Мавліханова Р.В. Виробничі кооперативи як суб\'єкти цивільного права

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь її наукової розробки, визначається об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження, його наукова новизна, розкривається теоретичне і практичне значення роботи, апробація отриманих результатів.

Розділ 1 “Інститут виробничої кооперації та тенденції його розвитку” містить три підрозділи.

У першому підрозділі “Визначення проблематики дисертаційного дослідження” встановлено, що при дослідженні феномена виробничих кооперативів як суб’єкта цивільних та інших правовідносин мова йде про економічні за змістом та юридичні за формою правовідносини. Серцевину перших складають відносини виробничі, що формалізуються нормами права і підпадають під сферу регулювання цивільного права. Ці економічні відносини характеризуються кількісними та якісними показниками: вартістю майна, кількістю виробничих кооперативів серед інших суб’єктів господарської діяльності, їх питомою вагою, впливом в окремих секторах економіки, зайнятістю населення, спрямованістю діяльності тощо. При дослідженні виробничих відносин і особливо правового становища їх учасників приділяється увага об’єктивним чинникам і їх юридичному оформленню.

Додатково аргументовано тезу про універсалізм цивільного права, хоч об’єктивно маємо формалізовану дуалістичну систему приватного права. Проте автор виходить з того, що, зважаючи на мету регулювання суспільних відносин, галузева приналежність спеціальної норми права домінуючого значення не має, а важливо, щоб вона ефективно регулювала суспільні відносини на користь їх учасників та суспільства у цілому.

Тож якщо кооперативи сприяють вирішенню проблеми зайнятості населення через створення робочих місць самими засновниками суб’єктів підприємництва, то їх треба підтримувати і розвивати. Запропоновано у ч. 1 ст. 163 ЦК України замість терміна „громадяни” застосувати термін „фізичні особи”.

У другому підрозділі “Соціально–економічні умови розвитку виробничої кооперації” автор з’ясовує історико-правові корені розвитку правового регулювання виробничих кооперативів, що спричинено соціальними та економічними змінами в суспільстві. Виробничі кооперативи з’явились в Англії і Німеччині, а потім вже у Росії, де вони зокрема зв’язані з визначенням юридичної природи артілей як виключно російського феномену. Артілі засновувались на колективістських засадах, а власне, на праці їх учасників задля задоволення споживчих чи комерційних інтересів останніх з кінцевою метою підняття добробуту за рахунок зменшення накладних витрат. За своєю юридичною природою і сутністю артілі – перші кооперативи.

З самого початку кооперативні організації не мали спеціального законодавства чи іншого позитивного нормативного регулювання. Вони створювались і здійснювали свою діяльність як громадські організації соціально-економічного характеру. З прийняттям перших законів про кооперативи вони набували статус юридичної особи, мали змінний статут та капітал, мету – сприяння матеріальному та духовному достатку своїх членів шляхом спільної організації різних господарських підприємств чи праці своїх членів.

Доведено, що становлення виробничих кооперативів в радянській доктрині цивільного права йшло вкрай суперечливо: від їх фактичного анулювання до абсолютизації. Новий імпульс у розвитку виробничих кооперативів співпав з періодом перебудови суспільства на засадах ринкової економіки. Кооперативи того часу прискорили соціально-економічний розвиток країни і стали першими осередками приватного підприємництва.

Зі змінами в економічній системі виникла низка проблем у розвитку виробничих кооперативів. Вони не змогли конкурувати з більш мобільними та прозорими у своїй діяльності господарськими товариствами. Більше 10 років в Україні діяльність виробничих кооперативів регулювалась законодавством СРСР.

Отримала подальший розвиток теза, що новітній етап позитивного регулювання діяльності виробничих кооперативів зв’язаний з проведеною приватизацією, необхідністю мобілізувати і одночасно убезпечити дрібні інвестиції у економіку (економічна основа), провести ефективну кодифікацію цивільного та господарського законодавства з урахуванням потреби адаптації національного законодавства, надання виробничим кооперативам стабільного та стимулюючого їх розвиток позитивного регулювання (прагматична спрямованість). Організаційно-правові форми суб’єктів господарювання, в тім числі й виробничі кооперативи, повинні бути змодельовані на одній теоретичній платформі та законодавчій корпус-моделі підприємництва.

