ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет вивчення, окреслено хронологічні межі, сформульовано мету та завдання дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, висвітлено інформацію про апробацію одержаних результатів та публікації.
У першому розділі „Історіографія теми, джерельна база, методи і принципи дослідження”, який складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки теми, джерельну базу дослідження та обґрунтовано його методологію.
У підрозділі 1.1 „Історіографія теми” з’ясовано стан наукового вивчення теми. В історіописанні з обраної нами для вивчення теми умовно розрізняємо радянську та сучасну історіографію.
У радянській виокремлюємо такі етапи: 1) початок 1950 - х – початок 1960- х рр. ; 2) друга половина 1960-х – початок 1980-х рр. ; 3) 1985 – початок 1990-х рр. У сучасній історіографії розрізняємо сучасну вітчизняну та сучасну зарубіжну.
У межах першого історіографічного етапу еволюція правоохоронних органів в Україні, як і СРСР у цілому, досліджувалася з наперед визначених офіційною ідеологією позицій. Зокрема, питання організації та діяльності органів правопорядку висвітлювалися у навчальній літературі, в монографіях і статтях, що популяризували радянську правоохоронну політику таких авторів, як К. Горшенін, М. Кожевников, Д. Карев та інших.
Незначне пожвавлення у вивченні історії радянських правоохоронних органів спостерігалося від другої половини 1960 рр. Але розробка питань, що стосувалися їх реформування, у зазначений період мала досить специфічний характер. Характерною рисою цього етапу було те, що, крім партійних працівників, авторами цих робіт були представники академічної та галузевої наук. Дослідниками проблем реформування правоохоронної системи виступало обмежене коло людей (в основному посадовці), що працювали в системі партійної освіти або в правоохоронних органах і КПРС, однак прорив був відчутним. Кількість робіт, присвячених темі правопорядку та історії правоохоронних органів, значно збільшилася.
Водночас висвітлення теми лібералізації як наукової проблеми у постхрущовський час обмежувалося, якщо не заборонялося. Це зумовлювалося тим, що усі оцінки вже були начебто дані жовтневим (1964 р.) пленумом ЦК КПРС. Від учених вимагали не загострювати увагу на тому, що раніше допускалися помилки і недоліки. У статті директивного характеру, написаній під керівництвом помічника Генерального секретаря ЦК КПРС В. Голикова, фактично давалася установка історикам, політологам, викладачам не піддавати критиці „генеральну лінію партії”.
Лише в часи горбачовської „перебудови” з’явилися можливості для розробки тем і проблем, вивчення яких було неможливим раніше. Проте й тоді історики наражалися на ряд проблем, основні з яких виокремив В. Мороз.
Якісно новий етап у розвитку української історіографії з питань, дотичних до нашої теми дослідження, розпочався проголошенням державної незалежності України. Насамперед зросло тематичне розмаїття. З-під заборони вийшли питання, вивчення яких жорстко регламентувалося партійно-державними органами СРСР. Змінилася не лише тематична, а й методологічна заданість досліджень. Історики відмовилися від «прокрустового ліжка» марксистсько- ленінської парадигми розуміння історії, історичних явищ. Вони стали оперувати альтернативними марксистській методами та принципами науково – історичних досліджень.
Важливим внеском у розвиток сучасної української історіографії з вивчення питань, співзвучних із нашою тематикою, стали напрацювання С. Кульчицького, В. Даниленка, В. Барана, Г. Касьянова, М. Бугая, В. Тимцуника, О. Бажана, Ю. Шаповала, І. Біласа та інших авторів. У їхньому науковому доробку не лише переосмислено історію судових та правоохоронних органів УРСР у 1953 – 1964 рр., а і визначено магістральні напрямки подальшого дослідження питань, пов’язаних із нашою тематикою.
Частково сюжети, порушені у нашій дисертації, висвітлено і у зарубіжній історіографії. Зокрема, „хрущовська відлига” привернула увагу О. Субтельного. Історія судових та правоохоронних органів СРСР, РРСФР відображено у сучасній російській історичній науці. Так, до вивчення цих питань безпосередньо або опосередковано зверталися С. Рожнов, В. Пленкін, В. Некрасов, В. Козлов, С. Кузьмін, А. Зубков, В. Мулукаєв та інші автори.
