Мацькевич М.М. Становлення і розвиток ідеї українського державотворення в Галичині (друга половина ХІХ - початок ХХ століття)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

               У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації; висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначені мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, охарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

               У першому розділі "Національно-державницька ідея в контексті розвитку українського руху в Галичині" аналізуються передумови формування національної свідомості і зародження українського руху в Галичині (підрозділ 1.1), боротьба українців Галичини за національне - культурні права (підрозділ 1.2), політична інституалізація українського населення Галичини (підрозділ 1.3).

Розгляд порушених проблем починається з аналізу найважливіших соціально-економічних факторів, які сприяли зародженню українського руху в Галичині. Здобувач зазначає, що скасування цісарським патентом від 7 вересня 1848 р. кріпосного права надало колишнім кріпакам правового статусу повноправних громадян імперії. Це можна розглядати як юридичний факт, завдяки якому стало можливе перетворення українського народу Галичини на суб'єкта конституційне - правових відносин, що за словами І.Франка "утворило з селянина самостійну суспільну силу, якої не можна вже було ігнорувати".

Наступним фактором слід вважати виникнення та розвиток кооперативного руху та економічних інституцій, які займалися забезпеченням господарської діяльності селянства, а також його організацією в межах правової системи Австрії того часу. Зокрема численні кооперативні торговельні, споживчі, кредитні товариства та спілки, дали селянству змогу об'єднатися не тільки для спільної господарської діяльності, а і для подальшої політичної боротьби за втілення ідеї українського національного державотворення в Галичині.

Цьому ж сприяло створення системи господарської (економічної) освіти для українського населення завдяки діяльності товариства "Просвіта" та товариства "Сільський господар".

Ще одним вагомим фактором став розвиток промисловості, що спричинив появу робітничого класу, який разом з селянством активно і організовано включився у боротьбу за національні і політичні права українців. Стратифікація суспільства стала важливим соціальним підґрунтям для формування ідеї українського державотворення і уможливила у майбутньому висунення політичних гасел щодо автономії Галицького краю й утворення в подальшому незалежної української держави.

Серед найголовніших чинників формування та розвитку ідеї українського державотворення в Галичини дисертант окремо вирізнив розвиток національної культури. Саме національна культура, виступаючи як необхідний фактор консолідації українського суспільства в Галичині, була тим фундаментом, на якому будувалася ідея національного самоздійснення та політичного самовизначення.

Автор приєднується до думки тих вчених, які вважають, що в основі кожної національної культури лежить мова, що рух національної думки знаходить своє вираження саме через мову. Мова є знаряддям національної свідомості, атрибутом нації, що спонукає до теоретичної діяльності, на терені якої постає національна ідея.

Дисертант робить висновок, що визнання української мови, створення умов для її функціонування стало чи не найважливішим чинником українського національного відродження, а отже і українського національного державотворення.

В дисертації також аналізується роль у становленні ідеї національного державотворення української періодичної преси, Галицько-Руської Матиці, Наукового товариства ім. Шевченка, українських навчальних закладів тощо. Окрема увага приділяється діяльності національне свідомих українських правників, так званій адвокатській добі українського національно-культурного відродження.

Політична інституалізація українського населення Галичини розглядається на прикладі діяльності Головної Руської Ради (заснована 1848 р.) як першої української політичної організації та національних політичних партій, які почали створюватися в Галичині з 90-х років XIX століття. Особливе значення, на думку дисертанта, мало заснування Русько-Української радикальної партії (1890 p.), Галицької робітничої партії (1890 p.), згодом перейменованої на Соціал-демократичну партію Галичини (1892 p.), Української соціал-демократичної партії (1899 p.), а також створення політичної партії на основі народовської "Народної Ради" (1892 p.). Своєрідним апофеозом партійного будівництва в Галичині і водночас кульмінацією розвитку ідеї українського державотворення стало заснування Української націонал-демократичної партії (1899 p.), яка проголосила своїм політичним ідеалом "незалежну Русь-Україну".

