано драму як особливий тип тексту.

У цьому підрозділі ДТ розглядається як специфічний рід художньої творчості, який суттєво відрізняється від інших –– епосу та лірики –– не тільки способом представлення авторського задуму (мовною організацією тексту), але й формою донесення до адресата художньо-образної інформації, закодованої у мовних засобах.

У роботі узагальнено думки вчених стосовно ознак драми і стверджується, що основними рисами її є:

- сценічність (Бакланова А., Беркнер С., Будагов Р., Лартом П., Мізецька В.) – двовекторність спрямування інформації (до адресата-читача та адресата-глядача). Сценічність детермінує появу мовленнєвих конструкцій, що виражають значення згідно з вимогами драми, проектуючи формування імпліцитного смислу;

- специфіка актуалізації діалогу в драмі (Будагов Р., Винокур Т., Горюнова М., Зоненашвілі Д., Мізецька В., Мостова Н. , Слюсар Н. ). Структурно-семантична організація реплік діалогу великою мірою визначає значеннєвий обсяг драматургійного тексту. Домінування в ньому простих речень (навіть складна думка виражається їх ланцюжком), наявність еліптичних, обірваних синтаксичних конструкцій проектує відповідне смислове наповнення тексту, створюючи ґрунт для реалізації імпліцитності;

- перехід авторської характеристики персонажів на маргінальну позицію (Будагов Р., Уколова Л.). У драматургійному тексті домінантним антропоцентричним началом є персонаж, а не автор, і насамперед він “рухає” дію, розгортаючи конфлікт, сприяючи імпліцитному смислотворенню;

- інтерференція різнотипних антропоцентричних начал (автора і персонажів) –– на рівні художнього цілого автор усе ж виявляє своє креативно-конструктивне начало, беручи участь у характеристиці дійових осіб і рефлектуючись у мовленні персонажів (за допомогою ремарки).

У роботі підкреслено, що більшість дослідників (Винокур Т., Зоненашвілі Д., Мостова Н., Ожигова О., Уколова Л. та ін.), виділяючи ознаки драми, вважають ремарку однією з рівноправних підсистем ДТ: вона здатна реалізувати інтенції креатора (експліцитні чи імпліцитні), вказувати на характер виконуваної дії, бути відправною точкою при декодуванні фрагментів тексту.

На нашу думку, ремарка є важливим засобом у ДТ ще й тому, що, увиразнюючи мовні партії персонажів, експлікує латентні смисли, закодовані у міжперсональних інтеракціях, допомагає з’ясувати основні напрями розгортання мікротем, репрезентованих в окремих текстових сегментах.

Отже, інтерференція різнотипних антропоцентричних начал (автора і персонажів) як визначальна характеристика ДТ зумовлює, з одного боку, виявлення авторської позиції у драмі, з іншого –– проектує імпліцитне розгортання тексту;

- наявність центрального конфлікту (Мізецька В., Мостова Н., Чекенева Т.) сприяє конденсації і ретрансляції прихованих значень у драмі.

Стрижневий конфлікт пронизує канву ДТ, забезпечуючи динаміку, рух різнорідних значень, зокрема й імпліцитних. Наявність центрального конфлікту –– чинник, що тематично та структурно об’єднує окремі текстові фрагменти.

Відправною точкою розгортання конфліктності часто виступає сильна позиція драматургійного тексту, зокрема заголовна лексема –– мислеобраз, що, конденсуючи певний обсяг художньої інформації, проектуючи основні віхи семантичного розвитку тексту, є своєрідним “згорненим” топіком, у межах якого формується сюжетна напруженість (“Жах”, “Хуртовина” С. Черкасенка, “Прощання” Лесі Українки, “Закон” В. Винниченка та ін.);

- специфічна структурно-семантична організація ДТ, якому, крім заголовка, діалогів/полілогів, тематичних блоків тощо, притаманні: ремарки, сцени, акти –– те, що в сукупності зумовлює цілісність, завершеність ДТ, націлює вектор рецепції тексту у прогнозованому автором (читачем) ракурсі.

