ЛІНГВОСТИЛІСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ 60 – 90-Х РОКІВ ХХ СТ. (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В. ДРОЗДА, Р. ІВАНИЧУКА, ВАЛ. ШЕВЧУКА)

Короткий зміст

У вступі висвітлено проблематику дослідження і напрямок лінгвістичного аналізу, обґрунтовано актуальність та наукову новизну роботи, сформульовано мету, завдання і методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.

Перший розділ − “Концептуальні засади ідіостилістики художнього тексту” − присвячено аналізу сучасної наукової парадигми в аспекті лінгвістичної інтерпретації вербалізованої художньої свідомості, зокрема аргументовано еволюцію лінгвостилістичної, психолінгвістичної, структуральної, герменевтичної проблематики щодо художнього слова в концепціях сучасного мовознавства (1.1); окреслено специфіку мовної картини світу у функціонально-стилістичному дискурсі (1.2); представлено тропеїстику як об’єкт лінгвостилістичного аналізу (1.3).

Останні десятиріччя вітчизняної лінгвостилістики позначені пошуком критеріїв щодо вироблення системних засад комплексного функціонально-стилістичного дослідження мови художнього твору з увагою до онтологічної сутності гуманітарного знання, що сприяє найбільш повному й об’єктивному аналізу внутрішніх інтенцій та естетичної вартості художнього слова.

Поглиблення функціонально-стилістичного підходу у дослідженні ідіостилю письменника зумовило активне вивчення семантичних можливостей слова в контексті, його реалізації в комунікативно зумовленій позиції на тлі загальномовних процесів. Теоретичні питання таких лінгвостилістичних параметрів поетичної мови розробляються у працях А. Вежбицької, Е. Кассірера, М. Блека, П. Рікера, Ю.С. Степанова, Б.О. Серебренникова, Н.Д. Арутюнової та ін., роботах українських дослідників – В.М. Русанівського, В.Г. Скляренка, С.Я. Єрмоленко, Л.І. Мацько, Л.А. Лисиченко, О.О. Тараненка, Л.І. Шевченко, Ф.С. Бацевича, М.П. Кочергана, Ю.О. Карпенка, Л.Л. Шевченко, Г.М. Колесника, Н.М. Сологуб, Л.О. Пустовіт, В.С. Калашника, В.І. Карабана, Н.В. Слухай, Л.О. Ставицької, Г.М. Вокальчук та ін.

Витоки концептуального осмислення функцій мови у зв’язку з духовною природою людини (“душею” народу) у стилістиці нового часу пов’язують із лінгвістичною теорією В. фон Гумбольдта, що сприяла розвитку передусім психолінгвістичного напрямку ідіостилістичних досліджень. Психологічне тлумачення мовних явищ і їх функцій властиве Г. Штейнталю, В. Вундту, О.О. Потебні, Г.Г. Шпету, К. Бюлеру, Л.С. Виготському, О.О. Леонтьєву, Л.А. Лисиченко та ін., які наголошують на важливості вивчення способів і засобів експресивного вираження відчуттів та почуттів, “емоційних нашарувань” (Г.Г. Шпет), що базуються на загальномовному лексичному значенні та відображають психологічні механізми індивідуального розуміння і вербалізації світу.

Вплив структурного аналізу на лінгвостилістичну теорію полягає у виявленні взаємозумовлень і залежностей одиниць мови, у визначенні закономірностей, які їх пов’язують, і на цій основі − розкритті законів виникнення тексту (С. Трубецькой, Р. Якобсон, Є. Курилович, Л. Єльмслєв, В. Матезіус, Я. Мукаржовський, Б. Гавранек та ін.). Прийоми структурального методу є продуктивними у лінгвістичному дослідженні ідіостилістики тексту, оскільки реалізують принципи аналізу складної системи скорельованих між собою мовно-художніх елементів чи їх відношень, зв’язків, які характеризують авторське слово. Від зміни чи диспропорції мовних одиниць залежить зміна самої ідіостилістичної системи.