                  У розділі 2 "Юридичні чинники формування і розвитку ідеї українського національного державотворення в Галичині" здійснено аналіз впливу австрійського конституційного законодавства на розвиток ідеї українського державотворення в Галичині (підрозділ 2.1), вивчено діяльність крайових і місцевих представницьких органів як інститутів самоорганізації українського населення в Галичині (підрозділ 2.2), досліджено моделі української державності, запропоновані у державно-правових платформах москвофілів, народовців і полонофілів (підрозділ 2.3).

Здобувач розглянув загальні засади першої австрійської конституції, проголошеної 25 квітня 1848 року цісарем Фердинандом 1 у вигляді Конституційної грамоти Австрійського цісарства (так звана конституція Піллерсдорфа — за ім'ям тодішнього Міністра внутрішніх справ Австрії). Зроблено висновок, що конституційні порядки, основні демократичні права і свободи громадян, проголошені першою австрійською конституцією, давали, певні можливості як для розвитку особи, так і для розвитку окремих народів і народностей Австрії, але конституція, внаслідок умов, що склалися у державі, вже 16 травня 1848 р. припинила свою дію.

Дослідження нового проекту австрійської конституції, розробленого у другій половині 1848 p., надало можливість зробити висновки про його прогресивність щодо закріплення конституційне-правових засад практичного впровадження національної автономії. Зокрема, у першому параграфі цього документу, який тривалий час залишався поза увагою дослідників, проголошувався принцип суверенітету народу: "Всяка влада держави виходить від народу і здійснюється способом, визначеним в конституції". Проект конституції передбачав рівні права для всіх народів імперії. Кожному народові гарантувалося непорушне право охорони і управління своєю народністю взагалі і своєю мовою особливо.

Поступове ствердження австрійського конституціоналізму сприяло піднесенню політичної активності населення всіх територій Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії. Розгортання українського національного руху саме в Галичині певною мірою зумовлювало і вороже ставлення до України і українства російського царського уряду, який заперечував окремішність існування українського народу, перетворив великодержавний шовінізм на офіційну ідеологію.

Водночас здобувач підкреслює, що і в австрійській державі українцям жилося не так вже і затишно. Зокрема, штучно визначені кордони краю ускладнювали і без того непрості українсько-польські стосунки. До 1848 р. австрійський уряд здійснював щодо населення Галичини політику "розділяй і пануй". Він дозволив для українців народну школу і допомагав їхньому культурному розвиткові, маючи на меті насамперед використати українців проти революційних змагань поляків. Втім, після революції 1848 р. конституційний лад Австрії дозволяв галицькій частині українського народу відносно вільно розвивати національне громадське життя.

4 березня 1849 р. Франц-Йосиф І "дарував" імперії нову конституцію. У статті 77 березневої конституції зазначалося, що всі 14 коронних країв отримають свої крайові конституції.

Для Галичини крайову конституцію було надано цісарським патентом 29 вересня 1850 року. Особливо важливою для українського населення Галичини стала конституційна норма (§ 4), яка проголошувала, що поляки і руські (тобто українці), а також інші народності, що проживають в коронному краї, є рівними в управлінні, і кожен народ має непорушне право до збереження і розвитку своєї народності і своєї мови.

21 грудня 1867 р. австрійський рейхсрат (парламент) прийняв нову конституцію, яка діяла в Австрії, в тому числі і в Галичині, до жовтня 1918 р. Конституція Австрії складалася із кількох окремих законів. І кожен з них мав важливе значення для окремих народів імперії. Так, стаття 2 Конституційного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 р. проголошувала, що "всі громадяни рівні перед законом", а стаття 3 - що "державні посади однаково доступні для всіх громадян" при набутті ними прав австрійського громадянства.

Виняткове значення мала стаття 19 цього закону, яка встановлювала: всі народи держави, які належать до різних рас, рівні у правах; кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на вживання у школах, і при здійсненні функцій і різноманітних актів державного життя; в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна, не маючи потреби вивчати іншу мову, мала можливість отримувати своєю мовою необхідні елементи своєї освіти.

На думку здобувача, хоча Конституція 1867 р. і не розв'язала проблеми реорганізації форми австрійської держави, але вона всім народам широкі можливості для боротьби за владу у державі. Принцип національної рівноправності став тією основою, на якій розвивалося національне життя підавстрійської України. Цієї основи ніяк не могло відібрати в українського народу польське політичне панування у Галичині. І спираючись на цю основу, він, в міру зростання своєї свідомості і сил, здобував для себе щораз більшу міру національної рівноправності в австрійській державі.

