Липець Л.В. Врегулювання шлюбних та подібних відносин законом та договором

Короткий зміст

         ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

   У вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об’єкт і предмет, мета й основні завдання дисертаційного дослідження, характеризується методологічна основа, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація.

      Розділ 1 “Шлюб та суб’єкти шлюбних правовідносин: сучасний стан, проблеми та перспективи” складається з чотирьох підрозділів і містить дослідження поняття шлюбу та шлюбних відносин, виведено класифікацію суб’єктів шлюбних правовідносин, досліджено проблематику реєстрації шлюбу, а також досліджено та проаналізовано тріаду шлюбних правовідносин: майнові та особисті немайнові права подружжя та права і обов’язки по взаємному утриманню.

      У підрозділі 1.1 “Поняття шлюбу та шлюбних відносин: моральні засади суспільства та законодавство” сформульовано поняття шлюбу, шлюбних відносин та фактичних шлюбних відносин. Окрім того, вперше запропоновано класифікацію учасників сімейних відносин, а також осіб, які набувають сімейних прав і обов’язків. Перша група: члени сім’ї та родичі, друга група: особи, які набудуть статус членів сімї  після вчинення юридично вагомих дій і їх визнання державою в особі її компетентних органів, зокрема, наречені, усиновлювачі та усиновителі; третя група: органи державної влади і місцевого самоврядування, уповноважені на реєстрацію визнання та вплив на сімейні відносини.

      Автором аргументовано необхідність узгодження положення ст. 21 СК України та Консульського статуту з внесенням відповідних змін і доповнень до ст. 21 СК України та запропоновано викласти цю норму так: “Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану та, згідно з Консульським статутом, консулами України”.

      У підрозділі 1.2 “Класифікація суб’єктів шлюбних правовідносин” визначено нову широку класифікацію суб’єктів шлюбних правовідносин.

      Аналіз законодавчих актів України та зарубіжних країн, медичної наукової літератури, а також судового рішення про визнання недійсним договору дарування емансипованою особою (неповнолітньою особою, яка уклала шлюб) надав можливість запропонувати гіпотезу щодо специфічної психіки неповнолітніх осіб, яку необхідно враховувати для скасування законодавчої норми про наділення особи повною цивільною дієздатністю у разі вступу у шлюб.

      Окрім того, дисертанткою доведена нагальна потреба в розширенні функцій паспортної служби Міністерства внутрішніх справ України: видавати неповнолітнім особам віком від 14 до 16 років “Паспорт неповнолітнього громадянина України”. Цей документ дозволить уникнути низки проблем: надасть можливість працівникам РАЦС ідентифікувати особу, що одружується; надасть змогу нотаріусам ідентифікувати особу, що укладає угоди в інтересах сім’ї (за цими вимогами дисертантка наполягає на обмеженні цивільної дієздатності неповнолітніх і укладанні усіх цивільних правочинів лише за згодою батьків (усиновителів, опікунів)); полегшить процедуру видачі паспорта при досягненні особою шістнадцяти років, оскільки, для отримання паспорта особа повинна буде надати лише фотокартки та “Паспорт неповнолітнього громадянина України”, відомості з якого мають бути перенесені до паспорту.

      У підрозділі 1.3 “Реєстрація шлюбу та перспективи введення деяких новел до Сімейного кодексу України” автором розкривається суть проблематики реєстрації шлюбу, запропоновано низку новел до СК України.

      Авторкою доведено, що поряд з державною реєстрацією шлюбу необхідно допустити реєстрацію шлюбних відносин іншими способами, зокрема, в Церкві. Втілення цієї пропозиції можливе шляхом імплементації в СК України норм Цивільних кодексів Іспанії та Латвійської Республіки, а саме: 1) ст. 49 Цивільного кодексу Іспанії: “Кожен іспанець має право укласти шлюб в Іспанії або за її межами: а) перед суддею чи посадовою особою, вказаною цим Кодексом; б) в релігійній формі, передбаченій законом”; 2) ст. 63 Цивільного кодексу Іспанії: “Реєстрація релігійних шлюбів, укладених в Іспанії, відбувається шляхом простого надання судді, який веде Державний реєстр виданого Церквою свідоцтва про шлюб, в якому мають бути відображені усі обставини, яких вимагає закон для Державного реєстру”; 3)  ст. 53 Цивільного кодексу Латвійської Республіки: “Укладання шлюбу відбувається завідувачем відділу записів цивільного стану чи духовними особами конфесій, вказаних у ст. 51, за умови виконання правил укладання шлюбу”; 4) ст. 58  Цивільного кодексу Латвійської Республіки: “Про кожен укладений шлюб духовні особи повинні в чотирнадцятиденний строк направити необхідні для реєстру укладання шлюбу відомості в той відділ записів цивільного стану, на території якого відбулось укладення шлюбу. За невиконання цього обов’язку духовна особа може понести адміністративну відповідальність”.

