| Короткий зміст: | У „Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність і стан наукової розробки, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено джерела фактичного матеріалу, сформульовано мету й завдання, вказано наукову новизну, теоретичне значення та практичне використання роботи й апробацію результатів дисертаційного дослідження.
Перший розділ „Календарно-обрядова лексика як об’єкт наукових досліджень” присвячений теоретичним і методологічним основам дисертації. У ньому розглянута історія вивчення мови фольклору, описано умови виникнення календарно-обрядової поезії та її характерні риси.
Народні пісні ще у ХІХ ст. були об’єктом лінгвістичних досліджень, зокрема М. Костомарова й О. Потебні, які інтерпретували зміст творів, спираючись на етнографічний і міфологічний матеріал. У Європі традиція дослідження мовних фактів у контексті світогляду народу ведеться найперше від В. Гумбольдта, в Америці – від Е. Сепіра та Б. Уорфа. Студії цих учених заклали підвалини етнолінгвістики – напряму, що вивчає мову як втілення знань, уявлень і вірувань людей. У сучасному слов’янському мовознавстві вивченням мови як втілення народної картини світу займаються представники польської лінгвістичної школи на чолі з Є. Бартмінським. Внесок у вивчення семантики слова в контексті культури зробила група вчених сектору етнолінгвістики Інституту слов’янознавства і балканістики Російської АН під керівництвом М. Толстого.
В українській лінгвістиці аналіз мовних фактів як вияв онтології й аксіології народу здійснюють вчені Ю. Карпенко, В. Жайворонок та ін. Дослідженню фольклору присвячена фундаментальна праця О. Тищенка “Обрядова семантика у слов’янському мовному просторі” (К., 2000). Учений аналізує вербальний компонент весільних обрядів слов’ян в ономастичному та семасіологічному планах. Стилістику народної поезії охарактеризувала С. Єрмоленко у монографії „Фольклор і літературна мова”, виділивши її специфічні риси на різних мовних рівнях і підрівнях (лексичному, словотвірному, фразеологічному, синтаксичному). Традиції вивчення мови фольклору сформували термінологічний апарат і теоретичні засади, які творчо використовуються в дослідженні лексики календарно-обрядової поезії.
Календарно-обрядова поезія виникла в архаїчному суспільстві за умов і з потреб культу, що зумовлює її глибоку своєрідність. Визначальні риси первісного мислення – синкретичність, образний характер та відсутність чітких причинно-наслідкових зв’язків. Центральним для нього був принцип повторів і тотожності. Його яскраво експлікує календарна обрядовість ідеєю циклічності та постійного повторення ритуальних дій. Цей же принцип лежить в основі метафори як важливого шляху формування культурних значень календарно-обрядових лексем: уявлення про тотожність мовної оболонки і предмета, з одного боку, і тотожність предметів та явищ, об’єднаних спільною культурно значимою ознакою, з іншого, робить можливим перенесення номінації. Так, концепт горіння у купальських обрядах може позначатися, крім вогнища, також кропивою та шипшиною (за здатністю пекти, а остання ще й за кольором).
У другому розділі „Структурно-семантичний аналіз лексики української календарно-обрядової поезії” досліджено різні аспекти значення аналізованих одиниць. Лексика календарної пісенності розділена на тематичні групи, що є визначальними для формування картини світу. Описується семантична структура кожної одиниці з урахуванням культурного компонента значення.
Критеріями виокремлення культурно значимих лексем слугували: контекст – підставою для аналізу була текстова ситуація, в якій зміст не пояснювався лексикографічними значеннями слів-компонентів); наявність чітких конотацій в аналізованих лексем (як свідчення характеристики об’єкта); належність до власне обрядового дискурсу; кількісний показник (частота вживання експлікує релевантність лексеми).
У тематичній групі „Назви родинного та суспільного стану” чітко виділяються ядерні одиниці, до яких належать назви членів сім’ї: жінка, мати, чоловік, батько, дочка, син, і периферія, до якої в першу чергу відносяться номени спорідненості та свояцтва в межах родини й роду: свекор, теща, зять.
Денотативна співвіднесеність не вичерпує семантики аналізованих понять. Контекстуальне значення, внутрішня форма й етимологія лексем, а також фразеологія українців містять свідчення про соціально-психологічний і культурний компонент у семантиці аналізованих слів.
Важливою є роль контексту. Так, в обрядових піснях простежуємо наявність у значенні лексеми козак семи „воїн”: А з козаками на війну іти; постійними атрибутами козака є кінь, шабля, лук, стріли та інші військові реалії: Ой славен козак да старий Павло Хвалився конем перед королем, Хвалився лучком перед гайдуком.
