Матвієвська Ганна Вячеславівна. Заочне провадження у кримінальному судочинстві України

Короткий зміст

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічне й теоретичне підґрунтя, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується практичне значення одержаних результатів, указується ступінь їх апробації.
Розділ 1. «Сутність заочного провадження як процесуального механізму розгляду кримінальної справи» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Поняття заочного провадження в кримінальному судочинстві та його функціональне призначення» наведено аналітичний огляд існуючих в юридичній науці підходів до визначення сутності та характерних ознак заочного провадження. Зазначено, що термін «заочний» вживається в юридичній літературі в двох аспектах – стосовно характеристики порядку здійснення кримінального провадження в окремій його стадії (провадження в суді першої інстанції, провадження в апеляційній, касаційній інстанціях) або ж щодо порядку розгляду кримінального провадження (кримінальної справи), коли обвинувачений через різні обставини фізично відсутній у залі судового засідання.
Зроблено висновок, що заочне провадження доцільно розглядати у вузькому та широкому сенсі. У вузькому сенсі воно має місце в тих випадках, коли в ньому взагалі не бере участі обвинувачений; у широкому – коли окремі кримінальні процесуальні дії здійснюються у відсутності тих учасників кримінального провадження, які, за загальним правилом, повинні брати в них участь. Зважаючи на це, під заочним провадженням (у його вузькому сенсі) пропонується розуміти такий порядок судового розгляду кримінального провадження, характерною ознакою якого є фізична відсутність обвинуваченого у залі судового засідання, що застосовується з підстав його неправомірної поведінки (ухилення від явки до суду, порушення порядку судового розгляду) або з урахуванням принципу доцільності, за умови згоди на це сторін кримінального провадження (спрощене провадження щодо кримінальних проступків).
Заочна форма кримінального провадження є винятком із загального порядку його здійснення, оскільки при її застосуванні обмежується дія такої загальної засади кримінального провадження, як безпосередність дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК України), що створює належні умови для ухвалення судом законного, обґрунтованого, вмотивованого та справедливого вироку. Утім, зважаючи на необхідність вирішення завдань кримінального провадження і забезпечення законних інтересів потерпілого та цивільного позивача ефективним судовим захистом, застосування цієї форми уявляється цілком виправданим. Таким чином, заочне провадження в кримінальному судочинстві являє собою певний компроміс публічних інтересів у забезпеченні можливості здійснення правосуддя і виконанні державою конституційного обов’язку щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3 Конституції України) та приватних інтересів учасників кримінального провадження (потерпілого, цивільного позивача), що полягають у реалізації права на справедливий суд та відшкодуванні шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
У підрозділі 1.2 «Ґенеза заочного провадження в кримінальному судочинстві зарубіжних країн та України» аналізуються історичні передумови виникнення та еволюція заочного провадження в кримінальному судочинстві європейських країн та країн пострадянського простору. Вивчення наукової літератури, міжнародно-правових актів та законодавства окремих зарубіжних країн дозволило авторці констатувати, що заочне провадження виникло ще у римському процесі, і протягом століть використовувалося у різних правових моделях як ефективна форма вирішення завдань кримінального судочинства.
Проведений дисертанткою порівняльно-правовий аналіз законодавства, що регулює інститут заочного розгляду кримінальних справ у зарубіжних країнах, надав змогу виявити умовну однотипність підходу до встановлення підстав його застосування – заочне провадження має місце лише у випадках, прямо передбачених законом і стосовно обмеженої категорії кримінальних справ (як правило, щодо злочинів невеликої та середньої тяжкості, хоча й законодавством окремих країн, наприклад, Російської Федерації, передбачено можливість його проведення у виняткових випадках також і у справах щодо тяжких і особливо тяжких злочинів).
В Україні інститут заочного провадження історично формувався в три етапи: (1) введення елементів заочного судочинства в ході судової реформи 1864 року; (2) заочний судовий процес у період з 1927 по 1960 р. у радянській Україні, який мав виражений репресивний характер; (3) заочне провадження у його нормативній моделі, закріпленої у КПК України 1960 року і до прийняття нового КПК України, який знаменує новий етап розвитку цієї процесуальної форми. Ретроспектива розвиту даного інституту в законодавстві України привела до висновку, що протягом всього періоду його існування заочне провадження визначалося як особлива процесуальна форма, що застосовувалася винятково у визначених законом випадках, за умови дотримання передбачених законом обмежень.