У комплексі виділені особливості ДТ сприяють формуванню смислової єдності, у якій важливими є імпліцитні значення. У роботі стверджується, що:

1)      риси драматургійного тексту онтологічно зорієнтовані на формування й актуалізацію імпліцитності;

2)      посилений психологізм, символізм, акцент на особистість та її оказіональну поведінку, неомислення дійових осіб, засвідчуючи перехід до модерної художньої свідомості, позначаються на структурі й семантиці драматургійних текстів, сприяють розкриттю імпліцитно-значеннєвотвірного потенціалу драми початку ХХ століття.

У підрозділі 2.2 розкрито специфіку актуалізації імпліцитних значень у драматургійних текстах.

У цій частині дисертації виділено основні чинники, за допомогою яких репрезентується імпліцитність у драмі вказаного періоду:

– полісемантичність реплік персонажів, перевага непрямого інформування у комунікативних інтеракціях;

– здатність мовних одиниць (насамперед лексичних) об’єднуватися у домінантні ланцюги, компоненти яких інтерферуються, утворюючи асоціативно-образні поля;

– націленість окремих сем слова на імпліцитне смислотворення й характеристику образів; значущість художньої деталі, текстуально зближених асоціативних ланцюжків у розгортанні імпліцитного змісту;

– поглиблення значеннєвотвірної ролі ремарки –– структурно-семантичного елемента ДТ;

– тематична багатоплановість драми, вихід її на інтелектуальний рівень, що маніфестується введенням у художній текстовий простір інтертекстуальних елементів, слів-символів тощо, здатних розширювати його імпліцитні значеннєві площини.

У третьому розділі “Особливості формування імліцитності в драмі елементами лексико-семантичного рівня мови” виявлено функції лексичних засобів, зорієнтованих на латентне смислотворення: конотованих лексем (3.1), оказіоналізмів (3.2), займенників (3.3), вигуків і часток (3.4), внутрішньої форми слова (3.5).

В підрозділі 3.1 розкрито функції, що виконують у ДТ конотативно марковані лексичні одиниці: імплікаційно-конекторну (встановлюють зв’язки між імплікаціями в тесті драми) та функцію розширення асоціативно-образного поля лексеми (сприяють виявленню асоціативних значень слова). Розглянемо детальніше особливості реалізації функції розширення асоціативно-образного поля лексеми:

Батько. Котра воно година?

Всі дивляться на дзиґари й дослухаються.

Бабуся. Ще тільки жайворонки почали співати. Мабуть, почало на світ благословитись. Чого се ви рано так попідводились, разом з пташиною?

Батько. Зупинилися?

Середульший. Здається.

Мати. Ніхто й не помітив.

Батько. А-а, як се прикро!.. (Згодом) Справді, яка вже мусить бути година?

Старший. Досі північ (Черкасенко С.).

Заголовок “Жах” в аналізованій драмі набув символічного значення, що проходить лейтмотивом крізь увесь текст, об’єднуючи окремі його семантичні блоки, розгортаючи теми й мікротеми, образи в цілому. Асоціативно-смислове поле цього ключового слова взаємозв’язане з асоціативним полем усієї драми насамперед через домінантні у текстовірному плані лексеми. Зважаючи на особливу значущість таких одиниць у вираженні прихованого змісту тексту (однією з яких є конотативно навантажена номінація “дзиґари” (“дзиґари –– заст. годинник” [СУМ.–Т.2.– С.267]), що набуває у наведеному сегменті прихованих значень), зупинимось детальніше на виявленні їх функцій у драмі.