В основу номінації покладені релевантні для культурного стереотипу ознаки. Для дружини „одружена жінка стосовно свого чоловіка” визначальними є міцний зв’язок з чоловіком, вірність та відданість. Основа, найвірогідніше, походить від іє. *dhreu-/dhru- „міцний, тривкий, надійний, вірний” . Цю ж сему відбиває сталий атрибутив вірна, який часто трапляється в обрядових текстах: – Не хочу ні рубля, ні полтини я, Ні золотої ружини, а хочу я вірної дружини. Важливі характеристики семантичних корелятів простежуються також при вторинній номінації: прикладка земля-мати експлікує сему „яка годує”.
Похідна лексема засвідчує семантичні характеристики твірного слова. Так, парубкувати (< парубок) „весело проводити час,” „залицятися до жінок”. З цими значеннями у піснях вживаються інші репрезентанти концепта юнак (зокрема легінь, кавалер, молодець та їх варіанти), пор.: Любі наші огірочки, завивайтеся, А молоді молодчики, женихайтеся.
У тематичній групі „Назви родинного та суспільного стану” простежується тенденція до перенесення номенів на учасників обряду (мати „дівчина, яка веде гру у веснянках”) і на міфічну сферу, пор.: А ти, Перуне, Отче над Ладо. Відомо, що Перун був верховним божеством наших предків, отже, лексема отче у контексті експлікує семи „авторитетність” та „влада”. В іншій пісні Хвала Богу, дідові слово дід виражає уявлення давніх слов’ян про бога як про дідуся.
Тематична група „Назви осіб за соціальним статусом” дає можливість виявити релевантні характеристики ментальних образів пан, король, цар та ін. у свідомості українців. Так, пан вживається у фольклорі переважно для шанобливого називання або звертання до чоловіка чи юнака як самодостатній номен: Поза столами все пани сидять або як титул – у сполуці з іншим іменником на позначення істоти – пан Господь, пан господар, пан гетьман, пан Іван. Важливою для календарно-обрядових текстів є характеристика пана „хазяїн, господар”. З такою семантикою лексема виступає не лише стосовно людей, але і відносно міфічних образів: Ой дубраво!.. Ти доброго пана маєш, Що ся в однім року Трьома барвами привдягаєш. Пов’язане з попереднім значення „керівництво; авторитетність” також є важливим для культурного стереотипу пан, що представлено у жниварських піснях: Уже сонце котиться, Нам додому хочеться, А ми не йдемо – Наказу ждемо, Поки панич-дід Скаже: в село йдіть...” Ця характеристика виражена у фразеологізмі Танцюй, враже, як пан каже. Слово пан має сему „заможність”, особливо це проявляється в колядках, адресованих господарю, де бажається багатствa і благополуччя. Цей компонент значення передбачений первинною семантикою слова, що називало представників привілейованих верств суспільства (пор.: Ти – дворянин, ти великий пан Шукай собі такую, як і сам. Шукай собі у злоті, Не зачіпай сироти), він розвинувся також у похідному запаніти „розбагатіти”, „загордитися”. Семантику успішності зберігає слово панувати „розкошувати”: Сватай мене, серце, буду панувать.
До ядра тематичної групи назв осіб за соціальним статусом належать також лексеми король, цар, володар (та похідні від них). У календарно-обрядовій поезії суттєвими для них є семи „особа, яка займає верхівку в суспільній ієрархії”, „шанована особа”. Тому колядники, вимагаючи плату, пророкують-обіцяють: Ізгодуєте – корольом буде, Корольом буде і згода буде. Семантика домінування й величності переноситься також на міфологічну (неземну) сферу: Перший король – то сам Господь-бог, А другий король – то святий Юрій. Це спостерігаємо і в мові загалом: перифразою назви Бога є словосполука Цар небесний. Окрім того, аналізовані лексеми та похідні від них (королевич, царівна) можуть набувати зв’язку зі шлюбною семантикою. Так, у колядці парубок залицяється до королівни: А сам поїхав на горду війну, На горду війну по королівну, або у веснянці – Царівно, мостіте мости, – Ладо моє, мостіте мости!.. – Царенку, за чим ви гості? – Царівно, за дівчиною, а мости мостити мовою міфології значить „пошлюбитися”. Також термінологія весільного обряду: княгиня, князь відповідно „молода, молодий на весіллі”, а князювати „бути нареченим на весіллі”.