         Лінгвостилістичний аналіз дістає в герменевтичній аргументації можливість глибинно інтерпретувати текст і його складники як мовну традицію і світогляд, тобто виявити зв’язок між мовою і розумінням, де мова – універсальне середовище, в якому здійснюється розуміння (Г.-Г. Гадамер). В історії європейської культури герменевтична традиція розгортає ідеї закономірностей розуміння “письмово фіксованих виявів життя” (В. Дільтей), обґрунтовує засади теорій виявлення духовного змісту тексту (Ф. Аст), розуміння та послідовного здійснення інтерпретації текстів (П. Рікер), акцентує увагу на філологічному чутті у процесі аналізу тексту (К. Бюлер), мистецтві розуміння чужої індивідуальності, де предметом аналізу є аспект вираження, а не змісту (Ф. Шлейєрмахер), розгортає ідеї інтелектуальних кореляцій мови і мислення (М. Хайдеггер). Сутність мовної природи в герменевтичному науковому досвіді полягає, таким чином, у дослідженні зв’язку, що існує між мовою і світом, − і саме ця позиція визначила напрямок герменевтичного пошуку в лінгвостилістиці.

Синтез лінгвістичних методів дослідження мовної особистості продуктивний щодо окреслення функцій мовних одиниць тексту. За виявленими словесно-художніми параметрами простежуються особливості образного світобачення.

Поклавши в основу дослідження культурно-історичну епоху української прози останньої третини ХХ ст. (яка, зауважимо, виникла в дуже складному контексті інтелектуального й соціально-політичного розвитку та була свідченням нового типу світосприйняття, мислення, нової мови), зафіксовану у мовотворчості В. Дрозда, Р. Іваничука, Вал. Шевчука, як предметність наукового аналізу, виявляємо, що індивідуально-стилістичні характеристики художнього письма українських авторів є варіативними вербалізованими естетико-світоглядними системами, водночас вони інтегрують у спільну, здатну до системно-цілісної організації концептуальну картину світу, що вербалізує національну свідомість.

Відомо, що мовна картина світу, як корелят концептуальної картини світу, будується на асоціативній основі, що розглядається в лінгвістичній диспозиції як актуалізований у свідомості зв’язок між елементами лексичної структури і співвіднесеними з ними явищами дійсності. Вона розкриває текстову модель, що репрезентує ідіостилістичну картину світу, де персоніфікуються, інтегруються і варіюються мовно-виражальні засоби пізнання. Таким чином, лінгвістичні дослідження мовотворчості зосереджуються на з’ясуванні у текстовому середовищі функціональних особливостей мовних одиниць (слова-символи, образні парадигми, сформовані навколо ключових понять мовотворчості письменника, характерні ознаки синтаксичного ладу та ін.), зумовлених баченням автора.

Важливими складовими частинами мовної картини світу є концепти, символи, образи. Найбільш поширеним у філософії і лінгвістиці є трактування концепта як поняття узагальненого характеру, що пов’язує феномен значення слова зі знанням і структурами його відображення у свідомості (В.В. Виноградов, Ю.С. Степанов, А. Вежбицька та ін.). Структуру семіотичного концепта відтворює символ, описово-узагальнена семантика якого концентрує підсвідомий глибинний смисл.

Мовний образ у лінгвістичній науці традиційно розглядається у взаємозв’язку з процесами мислення та пізнання, оскільки є найважливішою мовною сутністю, засобом художнього узагальнення дійсності, що містить інформацію про зв’язок слова з культурою. Це положення у слов’янській лінгвістиці історично ґрунтується на вченні О.О. Потебні, який трактував образ у категоріях внутрішньої форми слова, пізніше – у дослідженнях В.В. Виноградова, який підкреслював здатність поетичного образу нести інформацію про особливості пізнання індивідом дійсності та уособлювати розумовий зміст, а згодом – у роботах В.І. Пахаренка, який трактував художній образ як суб’єктивне, конкретно-чуттєве, емоційне й естетичне відображення митцем узагальнених закономірностей світоустрою, рис людської психіки, явищ природи.

У художньому творі образи функціонують як замкнена система значень, зумовлених контекстом. З одного боку, вони зберігають суб’єктивність та безпосередність сприйняття, а з іншого – є предметними, об’єктивованими в структурах естетичної свідомості.

Мовний образ складається з елементів, що виявляють його внутрішню структуру. Формами реалізації образної природи є тропи, вони перетворюють образ у засіб, завдяки якому породжується уявлення, та синтезують його у “форму емоційного змісту” (М.Я. Поляков). Науковий інтерес до внутрішньої природи тропів, що виявляє мовну специфіку їх творення, інтерпретує тропеїстику як характеристику художнього мовлення взагалі (А. Вежбицька, Н.Д. Арутюнова, Б.О. Серебренников, В.М. Телія, С.Я. Єрмоленко, Л.І. Мацько, Н.М. Сологуб, Л.А. Лисиченко, П.А. Морозов, Л.М. Мялковська, Т.А. Єщенко, Ю.В. Тимошенко, М.Ф. Братусь, О.В. Ємець, Л.В. Прокопчук та ін.).