      На основі викладеного автором пропонується доповнити СК України такими положеннями: “Шлюб може бути укладений у відділі РАЦС або  духовною особою”, а також “реєстрація шлюбу здійснюється завідувачем відділу РАЦСу або духовними особами, за умови дотримання умов укладання шлюбу”.

      У підрозділі 1.4 “Тріада шлюбних правовідносин: особисті немайнові та майнові права подружжя, а також права та обов’язки по взаємному утриманню” автор досліджує усі складові шлюбних відносин: розкриває суть особистих немайнових відносин подружжя, зачіпаючи питання гендерної нерівності на законодавчому рівні. Автор вводить та розкриває суть нового для українського законодавства терміна “нетрадиційне майно”, обґрунтовуючи його доцільність, а також досліджує підстави для аліментного утримання одного з  подружжя, види аліментів та пропонує низку новел для системи сімейного права України.

      Автором доведено необхідність створення в судовій системі України сімейних судів, до компетенції яких має бути віднесений розгляд усіх спорів у сфері сімейного права.

      В СК України відсутня диспозитивна норма щодо обов’язку зберігати  подружню вірність, внаслідок чого автором запропоновано доповнити главу 6 СК України “Особисті немайнові права та обов’язки подружжя” такою нормою: “Дружина, чоловік зобов’язані зберігати подружню вірність одне одному”.

       Сімейне законодавство має захищати право на спільне майно того з подружжя, хто допомагав іншому робити кар’єру та отримувати постійний дохід. Це можливо зробити шляхом введення до системи сімейного права України терміна “нетрадиційне майно”.

       Задля розкриття названої вище дефініції дисертанткою здійснено аналіз нового в українському праві терміна “нетрадиційне майно” та визначено, що  воно включає: ступінь спеціаліста (що відповідає в українській правовій системі диплому про вищу освіту); ділову репутацію фірми, включаючи її фірмову назву, товарний знак; ділові зв’язки; пенсію за віком, призначену одному з подружжя; пенсію за добровільним пенсійним страхування; накопичені кошти фондом добровільного страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

      Шлях європейської інтеграції підштовхнув Україну до перегляду та змін  в законодавсті, що торкаються проблем гендерної нерівності. Найбільше гендерна нерівність простежується в дискримінації чоловіків у здійсненні їхнього права на батьківство, що в свою чергу перетворює право жінки на материнство на обов’язок материнства. Насамперед це вбачається в КЗпП, який передбачає низку пільг матерям, але на батька вони розповсюджуються лише у разі, якщо він виховує дитину без матері. Саме тому дисертанткою запропоновано надати чоловікам право на відпустку на період після виписки дружини/матері та дитини з пологового будинку.

      Задля закріплення гендерного паритету в українському законодавстві варто змінити ст. 54 СК України та викласти її у такій редакції: “Дружина, чоловік зобов’язані розподілити обов’язки в сім’ї у такий спосіб, щоб нікого з подружжя не ставити в невигідне або принизливе становище порівняно з іншим”.

      Потребує змін норма щодо наділення неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб віком до 23 років, які навчаються, правом отримувати аліменти від іншого з подружжя, зважаючи на той факт, що ці особи вже визначені законодавцем як аліментоотримувачі своїх батьків.

      Вітчизняне законодавство потребує низки змін тих норм, що стосуються взаємного утримання подружжя, зокрема: викласти п. 1 ч. 2 ст. 76 СК України у такій редакції: “Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною (зокрема тимчасово непрацездатною, за умови тривалості непрацездатності не менш ніж один місяць) до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу”.

      Окрім того, дисертанткою аргументована необхідність імплементації деяких норм законодавства Німеччини до СК України як однієї з країн, де розмір аліментів відповідає принципу справедливості, а при визначенні розміру аліментів ураховується рівень життя подружжя до розлучення, а саме: § 1576 Цивільного Укладення Німеччини: “Подружжя після розлучення має право вимагати у іншого з подружжя виплати аліментів на той строк, упродовж якого він не може займатися діяльністю з поважних причин і відмова в аліментах виглядала б явно несправедливою. Поважні причини не беруться до уваги лише тоді, коли вони призвели до розлучення” та §1578 Цивільного Укладення Німеччини: “Розмір аліментів визначається  відповідно до умов життя подружжя...розмір аліментів визначається, враховуючи спільні життєві потреби”.

