За допомогою ехокардіографії з 2001 по 2008 рік виявлено 760 пацієнтів молодого віку (15-26 років) з такими МСАС, як ПМК та АХЛШ. Комісією з біоетики Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова (протокол №11 від 18.06.2008 р.) встановлено, що проведені дослідження відповідають етичним та морально-правовим вимогам відповідно до наказу МОЗ України №281 від 01.11.2000 р.
Для детального обстеження та спостереження методом випадкової вибірки відібрано 274 пацієнти з МСАС: 145 пацієнтів з ПМК, в тому числі, 100 пацієнтів з ізольованим ПМК та 45 пацієнтів з поєднанням ПМК та АХЛШ, 129 пацієнтів з різними варіантами розташування АХЛШ. Зважаючи на неоднорідність загальної групи з АХЛШ, було виділено групи з множинними (28 пацієнтів) та поодинокими (101 пацієнт) АХЛШ. Останніх в залежності від топіки було розподілено на 4 основних групи: у 1-у увійшло 23 особи із діагональною, в 2-у – 28 хворих із серединною, в 3-ю – 31 хворий з верхівковою, в 4-у – 19 пацієнтів з подовжньою АХЛШ. При багаторазових детальних клініко-ехокардіографічних дослідженнях виділено групу з 12 пацієнтів із множинними АХЛШ та значним зниженням скоротливої здатності серця і СН ІІ-ІV ФК, у яких був діагностований некомпактний лівий шлуночок.
У дослідженні прийняли участь 227 чоловіків та 59 жінок з ПМК, АХЛШ та НЛШ. Середній вік обстежених − 18,7±2,3 роки. Контрольну групу склали 28 клінічно здорових осіб, порівняних за статтю та віком з пацієнтами з МСАС. З метою розробки диференціально-діагностичних критеріїв між НЛШ та дилатаційною кардіоміопатією (ДКМП) обстежено додатково 26 осіб з діагнозом ДКМП, порівняних за віком та статтю з групою пацієнтів з НЛШ.
Визначення наявності МСАС та динамічне спостереження за станом внутрішньосерцевої гемодиніміки проводили на підставі трансторакальної ЕхоКГ за допомогою ехокардіографу Мy Lab 25 (Італія), обладнаним імпульсним, безперервним, кольоровим та тканинним допплерами. Стан клапанно-хордального апарату мітрального клапана (МК) оцінювали переважно з парастернального доступу в М- та В-режимах по короткій та довгій вісі у 2-х і 4-камерних апікальних позиціях. В залежності від пролабування МК виділяли три ступеня: І ст. – 3-6 мм, ІІ ст. – 6-9 мм, ІІІ ст. – більше 9 мм; ступінь мітральної регургітації оцінювали за допомогою кольорового допплеру за її глибиною в порожнині лівого передсердя: І ст. – проникнення на 1/4 в порожнину лівого передсердя (ЛП), II ст. – на 1/2, III ст. – на 3/4, IV ст. – регургітація, яка дістає протилежної стінки ЛП. Наявність та ступінь аномальної тракції папілярних м’язів (АТПМ) визначали за методикою Sanfillipo A.J. [1992]. Для виявлення міксоматозної дегенерації (МД) стулок МК використовували комплекс критеріїв, запропонованих Takamoto T. [1991]. Ступінь вираженості МД оцінювали за власною методикою, де МД І-го ст. (незначний) вважали потовщення стулки в місці найбільшої товщини 3-4 мм, ІІ-го (помірний) − 5-6 мм та ІІІ-го (значний) − 7-8 мм (патент №37003, Бюл. № 21 від 10.11.2008).
Аномальні хорди виявляли в стандартних доступах та з нетипових косих проекцій. Критерієм діагностики вважали виявлення в двох площинах лінійного ехо-щільного утворення, не зв`язаного із клапанним апаратом шлуночка.
У відповідності до рекомендацій Американського Товариства Ехокардіографії оцінювали розміри та об’єми камер серця з індексацією на площу поверхні тіла, товщину стінок ЛШ, показники сиcтолічної функції ЛШ, масу міокарда лівого шлуночка (ММЛШ) та її індекс (ІММЛШ). Відносну товщину стінок (ВТС) визначали за формулою Gaasch W.H. [1996]. Типи геометрії ЛШ визначали за класифікацією Ganau А. [1992]. Діагностику порушень діастолічної функції та визначення її варіантів проводили за рекомендаціями робочої групи Європейського Товариства Кардіологів [2007].