Здобувач також аналізує ті нові можливості для українського національного поступу у Галичині, які відкривали конституційні закони від 21 грудня 1867 р. про імперське представництво та про здійснення урядової влади, а також деякі інші нормативно-правові акти, зокрема Статут про товариства від 15 листопада 1867 р.

Разом з тим, дисертант зазначає, що головною проблемою українського національного руху в Галичині залишалася відсутність у системі політичних цінностей галицьких українців ідеї національної незалежної держави, яка з'являється лише у останньому десятиріччі XIX століття. Правову ж платформу українського визвольного руху до того часу складали: національно — культурницька програма, ідея соборності українського народу та концепція автономії українських земель у складі або Австро-Угорщини, або Росії або Польщі, залежно від політичної орієнтації різних напрямків українського національного руху.

Досліджуючи проблеми функціонування крайового та місцевих представницьких органів у Галичині у складі Австро-Угорщини та їх роль в утвердженні українських національних ідеалів і державотворчих традицій, дисертант дійшов висновку, що розвиток політичної боротьби за місце в представницьких органах влади сприяв інтеграції інтересів різних соціальних верств Галичини в єдиний загальнонародний, національний інтерес. Зокрема, у процесі формування передвиборчих програм українських лідерів національно-визвольного руху відбувалася структуризація національно-державницьких інтересів та формувалася ідея українського державотворення, яка виявилася сильнішою за етнічну ідею і стала остаточною парадигмою консолідації української нації.

Зазначеним процесам, на думку здобувача, сприяло те, що державна політика австрійського уряду в Галичині була досить ліберально-поміркованою і патерналістською щодо українців. Австрійський уряд виходив із визнання необхідності державно-правових реформ в Галичині для поступового забезпечення юридичної рівності корінного населення і польської землевласницької верстви. З цією метою розроблялись механізми, покликані адаптувати місцеві органи самоврядування до правової системи Австрії, і, водночас, унормовувати і врегульовувати міжетнічні конфлікти українців з поляками.

Важливим кроком у бік демократизації суспільного життя Галичини стало створення крайового сейму, компетенцію і порядок роботи якого нормували "Крайовий статут і сеймова виборча ординація для королівства Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським" та 'Тимчасовий регламент" 1865 p., які діяли з певними змінами до 1918р.

Крайовий сейм став для українського народу Галичини сферою реалізації прав, які підпадали під контроль демократичної спільної волі, яка на перших порах належала польському елементу, але потенційно відкривала можливість українському народові здійснювати і свою національну волю в цьому органі влади.

В дисертації розкривається винятково важлива роль органів місцевого самоврядування в Галичині. На думку здобувача, вони, по-перше, виступали формою демократичної і адміністративної децентралізації системи управління імперії. По-друге, виходячи з поширеної в той час державницької теорії місцевого самоврядування, в основі якої лежить ідея децентралізації частини державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування в Галичині розглядалися як певний механізм народовладдя, обсяг повноважень якого визначався за принципом: "дозволено лише те, що передбачено законом". Закон же розглядався як вираз волі всього народу. Місцеве самоврядування при такому розумінні можливе не лише на рівні територіальних спільнот, а й на рівні регіонів, оскільки держава визнає їх жителів територіальними колективами, тобто суб'єктами місцевого самоврядування. Саме тому ідея здійснення української політичної автономії у Галичині пов'язувалась, насамперед, з українізацією органів місцевого самоврядування, які і мали скласти її державне тіло.

Виходячи з того, що в науковій літературі існують різні, подекуди протилежні думки щодо оцінки варіантів концепцій побудови майбутньої української держави, вироблених представниками різних течій українського національного руху в Галичині, в дисертації, крім традиційних, лояльних до австрійської держави поглядів, досліджуються моделі української державності у державно - правових платформах москвофілів, народовців та полонофілів, які віддзеркалила політико-правова думка Галичини середини XIX століття.