      Розділ 2 “Поняття види та особливості припинення шлюбу” складається з чотирьох підрозділів, у яких досліджуються проблемні питання, які виникають при визнанні шлюбу недійсним, неукладеним та його розірванні.

      У підрозділі 2.1 “Визнання шлюбу недійсним та неукладеним” автор розкриває суть питання визнання шлюбу недійсним та доводить недоцільність розподілу обов’язків названого процесу між органами РАЦС та судом.

      Проведено аналіз інституту визнання шлюбу недійсним на предмет того, що законодавцем не визначено уповноваженого органу на збір необхідних матеріалів на підтвердження факту недійсності шлюбу, крім суду, а також відсутня процедура змагальності сторін у процесі визнання шлюбу недійсним в органах РАЦС (ст. 39 СК України), на підставі чого можна дійти висновку, що правом самостійно визнавати шлюб недійсним відділ РАЦС не повинен наділятися, оскільки це є неприпустимим з огляду на істотні правові наслідки визнання шлюбу недійсним.

      Автором дисертаційного дослідження проведено аналогію між інститутом визнання шлюбу неукладеним та інститутом визнання неукладеним цивільно-правового правочину, які повністю збіглися, внаслідок чого зроблено висновок, що виокремлення інституту визнання шлюбу неукладеним у системі сімейного права суперечить загальним принципам цивілістики, а отже є зайвим і його повністю може включити в себе інститут визнання шлюбу недійсним.

      Дисертанткою запропоновані такі підстави припинення шлюбу: визнання шлюбу недійсним, розірвання, смерть одного з подружжя або оголошення померлим, а також припинення шлюбу для особи, яка не знала і не могла знати про підстави визнання шлюбу недійсним.

      Імперативна норма щодо обов’язковості визнання судом шлюбу, укладеного за відсутності нареченої і/або наречених, недійсним має бути замінена  диспозитивною шляхом зміни обов’язку на право суду визнавати такий шлюб недійсним з урахуванням усіх обставин справи (вагітність дружини, народження дитини у цьому шлюбі тощо). Необхідно доповнити  ст. 41  СК України ─ “шлюб, який може бути визнаний недійсним за рішенням суду” ─ нормою: “Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований у відсутності нареченої і/або нареченого”.

      У підрозділі 2.3 “Розірвання шлюбу” проведено дослідження історії розвитку та становлення інституту розірвання шлюбу від дохристиянських часів до сьогодення, розроблено детальну схему процесу розлучення через суд і через РАЦС та запропоновано класифікацію підстав припинення шлюбу: визнання шлюбу недійсним, розірвання, смерть одного з подружжя або оголошення судом померлим. Окрім того, дисертантка розкриває суть інституту розірвання шлюбу, досліджує проблемні питання, які виникають при розірванні шлюбу, та визначає заходи щодо зниження чисельності розлучень.

       Допускаючи регламентацію в законодавстві фактичних шлюбних відносин, необхідно було б послідовно врегулювати відповідними нормами аналогічні приклади сімейного життя чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу. Тобто положення ст. 46 СК України мали б бути адекватно відображені й у ст. 74 СК України, наприклад, коли жінка або чоловік приховали факт перебування в іншому зареєстрованому шлюбі, то при розподілі майна суд має враховувати винну поведінку такої особи і ділити майно на користь тієї особи, яка не знала про існування моральних перепон для спільного проживання.

       З метою попередження розірвання шлюбу в період так званого “пристосування характерів”, або “дуалізації”, дослідивши законодавство Австралії, Великій Британії тощо, автором запропоновано ввести в національне законодавство як   додатковий засіб збереження сім’ї норму про неможливість розірвання шлюбу в перший рік подружнього життя.

      Розділ 3 “Договірні засади врегулювання шлюбних та подібних відносин” складається з чотирьох підрозділів і присвячений договорам, які укладаються подружжям: шлюбному договору та договору в режимі сепарації. Окрім цього, в розділі, визначено новий термін ─ “гостьовий шлюб”, режим якого також може бути врегульовано договором. Досліджено й поняття партнерства  та співмешкання двох осіб, які не є подружжям, і запропоновано відповідні договори для такої групи осіб.

      У підрозділі 3.1.“Етапи формування шлюбного договору” досліджується історія становлення інституту шлюбного договору у світі, а також від часів Київської Русі до сьогодення.