Лексема “дзиґари” багатозначна: це не лише символ плинності часу, людського життя, але й вираження статики, зупинка певної миті (контекстуально –– зумовленої страхом, напруженим очікуванням ранку), що здається вічністю. В аналізованому тексті відбувається розширення асоціативно-образного поля цієї лексеми передусім за рахунок імпліцитних значень, що характеризують стан головних персонажів: “страх”, “очікування”, “переляк”, “відлік життя”. Наведені латентні семи включені в процеси образотворення вибірково –– лише стосовно тих учасників комунікації, які почуваються винними у ситуації, що склалася (Батько, Старший і Середульший сини). Для них час зупинився (інформаційно вагомою у цьому плані є деталь –– зупинка годинника ), застиг (Досі північ), для інших (Бабуся) –– плине у звичайному руслі (Чого се ви рано так попідводились, разом з пташиною?).

Актуалізуючи додаткову, приховану інформацію, асоціативно-навантажені мовні одиниці у драматургійному тексті надають образові нових, емоційно-оцінних характеристик, які можуть ставати ключовими, сутнісними чи, навпаки, нівелюватися залежно від контексту. Конотативні прирощення смислу забезпечують семантичну компресію висловлювання, служать засобом оновлення, конкретизації образів, сприяючи виявленню особливостей реалізації категорії імпліцитності в драмі.

У підрозділі 3.2 розкрито рецептивно-фокусну, експресивну та делімітаційно-образну функції оказіоналізмів, проаналізовано приховані відтінки значення, яких вони набувають у ДТ.

Авторські інновації використовуються з метою увиразнення тексту, поглиблення характеристики образів, акцентування на комунікативно значущих смислах. Оскільки оказіоналізм номінує явище, яке не має вербального вияву в узусі, значний обсяг інформації, закодованої в ньому, передається імпліцитно. Наприклад: “товарообман”, “куродав” (Кочерга І.) –– прихована негативна характеристика процесу і героя; “інститутик” (Куліш М.) –– вміщує імпліцитні семи “другорядне”, “смішне”, ”те, що не варте уваги”; “напівдумки”, “напівпочуття” (Олександр Олесь) –– “незадоволення собою”, “неповноцінність персонажа як художника”.

У цьому підрозділі акцентовано на тому, що рецептивно-фокусна функція націлює сприйняття реципієнта в комунікативно значущий ракурс тексту; експресивна –– задає мовленню адресанта додаткових емоційних параметрів; делімітаційно-образна –– сприяє виділенню ключового образу в драмі.

Розглянемо реалізацію рецептивно-фокусної функції:

Шепочу:

–– Ну що ж... Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам’ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло –– до кості, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам’ятаєш? Ну от! І тепер з розгону з примрійного коня... Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії –– випари із його!..(Куліш М.).

Відправною точкою для розуміння авторської концепції мрії, протилежної кодифікованому тлумаченню цього поняття (”мрія –– думка про щось приємне, бажане; про щось нереальне, нездійсненне” [СУМ.–Т.4.– С.817]), виступає судження героя “весь світ ... смітник, а мрії –– випари із нього”, яке імплікує ряд прихованих значень:

“те, що породжене сміттям, не може бути бажаним”;

“мрії –– не мрії, а сміття”.

В аналізованому фрагменті простежується семантична модифікація лексеми “мрія” –– аж до повного нівелювання її значення: “мрія –– не щось високе, до чого варто прагнути”.

Семантичним епіцентром розгортання імпліцитної інформації у тексті виступає авторський неологізм примрійний. Містячи контекстуально приховану внутрішньоформну сему “той, що при мрії” (“копія мрії”, “те, що не має реальної бази для досягнення”), він формує два паралельні домінантні значеннєві ланцюги (детерміновані протиставленням “дитина”––“дорослий”), які проектують загальносмислову стратегію текстового розгортання, передбачають його рецепцію під визначеним автором кутом зору, тобто оказіоналізм виконує рецептивно-фокусну функцію. Порівняймо:

дитина –– паличка-кінь –– гонитва за мрією –– падіння –– рана тілесна;

дорослий –– примрійний кінь –– падіння –– рана душевна..