Аналіз назв осіб за соціальним статусом привів до думки, що для календарної обрядовості важливим є не соціальний розподіл, а характерні ознаки, риси, ним зумовлені.
У групі „Етнолексика календарної обрядовості” розглядаються назви країн і народів. Їх аналіз певною мірою свідчить про історичні контакти українців, а також про їх симпатії та антипатії до інших етносів. Лексема татарин часто виступає з семантикою „ворог”, „нападник”: Твоє подвір’я орда забрала,.. татари взяли,.. в полон займили, зокрема й у весняних іграх: – Волю ж я миленьким звати, Ніж мене мають татари взяти.
Назви інших етносів у піснях експлікують зв’язок із концептом чужий, що робить можливим розвиток обрядового значення „сват”, „жених” як представник чужого роду, який тільки збирається поріднитися: Дівка Мар’єчка над морем жила,.. Перевоз держала, перевозилася. Ой прийшло ік її три волошини, Три волошини, всі три хорошії; переправа через річку в слов’янській обрядовості символізує шлюб.
Загалом етнолексика слабо представлена в календарно-обрядових піснях, тому наявний матеріал не дає змоги ширше виявити характерні риси культурних стереотипів представників інших народів у свідомості українців. Водночас це є свідченням відносної новизни етнонімії та меншої її актуальності в календарно-обрядовій поезії порівняно із загальнолюдськими, язичницькими або християнськими цінностями.
Тематична група „Назви надприродних істот” експлікує міфологічні та релігійні уявлення наших предків, зафіксовані календарно-обрядовими текстами. Її складають імена божеств, святих, назви міфічних істот і представників демонології.
У підгрупі „Імена божеств” аналізуються номени Бог, Господь, Перун, Ладо та ін. Функціонування лексем Бог і Господь в обрядових піснях є своєрідним: називаючи Бога християнського, слова зберігають чіткі риси язичницького сприйняття, пор.: Ой у тебе сам Господь ходить по подвірочку, Парує корови у штири обори. Включеність Бога у життя людини, безпосередня допомога – риси поганського світогляду. В іншій колядці: Да стрівся місяць з ясною зорьою. – Ой, зоря, зоря! Де в Бога була,.. де маєш стати? характерне для пантеїзму обожнювання явищ-елементів світобудови сусідить із визнанням верховенства Бога.
Згадок про язичницьких богів давніх слов’ян календарно-обрядова поезія зберегла мало. В купальській пісні трапляється звернення до Перуна – бога грому і блискавки: Гей, Перуне, Дай дочекати Ладе Купала. Волинська веснянка зберігає згадку про язичницького слов’янського бога Сонця – Дажбога: Не сам же я (соловейко) вийшов, Дажбог мене вислав З правої ручейки, І ключики видав З правої ручейки Літо відмикати, З лівої ручейки Зиму замикати. Частіше у піснях згадується давнє божество весни, кохання та шлюбу – Ладо (варіанти Лада, Лад): І з милим чадом, і з святим Ладом.
Лексеми даної підгрупи виявляють певні тенденції у змінах семантики:
– Номени паралельно функціонують із власним і загальним значеннями, напр., Купало, Ярило, Коляда як імена богів та назви свят. Оскільки первинними є загальні назви, це приводить до висновку про важливу роль персоніфікації як засобу перенесення номінації та про анімістичність світогляду творців даної культури.
– Давні імена божеств у текстах можуть відігравати роль своєрідних слів-амулетів (у структурі пісні – приповідок). У семантичній структурі таких лексем спостерігається послаблення (аж до занепаду) денотативного значення і посилення позитивних конотацій: А ми просо сіяли, сіяли, Ой Див, Ладо, сіяли або А в нашого хазяїна там широкий двір. Івана Купала.
– Послаблення семантики та секуляризація культу призвели до того, що в окремих випадках можна спостерігати десакралізацію міфологеми, пор.: Ой на горі лобода, лобода, Тай-лай ладом лобода, лобода.
У підрозділі „Християнські імена (Бога, святих, культових персонажів)” розглянуто лексеми Мати Божа, Ісус Христос, ангел, імена святих та ін.
Календарно-обрядова поезія виникла задовго до 988 року і має виразний язичницьких характер, та з прийняттям християнства набула окремих рис цієї релігії. Особливо відчутного впливу зазнали колядки. Простежуються два магістральні шляхи привнесення християнських понять у лексикон календарної обрядовості:
– творення нових текстів за християнськими мотивами (колядка: В глибокій долині звізда ся з’явила, Де Пречиста Діва-мати сина породила);
– вживання християнських термінів в архаїчних текстах одночасно або замість поганських понять та в якості приспівів. Так, традиційними для зимового циклу пісень є рефрени типу З Ісусом Христом, З святим Рожеством! Інтерес становить також інша ситуація: значення слова ангел передбачає наявність семи „вісник”, що зумовлює його вживання в архаїчних текстах паралельно або замість лексеми голуб, традиційного учасника світотворення: Не було нічого, їдна водонька. На той водоньци їдне деревонько. На тім деревоньку шовкове гніздо, А в тім гніздоньку три голубоньки, – Не три голубоньки – три ангелоньки.
Імена святих, окрім прямого значення, можуть функціонувати з семантикою „назва свята на честь цього святого”, напр., у жартівливій колядці: О святім Петрі Дунай Перемерз. Нерозрізнення значень „святий” і „день, йому присвячений”, зумовлене метонімічністю світосприйняття, спостерігаємо в колядці: Андрію, Андрію, Я на тобі коноплі сію, Нехай буду знати, З ким їх буду збирати.
У підгрупі „Назви міфічних персонажів у календарно-обрядовій поезії” розглянуто лексеми Кострубонько, подолянка, тума, шум, семантика яких в аналізованих піснях є глибоко специфічною.
Так, у сучасній українській мові центральне значення слова шум – „глухі звуки, що зливаються в одноманітне незлагоджене звучання”. У календарно-обрядових піснях шум – „розбуджена навесні рослинність”: Заплетися, шуме, Заплетися; Хрещатий барвінку, Розстелися. Номінація зумовлена метафоричністю архаїчної свідомості: звукова характеристика стала визначальною для явища загалом. Архаїчна семантика має рефлекси у сучасній мові, пор. фразеологізм Зелений шум „густий листяний покрив на деревах у лісі, а також шелест, утворюваний ним”.
Підгрупа „Номени представників демонології” включає характеристику лексем русалка, біс, чорт, у семантиці яких виразно присутня хтонічна віднесеність. Знаковою є амбівалентність конотацій аналізованих лексем. Так, русалки можуть бути як корисними (охороняти поля, посилати дощ), так і шкідливими й небезпечними: Панночка загадку не вгадала, – Русалочка панночку залоскотала. Лексеми чорт і біс у язичницькій картині світу позначають лихих істот, але серед демонічних персонажів вони виділяються певною хвацькістю, а також недоладністю, відповідно, не завжди викликають поважний трепет і страх, часто – іронію, а іноді навіть симпатію, що проявляється уже в можливості творення демінутивних форм, пор. Бісики пускати. У піснях слова чорт і біс фігурують переважно в жартівливих та іронічних контекстах: Чорт – не коток, Що не піймав мишки за хвосток!, чи На парубків біс, біс, Об подушку геп, геп, На парубків леп, леп.
Тематична група „Назви календарно-обрядових свят” охоплює специфічну термінологію: веснянки, Трійця, Зелені свята та ін. Окремий інтерес становлять назви зимових свят Різдво, коляда, корочун, вілія. З них термін Різдво – християнський, інші три лексеми є архаїчними назвами. Праслов’янське kolęda походить від латинського Calendae, очевидно, назва була віднесена до вже існуючої системи автохтонних ритуалів, бо у слов’янській зимовій обрядовості спостерігаємо лише окремі риси візантійського культу. Корочун (крачун) „давня назва зимових новорічних, з прийняттям християнства – різдвяних святкувань та присвячені їм пісні”, виводиться від псл. *korčiti „крокувати”, номінація зумовлена положенням сонця: „перехід сонця на літо або зиму”. Вілія „вечір напередодні Різдва” розвинулося шляхом звуження семантики від „вечір/день напередодні”.
До групи „Назви природних об’єктів та явищ і лексеми, які позначають елементи світобудови,” відносимо слова світ, мир, небо, рай, пекло, що становлять визначальні поняття українців в уявленнях про світ дійсний і потойбічний, а також головні в онтології концепти вода, сонце, світове дерево. Об’єднання двох лексико-семантичних груп зумовлене полісемантичністю аналізованих лексем: природні об’єкти та явища у картині світу давніх слов’ян уявлялись як важливі елементи світової будови. Так, міфічне значення культурного стереотипу вода (з репрезентантами море, Дунай) – „середовище, в якому все зародилось”, пор. у колядках: Коли не було з нащада світа, Тогди не було неба, ні землі, А но лем було синєє море...
У тематичній групі „Назви на позначення числа в календарній обрядовості” розглянуто лексеми один, два, пара, три, чотири, дев’ять та ін. У календарно-обрядових піснях числівники фігурують переважно на позначення кількості: три трумбетки, два голуби, сто злотих. Категорія числа як абстракція, відірвана від предметних втілень, для народної творчості не притаманна. Інша своєрідність – позначувана кількість не стільки реальна, скільки знакова і зумовлена міфічними уявленнями, пор.: А сударів двір На семи стовпах, На семи верстах, де числівник сім є не позначенням кількості, а радше зверненням до сакрального.
Тематична група „Ботанічна лексика” об’єднує назви сільськогосподарських культур, трав’янистих рослин і дендроніми, що є знаковими у календарно-обрядовій картині світу, зокрема, жито, пшениця, гречка, мак, барвінок, калина, дуб, береза, виноград.
Значну частину рослинної лексики становлять назви сільськогосподарських культур. Особливо помітна їх роль у піснях зимового циклу, що супроводжуються обрядовим посіванням. Суть ритуалу – побажання великого врожаю на наступний рік, відповідно при цьому перераховуються найпоширеніші злаки: Поле поміряємо, пооремо, жито, пшеницю посіємо. Чимало цих назв у жниварських текстах, присвячених збиранню врожаю.
Назви рослин у піснях можуть фігурувати у власне обрядовому значенні: тополя, куст „назва обряду”, „центральна особа згаданого обряду; дівчина, яка виконує її роль”. Окремі лексеми мають міфічну семантику. Так, відношення дуба до потойбічного світу вбачаємо у тому, що він пов’язаний з русалками, про що свідчить пісенність: Русалочка-земляночка На дуб лізла, кору гризла, а також у мовному матеріалі, пор.: Піти за дубом „померти”, дубовина „дубова труна”. Значна частина слів групи „Назви рослин” у календарно-обрядових піснях набуває символічного значення. Зокрема, калина та її цвіт є символом краси: Вибери собі дівку, як калинову квітку, рожа у піснях символізує сонце: Повна рожа – Жовтий цвіт,.. Краща царівна на весь світ.
Аналіз культурних значень ботанічної лексики в обрядових текстах зумовив необхідність виділення „чоловічих” і „жіночих” рослин. Лексема дуб включає семи „сила”, „стійкість” (пор. дубовий перен. „сильний, міцний”). Ці властивості належать до маскулінного типу, відтак дуб вважається чоловічим деревом, що спостерігаємо також у текстах, напр., у паралелізмі-зіставленні: Хвалилася береза Перед дубами,.. Хвалилась Одарка Перед парубками. Калина належить до жіночих рослин, у веснянках під калиновим лугом маються на увазі дівчата-учасниці: З калинового лугу вибирай пару другу. Такому протиставленню сприяють і граматичні ознаки слів.
У тематичній групі „Зоологічна лексика” характеризується своєрідність семантики назв тварин і птахів, таких як коза, кінь, тур, куниця, горностай, орел, голуб, соловей, райський птах.
Назви свійських тварин фігурують здебільшого у колядках та щедрівках як елементи ідеалізованої картини світу селянина: За горою, за кам’яною, Там паниченько-перебірниченько Коники перебирає: котрі кращі, собі бере, Котрі бридші, служенькам дає (так само волики, качечки, курочки). У колядках номени є символом заможності: Як у тої далекої (дівчини) Воли та корови, А в моєї сусідочки Тільки чорні брови.
Окрім функціональних можливостей, обсяг культурних значень назв тварин визначається дійсними та приписуваними характеристиками. Зокрема, для великої рогатої худоби релевантною є сема „буйність”, яка прозоро реалізується у складних словах буйвіл і буй-тур та сталому атрибутиві, пор.: В святого Юра (трубочка) з буйного тура. Як видно з колядок, коза – стародавній символ врожаю: Де коза рогом – там жито стогом. Така символіка, певне, є рефлексом архаїчного уявлення про шерсть, волохатість як про міфічні атрибути заможності.
У тематичній групі „Назви, пов’язані з господарською діяльністю” розглянуто лексеми, які зберігають свідчення про форми ведення господарства та основні заняття слов’ян. Найактивніше у піснях представлені реалії землеробського суспільства. До них належать назви знарядь праці: серп, коса, юрок; лексико-семантична група „виробничих” дієслів: орати, волочити; локативи: тік, млин. Календарні пісні фіксують також згадки про мисливство та скотарство, до яких відносяться назви дій: стріляти, пасти, зброї: лук, стріли. Лексеми даної тематичної групи вживаються переважно з прямими значеннями.
У третьому розділі „Стилістичний аспект лексики календарно-обрядової поезії” осмислено різні естетичні засоби зображення дійсності, способи перенесення значення слова та їх стилістичні функції в архаїчних і сучасних текстах, а також емоційно забарвлена лексика.
Лексема поезія відображає іманентну ознаку календарно-обрядових творів: поетичний, як і синонім ліричний, мають значення „емоційний, хвилюючий”. Мова календарно-обрядової поезії має значну кількість експресивної демінутивної лексики. Перш за все це слова із позитивною конотацією, яка закладена в їх семантиці: рай, милий, любий, рідний та їх демінутивні варіанти милесенький, любенький. Так само лексеми типу тато, ненька мають пестливе, шанобливе значення і виступають стилістичними синонімами до нейтральних номенів батько, мати.
Найприкметнішою стильовою рисою обрядових пісень є використання різноманітної здрібнілої лексики з позитивною конотацією. Зменшено-пестливі форми можуть утворюватися від лексем багатьох тематичних груп і, що важливо, конотація таких утворень є спільною. Окрім семи „малий за розміром” (горобейко „малий горобець”), вони виражають ніжність у ставленні та формують ліричний настрій.
Найпродуктивніше зменшено-пестливі форми творяться від іменників-назв істот: сестриця, діточки, від імен: Андрійко, Ганічка. Прикметно, що назви професій та людей за виконуваною ними роботою також творять демінутивні форми: женчичок, носильнички, в’язальнички. Менш представлена в аналізованих текстах етнолексика з суфіксами здрібнілості, напр., етнонім туркинька, хороніми Українонька, Литвонька. Трапляються також топоніми Києвок, Ніжинок, гідроніми Дунайчик, Дунаєнько, що не властиво літературному мовленню.
Зрідка творяться пестливі форми від номенів міфічних та культових персонажів: божейко, русалочка, купалонько. Ця група виявляє обмежене творення демінутивів, так, Ісус Христос, Діва Марія, Тройця-богородиця, імена християнських святих і власне лексема святий, імена язичницьких божеств Перун, Ярило з пестливими суфіксами не фіксуються.
Значну частину здрібнілої лексики складають назви тварин і птахів: зозулька, перепелонька та багато інших. Для літературної мови зменшено-пестлива характеристика стосовно великих диких тварин не властива, тоді як у календарно-обрядових текстах це звичний прийом, пор. дике звіреня – дикого вепра або дивнеє звіря тур-оленець. Пестливі форми активно творяться від ботанічної лексики: листячко, пшеничка, від назв предметів і явищ природи: сонечко, зірочки, вітрець, обрядових і необрядових предметів та об’єктів: віночок, світличка, криниченька, назв споруд, частин будівлі й об’єктів у просторі: церковонька, коморонька, сінечки.
Спостерігається не притаманний звичайному мовленню спосіб утворення пестливих номенів від абстрактних понять типу правдиця, голосойко, здоровлейко, від одиниць міри та часу: неділечка, годинонька.
Емоційно-експресивне поле календарно-обрядової поезії настільки сильне, що демінутиви творяться від обох компонентів складних слів, навіть якщо це ускладнює їх вимову, пор. паниченько-перебірниченько. Наявні також зменшено-пестливі форми прикметників та прислівників і, що прикметно, не лише якісних: золотенький, виднесенько, додомоньку, ледвеньки, здоровенько. Іноді пестливі форми творяться від дієслів, що засвідчує потужну емоційність творів. Окрім традиційних їстоньки, питоньки, спатоньки, знаходимо питатоньки. Демінутивні форми можливі також у віддієслівних іменників: вмиваннейко, лічбонька.
Суфікси здрібніло-пестливі можуть приєднуватися до лексем із семою „смуток, печаль”, від яких демінутиви у звичайному мовленні не творяться: домовинонька, жаленько, доганочка, смертонька, війночка.
Порівняно зі здрібнілими, збільшено-згрубілі форми трапляються рідко, переважно у жартівливих та іронічних піснях. Особливо виділяються перекори між хлопцями й дівчатами у веснянках і купальських піснях, де іноді вживається зневажлива, згрубіла лексика (хлопчисько, совище). Збільшено-згрубілі суфікси у календарно-обрядових піснях іноді вказують на великий розмір (стручисько) і надають переважно негативної конотації: слідище, горщище, коморище, скринище, шиїще.
