Маланчук П.М. Функція захисту в кримінальному процесі України

Короткий зміст

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета, завдання й методи дослідження, ступінь наукової розробки теми, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів дослідження, в тому числі їх апробації і форми впровадження в практичну діяльність.

Розділ 1 “Загальна характеристика функції захисту у кримінальному процесі” містить три підрозділи.

Підрозділ 1.1 “Поняття, зміст, сутність та значення кримінально-процесуальної функції захисту” присвячений дослідженню поняття функцій як різноманітних явищ і процесів правової дійсності взагалі і поняття “кримінально-процесуальної функції захисту” зокрема. При визначені кримінально-процесуальної функції автор звертає увагу на те, що в її основі закладені стрижневі положення, які обумовлюють правову природу і соціальне призначення усієї процесуальної діяльності.

Узагальнивши наявні в літературі підходи до трактування поняття “кримінально-процесуальна функція”, зокрема позиції М.С. Строговича, М.Л. Якуба, О.М. Ларіна, А.С. Альперта та інших, автор виділив окремі рівні. Наведений дисертантом огляд системи кримінально-процесуальних функцій дає можливість стверджувати, що функція захисту належить до другого ієрархічного рівня цієї системи, слугує досягненню загальних завдань кримінального судочинства і базується на реалізації відповідними учасниками процесу своїх прав, обов’язків та законних інтересів.

Автор погоджується з думкою М.М. Михеєнка, В.Т. Нора і В.П. Шибіки про те, що суть принципу забезпечення обвинуваченому права на захист відображається через дві основні складові, а саме через особистий та професійний захист. Визначаючи значення функції захисту, дисертант виділив її загальносоціальний аспект, значення для особи, правосуддя та права в цілому. В роботі підкреслено, що зміст функцій разом зі змістом принципів кримінального процесу визначають сутність процесуальної форми.

У підрозділі 1.2 “Еволюція функції захисту від обвинувачення” висвітлено історичний розвиток функції захисту. Починаючи з глибокої давнини і до сьогодення, вона має досить чітке і конкретне вираження у кримінальному судочинстві різних країн, хоча і відрізняється за змістом, формами та видами.

Розглянувши загальні положення розвитку функції захисту, автор визначив основні етапи її еволюції, такі як: 1) здійснення захисту особою самостійно з огляду на простоту та доступність правових норм, зокрема звичаїв та релігійних постулатів, що діяли в стародавньому суспільстві; 2) поява перших правозахисників, якими були родичі, друзі чи сусіди, здійснення захисту якими полягало в більшості випадків лише в формальній, нічим не підтвердженій підтримці обвинуваченого (підозрюваного); 3) поява захисників, які надавали допомогу, що була суто благодійною діяльністю, найблагороднішою формою милостині; 4) поява особливої групи осіб, які спеціально займалися вивченням законів і могли надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист в умовах ускладнення суспільних відносин та значного збільшення кількості юридичних норм; 5) виникнення інституту адвокатури як наслідок розвитку права та утвердження змагальності в суді.

Звертається увага на особливості розвитку функції захисту безпосередньо на теренах України. Аналіз численних джерел права привів до думки, що відлік історії цього інституту починається з часів Київської Русі. Зокрема, в Руській Правді вже містилися перші відомості про форми захисту в суді. Функція захисту знайшла своє відображення і в усіх наступних пам’ятках права, які діяли на території України в польсько-литовську добу, козацький та гетьманський періоди, в часи імперського панування і в радянську епоху.

У підрозділі 1.3 “Особливості здійснення функції захисту в інших країнах світу” з метою ознайомлення зі змістом правових інститутів і процедур, що довели свою ефективність та життєздатність, та з метою їх можливого запозичення в порівняльно-правовому аспекті проаналізовано закордонний досвід країн зі сталими демократичними традиціями.

В дисертації підкреслено, що особливої уваги заслуговує приклад регулювання функції захисту в досудових стадіях в кримінальному процесі США. В цій країні основні положення, що визначають права громадян при арешті, та процесуальний статус обвинуваченого, піднесені до рівня конституційних принципів. Вони сформульовані в Біллі про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США 1787 р.). Перш за все, це положення, що випливають зі змісту 4-ї поправки та стосуються порядку арешту. Добровільність зізнання тісно пов’язана зі згаданим вище привілеєм проти самообвинувачення.