Таким чином, беручи до уваги належні здобутки істориків різних часів у вивченні історії лібералізації правоохоронних органів та судової системи УРСР (1953 – 1964 рр.), констатуємо, що до цих пір відсутнє спеціальне, комплексне наукове дослідження із зазначеної теми. Цим і зумовлено звернення автора до обраної ним для вивчення теми.
У підрозділі 1.2 „Джерельна база дослідження” проаналізовано джерельну базу дослідження, яка складається з різнопланових за змістом і характером джерел.
Під час написання дисертації автором було залучено різноманітну історичну джерельну базу. Враховуючи це, а також розроблені українськими та російськими вченими підходи до класифікації історичних джерел, ми застосували комбінований підхід. Історичні джерела автор класифікував за формальними ознаками ( опубліковані та неопубліковані – архівні), за характером ( законодавчі акти, офіційні звіти тощо), за принципом походження ( збірники документів та матеріалів, статистичні збірники тощо).
Основу історичної джерельної бази нашої дисертації становлять неопубліковані (архівні) та опубліковані джерела. Залучені до дисертації неопубліковані джерела представлені архівними матеріалами Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Державного архіву Черкаської області.
Неопубліковані письмові історичні джерела класифіковано на такі види: законодавчі акти (закони), підзаконні нормативно – правові акти (накази, постанови республіканських та союзних державних установ, що стосуються діяльності правоохоронних та судових органів окресленого періоду); діловодна документація (постанови, звіти, інформаційно-аналітичні матеріали, службове листування); статистичні матеріали; історичні джерела, авторами яких є посадовці (листи, тези, службові записки, телеграми, публікації офіційного характеру); документи правоохоронних та судових органів (інформації Верховного суду УРСР, Генеральної прокуратури УРСР, МВС, КДБ).
Залучені до дисертації опубліковані писемні історичні джерела класифіковано на такі: збірники документів з’їздів, пленумів, партійних конференцій; мемуари; хрестоматії; тогочасна періодика; закони, постанови тощо.
Отже, залучені нами до дослідження історичні джерела є репрезентативними, достовірними. Вони дозволяють реалізувати поставлену мету, вирішити дослідницькі завдання.
У підрозділі 1.3 „Методи і принципи дослідження” визначено, що теоретико-методологічну основу дисертації становлять загальнонаукові та спеціальні принципи дослідження: історизму, системності, об’єктивності, наступності та всебічності. Під час написання роботи застосовувалися історичний, порівняльний, поведінковий, структурно-функціональний, ретроспективний методи, які дали можливість осягнути сутність досліджуваного процесу, динаміку кількісних та якісних змін. Вивчення лібералізації правоохоронних органів та системи судочинства УРСР 1953 – 1964 рр. вимагало від автора належного використання сучасного методологічного інструментарію, специфічних методів як історичної, так і правових наук. Адже вони належать до гуманітарного циклу, у їхніх методах досліджень багато спільного.
Застосування представлених у дисертації принципів та методів зумовили структуру роботи і дозволили комплексно та неупереджено проаналізувати лібералізацію правоохоронних органів та системи судочинства УРСР у період десталінізації адміністративно-державної політики.
У другому розділі „Суспільно-політичне життя УРСР 1953 – 1964 рр. та його вплив на лібералізацію правоохоронних органів та систему судочинства”, який складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, охарактеризовано суспільно-політичне життя УРСР, системні зміни у сфері судових та наглядових органів, послаблення карально-репресивної активності органів внутрішніх справ та зміну їхніх завдань.
У підрозділі 2.1 „Особливості суспільно-політичного життя УРСР” досліджено причини, що викликали реформування правоохоронних органів та системи судочинства, політичні протиріччя, які мали місце в керівництві КПРС, правове закріплення реорганізації відомств, а також ліквідацію загальносоюзної системи органів внутрішніх справ.