Текстуальна енантіосемічність лексеми “мрія” (пряме кодифіковане значення та імпліцитне), а також семантика означення “примрійний”, закодовані у наведених смислових ланцюгах, сприяють розкриттю суперечливих поглядів головного персонажа.

У цій частині дисертації також підкреслюється: оказіональні утворення в драматургійному тексті є важливим засобом аксіологічної характеристики/самохарактеристики осіб та образотворення; прогнозуючи розвиток сюжету чи окремих його ланок, авторські інновації надають висловленню експресивного характеру, підвищуючи креативну активність персонажів-комунікантів при декодуванні ними латентних повідомлень.

У підрозділі 3.3 акцентовано на тому, що займенники та дейктичні сполучення, як і повнозначні лексеми, можуть виступати семантичними домінантами тексту, здатними конденсувати приховані смисли висловлення, виявляти у конкретній ситуації спілкування додаткові відтінки значення, сприяючи розгортанню образів та мікрообразів, поляризувати чи зближувати тематичні лінії; тут розкривається функціональне навантаження дейктичних одиниць у формуванні прихованої інформації у драмі, зокрема виділено інтенсифікаційно-сюжетну (розкриває динаміку сюжету), антиномійну (виявляє у тексті образи-протиставлення) та функцію розгортання діалогу (структурно і семантично детермінує обмін репліками між персонажами). Зупинимось детальніше на реалізації однієї з них –– інтенсифікаційно-сюжетній.

У драмі Хоткевича Г. “Вони” зображено революційні події початку ХХ століття. У домі купця зібралися гості, погляди яких на ситуацію, що склалася, різні, іноді – діаметрально протилежні. Уже сама назва твору “Вони” (революціонери) передбачає полізначеннєвість її семантичного розгортання.

Асоціативно-значеннєва палітра займенника вони формується протягом усієї драми, семантично модифікуючись у висловлюваннях різних дійових осіб. Наведена лінгвоодиниця –– ключова, домінантна у тексті, стрижень, що синкретизує, інтенсифікує сюжетну лінію. Її семантичне наповнення в тексті репрезентують такі лексеми й дескриптивні конструкції, що утворюють кореферентний ряд: світлі предтечі; ті, хто чисті, чесні і люблять усіх; ті, на кого злі язики сплітають лож і клевету; ті, хто будує барикади на вулицях; ті, в кого хочуть стріляти; ті, про кого немає двох однакових гадок; ті, кого і бояться, і люблять, і ненавидять, і боготворять; ті, за ким полюють, мов за звіром; ті, кого хочуть вішати; ті, що добровільно приносять себе в жертву; люди з переплутаними об’єктами своєї любові і ненависті; ті, хто говорять банальні слова; ті, хто переслідують меркантильні цілі; ті, хто ходять косими і брудними стежками; раби.

Виділені елементи кореферентного ряду, маніфестуючи заголовну мовну одиницю, наповнюють її семантичний обсяг і прихованими суб’єктивно-модальними нашаруваннями, важливими у репрезентації текстового об’єкта, у кваліфікації інтенцій персонажів, прогнозуванні їх мовних партій, у визначенні ними місця означеного референта (революціонери) на аксіологічній шкалі.

Характеризуючись множинністю інтерпретацій, лексема вони імпліцитно “присутня” у кожному окремо взятому фрагменті драматургійного тексту, крізь її призму оцінюються та виявляються текстотвірні та образотворчі латентні значення. Порівняймо ще:

Гість. Бідний. Мені жаль його [потерпілий, не революціонер –- Н. І.].

Гість. Аякже! Такий заслужений чоловік.

Ельза (нараз). А той? [революціонер –– Н. І.] Чому ж того ніхто з вас не пожалів?

Всім ніяково.

Господар. М-м... бачиш, Ельзо... Тобі взагалі треба було б піти до своєї кімнати –– ти ж ще не можеш назвати себе цілком здоровою (Хоткевич Г.).

Займенник той, використаний стосовно одного з героїв, імпліцитно проектує оцінні характеристики позначеного ним образу, які градуюються у контексті від позитивних до негативних залежно від позицій осіб, що оцінюють. З одного боку, займенник той у драмі є виразником зневажливого ставлення до персонажа, рецепція якого базується на пресупозиційно маркованих даних, пов’язаних зі стрижневою одиницею вони: той –– такий, як вони, тобто поганий, корисливий, бездарний, неспроможний оцінити ситуацію, з іншого –– репліка Ельзи фокусує позитивне русло сприйняття героя, пов’язуючи його з позитивно маркованими одиницями кореферентного ряду, а отже, з еквівалентним семантичним наповненням займенника вони (чесний, чистий; той, кого несправедливо засуджують), що веде до повернення комунікації в інше русло (ти не здорова, тому не можеш об’єктивно оцінювати ситуацію) і до нівелювання семантичної двозначності цієї лексеми.

Отже, займенники та дейктичні конструкції, виступаючи в драматургійному тексті важливими засобами формування прихованого смислу, сприяють компресії висловлення, множинній інтерпретації як окремих образів, так і тексту загалом. Розгортаючи діалоги і сприяючи динамізації образів, вони служать для характеристики та самохарактеристики дійових осіб, надають їм різних аксіологічних вимірів, що виявляє реалізацію провідної в ДТ інтенсифікаційно-сюжетної функції.

У підрозділі 3.4 досліджено особливості вияву латентних смислів, закладених у вигуках та частках, виділено їх змінно-тематичну та акційно-спрямувальну функції, що сприяють реалізації імпліцитно зорієнтованого семантичного потенціалу названих лінгвозасобів. Тут доведено: змінно-тематична функція пов’язана з переведенням розмови в інший тематичний план, акційно-спрямувальна –– визначає напрям розгортання дії у драмі. Зупинимось на другій.

Особливість неповнозначних слів, зокрема часток, полягає в тому, що необхідною умовою їх декодування, виявлення імпліцитних смислів є контекст, комунікативна ситуація. Як і у випадку з повнозначними лінгвоодиницями, одні семи в них виражені експліцитно, інші ж –– виводяться реципієнтом на основі наявності певного тезаурусного фонду, тобто є недостатньо експлікованими, такими, що виявляють своє семантичне наповнення лише в інтеракції. Наприклад:

Трохим. Знаю. [...].  Веселий парнішка [охоронець тюрми –– Н. І.]. Хоче навіть в партію вступить.

Леонід (саркастично) А гроші все-таки бере? (Винниченко В.).

У зображеній комунікативній ситуації відбито спробу головних дійових осіб (Трохима та Леоніда) підкупити охоронця тюрми, щоб дати можливість втекти своїм товаришам.

Вживання лексеми навіть у наведеному контексті сприяє формуванню декількох висновкових тез, що виявляють актуалізацію акційно-спрямувальної функції:

1)      той, хто хоче вступити в партію, –– наш, хоч і перебуває в протилежному ідеологічному таборі; йому можна довіряти;

2)      той, хто хоче вступити в партію, бере за послуги гроші, звідки: всі, хто в партії, –– корисливі; той –– такий, як усі;

3)      (при декодуванні тексту важлива роль належить ремарці) той, хто хоче вступити в партію, не повинен бути корисливим; якщо спокушається грішми –– він не наш, йому довіряти не можна.

Таким чином, у драматургійному тексті частка виступає як “самостійний” носій відповідних значень, однак найчастіше –– підсилює, актуалізує імпліцитну інформацію, введену іншими мовними засобами; надаючи висловленню додаткових експресивних характеристик, моделюючи образи дійових осіб, маркує їх за оцінною шкалою, підтверджуючи або заперечуючи семантичні дані, експліковані у передтексті.

У цьому ж підрозділі доведено, що вигук як комунікативно значуща одиниця, актуалізуючись у драмі, сприяє розкриттю ілокутивної спрямованості реплікових ходів, імпліцитних характеристик та самохарактеристик дійових осіб, прихованої оцінки персонажів та відповідних мовленнєвих ситуацій. Уведений у тканину тексту, вигук увиразнює мовні партії героїв, виконує змінно-тематичну  функцію, тобто переводить розмову в інший тематичний план, ідентифікує образ дійової особи на аксіологічній шкалі, сигналізує про інтенції відправника повідомлення.

У підрозділі 3.5 акцентовано на латентному смислотвірному потенціалі внутрішньої форми (ВФ) слова; у текстах драми початку ХХ століття виявлено її конфліктно-зорієнтовану (сприяє формуванню конфлікту) та креативно-дискурсивну (творить дискурс) функції.

ВФ слова в художньому тексті — один із важливих засобів формування й декодування імпліцитної інформації. У дисертаційному дослідженні вона трактується як “концептуальна ознака, закріплена в слові” (Голянич М.). Концепт –– це не лише поняття, але й уявлення, образи, пов’язані з ним, а отже, названа мотиваційна ознака актуалізує не обов’язково сутнісні, але й маргінальні ознаки денотата чи й загалом йому не властиві (приписані), однак не менш важливі в процесах образо- і текстотворення. Вона — важливий ключ до розуміння тексту як дискурсу. Наприклад:

Дівчина: Вона належала до того товариства?

Хлопець: Так, тільки трохи пізніше, я був у гімназії, як ми пізнались. Вона була тоді таким смішним, завжди кудлатим дівчатком, – “куколка з льону” – дражнили ми її.

Дівчина: А вона плакала.

Хлопець: Не завжди, потім звикла. А тепер, як то завжди буває, їй навіть приємно спогадувать ті Kienderspiele, навіть от у сьому листі, підписалась “колишня куколка з льону”.

Дівчина: Але ж тепер вона не подібна до куколки з льону?

Хлопець: Ну… Тепер вона доросла панна (Леся Українка).

Внутрішньоформне значення ключової номінації куколка (“іграшка”, “те, чим граються”, “те, що призначене для гри”) увиразнює образ, позначений ключовим словом, потенційні семи ВФ якого “гарна”, “безтурботна”, “наївна” тощо.

Сполучення куколка з льону – колишня куколка з льону – доросла панна, що утворюють домінантний смисловий ланцюг, задають напрями рецепції драми.

Приховані семи “досвідченість”, “вдумливість”, “розсудливість” –компоненти семантичної структури лексеми “доросла” –– нівелюють уявлення про згадану особу як про іграшку, що є важливим для формування у драмі конфлікту, ретро- і проспективних семантичних відношень.

Таким чином, акумулюючи, крім експліцитного, прихований компонент значення, що безпосередньо не входить до значення мовної одиниці, ВФ слова виконує у ДТ конфліктно-зорієнтовану та креативно-дискурсивну функції; виступає засобом характеристики дійових осіб, є базою для створення імплікацій; як важливе джерело формування латентного плану змісту сприяє виявленню в тексті драматизму та конфліктності.

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

ДТ як складна комунікативна система акумулює різні типи взаємозв’язків між експліцитно та імпліцитно вираженими значеннями, що не перебувають у відношеннях опозиції, а взаємодоповнюються, взаємозумовлюються і однаковою мірою важливі в його структурно-смисловій організації.

Оскільки обсяг інформації, закодований експліцитними засобами, значно вужчий, ніж імпліцитними, останні, розширюючи інформаційний простір тексту, визначають нові напрями його інтерпретації.

Імпліцитність –– насамперед мовна категорія, що має об’єктивні критерії виділення: необлігаторність (необов’язкова експлікація комунікантами у процесі кодування/декодування повідомлення); вторинність (вивідність із експліцитного значення лінгвоодиниць); особливий спосіб вираження (виявляється на тлі експліцитного значення лінгвоодиниці, “оформлюючись” у рамках певного лексичного, морфологічного чи синтаксичного засобу); наявність основних джерел виявлення (підтексту, пресупозиції, імплікації, імплікатур дискурсу); здатність виступати у тексті засобом зв’язку. Специфіка розгортання латентного смислотворення в драматургійному тексті зумовлена його композиційною, семантичною та комунікативно-прагматичною організацією.