Класичною, виразно типовою пропонується вважати модель функції захисту, що реалізується у англійському змагальному судовому процесі. Зокрема, успішному здійсненню захисту сприяє реалізація захисником права на ознайомлення на досудових стадіях з матеріалами, зібраними обвинувачем. Цей інститут заслуговує на подальше вивчення та запозичення.

Досвід Федеративної Республіки Німеччини, в якій діє змішана форма процесу з самостійною стадією досудового слідства, може бути використано в частині розширення повноважень захисника, до якого виявляється високий рівень довіри, зокрема, йому дозволяється ознайомлення з матеріали справи (за винятком речових доказів) поза офіційною установою (якщо цьому не перешкоджають важливі причини). Таке нововведення дозволило б значно спростити порядок ознайомлення захисника зі справою, яка у багатьох випадках складається з декількох томів, і для її вивчення потрібно багато часу.

Сучасна реформа кримінально-процесуального законодавства України значно підвищила інтерес до позитивних надбань зарубіжних країн, але їх запозичення потребує виваженого підходу для того, щоб зміни устрою вітчизняного кримінального процесу були органічними та соціально корисними. Отже, запозичувати для розвитку вітчизняного кримінального процесу необхідно лише ті норми й інститути, які перевірені практикою і часом. До таких зразків автор вважає за необхідне віднести норми, що складають суть правила Міранди.

Розділ 2  “Захист – одна з основних функцій у кримінальному процесі України” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Функція захисту як спосіб реалізації права обвинуваченого на захист” наголошується, що право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантією широкого кола прав і свобод особи. Особливо це стосується обвинуваченого, тому його право на захист є складовою загальних міжнародних стандартів з прав людини і розглядається як необхідна умова реалізації права на справедливий судовий розгляд. Проаналізовані елементи конституційного принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Право вказаних осіб на захист включає як право захищатися від підозри чи обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах руху кримінальної справи, поки існує обвинувачення. Як свідчить практика, обмеження свободи особи на стадії досудового розслідування досить часто зумовлює порушення прав особи.

Проаналізувавши дані Державного департаменту з питань виконання покарань, матеріали практики та соціологічного дослідження, дисертант робить висновки, що взяття осіб під варту на етапі досудового слідства досить часто обумовлює порушення прав особи та не сприяє ефективності провадження слідчих дій; затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, нерідко відбувається без врахування встановлених ст. 106 КПК України підстав.

На думку автора, утвердженню законності в діяльності слідчих органів та недопущенню ними зловживань сприяло б доповнення ст. 148 КПК України ч. 5 такого змісту: “У разі, якщо протягом п’ятнадцяти робочих днів обвинувачений, який утримується під вартою, не залучається до участі в проведенні слідчих дій, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовується”.        Запропоноване нововведення дозволить: по-перше, збільшити рівень ефективності слідчої діяльності; по-друге, захистити утримуваного під вартою від психологічних страждань, що неодмінно виникають у особи, котра ув’язнена, але жодним чином не залучається до слідства й не має визначеності щодо подальшого розвитку подій.

Важливою гарантією прав підозрюваного є чітке і повне закріплення в кримінально-процесуальному законі конституційного принципу презумпції невинуватості. Адже наявність доказів, що дають підстави для притягнення особи як підозрюваного для застосування до неї засобів процесуального впливу зовсім не означає, що винуватість цієї особи вже доведено у встановленому законом порядку.

Забезпечення обвинуваченому права на захист є конституційним принципом і має суворо виконуватися на всіх стадіях кримінального судочинства як важлива гарантія встановлення істини та винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. За твердженням дисертанта, функція захисту кореспондує факту пред’явлення обвинувачення. Саме з цього моменту функція захисту набуває чіткої спрямованості. Від вибору часу винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, значною мірою залежать і законність дій органів кримінального переслідування, і дотримання прав і свобод особи. Функція захисту як окрема процесуальна функція набуває в головному обсязі своєї реалізації з моменту пред’явлення обвинувачення, але її окремі елементи вступають в дію і на більш ранніх стадіях процесу, зокрема, потреба в здійсненні захисту прав особи виникає з моменту її затримання та визнання підозрюваним.