Розділ 2. «Особливості правового регулювання заочного провадження у новітньому кримінальному судочинстві України» складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Загальна характеристика заочного провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України» наголошується на тому, що новий КПК України суттєво змінив межі застосування заочного провадження, звузивши їх до категорії кримінальних проваджень щодо кримінальних проступків, за якими при дотриманні передбачених законом умов здійснюється спрощене провадження. Разом із тим у дисертації звертається увага на те, що КПК України передбачено також і інші процедури, що мають ознаки заочного провадження: судовий розгляд за відсутності обвинуваченого, видаленого із залу судового засідання у зв'язку із порушенням порядку (ч. 1. ст. 330 КПК України); проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції під час судового провадження (ст. 336 КПК України); судовий розгляд кримінального провадження, що здійснюється стосовно померлої особи з метою її реабілітації (ч. 4 ст. 447 КПК України).
Вказані особливості порядку кримінального провадження поєднує загальна ознака – вони застосовуються при фактичній фізичній відсутності обвинуваченого в залі суду, що, на думку автора цієї роботи, має стати основною рисою, яка дає змогу відмежовувати заочну форму кримінального провадження від його загального порядку.
У роботі критичної оцінки зазнала висловлена в процесуальній науці позиція, відповідно до якої розгляд кримінальних справ у заочному провадженні порушує права обвинувачених. Уявляється, що при дотриманні передбачених законом умов, що набувають значення процесуальних гарантій забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого, заочне провадження є таким різновидом процесуальної форми, що забезпечує належні умови реалізації права кожного на справедливий суд.
Зважаючи на функціональне призначення заочної форми кримінального провадження, дисертанткою підкреслюється доцільність її подальшого впровадження в кримінальний процес України. Такий висновок корелює Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R(87)18, прийнятій 17 вересня 1987 р. відносно спрощення кримінального правосуддя, у п. «b» Розділу III («Спрощення звичайних судових процедур») якої запропоновано державам-членам Ради Європи розглянути питання про надання своїм судам можливості, у крайньому разі щодо нетяжких злочинів і з урахуванням можливої міри покарання, слухати справи і постановлювати у них рішення за відсутності обвинуваченого, за умови, що він належним чином інформований про дату слухання і про своє право мати адвоката або іншу особу, що представляє його інтереси.
Підрозділ 2.2. «Спрощене провадження щодо кримінальних проступків як вид заочного провадження» присвячено дослідженню нормативної моделі спрощеного провадження щодо кримінальних проступків, яке за своїми ознаками цілком відповідає ознакам заочного.
Як і інші види заочного провадження, спрощене провадження здійснюється за дискреційним рішенням суду, підставами для якого є: (а) клопотання слідчого, погоджене з прокурором, або прокурора; (б) беззаперечне визнання обвинуваченим своєї вини та згода із обставинами, встановленими досудовим розслідуванням, а також з розглядом обвинувального акта за його відсутності; (3) згода потерпілого з таким розглядом. Гарантією добровільності позиції обвинуваченого та достовірності його визнання винуватості є вимога закону стосовно обов’язкового представництва обвинуваченого захисником під час досудового розслідування.
На відміну від інших видів заочного провадження, спрощене провадження здійснюється за відсутності не тільки обвинуваченого, а і потерпілого, тому особливого значення набувають гарантії забезпечення прав і законних інтересів цих учасників провадження, роз’яснення їм передбачених законом обмежень їх права на апеляційне оскарження вироку суду. Порівняльний аналіз порядку судового розгляду у відсутності підсудного, який було передбачено КПК України 1960 року, та спрощеного порядку щодо кримінальних проступків дозволив зробити висновок про те, що кримінальній процесуальній формі притаманні два види заочного провадження: (1) заочне провадження у відсутності обвинуваченого (підсудного); (2) заочне провадження у відсутності сторін (спрощене провадження). Останнє є концептуальною новелою КПК України.
Дисертанткою звертається увага на те, що уведення спрощеного провадження щодо кримінальних проступків цілком відповідає Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R(87)18, прийнятій 17 вересня 1987 р. відносно спрощення кримінального правосуддя. Утім, однією із підстав його застосування, як зазначено вище, є визнання обвинуваченим своєї вини. Якщо ж він ухиляється від суду, закон взагалі не надає можливості розглянути таке кримінальне провадження у його відсутності. У цьому аспекті новітнє законодавство України не враховує вказаної Рекомендації, що не можна визнати обґрунтованим. У зв’язку з цим авторкою акцентується увага на необхідності передбачити в КПК України підстави проведення заочного провадження щодо кримінальних проступків, яке за своєю процесуальною формою не є спрощеним, проте дозволяє ефективно вирішити завдання кримінального судочинства.
У роботі наголошується на необхідності розмежування понять «спрощене провадження» та «заочне провадження», адже за своєю процесуальною формою заочне провадження не є спрощеним, оскільки не відрізняється від загального порядку здійснення кримінального провадження. Єдиним винятком є фізична відсутність у судовому засіданні учасника судового провадження, перш за все, обвинуваченого. У зв’язку з цим КПК України має встановлювати загальні підстави проведення судового розгляду у відсутності обвинуваченого, незалежно від того, чи є предметом судового розгляду злочин або кримінальний проступок.