Дисертант пропонує під кооперацією розуміти організаційно-правову форму підприємництва, засновану на пайовій власності кооперативу і спрямовану на отримання прибутку з метою його подальшого розподілу залежно від кількості та якості праці та задоволення потреб членів кооперативу, а під кооперативом як юридичною особою розуміти просте товариство, що створене фізичними особами на засадах добровільного об’єднання та членства з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб.

Доведено, що нормальному функціонуванню виробничої кооперації в Україні перешкоджають такі фактори: розмитість та суперечливість законодавства, безсистемність його побудови та відсутність наступництва нового законодавства про кооперацію; відсутність досить чіткої та послідовної державної економічної політики; дорожнеча банківських кредитів; дефіцит власних обігових коштів; скасування податкових та інших пільг для кооперативів та новостворених суб’єктів підприємництва; розмитість і зміна принципів та мети створення та діяльності кооперативів.

У третьому підрозділі “Досвід розвитку законодавства про кооперацію” підкреслюється, що при моделюванні національного законодавства про виробничу кооперацію ми виходимо з вимог міжнародно-правових актів у сфері кооперативного руху та досвіду тих країн, які пройшли цю стадію розвитку, зокрема таких країн Європи, як Німеччина та Франція. У міру можливості враховується українська ментальність і потреби економічного розвитку. Удосконалення законодавства України про виробничі кооперативи на випробуваних віковою практикою засадах – гарантія інтеграції в європейські економічні структури, залучення іноземних інвестицій, створення єдиного простору регулювання приватних за своєю сутністю відносин. Врахування національної ментальності забезпечує популярність такої організаційно-правової форми серед населення України.

Запропоновано на рівні загального підходу до регулювання діяльності виробничих кооперативів запроваджувати законодавчі регіональні підходи локального рівня.Дисертант зробила висновок, що для оптимізації діяльності виробничих кооперативів в Україні необхідно: узгодити законодавство щодо них і реалізувати визначену в ст. 4 ЦК України субординацію нормативних актів та механізм внесення в них змін і доповнень; провести галузевий і міжгалузевий моніторинг законодавства про кооперацію взагалі і виробничого кооперативу зокрема. На його підставі слід виробити загальні, узгоджені з ЦК України засади кооперації за напрямами відображення загальних рис господарських товариств та виділення особливостей кооперативів, відмінити підзаконні нормативні акти, які дублюють законодавчі, розробити державну програму розвитку та державної підтримки кооперативного руху.

Розділ 2 “Виробничі кооперативи як юридичні особи” складається із двох підрозділів, в яких розглянуто виробничий кооператив як юридичну особу, а також його поняття та сутність.

У першому підрозділі “Теоретичні засади моделювання виробничого кооперативу як юридичної особи” підтримується теза, що існування інституту юридичної особи практично за сучасних умов неможливе без серйозних наукових досліджень та інтересу до них представників цивільного та інших галузей права та філософії. Для досягнення мети цього дисертаційного дослідження доцільними є такі теорії, як “теорія соціальних зв’язків” та “теорія мети”. По суті виробничий кооператив є організацією фізичних осіб, об’єднаних метою самозабезпечення на довірчих засадах. Між ними виникають соціальні зв’язки внутрішнього (кооперативного) та зовнішнього товарооборотного характеру. Виробничий кооператив завжди створюється з певною метою – спільна виробнича чи інша господарська діяльність на засадах рівності, прозорості, довіри.