Стилістична функція тропів пов’язана з семантичним механізмом відповідної моделі та її лексичним наповненням, що виникає в результаті реалізації художньо-естетичної функції твору. Вона здійснюється у процесі повного або часткового семантичного перетворення словникових одиниць. Для розуміння цього процесу необхідно спочатку дослідити семантику вихідної словникової одиниці та її дистрибутивні властивості в мові, а потім визначити специфіку актуалізації і пов’язані з нею контекстуальні умови.

Специфіка ідіостилістичного аналізу художнього тексту полягає в розкритті типології контекстуальної семантики слова і закономірностей стилістичного забарвлення мовних одиниць, що виявляються на рівні синтезу зображальних потенцій літературної мови, психомотивації, національної традиції, специфіки авторського бачення світу та енергії словесного образу, що постає з творчої рефлексії на буття.

У другому розділі − “Функціонально-стилістичні особливості метафори в українській прозі 60-90-х років ХХ ст.” − розглянуто лінгвістичні напрями дослідження метафоризованого слова (2.1); окреслено лінгвостилістичну інтерпретацію української літературної метафори останньої третини ХХ ст. (2.2). Зокрема, проаналізовано образ людини як об’єкта метафоризації (2.2.1); описано астральну модель світу в асоціативно-образному українському слові (2.2.2); представлено лексико-семантичну парадигму земної моделі світу в художньому тексті (2.2.3); закцентовано увагу на вербалізації націомовних символів в українській художній традиції нового часу (2.2.4).

Метафора реалізує найбільшу продуктивність формування вторинних номінацій у процесі моделювання мовної картини світу. Завдяки взаємодії мислення і мови як засобу мисленнєвих виявів та зображуваної дійсності утворюється вербально-асоціативний потенціал метафори – зв’язок значення цього тропа з реальним змістовим наповненням. Зацікавлення метафорою як головним елементом персоніфікованого художнього тексту проходить через усю європейську культуру: Аристотель, Марк Туллій Цицерон, Марк Фабій Квінтиліан, Дж. Віко, В. фон Гумбольдт, Г. Штейнталь, М. Мюлер, О.О. Потебня.

Аналіз метафоричної системи української мови, представлений у дослідженнях В.М. Русанівського, С.Я. Єрмоленко, Л.І. Мацько, Л.А. Лисиченко, Л.І. Шевченко, Ю.О. Карпенка, О.О. Тараненка, Л.О. Пустовіт, Ю.В. Тимошенко, Т.П. Матвєєвої, О.М. Тищенко, Н.І. Варич, Л.В. Кравець та ін., зосереджується традиційно на двох аспектах дослідження: структурно-семантичному та функціонально-стилістичному.

Стилістична інтерпретація авторського метафоризованого слова останньої третини ХХ ст. виявила функціонування смислових центрів узагальнено-логічного значення (семантичні типи: людина, астральна модель світу, земна модель світу) та націоментальних символів, систематизація яких у роботі дозволяє виявити співвіднесені з особливим характером світобачення шістдесятників тенденції метафоричного розвитку слова.

Визначальною рисою творчих шукань прозаїків є актуалізація барокового типу мислення, що характеризується зростанням інтересу до людської особистості, невід’ємною духовною потребою якої було осмислення протиставних категорій: життя − смерть, початок − кінець, людина − Бог, добро − зло, світло − темрява та ін. Це зумовило специфіку дослідження семантичного типу людина, що полягає в аналізі значеннєвого потенціалу словообразів, які відтворюють ідіостилістичну вербалізацію концептів життя і смерть. Аналіз фактичного матеріалу виявив у системі філософського освоєння шістдесятниками концепту життя смислове протиставлення колективного (вираженого словообразами: народ, люд, юрба, натовп) та індивідуального (слова на позначення психічних явищ чи понять емоційної сфери, зокрема: страх, тривога, горе, думки, слова, воля), що підтверджує думку літературознавців про психологізм української прози останньої третини ХХ ст. як найбільш вагомого її здобутка.