У підрозділі 2.3. «Заочне провадження відносно осіб, які перебувають за межами України: перспективи впровадження» розглядається дискусійне питання щодо можливостей засудження (виправдання) осіб, які, перебуваючи за межами України, не реалізують своє право на особисту участь у кримінальному провадженні. Обґрунтовується пропозиція нормативно закріпити можливість здійснення заочного провадження стосовно осіб, які перебувають за межами України і ухиляються від явки до суду. Таким чином, сам факт перебування обвинуваченого за межами України не може розглядатися як достатня підстава проведення заочного провадження. Підстава для його застосування повинна мати комплексний характер і включати: (а) встановлений факт перебування обвинуваченого за межами України; (б) доведення факту його ухилення від явки до суду, що попередньо потребує дотримання встановленого законом порядку його виклику.
Практика свідчить, що досить часто за межами України переховуються від явки до суду особи, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини. Зважаючи на це, з метою вирішення завдань кримінального провадження автором пропонується передбачити в законі виняткові випадки, коли за дискреційним рішенням суду заочно може розглядатися кримінальне провадження щодо тяжкого та особливо тяжкого злочину. Така пропозиція, зокрема, спрямована на встановлення балансу публічних та приватних інтересів, врегулювання кримінально-правових конфліктів, що мають значну суспільну значимість.
Дисертанткою наголошується, що використання нових інформаційних технологій – один із дієвих засобів підвищення ефективності кримінального провадження, у тому числі – у випадках перебування особи за межами України. Проте їх застосування стає можливим лише у випадках, коли особа не переховується від правосуддя, а тому поряд із впровадженням порядку застосування відеоконференцзв'язку виникає нагальна потреба у застосуванні заочного провадження.
Розділ 3. «Правові гарантії захисту прав і законних інтересів учасників заочного провадження у кримінальному судочинстві України» складається із двох підрозділів.
У Підрозділі 3.1. «Правові гарантії захисту прав і законних інтересів обвинуваченого в заочному провадженні» досліджено механізм забезпечення його прав і законних інтересів. Автором звертається увага на те, що при ухваленні рішення за результатами розгляду кримінального провадження суд, крім загальних положень закону, що регулюють оцінку доказів та порядок ухвалення процесуального рішення, також має керуватися презумпцією відсутності факту смерті обвинуваченого (підсудного); презумпцією осудності обвинуваченого (підсудного) у момент вчинення злочину, а також відсутності в обвинуваченого (підсудного) психічного розладу, що виключає можливість призначення йому кримінального покарання або його виконання.
До гарантій забезпечення прав і законних інтересів обвинуваченого в заочному кримінальному провадження, що проаналізовано в дисертації, віднесені: обов’язкова участь захисника, який представляє інтереси підзахисного і має для цього відповідні повноваження; процесуальна активність суду, що полягає в можливості здійснення ним дій, спрямованих на встановлення фактичних і правових підстав проведення заочного провадження, перевірку доказів, забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження; заборона застосування заочного провадження до неповнолітніх та осіб, що вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, у стані неосудності або осіб, які вчинили кримінальне правопорушення у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до ухвалення вироку; дотримання порядку виклику до суду та повідомлення про дату і час судового засідання; роз’яснення права на обмеження права на апеляційне оскарження вироку при проведенні спрощеного провадження щодо кримінальних проступків.
У підрозділі 3.2. «Правові гарантії захисту прав і законних інтересів потерпілого і цивільного позивача у заочному провадженні» наголошується, що в силу особливостей заочного провадження, серед яких головною є те, що обвинувачений, а згодом – засуджений перебуває на свободі, за наявності відповідних підстав, виникає необхідність у забезпеченні безпеки потерпілого. У цьому контексті звертається увага на відсутність у КПК України підстав та порядку застосування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального провадження. Врегулювання цих питань в окремому Законі України уявляється недостатнім, оскільки за своєю правовою природою відносини між учасником кримінального провадження та особою, яка компетентна приймати рішення про застосування заходів забезпечення безпеки, є кримінальними процесуальними, а тому й вони мають бути врегульовані саме в кримінальному процесуальному законі.
У роботі також аналізуються інші гарантії забезпечення прав і законних інтересів потерпілого і цивільного позивача в заочному провадженні, а саме – процесуальний порядок надання згоди потерпілим на застосування спрощеного провадження щодо кримінальних проступків; роль суду у забезпеченні судовим захистом прав і законних інтересів потерпілого і цивільного позивача; надання потерпілому кваліфікованої юридичної допомоги, у тому числі – безоплатної.