ЕКГ проводили за стандартною методикою у 12 відведеннях з використанням електрокардіографу „ЮТАС” (Угорщина). Холтерівське моніторування ЕКГ проводили в амбулаторних та стаціонарних умовах за допомогою апарату моделі 3225 „ДІАКАРД” (АОЗТ „Сольвейг”, Україна). Тривалість інтервалу Q-T, коригований інтервал Q-T та дисперсія інтервалу Q-T визначались автоматично, апаратним методом. У програмі автоматичного обчислювання коригованого інтервалу Q-T застосовували формулу Bazett H. Оцінку показників добової варіабельності серцевого ритму (ВРС) проводили за допомогою ХМЕКГ. При оцінці отриманих даних використовували норми показників ВРС відповідно до рекомендацій робочої групи Європейської Кардіологічного Товариства та Північно-Американського Товариства стимуляції та електрофізіології [1996].
ДМАТ проводили із застосуванням апарату АВРМ-04 („Mediteсh”, Угорщина). Аналіз показників здійснювали відповідно до рекомендацій Європейського Товариства Кардіологів [2005],
Оцінку вегетативного статусу проводили у балах за допомогою анкети-опитувальника з використанням критеріїв синдрому вегетативних порушень, запропонованою Вейном А.М. [1995].
Cиндром дисплазії сполучної тканини встановлювали згідно з критеріями робочої групи Британського Товариства Ревматологів [2000]. Синдром гіпермобільності суглобів визначали згідно з Брайтонівськими критеріями [1989].
Діагноз некомпактного лівого шлуночка було встановлено на підставі критеріїв, запропонованих Jenni R. і Oechslin E. [2001].
Для лікування пацієнтів з МСАС в залежності від структурно-функціональних змін міокарда та виду вегетативної дисфункції було використано β-адреноблокатор бісопролол, кардіоцитопротектор ритмокор та антиаритмічний препарат І С класу етацизин.
Селективний β-адреноблокатор бісопролол (Бісопрол, “Фармак”) у добовій дозі 5-10 мг за 1 прийом було призначено 31 пацієнту з МСАС, 30 пацієнтів отримували поєднання бісопрололу у дозі 5-10 мг на добу і ритмокору (“ФАРКОС”, Україна) по 2 таблетки 3 рази на добу перші 3 місяці і 2 рази на добу наступні місяці до 1 року. 16 пацієнтів з клінічними та інструментально зареєстрованими ознаками парасимпатикотонії, в першу чергу, з брадикардією в якості антиаритмічного засобу приймали етацизин (“OlainFarm”, Латвія) в дозі 50-100 мг на добу за 2 прийоми перші 3 місяці з наступним зменшенням дози вдвічі.
Спостереження за пацієнтами з МСАС здійснювали протягом 3-х років. Середня тривалість спостереження склала 2,8±0,3 роки.
Статистичну обробку отриманих результатів проводили методами параметричної та непараметричної статистики. У вибірках з нормальним розподілом даних результати представлено у вигляді М±m, де М – середня величина і m – математична похибка середньої, порівняння результатів проведено за параметричним методом лінійних контрастів з використанням критерію Шеффе. У вибірках з ненормальним розподіленням даних результати представлені у вигляді Меd (kvart_1; kvart_3), де Мed – медіана і kvart_1 – kvart_3 – 1 і 3 квартилі та персантилі, відповідно, порівняння результатів проведено за непараметричним – медіанним методом. Оцінку нормальності розподілення проведено за методом Шапіро-Вілкокса і Ліллієфорса. Порівняння відносних величин проведено за допомогою критерію χ2. З метою оцінки виявлення значущості різних клініко-морфологічних ознак та інструментальних показників проведено багатофакторний аналіз з використанням множинної покрокової регресії (модуль “Multiple Regression” пакета StatSoft “Statistica” v. 6.0).
Результати дослідження та їх обговорення. У молодих пацієнтів з СДСТ наявна “слабкість” сполучної тканини виявлялася не тільки особливостями побудови серця, але й інших органів та систем. При аналізі їх частоти та вираженості було встановлено наявність переважання астенічного типу конституції (63,1 проти 32,1% у здорових осіб, р<0,05), причому його найбільшу частоту відзначено у пацієнтів з поєднанням ПМК та АХЛШ (77,8%). У осіб з поєднаними МСАС дефіцит маси тіла та зріст були більшими у порівнянні з групами з ізольованими МСАС (р<0,05).
Найбільш частими стигмами дизембріогенезу у пацієнтів з МСАС (50-90%) були порушення постави, симптом зап'ястя, гіпермобільність суглобів, симптом великого пальця, сколіоз, підвищена розтяжимість шкіри.
Частота стигм дизембріогенезу у пацієнтів з ПМК асоціювалася зі ступенем міксоматозної дегенерації стулок, навіть при І ст. МД у всіх пацієнтів з ПМК спостерігалося не менше трьох зовнішніх стигм дизембріогенезу. З наростанням ступеню МД кількість фенотипічних ознак істотно збільшувалася.