Доведено, що правоздатність як абстрактна можливість до правонабуття дійсно виникає у момент створення, а точніше реєстрації, а дієздатність у комерційних юридичних осіб набувається лише через механізм легалізації і має перманентний характер. Лише для юридичних осіб публічного права і особливо державних органів дієздатність виникає на підставі безпосередньої вказівки відповідного закону в момент їх створення. У зв’язку з наведеним, автор вважає за доцільне викласти у наступній редакції ч. 2 ст. 92 ЦК України: „Юридичні особи приватного права набувають цивільних прав та обов’язків у дозвільному порядку, у тому числі шляхом придбання патентів, ліцензій, сертифікатів, квот тощо.

Юридичні особи публічного права та ті, що виконують функції держави та органів місцевого самоврядування, набувають цивільних прав та обов’язків на підставі закону чи іншого нормативного акту, яким вони створені”.

Обґрунтовано доцільність та необхідність повернення у легальне визначення юридичної особи ознаки майнової ідентифікації. З урахуванням наведеного, дисертант вважає за доцільне ст. 80 ЦК України викласти у наступній редакції: “Юридичною особою є створена та зареєстрована у встановленому порядку організація, яка є власником майна та інших майнових прав, від свого імені набуває та здійснює майнові та немайнові суб’єктивні права та юридичні обов’язки, має процесуальну правоздатність – може бути позивачем та відповідачем у суді”.

Доведено, що під індивідуалізацією виробничого кооперативу слід розуміти особисті ідентифікаційні ознаки, які відрізняють його з-поміж інших осіб і мають правове значення, персоніфікують правовідносини або зумовлюють певні суб’єктивні права і юридичні обов’язки, підлягають охороні та захисту у встановленому законом порядку.

У другому підрозділі “Сутність виробничого кооперативу” підкреслено, що з наданням виробничим кооперативам статусу господарських товариств вони стали органічною ланкою єдиного економічного комплексу країни і є рівними з іншими учасниками економічної і зокрема, підприємницької діяльності. Виробничі кооперативи не можуть розглядатися як „проміжні” чи „тимчасові”, як, власне, це було в умовах адміністративно-командної економічної моделі кооперації.

Тривалий час у кооперативному праві зарубіжних країн існували паралельно два концептуальні підходи до тлумачення природи кооперативної організації: 1) як приватні підприємства сфери бізнесу, що здійснюють свою діяльність в ринкових умовах. Цей підхід, на погляд автора, мав прагматичну природу і був поширеним у державах з ринковою економічною системою. Другий – передбачав особливу місію кооперативів у державах, які мали централізовано врегульовану економіку і де кооперативи перебували під значним впливом та контролем держави та провідних політичних сил. Як здається, саме таке становище зараз спостерігаємо в Україні, де політичний та економічний істеблішмент має тісні зв’язки, а політичні діячі є одночасно й багатими людьми України.

Дисертант стверджує, що останнім часом спостерігається чітка тенденція орієнтації кооперативного законодавства на такий концептуальний підхід, згідно з яким кооператив вважається колективним підприємством (проведено у главі 10 ГК України), що заснований на приватній власності його членів та здійснює свою діяльність в ринкових умовах без спеціальної державної підтримки та посиленого державного контролю. Його унікальність полягає в тому, що він в принципі орієнтований не на отримання прибутку, а на задоволення економічних потреб своїх членів. По суті, всі кооперативи є високоорганізованою формою взаємодопомоги.

На думку автора, слід було б розробити та прийняти Закон України “Про виробничі кооперативи”, а Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію” та інші поточні закони про кооперацію імплементувати в цей закон. Такий підхід засновано на концепції рівності всіх форм права власності та організаційно-правових форм підприємницької діяльності.

Дисертант пропонує власне авторське визначення поняття виробничого кооперативу. Виробничим кооперативом є засноване на добровільному членстві та обов’язковості трудової участі товариство для здійснення підприємницької діяльності. Власне, у такій редакції воно могло б бути поміщеним і у ЦК України, і у ГК України, і у п. 3 ст. 2 Закону України “Про кооперацію”.