На думку здобувача, галицьке москвофільство (русофільство) обстоювало право українців Галичини на культурну та політичну традицію, яка в тогочасному світі фактично асоціювалася з Росією, але завершеного панрусизму концепція москвофілів так і не досягла, оскільки вони одночасно підкреслювали, що "руський" народ не є синонімом російського, оскільки він включає поряд з "великоруським" - "білоруський" і "малоруський" масиви. Що ж до конкретних моделей української автономії, то москвофільство обмежувалося лише загальними фразами і було занадто далеким від сприйняття ідеї політичної автономії, а тим більше - ідеї самостійної національної держави. Залишаючись складовою частиною українського руху та маючи глибокі корені в галицькому суспільстві москвофільство репрезентувало ідею національно-культурної автономії українського народу в складі Російської імперії. Такий підхід, попри негативні моменти, об'єктивно сприяв укоріненню у свідомості широких мас ідеї соборності українського народу та об'єднання Галичини з Наддніпрянською Україною.

Народовство як культурницький, а згодом ліберально-політичний національний рух, з самого початку свого існування пропагувало ідею єдності всіх українців, що проживали у двох імперіях, обстоювало необхідність розвитку української культури та мови. В основу ідеології народовської течії було покладено ідею визнання національної окремішності розділеного між двома державами українського народу, віра в те, що руський народ, як і російський і польський народи, є самостійним слов'янським народом. Народовці основою своєї політики проголошували національно-культурні інтереси українців Галичини, вважаючи ідею національної єдності найважливішою умовою успішного відстоювання політичних прав українського народу. Головним завданням вони вбачали розвиток національної української культури, що повинно було сприяти наближенню національного визволення і утворення української держави. У грудні 1892 року політична організація народовців - Народна Рада проголосила у своїй програмі кінцевою метою об'єднання українців Галичини і Наддніпрянщини в самостійну Українську державу.

На думку дисертанта, слід вести мову і про таку течію в українському національному русі середини XIX століття, як полонофільство, в якому брала участь певна частина української інтелігенції та представників інших груп українського населення Галичини і якому досі правова наука не приділяла достатньої уваги. Концепцію полонофільства у концентрованому вигляді висловив, зокрема, анонімний автор у брошурі “Генте Рутгенус націоне Польонус - основа згоди в народі", в якій йшлося про визнання українського населення Галичини частиною польської нації, що фактично означало б відмову українців від ідеї українського національного державотворення. Наприкінці 1860-х років полонофільські настрої певним чином вплинули на тактику українських послів в Галицькому сеймі. Але провал політики "Нової ери" дискредитував ідею українсько-польського порозуміння загалом. Слабка ідейно і організаційно полонофільська течія втратила своїх небагатьох прихильників і припинила існування. Незважаючи на це, слід підкреслити, що полонофільство, як і москвофільство та австрофільство було одним з проявів української національної свідомості, носії якої шляхом створення української автономії в складі Польщі опосередковано намагалися домогтися у кінцевому підсумку відновлення української державності і соборності нації.

Таким чином починаючи з 1848 p., можна виокремити в українському національному русі чотири головні напрями, чотири головні партії, а саме чисто руську, польсько-руську, австрійсько-руську, російсько-руську, їм за традиційною термінологією значною мірою відповідають: українофільство (у розумінні самостійництва), полонофільство, австрофільство, москвофільство (русофільство). Як показало дослідження, і австрофіли, і москвофіли, і полонофіли попри всі звинувачення у зрадництві національних інтересів відіграли позитивну роль у формуванні національної та політичної свідомості українців шляхом відкритої постановки перед суспільством української національної проблеми, у формулюванні національних інтересів українців та визначенні їх політико-правового статусу. Усі ці напрями були частинами єдиного українського національного руху і сформулювали власні моделі української державності, які передбачали легітимний шлях побудови майбутньої української держави через політичну автономію в складі Австро-Угорщини, Росії або Польщі. Це з часом призвело і до формулювання ідеї самостійної соборної української держави.

Що ж до реалізації цієї ідеї, то український національно-політичний рух у Галичині проявив себе на повну силу лише у 1918-1919 pp., коли боротьба широких народних мас за відродження національної державності  у  вигляді  Західноукраїнської Народної Республіки мала змогу спертися на вже підготовлений ґрунт.