      Досліджено історію розвитку інституту шлюбного договору від найстаровинніших ─ Кетубехсу (Kaetubahs), якому понад дві тисячі років, та “шетарів” ─ шлюбних договорів караїмів до сучасного інституту шлюбного договору та здійснено аналіз його застосування у зарубіжних країнах, що свідчить про необхідність його пропаганди в Україні з метою широкого застосування для конкретизації відносин подружжя.

      У підрозділі 3.2 “Шлюбний договір як договірна основа шлюбних відносин” надано характеристику сучасного інституту шлюбного договору та пропозиції з удосконалення глави 10 СК України “Шлюбний договір”.

       Невиконання умов шлюбного договору – це достатня підстава для його розірвання, якщо інший із подружжя вважатиме у цій ситуації свої права порушеними. На думку автора, у разі невиконання умов шлюбного договору може застосовуватися й режим роздільного проживання, який стимулюватиме подружжя до належного виконання взятих на себе обов’язків. До того з подружжя, хто невиконуватиме або неналежно виконуватиме встановлені у шлюбному договорі обов’язки, можуть бути передбачені штрафні санкції (на кшталт аліментів), які будуть здатні компенсувати правопорушення. Ці заходи впливу, на думку дисертанта, мають бути комплексними, застосовуватися у логічній послідовності і не потребувати примусового виконання.

      Запропоновано законодавче визначення поняття “негідна поведінка подружжя”: “Негідною поведінкою є порушення одним або обома з подружжя загальноприйнятих засад, на яких будується сім’я, та/або невиконання зобов’язань, встановлених шлюбним договором”.

      Шлюбний договір може передбачати й умови особистих відносин подружжя. Цей договір має містити ті умови, які кожна подружня пара визначить для себе індивідуально, але за умови, що гарантовані Конституцією України права людини не порушуватимуться. Договором можна врегульовувати стосунки подружжя між собою та з іншими особами: у випадку різних релігійних сповідань подружжя – в якій релігії виховуватимуться діти подружжя, обов’язок проходити медичний огляд, межі відносин з родичами та друзями, умови про примирення, про звільнення приміщення у випадку розлучення тощо.

      У підрозділі 3.3 “Врегулювання договором режиму сепарації ("гостьового шлюбу")” доведено доцільність існування інституту сепарації, а також необхідність розгалуження двох видів сепарації: “небажання подружжя спільно проживати” та “неможливість подружжя спільно проживати”.

       Запропоновано встановити два види режиму сепарації: 1) безстроковий (з правом подання позову до суду або заяви до РАЦС  про припинення  режиму сепарації); 2) строковий: на чітко вказаний календарний строк; до вчинення певних дій з боку одного з подружжя; до настання певного юридичного факту.

      Доведена необхідність конкретизації в СК України умов призупинення шлюбних відносин з найважливіших питань такої сім’ї щодо прав та обов’язків, які в осіб залишатимуться під час роздільного проживання, а також підстав застосування судом режиму окремого проживання та можливості його реалізації без порушення прав одного з подружжя (наявність житла, виховання та побачення з дітьми, а також інші 10 умов, сформульовані в роботі).

      У підрозділі 3.4 “Врегулювання договором відносин партнерства” доведена юридична необхідність введення в систему сімейного права інституту партнерства.

      Виділено та систематизовано особливості й передумови створення законодавства зарубіжних країн, де легалізовано одностатеві шлюби та/або одностатеве партнерство, на основі яких запропоновано ввести інститут партнерства в систему національного цивільного права з метою створення чітких законодавчих приписів для врегулювання усіх проблем, що виникають серед одностатевих пар. Запропоновано визнати угоду про партнерство цивільно-правовим правочином у сфері цивільного права, метою якої є врегулювання майнових та особистих немайнових відносин партнерів, на кшталт шлюбного договору;

      Запропоновано визнати угоду про партнерство цивільно-правовим правочином, метою якої є врегулювання майнових та немайнових відносин партнерів, та покласти обов’язок посвідчення угоди про партнерство на нотаріусів України з низкою додаткових обов’язків, а саме: 1) посвідчення волевиявлення сторін на укладання угоди про партнерство; 2) засвідчення факту укладання угоди про партнерство; 3) регламентація основних умов спільного проживання, набуття права власності на майно тощо; 4) видача договору про партнерство у двох екземплярах – кожній зі сторін.

      Автором пропонується імплементувати норми ст.1 Данського акта про зареєстроване партнерство від 26 травня 1989 р. ─ “дві особи можуть зареєструвати партнерство” ─ до ЦК України від 10 січня 2002 р. № 2947 – III.