Доведено необхідність привести принципи сільськогосподарської кооперації у відповідність із принципами кооперації взагалі. Характерною рисою організаційної структури виробничого кооперативу є те, що його члени займають подвійне правове становище: як його засновники і як наймані працівники.

Обґрунтовано необхідність протидії використанню квазікооперативної організаційно-правової форми. Норми кооперативного законодавства повинні сприяти тому, щоб їх організаційна структура уможливлювала баланс між демократичним управлінням і ефективною роботою кооперативу, а в кінцевому результаті забезпечувала досягнення мети створення кооперативу і зокрема, конкурентоспроможність кооперативної форми бізнесу. Підтримується теза про те, що Закон України “Про кооперацію” виправдано не встановив граничного відсотку чи співвідношення членів кооперативу та найманих працівників, зважаючи на свободу вступу до кооперативу і свободу праці. Які фахівці потрібні будуть кооперативу, визначити наперед важко, тому встановлення граничного співвідношення провокувало б кооператив на порушення чинного законодавства або використання обхідних шляхів для створення видимості дотримання чинного законодавства.

Автор дійшов висновку, що виробничі кооперативи є загальною правовою категорією, а межа між виробничими та торговими кооперативами інколи буває ледь вловима. Виробничі кооперативи не можуть, на думку автора, мати асоційованих членів, хоча нема заперечень проти використання інвестиційних форм участі юридичних осіб в їх діяльності. Така ідентифікаційна ознака виробничих кооперативів повинна бути чітко проведена у національному законодавстві.

Розділ 3 “Порядок створення та припинення діяльності виробничих кооперативів”, який складається з трьох підрозділів, присвячено статуту і порядку створення та припинення діяльності виробничих кооперативів.

У першому підрозділі “Порядок створення виробничих кооперативів” встановлено, що створення чи заснування такої організаційно-правової форми, як виробничий кооператив нині є дуалістичною категорією й у загальному плані регламентується цивільним законодавством та спеціальним правовим поняттям господарського права.

Вони можуть створюватися на доктрині „кроків до підприємництва” чи „стадій створення юридичних осіб”. Створення виробничих кооперативів – це послідовність дій засновників при його заснуванні як юридичної особи. Зокрема, автор поділяє тезу про виділення ініціативної, організаційної та легалізаційної стадій створення юридичної особи, вони повністю можуть застосовуватися й до створення виробничого кооперативу. Уточняється юридичний зміст цих стадій. Пропонується внести доповнення до законодавства нормою про створення фонду для погашення легалізаційних витрат. Юридична природа цього положення інвестиційна. Право на інвестиції можуть бути уступлені. Звідси – при вибутті члена кооперативу і уступленні свого паю іншому члену кооперативу чи тому, хто в нього вступає, в нього може бути включено й вартість вступного паю.

Дисертант доводить необхідність врегулювати правове становище ініціативної групи, яка на практиці скликає установчі збори, діє на власний ризик і часто несе власні матеріальні витрати. І тому автор пропонує доповнити ст. 7 Закону України „Про кооперацію” частиною 3 такого змісту: “Установчі збори кооперативу скликаються його ініціативною групою. Ініціативна група вправі проводити попередні організаційні та інші дії, зокрема визначати їх доцільність та необхідність, готувати проект установчих документів, знайомити з їх змістом майбутніх членів кооперативу, вступати у правовідносини в інтересах майбутнього кооперативу з іншими особами, визначати дату проведення установчих зборів, отримувати вступні внески та проводити з них необхідні виплати, звітувати перед установчими зборами про здійснені витрати”. Автор вважає за потрібне з метою приведення установчих документів юридичних осіб у відповідність до встановлених вимог встановити правило про доцільність узгодження їх змісту із реєстраційними органами – державними реєстраторами. Це сприятиме єдності інституту реєстрації.

Доведено, що створення виробничого кооперативу – система взаємозв’язаних юридичних фактів, які у своїй сукупності є достатніми і необхідними для виникнення загальної та підприємницької правосуб’єктності.