Імпліцитність реалізується в різних типах художнього тексту. Драма як один із них характеризується потужним потенціалом імпліцитного смислотворення, у яке включені одиниці різних мовних рівнів, насамперед лексичного.

Як свідчить матеріал дослідження, імпліцитність у драмі початку ХХ століття є домінантою смислотворення, важливим рушієм комунікативної, аксіологічної, прагматичної прогресії тексту. У ДТ цього періоду орієнтація на латентність зумовлена переходом до модерної художньої свідомості, психологізмом, символізмом, акцентом на особистість та її почуття.

Імпліцитність є визначальною рисою, конструктивним, текстотвірним чинником драматургійного тексту початку ХХ століття.

Акцентування в дисертаційному дослідженні на засобах, що найбільшою мірою сприяють формуванню імпліцитності в тексті (конотативних прирощеннях смислу, оказіоналізмах, займенниках та займенникових конструкціях, інтер’єктивах, частках та внутрішній формі слова), дозволило по-новому розкрити малодосліджені аспекти комунікативно-прагматичної та семантико-композиційної організації ДТ.

Незважаючи на те, що в процесах імпліцитного смислотворення функціональне навантаження лексичних засобів виявляється у співдії (вони зорієнтовані насамперед на образо- і текстотворення, забезпечення когезії), кожному з них притаманні свої особливості актуалізації латентності в драмі.

Спостереження над функціональним навантаженням конотованих лексем дає можливість стверджувати, що в драматургійному тексті вони виконують імплікаційно-конекторну (встановлюють зв’язки між імплікаціями) та функцію розширення асоціативно-образного поля лексеми.

Авторські новотвори, актуалізуючись у контексті, започатковують у драмі імпліцитне смислотворення. Утворюючись у тексті з метою реалізації актуального комунікативного завдання, для вираження необхідного в кожному конкретному випадку смислу, у ДТ оказіоналізми виконують такі функції: рецептивно-фокусну (націлюють сприйняття реципієнта у комунікативно значущому ракурсі тексту); експресивну (задають мовленню адресанта додаткових емоційних параметрів), делімітаційно-образну (сприяють кваліфікації і виділенню певного образу з-поміж інших).

Максимально конденсуючи імпліцитні компоненти, закодовані у відповідному слові, займенники та дейктичні конструкції в драматургійному тексті виконують інтенсифікаційно-сюжетну (динамізують сюжет), антиномійну (виявляють у тексті образи-протиставлення) та функцію розгортання діалогу (структурно і семантично детермінують обмін репліками між персонажами).

Результати дослідження дають підстави стверджувати, що вигуки й частки –– важливі засоби імпліцитного смислотворення. Як комунікативно значущі одиниці у ДТ, вони виконують такі функції: змінно-тематичну (вигуки є маркерами зміни тематичної лінії) та акційно-спрямувальну (частки скеровують драматичну дію у певному комунікативно значущому ракурсі).

Внутрішня форма слова –– один із важливих засобів формування у драмі імпліцитності. Вона –– важливий ключ до розуміння тексту в цілому, лінгвовеличина, що сприяє формуванню й декодуванню його латентного змісту. У ДТ внутрішня форма слова виконує такі функції: конфліктно-зорієнтовану (зумовлює формування конфлікту) та креативно-дискурсивну (творить дискурс).

Отже, імпліцитність –– це універсальна категорія мови і мовлення, значення якої виявляється через взаємозв’язок із відповідними експліцитними одиницями; комплексна величина, онтологічними ознаками якої є необлігаторність вияву, вивідність, здатність виступати в художньому тексті структурно-смисловим конектором; інтерпарадигмальний феномен, що інтегрує в одній семантичній площині логіко-філософські, психологічні, лінгвістичні чинники.