Дисертант зазначив, що після смерті Й. Сталіна виникло протиборство партійних лідерів і боротьба за владу. Л. Берія був звинувачений у прагненні узурпувати владу, поставити МВС СРСР поза контролем ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Перемогла партійна група на чолі з М. Хрущовим, яка стала на шлях послаблення політичного режиму, що сформувався за Й. Сталіна, лібералізації суспільних відносин. Знаковим актом у цьому контексті було скасування 01.09.1953 р. Особливої наради при Міністрі внутрішніх справ СРСР і виведення із системи МВС СРСР органів державної безпеки та створення Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР.
Рішеннямвересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС Першим секретарем ЦК був обраний М. Хрущов, який, прагнучи закріпити свої позиції, ініціював подальшу кампанію децентралізації управління і боротьби з бюрократією, яка об’єктивно імпонувала більшості радянських громадян. Вона реалізовувалася у контексті офіційного загальнополітичного курсу, проголошеного і оформленою постановою ЦК КПРС від 25.01.1954 р. „Про серйозні недоліки в роботі державного апарату”.
Встановлено, що реформування правоохоронних органів та системи судочинства відбувалося за безпосереднього впливу М. Хрущова та його соратників по колективному керівництву. Страх перед всевладдям сталінських правоохоронних органів змушував їх здійснювати заходи з недопущення подібного у майбутньому.
Уже початковий період лібералізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними його рисами стали припинення кампанії проти буржуазного націоналізму, певне уповільнення русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя.
Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. Так, вже у 1957 р. в Україну було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, звинувачених у співпраці з ОУН – УПА.
Реалізація курсу на лібералізацію адміністративно-кримінальної політики було відображено у новому законодавстві. Його позбавили від найбільш одіозних норм, надали більшої цивілізованості, порівняно зі сталінським.
У цілому є достатньо підстав стверджувати, що вперше після довгих років панування сталінської репресивної машини у центр уваги адміністративно-правоохоронної політики була поставлена людина, особистість. Визначальним стала характеристика її якостей, її поведінка в системі суспільних відносин. Саме ця обставина стала головною та відмінною рисою правоохоронної політики хрущовського періоду.
У підрозділі 2.2 „Системні зміни у сфері судових та наглядових органів” висвітлено трансформацію системи судочинства, юстиції та прокуратури. Важливою складовою успішної роботи зазначених інститутів було напрацювання оптимальної структури та ліквідація органів прямої репресії. Загальна логіка демонтажу сталінської репресивної машини насамперед передбачала істотне підвищення ролі та повноважень раніше другорядних органів суду і прокуратури. Після смерті Й. Сталіна послаблення репресивного тиску стало одним із першочергових завдань, яке вимагало негайного вирішення. ЦК КПРС, радянський уряд задекларували відмову від минулих хибних збочень в адміністративно-правоохоронній політиці, дотримуючись на практиці цього принципу. Цього настійно вимагали не тільки загальнотеоретичні уявлення про роль суду в демократичному суспільстві, канони юридичної науки, але і реально назрілі проблеми значної кількості радянських громадян.
Органи прокуратури, незважаючи на обмеженість своїх можливостей, виконували величезний обсяг роботи у сфері нагляду за законністю, вирішували сотні тисяч окремих питань, що безпосередньо зачіпали інтереси конкретних людей та визначали їхні долі. З одного боку, завдання, які було покладено на органи прокуратури, потребували від них здійснювати нагляд за додержанням законності, а з іншого – прокуратура була складовою частиною тоталітарної системи, ланкою репресивного апарату.
З 1953 р. одним із актуальних питань стало зниження непосильного кримінального тиску, зменшення термінів покарання за вчинення незначних дрібних злочинів. Указом Президії Верховної Ради СРСР „Про амністію” 1953 р. працівники правоохоронної системи зорієнтовувалися на необхідність перебудови всієї судової практики на основі не притягнення громадян до кримінальної відповідальності за дрібні злочини і правопорушення. Це питання мало величезну суспільну значущість, оскільки, на відміну від політичних і контрреволюційних справ, стосувалося незрівнянно більшої кількості радянських громадян.