Важливо, зокрема, що своєрідного метафоричного осмислення у художньо-семантичній структурі аналізованих творів набувають словообрази розум, думка, воля, увага до яких зумовлена філософським підґрунтям необхідності пізнання світу і власної сутності. Так, символічним є вербалізоване моделювання словообразу розум у мовотворчості Р. Іваничука: весна розуму, краса старих – у їх розумі, що набувають індивідуалізованої внутрішньої форми шляхом смислової вказівки на образи весни, краси.

Посилення ролі філософської думки, інтелектуального начала зумовило моделювання художньо-смислової структури творів із домінантою словообразу думка (мисль), що набуває семантики новизни у складі всіх проаналізованих метафор. Експресивне увиразнення відбувається передусім завдяки індивідуально-художнім конотаціям дієслів: були це думки, котрі болять (Вал. Шевчук); за мною чорні думки хвостом волочаться і, хоч не пускаю їх у себе, вони біля мене товчуться (Р. Іваничук); думка в голові плететься (В. Дрозд).

У мовотворчості Р. Іваничука концептуально-семантичне оновлення словообразу мисль відбувається за рахунок розширення контекстів та введення його в нові вербалізовані світоглядні моделі. Свідченням цього є конотативна реалізація “культурного концепту” (А. Вежбицька) воля, що у таких контекстах асоціюється з особливою роллю мови як форми самовираження, свідомості, культури, тоді як традиційним втіленням ідеї волі в духовному світі українця є образ коня та воїна-вершника: філософська мисль посяде місце зброї, відібраної у народу; неправда, що збіднів цей край, коли в нього забрали зброю – сила його визріває у мислі (Р. Іваничук). В емоційно-оцінному просторі шістдесятників образ волі реалізується як концепт духовної цінності, формуючи асоціативні ряди: воля, квітка, рідний дім, білий птах, синє небо; воля, любов, пробудження, незмірна радість, справедливість, та, відтворюючи барокову традицію, протиставляється таким вербальним образам, як руїни, розтерзаний ворог, кривава річка, око черепа.

Особливе місце в українській прозі останньої третини ХХ ст. посідає концепт смерть, метафоричне осмислення якого пов’язане з духовним світом індивіда і спрямоване на образне розкриття філософської сутності цього феномена в людському існуванні: вона в думках своїх танцювала танок смерті на руїнах старого світу; чорне крило смерті людям на душі лягло (В. Дрозд). Загалом вербалізація цього концепта позбавлена натуралістичності змалювання і має швидше елегійний, ніж трагічний характер.

Вплив барокової культури, що мала здебільшого релігійний характер, позначився на метафоричному осмисленні образів астральної моделі світу (неба, сонця, місяця) як доброї, владної і святої сили: сонце вибачило йому цей переступ, воно було милосердним славителем і збиралося багато віддати тому ж дню, аби був світ та життя, рослини і тварини, а передусім люди на землі (Вал. Шевчук); мовчав Бог, лише місяць дивився у вікно добрими, смутними очима (В. Дрозд). Характерною тенденцією семантичного розвитку слова є значеннєва універсалізація, що постає як результат персоніфікації понять. Смислові зміщення відбуваються на асоціативному рівні і пояснюються семантикою дієслівних форм.

         Творення гротескових антропоморфних метафор, що є показовим для необарокової літератури, відбувається на базі конотативно-асоціативних значень дієслів: небо підморгувало до нього (В. Дрозд); місяць обідав солодкою хмаркою; вицвілий місяць безглуздо стирчав серед сіризни (Вал. Шевчук).

Дослідження мовної естетики шістдесятників виявляє лексико-семантичну специфіку вживання образів тварин, птахів, рослин як репрезентантів художнього осмислення понять земної моделі світу. Як об’єкт метафоричного осмислення в мовотворчості шістдесятників вона представлена передусім націомовними формами, де елементи християнського світу перетинаються з глибоко архаїчними, дохристиянськими уявленнями. Зауважимо, що антропоморфність − визначальна риса авторських метафор, зумовлена домінантою традиційних уявлень про ототожнення життя людини з життям навколишнього світу, наприклад: сад шепотів прив’ялим листям; старий сад похрустував кісточками, ще не хотів умирати (Вал. Шевчук); осокори сивіли од вітру (Р. Іваничук); колосок до колоска сього літа гукатиме і не догукається (В. Дрозд).