Мова обрядових текстів фіксує значну кількість словоформ, не властивих літературній мові, утворених специфічними словотвірними засобами (здебільшого суфіксами) або поєднаних своєрідним чином. Вони, як правило, зумовлюються ритмомелодикою твору, напр., голубина стосовно голубки: В лісі,.. під дубиною Кохався голуб з голубиною.
Характерна для мови фольклору стилістична фігура плеоназм, або парні слова, що становить подвоєння синонімічних чи близьких за значенням лексем: рута-м’ята, щука-рибонька, трава-мурава.
Тавтології в аналізованих піснях виявляють притаманну архаїчній культурі відповідність ознаки, предмета і дії, коли або властивість тотожна предмету, або дія тотожна властивості, пор.: дивне диво, висотою висока, красотою красива. Також повторення певних слів покликане підсилити магічну і перформативну силу тексту. Часто повторюються сакрально відзначені слова або сполуки слів: Там ходило Сім павичів, сім павичів... – Сім молодців. Можливий також протилежний шлях: певна характеристика, повторюючись у тексті, набуває знаковості, як концепт білий у веснянці: Тут була, тут Білозірочка,.. А в нашої перепілочки Білі ручки.
Важливу роль у мові фольклору грають символи. Через предметно-чуттєвий образ ідеальне „платонівське” поняття, втілюючись у тексті, набуває більшої реальності й водночас виразності й емоційності. Символ становить собою текст, який може бути прочитаний, коли виявити сталий вузол смислів, асоціацій та конотацію, що ним реалізуються. Знаковим є хліб як втілення благополуччя, добробуту, щастя, звідки й побажання-величання господаря: У тебе хліби, як тихий Дунай. Такої символіки набуває лексема хліб як назва „виробу, що випікається з борошна”, „зерна злакових культур” і „зернових культур на пні”, з чим пов’язана роль хліба в обрядах українців. Так, на весіллі батьки дають молодим цілувати хліб, зерном посівають хати на Різдво, що має забезпечити урожай, ширше – достаток на наступний рік, хлібом зустрічають гостей, що є виявом доброзичливості, у колядці господар Тисовії столи позастилає, Пшеничним хлібом позакладає, Бо прийдуть до нас врічні гостеньки, Врічні гостеньки колядниченьки. Символіка плодючості та достатку передається також лексемами паляниця, калач, напр.: Старим бабам – паляниці, щоб плодились бики і телиці, барани і ягниці.
Одним з основних стилістичних засобів творення образності у календарно-обрядових піснях є метафора: Оксана красу сіє, розум садить, Розум садить і говорить: „Як я піду за милого, Ти красо, всходь красно, Розумоньку, поприймися”. Подібна метафоризація є, певне, ще рефлексом магічних заклинань. Традиційні для мови народної творчості антропометричні метафори типу вода іде, сонце всміхається, зоря зійшла.
Увиразнюють ідейно-естетичне спрямування календарно-обрядової поезії характерні для неї величальні епітети й порівняння: весела світлонька, рум’яная зоря. Стилістична роль порівняння полягає в тому, щоб надати одному образові чи явищу виразності за допомогою іншого, пор.: личко, як яблучко, грянемо кіньми, як грім у небі.
Окремий інтерес викликає сміховий елемент в українському фольклорі. Деякі пісні набули іронічної семантики в результаті секуляризації культу під впливом радянської пропаганди, але більшість із жартівливих пісень має глибоку традицію, споріднену з карнавальною.
Засобом творення комічного є вживання лексем із величальним значенням у зниженому контексті: Предвічний з дуба покотився, Впав на лід, на леду вбився або їх об’єднання, напр., згрубіла лексема вживається поруч з пестливим звертанням: Вийди, вийди, дівчинонько, Чортова брехухо!, також при антонімічній низхідній градації: Сидять дівки за столом, Молодиці перед столом, А парубки під столом. Часто фігурує антитеза, в якій протиставляються висока лексика і знижена: Жнуть... дівоньки пшеницю, А парубки мітлицю. Важливим також є прийом антонімічної іронії, коли лексема вживається у протилежному значенні, і це виявляється контекстом: А моя Віруня добра господиня: Хуру дров спалила й борщу не зварила. Комічність може бути закладена власне у ситуації, а саме – в її невідповідності чи несподіваності: Наші хлопці – стрільці, бредці: застрелили мишу в коробці. Виразно проступає гумористичне спрямування у специфічній конструкції обрядових пісень, коли рема виявляється неочікуваною: Вибирали житечко з куколю. – Не з куколю, не з куколю, з волошки, Ой дай же нам горілочки хоч трошки.