Підсудний є одним з основних учасників судового розгляду, оскільки у зв’язку з оцінкою його дій і здійснюється провадження у кримінальній справі. Найбільше відображення функції захисту в кримінальному процесі проявляється на центральній стадії, а саме на стадії судового розгляду, де в найширшому обсязі реалізується принцип змагальності.

Автор вважає за необхідне погодитися з пропозиціями Ю.Н. Левченка, В.К. Бабаєва, З.Д. Єнікеєва, В.Т. Нора, М.М. Михеєнка та інших щодо розширення в законі поняття підозрюваного з тим, щоб надати процесуальний статус підозрюваного особам, щодо яких порушена кримінальна справа; відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин; закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред’явлення обвинувачення. Крім того, підозрюваними слід визнавати також осіб, які з’явилися з повинною.

У підрозділі 2.2 “Здійснення функції захисту захисником та іншими учасниками кримінального процесу” наголошено, що поряд з особою, відносно якої провадиться кримінальне переслідування, основне місце у реалізації функції захисту в кримінальному процесі займає захисник.

Захисник – це учасник кримінального процесу, уповноважений у передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених і виправданих та надавати їм необхідну юридичну допомогу. Захисник не замінює підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а діє поряд з ним.

Автором запропоновано в новому КПК України та Законі України “Про адвокатуру” усунути всі існуючі обмеження професійної адвокатської діяльності в частині захисту прав та законних інтересів підзахисного. Необхідно надати можливість захиснику одночасно оскаржити до суду будь-яке рішення органів досудового розслідування та рішення суду в апеляційному порядку, які обмежують його професійні та процесуальні права, що повністю відповідає   Основним положенням про роль адвокатів.

Аналізуючи діяльність захисника в кримінальному процесі, можна зробити висновок, що вона є найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, оскільки через юридичну необізнаність, психологічний стрес, стан пригніченості, викликані фактом затримання, пред’явлення обвинувачення і засудження, вони неспроможні самі повністю реалізувати свої процесуальні права. Для надання юридичної допомоги, психологічної підтримки їм необхідно звернутися до сторонньої особи, незалежної від слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони повністю довіряли і могли з нею радитись і спілкуватись на засадах довіри та конфіденційності, яку забезпечує у стосунках адвоката з клієнтом збереження та охорона адвокатської таємниці (ч. 1 і 3 ст. 9, ч. 1 ст. 10 Закону України “Про адвокатуру”).

У роботі розглядаються можливі наслідки застосування рішення Конституційного Суду України щодо вибору як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця в галузі права, в аспекті впливу на здійснення функції захисту в кримінальному процесі. Дисертант вважає, що проблема щодо альтернативи вільного вибору захисника в кримінальній справі коріниться в оплаті послуг адвоката. Тому автором запропоновано звернутися до досвіду ФРН і у зв'язку з цим доповнити ст. 32 КПК України п. 8-а наступного змісту: “Захисник – фахівець у галузі права, яким визнається: 1) адвокат, тобто особа, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю; 2) викладач кримінально-правових дисциплін вищих навчальних закладів України, який має науковий ступінь або наукове звання у галузі права”.

Автором пропонується змінити інститут захисту близькими родичами, опікунами й піклувальниками на інститут представництва. Ці суб’єкти як представники обвинуваченого могли б поряд із захисником реалізовувати функцію захисту з моменту ознайомлення з матеріалами досудового слідства. При цьому представника слід наділити комплексом прав та обов’язків, наданих захиснику при участі в судових стадіях процесу.

Суб’єктами здійснення функції захисту у кримінальному процесі є також цивільний відповідач та представник цивільного відповідача. На думку дисертанта, можливості реалізації функції захисту цивільним відповідачем істотно обмежені положеннями, передбаченими ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК України. Для того, щоб мати можливість заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід’ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов’язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Висновок же про наявність чи відсутність вини може бути зроблений лише на підставі всіх матеріалів справи, які передаються в суд. Отже, слід закріпити в ст. 51 КПК України право цивільного відповідача знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а в справах, по яким досудове слідство не проводиться – з моменту призначення справи до судового розгляду.

У підрозділі 2.3 “Реалізація функції захисту в межах форм кримінального провадження з посиленими процесуальними гарантіями” наголошено, що режим надання правової допомоги у судових справах має суттєві особливості для певних категорій осіб, яких, виходячи з гуманістичних засад, держава не може залишити без правової підтримки.

Запропоновано розроблення й прийняття нормативного переліку фізичних та психічних захворювань (вад), наявність яких у підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного є підставою для обов’язкової участі захисника. Такий перелік має бути затверджений спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства юстиції України. Статус законного представника в КПК України врегульовані недостатньо, особливо на досудових стадіях процесу. Тому цілком слушною є пропозиція про необхідність доповнення розділу Кодексу “Учасники процесу” статтею “Законний представник”, в якій міститиметься поняття законного представника, його права та обов’язки.

Розділ 3  “Функція захисту в системі конституційних гарантій прав і свобод особи та її розвиток у контексті європейських стандартів” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Функція захисту в системі конституційних положень щодо забезпечення прав і свобод особи в сфері кримінальної юстиції” дисертант аналізує кримінально-процесуальну функцію захисту, яка має широке підґрунтя для своєї реалізації у вигляді конституційних положень та виступає складовою цілісного механізму охорони прав і свобод особи.

Функція захисту, насамперед, спирається на загальні положення Основного закону, що визначають зміст держави як правової. Конституційні положення формують базовий правовий “каркас” здійснення функції захисту, закріплюючи стратегічні орієнтири як розвитку кримінально-процесуального закону, так і практики його реалізації, особливо в тих ситуаціях, коли інтереси особи, що переслідується, гостро вступають у протиріччя з інтересами правосуддя.

У роботі обґрунтовується, що зміст Конституції України і міжнародні стандарти в галузі забезпечення права на захист вимагають дещо іншої редакції ч. 2 ст. 48 КПК України, зокрема, перелік процесуальних прав захисника повинен бути викладений в ній як невичерпний і доповнений п. 14 такого змісту: “використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”.

У діючому КПК України, а саме статях 106, 165, 165-1, а також 165-2, необхідно передбачити негайне представлення затриманої особи перед судом для вирішення питання як про законність арешту і висунення обвинувачень, так і щодо застосування альтернативного запобіжного заходу. Лише у такий спосіб на цьому етапі процесу може бути реалізований принцип змагальності, ефективно здійснена функцію захисту та послідовно дотримані вимоги ст. 29 Конституції України і ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Окреслюючи функцію захисту в цілісному конституційному механізмі охорони прав і свобод особи, автор, спираючись на позиції П.М. Рабіновича, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.П. Шибіки та О.Д. Святоцького, визначив “прив’язку” до принципу верховенства права, охарактеризував зв’язок з принципом рівності громадян перед законом і судом, презумпцією невинуватості, гарантіями недоторканності, принципом державної мови та іншими засадами судочинства, в інтегрованій формі виклав процесуальні гарантії, систему юридичних засобів реалізації та охорони прав і свобод людини, основні завдання державної політики на цьому стратегічному напрямку в сфері кримінальної юстиції.

У підрозділі 3.2 “Трансформація функції захисту у вітчизняному кримінальному процесі з урахуванням вимог європейських стандартів”  зазначено про невідворотність шляху утвердження на національному рівні демократичних цінностей щодо забезпечення прав і свобод людини, в тому числі права на захист від пред’явленого обвинувачення, закріплених у визнаних усім світом міжнародно-правових актах.

В роботі наголошується, що права людини потребують не лише гарантій їх належної реалізації, а також таких засобів, які б могли ефективно захистити людину від можливих посягань на її права і свободи. Нині досить дієві інструменти охорони прав людини та здійснення превентивної, запобіжної, охоронної та поновлювальної функцій закріплено в основних актах ООН та спеціальних конвенціях, аналізуючи які, автор виділив обов’язки, які Україна взяла на себе як договірна сторона в зазначеній сфері.

Дисертант дійшов висновку, що визнання і закріплення у національному законодавстві основних прав і свобод людини відповідно до міжнародно-правових  актів є обов’язковим елементом сучасного соціального розвитку і в цьому контексті доцільною є імплементація вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод щодо права на захист від обвинувачення у текст статті 21 КПК України.