Основою націомовного простору, що актуалізується в мовотворчості шістдесятників, є словообрази земля, хата, пісня. У вербалізованій світоглядній моделі вони відображені як персоніфіковані метафорично осмислені символи, що стали мовними знаками часу і вплинули на розвиток українського художнього слова, спричинивши його семантичну трансформацію і перспективу: земля обезхлібіє і зістаріє дочасно (В. Дрозд); хата вже бігла назустріч, уже махала віконницями (Вал. Шевчук); плакав дім батьків краплями дощу осіннього, що струменями текли з очей його сліпих (В. Дрозд); пісня сполошилась, приглухла, ледве ще таланіла (Р. Іваничук).

Проведений аналіз дозволяє зробити висновки, що типовим для прозового слова цього часу є сформоване віками розуміння добра і зла, персоніфікація сил природи та інтерпретація духовного осягання буття через сферу естетичних універсалій і абстрактно-містичного світосприйняття.

У третьому розділі − “Структурно-функціональна семантика порівняльних зворотів в українській прозі останньої третини ХХ ст.” − висвітлено розуміння порівняння як механізму моделювання й інтерпретації художнього світу (3.1); з’ясовано семантико-стилістичний потенціал націоментальних образів у порівняннях шістдесятників (3.2); визначено функціональні особливості семантичної моделі “особа – особа” (3.2.1); проаналізовано текстову реалізацію семантичного потенціалу моделі “особа – тварина” (3.2.2); окреслено можливості порівняння в семантико-текстовому моделюванні відношень “особа – рослина” (3.2.3); представлено функцію і стилістичну перспективу семантичної моделі “особа – явище природи” в художньому тексті (3.2.4).

Порівняння як стилістична категорія було відоме ще античним філософам та ораторам (Аристотель, Цицерон, Деметрій). В історії української мовознавчої науки описове визначення цього тропа зустрічаємо у працях М. Довгалевського, П. Конючкевича, Ф. Прокоповича.

Структурна різноманітність і стилістична роль порівнянь як зображального засобу, своєрідність формального значеннєвого взаємозв’язку їх з іншими елементами речення привертають увагу багатьох мовознавців – О.О. Потебні, Л.В. Щерби, Г.О. Винокура, В.В. Виноградова, І.К. Кучеренка, Є.І. Павленка, С.М. Рошко, Л.В. Прокопчук, І.Г. Олійник, Л.В. Голоюх та ін., у дослідженнях яких обґрунтовано універсальність порівняння як мовно-художнього засобу, що реалізується в зіставленні понять, паралелізмі уявлень, асоціативних зв’язках і є одним із продуктивних стилістичних прийомів.

         Операціональна класифікація порівняльних зворотів української прози останньої третини ХХ ст. передбачає виділення таких семантичних моделей, де суб’єкт порівняння – особа, тоді як у позиції об’єкта диференціація відбувається за семантичними типами: особа, тварина, рослина, явище природи.

Домінантними у моделі особа – особа є значеннєві групи за ознаками: родинні стосунки (батько, мати, дитина), професійна діяльність та соціальний стан (скульптор, господар, жебрак, раб), релігійні постаті (Бог, Христос, святий Петро, Мойсей; янгол, чорт).

Із погляду дослідження семантичного осмислення образу жебрака становлять інтерес метафоричні порівняння. Зокрема, в ідіостилі Р. Іваничука розширюються можливості лексикографічних характеристик: семантика образу стає символом духовних шукань і втрат (зауважимо, що в “Словнику української мови” таке значення не зафіксовано): великий наш Сковорода, немов жебрак, з ціпком по Україні блукає і, певно, на своїй батьківщині не має і сотої частки тої поживи, яка годує нині на вигнанні Вольтера!

Важливим в аспекті дослідження мовотворчості шістдесятників є виявлення активного функціонування експресивно маркованої лексеми раб. Так, у творах Вал. Шевчука відтворено спектр лексикографічних значень (людина, позбавлена будь-яких прав, свободи дій; підлегла, підневільна): його ковтне якась установа, до якої буде прив’язаний, як раб, тоді як Р. Іваничук осмислює це поняття на рівні психологічної оцінки людини, актуалізуючи семантику лексеми атрибутом вдячний та дієслівною процесуальністю − міркувати, витрачати розум: людину ж позбавляти поступово всього, а потім дати їй щось – гріш, орден, чин, – за що вона буде по-рабськи вдячна; більшість публіцистів до Руссо міркували як раби і витрачали свій розум для того, щоб виправити існуючий лад.