Проаналізувавши основні засоби творення сміху, приходимо до висновку, що провідну функцію при творенні комічності грає певний конфлікт, саме його усвідомлення викликає сміх. Отже, сміх народжується з відчуття оволодіння суперечністю.
У „Висновках” узагальнено результати дослідження:
Архаїчний характер і належність до культу календарно-обрядової лексики зумовили глибоку своєрідність її семантики: синкретизм денотативного значення з соціально-оцінним, наявність обрядового, міфологічного й символічного компонентів у структурі поняття, взаємозв’язок і взаємозумовленість естетичної, емотивної та прагматичної функцій складають ту специфіку, дослідження якої є основною проблемою при моделюванні обсягу смислу виділених слів.
У рамках дисертаційного дослідження виокремлено культурно значимі лексеми і класифіковано їх за тематичними групами. Це дало можливість окреслити картину світу, втілену в календарно-обрядових піснях, а також простежити, які сфери життя були міфологізовані давніми слов’янами. У результаті виділено десять тематичних груп, в одній з них чотири тематичні підгрупи. Аналіз семантики засвідчив антропоцентризм дослідженої лексики, що полягає в проектуванні людської моделі розуміння й організації довкілля на теологічну сферу, тваринний і рослинний світ.
Важливою рисою лексем у календарно-обрядових піснях є можливість послаблення реалемної співвіднесеності й посилення ролі метафізичних чинників, коли центральними стають власне обрядове, міфічне чи символічне значення, які зумовлюють сполучуваність та роль мовних одиниць у тексті. Тоді при інтерпретації семантики лексем і пісень загалом важлива роль належить контексту й екстралінгвальним (а саме етнологічним, фольклорним, міфологічним, релігійним) факторам.
З’ясування семантики лексем у календарно-обрядових текстах підтверджує думку про вербальні одиниці як культурний код. Архаїчні та онтологічно важливі концепти дерева, води, сонця виявляються спільними для індоєвропейського континууму. Їх семантична модель експлікує провідну роль категорії ознаки для культурних значень слів. Так, для дерева визначальними є характеристики пряме, високе, кроною сягає неба, що зумовлює символічне значення „нерухома вісь світу”, а також зелене, квітуче, плодоносне, що зумовлює вегетативну символіку. Аналіз матеріалу виявив також власне українські культурні символи й обереги (калина, рожа).
Виділення синонімічних лексем (у тому числі й оказіональних номенів) у текстах слугувало виявленню диференційних семантичних рис, поповнило уявлення про парадигматичні відносини між його компонентами і водночас сприяло виокремленню релевантних сем у їх значенні. Перспективним виявився також гніздовий принцип аналізу: разом з найпростішою лексемою, яка вимагає інтерпретації, врахована семантика споріднених з нею слів, словотворчий зв’язок між якими сумніву не викликає, що дало змогу виявити імпліцитні компоненти значення.
Принципи номінації, можливість розвитку значення та перенесення назви засвідчують семантичний потенціал, закладений у лексемі. Співіснування різних діахронічних пластів в обрядових текстах творить певний конфлікт у сприйнятті, його з’ясування дозволяє простежити генезу значення або оцінного компонента окремих слів. Аналізовані лексеми виявили такі основні шляхи розвитку значень: переосмислення, зміна у конотації та метафоризація.
Одним із центральних позамовних факторів зміни у складі лексики календарно-обрядової поезії та переосмислення семантики архаїчних понять було прийняття християнства. Дослідження виявило такі тенденції: зміна у семантиці уже існуючих концептів; негативна конотація стосовно язичницьких понять; підміна архаїчних слів християнськими поняттями при збереженні контекстуального значення; поява християнської конфесійної лексики.
Дослідження стильових ознак календарно-обрядових пісень приводить до висновку про надзвичайно важливу роль демінутивів. Причому пестливі форми можуть творитися від лексем усіх тематичних груп. До того ж здрібніння в піснях значно відрізняється від здрібніння в поточному мовленні. Пестливі форми можуть творитися від тих слів, від яких у звичайному мовленні не творяться, або за участю суфіксів, не притаманних мові загалом. Окрім того, у творенні образності важливу роль відіграють різноманітні мовностилістичні засоби, найперше метафора, епітет, порівняння і повтор.
Проведений аналіз дав можливість виявити певні мовні механізми збереження та передачі людського досвіду, уявлень і цінностей, що полягають у формуванні чітких (часто підсвідомих) асоціативних зв’язків, а відтак ментальних стереотипів стосовно виділених понять і явищ.
|