Розпочалася системна робота зі створення противаг безпосередньо в правоохоронній сфері. Зокрема, найважливішою позитивною зміною в 1953 р. стало відновлення прокурорського нагляду. У вересні 1953 р. ухвалено Указ Президії Верховної Ради СРСР, за яким Верховному Суду надавалося право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх колегій ОДПУ, „трійок”, НКВС та „особливої наради” при НКВС – МДБ – МВС СРСР.
Найважливішим чинником, що визначив перебудову органів прокуратури, суду і юстиції стала також реабілітація жертв незаконних репресій.
У країні розгорнулася кампанія боротьби з бюрократизмом. Під час її реалізації було істотно скорочено апарат центральних відомств і міністерств.
У складі Верховних Судів союзних і автономних республік, крайових, обласних судів і судів автономних областей утворені президії, на які були покладені питання розгляду протестів у порядку судового нагляду на вироки, рішення, ухвали й постанови, що набули законної сили.
Розширювалися права крайових, обласних судів, ліквідовувалися управління міністерств юстиції союзних республік при крайових, обласних радах депутатів трудящих. У такий спосіб було подолано відокремлення управлінських функцій від судових і на місцевому рівні.
Завдання правосуддя та нові засади реформування судової системи визначили прийняті наприкінці 1958 р. Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, а також Закон про судоустрій УРСР від 30.06.1960 р.
У підрозділі 2.3 „Послаблення карально-репресивної активності органів внутрішніх справ та зміна їхніх завдань” розкрито еволюцію пріоритетності у діяльності органів внутрішніх справ.
М. Хрущов, ставши Першим секретарем ЦК КПРС, багато зробив для посилення партійного впливу на органи МВС, скорочення і спрощення їхньої структури та комплектування відданими людьми. Президія ЦК КПРС ухвалила рішення про виокремлення органів державної безпеки з МВС у самостійне відомство – КДБ СРСР. МВС було поставлено під контроль прокуратури. Головна ідея хрущовської реформи МВС включала в себе 2 основні пункти: повернення ленінських принципів і залучення громадськості до охорони правопорядку.
Важливим кроком у лібералізації діяльності органів внутрішніх справ став XX з’їзд КПРС. Істотна реорганізація МВС здійснювалася згідно з Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 25.10.1956 р. „Про заходи щодо поліпшення роботи Міністерства внутрішніх справ СРСР”. В УРСР було прийнято постанову ЦК КПУ і РМ УРСР „Про заходи покращення роботи МВС УРСР”. Ними ухвалювалося рішення про об’єднання органів МВС і міліції на місцях в єдине управління внутрішніх справ виконкомів рад депутатів трудящих.
Президія Верховної Ради СРСР 13.01.1960 р. прийняла постанову, якою ліквідовувалося МВС СРСР, а його функції та повноваження передавалися міністерствам внутрішніх справ союзних республік, яке дістало назву – Міністерство охорони громадського порядку. У серпні 1962 р. було видане нове Положення про міліцію.
Законодавчою основою діяльності органів міліції у боротьбі зі злочинністю у цей період стали нові Кримінальний і Кримінально – процесуальний кодекси Української РСР, затверджені постановою Верховної Ради УРСР 28.12.1960 р. і які набрали чинності у 1961 р. Підставою права провадження попереднього слідства органам охорони громадського порядку став Указ Президії Верховної Ради СРСР „Про надання права провадження попереднього слідства органам охорони громадського порядку”.
У третьому розділі „Реформування органів державної безпеки, пенітенціарної системи та зміни законодавчої бази”, який складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів, проаналізовано становлення та діяльність органів державної безпеки, реформування пенітенціарної системи та зміни у законодавчій базі.
У підрозділі 3.1 „Становлення та діяльність комітету державної безпеки” розкрито зміни у діяльності органів державної безпеки та вирішенні проблем, які перед ними ставила радянська влада. Політичне рішення про виокремлення структур органів державної безпеки із МВС у самостійне відомство було прийнято Президією ЦК КПРС 08.02.1954 р .
Згідно з постановою ЦК КПРС, на органи КДБ при Раді Міністрів СРСР (далі – РМ СРСР) покладалися такі основні завдання, як проведення розвідувальної роботи в капіталістичних країнах, боротьба зі шпигунською, диверсійною, терористичною та іншою підривною діяльністю іноземних розвідок в СРСР тощо.
Утворення КДБ при Раді Міністрів УРСР і призначення В. Нікітченка головою КДБ при РМ УРСР відбулося відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 30.05.1954 р. У КДБ був заснований інститут членів КДБ.
Вказівка першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова „постійно тримати зв’язок з партійними організаціями, радитися з ними і доповідати їм про свою роботу” знайшла своє відображення в наказі голови КДБ при РМ СРСР І. Серова в липні 1954 р. „Про завдання органів держбезпеки”. З цього часу вплив партійних органів на організацію агентурно-оперативної роботи в КДБ посилюється. Накази по КДБ видаються на виконання рішень ЦК КПРС, а якщо вони стосувалися безпосередніх повноважень, то погоджувалися з ЦК КПРС.
Партійні структури, прикриваючись партійним контролем і вказівками ЦК КПРС, почали проводити перевірку агентурно-оперативної діяльності органів державної безпеки. Жорстко припинялися спроби будь-якої самостійності у підборі та розстановці кадрів. Зміцнення керівної ланки і кадрове поповнення органів стало відбуватися тепер лише за рахунок членів партії та за рекомендаціями партійних і комсомольських органів.
Найважливішою подією розглянутого періоду стало прийняття „Положення про КДБ при РМ СРСР”, яке закріпило принципи взаємовідносин керівних органів КПРС і КДБ. Документ був цілком таємним, доступним лише високим керівникам КДБ. Пріоритетна роль КПРС була сформульована в 1 і 3 статтях Положення. У Положенні не закріплювалися права та обов’язки співробітників КДБ. Це Положення продовжувало формально діяти, оскільки особовий склад КДБ з ним не знайомився.
Штатна чисельність органів державної безпеки піддавалися неодноразовим скороченням. В УРСР станом на 30.01.1959 р., на виконання постанови ЦК КПРС від 12.03.1954 р. „Про задачі КДБ при РМ СРСР”, було звільнено 1506 оперативних і керівних працівників. Постановою Ради Міністрів СРСР від 16.09.1959 р. було визнано за необхідне створити у КДБ при РМ СРСР колегію у складі 11 осіб, куди входив і КДБ УРСР.
Серед завдань органів державної безпеки УРСР залишалися питання щодо оперативного припинення діяльності українських буржуазних націоналістів та боротьба з особами, які мають захворювання психіки, виявлення і вилучення незареєстрованих передавачів, боротьби з розкрадачами соціалістичної власності тощо.
У підрозділі 3.2 „Реформування виправно-трудової системи” вивчено зміни, які зазнали установи виправно-трудової системи, визначені основні проблемні питання їхньої діяльності.
При об’єднанні Міністерств державної безпеки СРСР і Міністерства внутрішніх справ СРСР в одне Міністерство внутрішніх справ СРСР в’язниці, слідчі ізолятори і трудові колонії неповнолітніх були залишені у підпорядкуванні МВС, а виправно-трудові колонії і табори передано до Міністерства юстиції. Таке рішення не виправдало себе і на початку 1954 р. виправно-трудові колонії й табори були повернуті у підпорядкування МВС.
Указ „Про амністію” став першим кроком до руйнування сталінської репресивної системи. Втілюючи в життя статті Указу Міністерство юстиції УРСР виявило в табірних колоніях, колоніях УВТТК, у дитячих виправно-трудових колоніях республіки 69921 особу, яких необхідно було звільнити від подальшого відбування покарання. Станом на 05.05.1953 р., за даними начальника І спецвідділу МВС УРСР, із в’язниць, виправно-трудових колоній, камер попереднього ув’язнення, розташованих на території УРСР, було звільнено 19892 особи. Незадовільне виконання постанови союзного уряду щодо працевлаштування осіб, звільнених за амністією, спонукало Раду Міністрів УРСР 06.06.1953 р. ухвалити постанову „Про усунення недоліків у працевлаштуванні звільнених за амністією громадян”.
У 1954 – 1958 рр. були прийняті чергові постанови ЦК КПРС „Про зняття деяких обмежень в правовому положенні спецпереселенців”, „Про зняття обмежень по спецпоселенню з колишніх куркулів та інших осіб”, „Про видачу спецпоселенцям паспортів”, „Про зняття з обліку деяких категорій спец поселенців”. Це поширило процес реабілітації на репресовані народи.
Суттєве значення для реорганізації системи виконання покарань мала також постанова Ради Міністрів СРСР від 10.07.1954 р., якою було затверджене Положення про виправно-трудові табори і колонії МВС СРСР. ЦК КПУ 07.08.1954 р. ухвалює постанову „Про заходи покращення роботи виправно-трудових таборів і колоній МВС”, якою прокурори зобов’язувалися систематично відвідувати табори і колонії, вживати рішучих заходів до працівників ВТУ, які порушували законодавство. Непересічне значення для лібералізації пенітенціарної системи мало Положення про прокурорський нагляд (24.05.1955 р).
Проте вже 09.11.1956 р. був виданий Указ Президії Верховної Ради УРСР „Про заборону колишнім керівникам і активним учасникам українського націоналістичного підпілля, які відбули засудження і покарання, повертатися в західні області УРСР”. Згідно з Указом, вісім західних областей України були закриті для активістів ОУН – УПА, засуджених за „зраду Батьківщини”, терор, диверсії, „бандитизм”.
До контролю за діяльністю ВТУ в 1957 р. була залучена і громадськість. Постановою Ради Міністрів України було затверджено Положення про спостережні комісії, які створювалися з метою посилення громадського контролю за діяльністю виправно-трудових установ при виконавчих комітетах районних і міських рад депутатів трудящих за місцезнаходженням ВТУ.
03.04.1961 р. було затверджене „Примірне положення про виправно-трудові колонії і в’язниці в союзних республіках”, яким була надана можливість республікам самостійно вирішувати питання виконання покарань, враховуючи національні особливості.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26.07.1961 р. затверджено Положення про виправно-трудові колонії і в’язниці МВС УРСР. 20.03.1964 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ „Про умовне звільнення з місць позбавлення волі засуджених, що стали на шлях виправлення, для роботи на будівництві підприємств народного господарства”. Подальші рішення щодо кримінально – виконавчих органів засвідчують, що поступово акцент у їхній діяльності змістився з виховного на виробничий.
У підрозділі 3.3 „Зміни в законодавчій базі УРСР” зазначено, що у перші повоєнні роки зберігалася тенденція пріоритету союзного законодавства, а в багатьох випадках союзні закони приймалися як закони безпосередньої дії. Український законодавець дисципліновано діяв у межах своєї компетенції. Тому в багатьох нормативних актах, прийнятих Верховною Радою УРСР, обов’язково зазначався їхній зв’язок із відповідними нормативними актами СРСР. Верховенство союзного закону залишалося непохитним.
Право УРСР у період, що досліджується, розвивалося у напрямку подальшої демократизації. ХХ з’їзд КПРС закликав всі органи стояти на сторожі законності, рішуче припиняти прояви сваволі, порушення правопорядку. Гарантією зміцнення законності мало стати удосконалення нормотворчої діяльності, зокрема, ліквідація застарілих норм або тих, які не відповідали духу проголошеної М. Хрущовим демократії.
Інший напрямок у розвитку українського радянського законодавства проявлявся у створенні нових правових норм для регулювання життя суспільства, його демократизації.
В історії УРСР це була друга кодифікація права, яка розпочалася у травні 1956 р. Енергійно стало це відбуватися після віднесення 11.02.1957 р. до компетенції союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та процесуального кодексів. На підставі прийнятих загальносоюзних актів в УРСР було підготовлено і набрали чинності Закон про судоустрій, Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси та ще ряд актів в інших галузях права. Однак деякі з них не мали послідовно демократичного спрямування. Вони відображали зусилля командно-адміністративної системи на збереження своїх позицій. Зокрема, залишилися така її основа, як участь партії, її центральних органів у нормотворчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність.
Голиков В. За ленинскую партийность в освещении истории КПСС / В. Голиков, С. Мурашов, И. Чхиквишвили, Н. Шаталин // Коммунист. – 1969. – № 3.
| 