На ідеї універсальної, абсолютної протилежності світових начал – добра і зла ‑ ґрунтується вербалізація словообразів янгол (стояла у вікні прегарна, мов янгол; коли бачив людей, то ті люди янголами йому видавалися, вони прилітали в це квіткове царство і рвали квіти оберемками (Вал. Шевчук); чистий з лиця, як янгол на іконі (В. Дрозд) та чорт (вилазимо з-під возів, чорні, як чорти з пекла (В. Дрозд); був він заклятий, наче чорт (Вал. Шевчук); дотепер йому по-чортівськи не щастило (Р. Іваничук). Розширення семантичних меж слова спостерігаємо у мовотворчості В. Дрозда: був він гарний із себе, як сатана. Основу порівняння представлено лексемою гарний, що не тотожне семантиці, зафіксованій “Словником української мови” і свідчить про творчу трансформацію образу.

         Образи тварин (птах, ворона, журавель, ластівка, орел, крук, півень, курка, індик; череда, отара, худоба, віл, овечка, пес, кіт, кабан, звір, вовк, вовчиця, лисиця, миша; вуж, змій, хробак, риба, жаба, комаха, мураха, муха, бджола) мають універсальне значення в символічній системі української свідомості.

         Функціонування в мовній картині світу шістдесятників образів птахів засвідчує виразну домінанту національно-культурних смислових конотацій, а також специфічний для української художньої мови цього періоду пошук розвитку традиційної вербалізації символів, їх ідіостилістичного контекстного наповнення та становлення індивідуально-авторських особливостей у семантизації образно-смислових узагальнень: гіркі провіщення твої, чоловіче, але не крохай, як ворона, не крохай над долею народу (В. Дрозд); козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим ключем (Р. Іваничук); зло – воно нове зло творить безперестанно, і душі людські в тому чорному вогні згоряють, як ластівки, коли хата, де гніздо звили, палає; людство надимається, як індик, і саме на себе в дзеркалі із власних слів милується (В. Дрозд).

Спираючись на семантику об’єктів порівняльних зворотів, виражених зоонімами череда, худоба та ін., можна зробити висновок про осмислення шістдесятниками людей колоніального суспільства як підвладних “стадному” інстинкту, призначених лише для механічного виконання наказів керівництва. Семантика словообразів поглиблюється завдяки актуалізації в атрибутивних словосполученнях семантики прикметників: безсловесний, безправний, покірний, що, на нашу думку, є ментально зумовленими ідіостилістичними синонімами. Художники слова моделюють лінгвістичні форми, що відтворюють абсурдне бачення світу, властиве екзистенційному світовідчуттю шістдесятників: загнали нас, як череду, в закуток двору, люди там – уже не люди, душі їхні продають і купують на штуки, наче худобу; тримаєш нас, безпаспортних, у загорожах, як у тюрмах, наче не людяки ми, а скотина безсловесна; начальство ж дивиться на простих людей, як на безправну череду, яку й жене в окопи на убій (В. Дрозд); не можна скласти руки й уподібнитися покірному бидлу (Р. Іваничук).

У свідомості українців плазуни традиційно уособлюють підступність, лукавство, злобу, проте у мовотворчості Р. Іваничука та Вал. Шевчука вони мисляться як символ енергії життя, інтуїції, глибокої мудрості, що є притаманним східній символіці, і вербалізуються лексемами: мудрий, знати, звиватися (хитрувати, викручуватися, пристосовуючись до обставин): вірив, що гетьман мудрий, як змій, і твердо знає, коли можна акцію виграти чи програти (Вал. Шевчук); я її, ту кров побратимську, приберегти хочу і звиваюся, як вуж, бо сутужно стало нашим Вольностям (Р. Іваничук).

         Функціональна специфіка значеннєво-символічної актуалізації рослинних номінацій, їх розвиток і семантична трансформація полягає у вербалізації традиційно символізованих рослин із індивідуалізацією родових і видових назв.

Системотворчим у мовній картині світу шістдесятників є образ дерева (дуб, тополя, липа, ясен, вишня). З огляду на гносео-естетичну структуру текстів, інтерпретуємо його як представлення образу дерева життя, що має символічне значення в генетичній пам’яті народу: синочки, як дубочки, підростали; дєтвою обростала яна і далєй, як старий ясень край лісу порослю молодою (В. Дрозд); коли б народила вона йому й дитину, яка б росла біля них, як вишня біля паркану росте, то міг би виславити долю, що пізнав-таки в цьому світі правдешнє щастя (Вал. Шевчук). Ментально специфіковані символічні характеристики дерева життя відтворюються як варіативні контекстні форми в семантиці лексем син, старий, молодий, паросль, дитина.

Актуальною є символіка плодів і листя та її антропоморфне осмислення: клала вона їх, синочків своїх, на цвинтарі коло церкви, рядочком, у землю сиру, наче жолуді; дужі люди, а опадали з дерева життя, як лист осінній (В. Дрозд).

Закономірності розвитку і функціонування специфіки художньо-естетичної системи шістдесятників з її увагою до символізації світу зумовили аналіз лінгвістичного моделювання образів-номінацій астральних та земних об’єктів і явищ природи (сонце, місяць, зорі; земля, вода, дощ, вітер, день, ніч) як характерної ознаки ідіостилістичного пошуку цього часу. Їх неоднорідна символічна знаковість охоплює ідіостилістичний спосіб творення психічного світу людини. Метафоричного переосмислення і узагальнення словообрази набувають, коли моделюються із кольороназвами та емоційно місткими і динамічними дієслівними формами, а також синонімізованими відповідниками та значеннєвими антиноміями концептів добро – зло: цариця була щедра, як сонце по осені (Р. Іваничук); ледь-ледь жеврів, як місяць-молодик, шматочок мозку, і Олізар подумав, перш ніж згас той молодик, що це теж смарагд надкоштовний – шматочок тліючого мозку в темряві, молодик сподівань людських, молодик життя (Вал. Шевчук); весь день просидів, мовчки, наче земля німа, і зчорнів за той день з лиця; були очі панночки, наче краплини дощу осіннього на віконній шибці безнадійно смутні (В. Дрозд); руки, що священнодіють, наче вітер серед листя; ходила чорна, як ніч (Вал. Шевчук).

Основою творення образності, що виникає в результаті зіставлення і контрасту явищ та понять, є семантичне розгортання лексем-складників. Основними способами мовно-естетичного осмислення образів-об’єктів порівняльних зворотів, властивих мові прози аналізованого періоду, є розвиток антропоморфно-метафоричних значень, що узгоджуються з естетико-світоглядними концепціями авторів.

У Висновках підсумовуються основні результати дослідження.

1. Лінгвістичні методи дослідження авторського стилю об’єктивуються функціональною мотивацією і закономірностями використання словесних одиниць, моделюванням особливостей художньо-образного мовомислення, функціонуванням слова у специфічних синтаксичних конструкціях і текстових репрезентаціях, мотивацією ресурсів індивідуального стилю письменника, цілісністю наукового пізнання тексту, впливом на авторське слово традиційних естетичних норм, вироблених художньою практикою народу. Із цього погляду системний підхід до аналізу мови твору є найбільш об’єктивним, оскільки враховує психологічну основу процесу творчості як лінгвального оформлення художньої свідомості, прийоми структурального методу в інтерпретації художнього твору як складної системи скорельованих між собою мовно-художніх елементів та герменевтичне розуміння мовно-естетичних виражень.

2. Аналіз мовної картини світу В. Дрозда, Р. Іваничука та Вал. Шевчука виявив ремінісценції в духовну традицію українського народу, що становить єдиний світоглядний масив і віддзеркалюється в текстах ідіостилістичною системою художнього слова. Мовотворчість кожного з художників слова вирізняється оригінальним способом мистецького творення уявного світу, засобами вираження суб’єктивного бачення об’єктивних реалій, домінантними художніми словообразами. Характерним для мовотворчості цього періоду є вербалізоване утвердження ідеї національної самосвідомості та метафоризоване висловлення власної позиції щодо перебігу історичного процесу відродження української культури, мови, національної ідентичності, українських екзистенційних проблем, таких, як: відчуження особистості від суспільних ідеологем, пошук істини, сенсу буття, подолання кризових станів свідомості.

3. Лінгвостилістичний аналіз дозволяє встановити художню і смислову значущість окремих елементів мовної структури, визначити функціональну роль актуалізованих у контексті одиниць. Художня мотиваційна тенденція виявляється в особливостях добору, використання, комбінування, концентрації та способах організації ідіостилістики тексту.

Як оригінальним творцям художнього тексту, прозаїкам останньої третини ХХ ст. притаманні активні пошуки нестандартного слова. У їх мовотворчості спостерігаємо велику кількість індивідуально-авторських тропів, що збагатили понятійний, конкретно-образний і експресивно-емоційний зміст “мовно-образного простору української ментальності” (В.М. Русанівський).

4. Мовностильова образність авторів цього періоду зосереджена на вербалізації логіко-семантичних концептів – людина, всесвіт (зокрема астральної та земної моделей світу). Їх вербалізована естетична природа становить собою унікальне з художнього погляду поєднання витоків національного світосприйняття з необароковими та екзистенційними лінгвоестетичними пошуками. Індивідуальна образність конструюється асоціативним протиставленням концептів: життя – смерть, добро – зло, сакральне – профанне, що є функціонально-структурними домінантами, та похідними – світло – пітьма, дух – тіло, багатство – бідність, розум – почуття, краса, радість буття – трагічні роздуми, сумніви, вагання тощо.

Барокова та екзистенційна здатність помічати суперечності у внутрішньому світі людини актуалізує словообрази на позначення психічних рис людини, особливості семантизації яких позначені негативним емоційним забарвленням, – це периферійні концепти непевності, вагання, розгубленості перед складністю духовних проблем.

Основними способами символізації та поетичного осмислення образів небесних світил є розвиток антропоморфних та метафоричних значень. Земна модель світу репрезентована вербалізацією образів тварин, рослин та явищ природи, що є носіями символічних значень, асоційованих із ментальністю народу. Загальні риси семантики слова зберігають ядро символічного значення, його узагальнювальний зміст, а також набувають нового, переважно персоніфікованого осмислення і словесного втілення.

5. Мовностилістичний аналіз творчості шістдесятників дає підстави вважати тропеїчні засоби виразно специфічними, стилістично маркованими, функціонально-структурними домінантами мовної свідомості, що пройняті духом часу й закорінені в глибинах національної символіки. Ці специфічні словесні засоби образного мислення є певними типами актуалізації семантичного потенціалу мови, кожен із яких характерний лише для одного різновиду тропа і складає його значеннєву модель.

Реалізація стилістичної функції тропів виявляється у збагаченні та зміні семантичного потенціалу мови шляхом актуалізації додаткових значень їх компонентів. Поява індивідуальних значень мовних виразів спричинена творчою потребою виділити, підкреслити певну ознаку, важливу для вираження авторського світогляду. Завдяки тропам, що репрезентують взаємодію мовних знаків, логіко-семантичного позначення, експресивної насиченості та предметної образності, художній текст концентрує в обмеженому просторі слова такий обсяг інформації, що значно перевищує можливості мовного знака поза текстом.

6. Метафора як засіб отримання нового знання, що створюється потужним асоціативним полем, є синтезом семантичних полів, взаємного зчеплення смислів, внутрішньої напруги між ними й слугує джерелом парадоксальної образності. Завдяки метафорі створюється осягнений і вербалізовано відтворений майстрами слова світ. Процес вилучення з глибин генетичної пам’яті образів предметного світу, символізація мисленнєвих і естетичних абстракцій, рефлексія на національне буття в мовотворчості українських прозаїків останньої третини ХХ ст. моделюється метафоричною вербалізацією психологічних рис українців, астральних моделей, націоментальних словообразів, що несуть концептуальну інформацію про інтелектуально-психологічний рівень прози. Характерно, що у переважній більшості метафоричних значень увага зосереджена на дієслівній ознаці.

Особливості формування та семантизації оригінальної концепції людини у порівняльних зворотах українських прозаїків останньої третини ХХ ст. зумовлені специфікою світосприйняття, що ґрунтується на художньо-філософській своєрідності екзистенційного осмислення світу та персоніфікації тваринних, рослинних і природних символів, процес вербалізації яких позначений саме актуалізацією екзистенційних мотивів, передусім смерті, абсурдності існування, самотності. Водночас лінгвостилістичне відтворення та моделювання системи образів здійснюється переважно у складі традиційних, властивих бароковій естетиці опозиційних пар: життя – смерть, добро – зло, сакральне – профанне.

7. Вербалізована модель ідіостилістичної картини світу виявляється передусім у тропіці, що є естетико-формалізованим індикатором стилістичної системи творів словесного мистецтва. Цілісний аналіз тропів є перспективним, оскільки дає можливість всебічного розгляду мовної особистості митця, розуміння особливостей його художньо-естетичної системи та водночас концепції світобачення покоління.