У другому підрозділі “Статут виробничого кооперативу” поглиблено тезу, що правове становище виробничого кооперативу як юридичної особи визначається його статутом.

Статут як установчий документ юридичної особи належить до кількох розділів цивільного права: як джерело цивільного права – локальний нормативний акт, який визначає правосуб’єктність юридичної особи, врегульовує внутрішні правовідносини; слугує індивідуалізації юридичної особи з-поміж інших юридичних осіб і, зокрема, тотожних; як субінститут права інтелектуальної власності; як антимонопольний та антиконкурентний засіб. Таке поліаспектне та міжінституційне та міжгалузеве значення статуту виробничого кооперативу зумовлює вимоги до нього.

У статуті виробничого кооперативу повинна бути вказана мета створення кооперативу. Вона має збігатися з тими, які зазначені у ст. 3 Закону України „Про кооперацію”. При цьому слід уникати загальних фраз популістського характеру на кшталт „задоволення попиту на товари, розвиток ринкових відносин, зміцнення економічного та соціального становища”. Якщо така мета вказується в статуті кооперативу, його слід визнавати таким, що не відповідає чинному законодавству. Автор обґрунтовує доцільність залучення до інспектування установчих документів студентів юридичних вищих закладів освіти. Вони наберуться практики, а держава отримає вагомий і реальний результат. До того ж, якщо надати практикантам можливості консультаційної роботи із представниками тих структур, де будуть виявлені порушення, ефект буде значним.

Уперше на основі загальної правоздатності юридичної особи запропоновано відмовитися від переліку в установчих документах видів їх діяльності. З законодавства слід вилучити норми, які вказують на необхідність вказівки у статуті вичерпного переліку видів діяльності юридичної особи. Крім того, автор вважає необхідним у статуті поряд із іменем засновника виробничого кооперативу вказувати і його місце проживання.

Дисертант вважає за доцільне застосовувати при формуванні фондів кооперативу диспозитивні засади, що надасть гнучкості його інвестиційній політиці. Проаналізовано вимоги щодо змісту статуту кооперативу і доведено, що значна частина його положень  невиправдана, оскільки вони врегульовані імперативами чинного законодавства. Їх включення у статут не має регулятивного навантаження і є зайвим. Спрощення вимог щодо статуту виробничого кооперативу, а рівною мірою й інших суб’єктів підприємництва спростить реєстраційні процедури, суттєво зменшить обсяг статуту виробничого кооперативу та витрати на його розробку й друк. Від того виграють всі.

Запропоновано умови статуту алгоритмізувати відповідно до загальних вимог щодо статуту комерційної юридичної особи з відображенням лише специфіки конкретного виробничого кооперативу.

У третьому підрозділі “Припинення діяльності виробничих кооперативів” підкреслено, що, окрім загальних засад припинення діяльності суб’єктів підприємництва, стосовно виробничого кооперативу передбачені особливості, які обумовлені значним впливом економічних факторів, суб’єктним складом, характером прав та обов’язків кожної з груп засновників і довірчим характером відносин усередині певної соціальної групи.

Загальновідомим у цивільному праві є повне припинення юридичної особи та призупинення її діяльності. Призупинення може відбутися з об’єктивних (наприклад, сезонний характер підприємництва з обслуговування відпочиваючих у курортних місцевостях) та суб’єктивних причин. При цьому припинення (ліквідація) юридичної особи означає її юридичну смерть і неможливість надалі брати участь у цивільних правовідносинах.

Інститут банкрутства виробничих кооперативів повинен забезпечити: справедливі колективні дії кредиторів; ліквідацію активів банкрута і їх справедливий розподіл; захист активів боржника від незаконних посягань на них; захист підприємства як економічної одиниці; захист найманих працівників; максимально можливий захист вимог кредиторів; надання боржнику можливості знову почати підприємницьку діяльність після банкрутства; підтримання економічної активності населення та накопичення активів боржника через повернення отриманого за недійсними угодами.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертантом сформульовано основні теоретичні та практичні результати проведеного дослідження, зокрема: