МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено стан її наукової розробки, розкрито зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про їх апробацію.

У першому розділі – “Теоретичні засади державного управління розвитком сільських територій” – характеризується зміст поняття “сільська територія”, а також розкривається сутність розвитку сільських територій, державного управління ними, з’ясовуються особливості механізму державного управління розвитком сільських територій та основні тенденції цих процесів на основі узагальнення вітчизняного і світового досвіду.

На підставі аналізу праць науковців та нормативно-правових документів встановлено, що питанням розвитку сільських територій в нашій державі як об’єкта наукового дослідження в контексті державного регулювання стала приділятися певна увага лише кілька років тому. До цього термін “сільська територія” не вживався, хоча проблеми забезпечення зростання сільськогосподарського виробництва та розвитку агропромислового комплексу, удосконалення соціальної інфраструктури села та оптимізації сільської поселенської мережі, усунення відмінностей між містом і селом досліджувалися досить активно.

З проголошенням незалежності України об’єктом наукового вивчення і державного регулювання залишилось сільське господарство і агропромисловий комплекс, а питання розвитку села, в основному у вигляді забезпечення діяльності соціальної інфраструктури, розглядались як похідні від виходу з кризи і забезпечення ефективної діяльності агропромислового виробництва.

Лише в останні роки, з поширенням теорії територіального управління, питанням розвитку села як особливого територіального і соціально-економічного утворення і окремого об’єкта управління почала приділятися більша увага. Але ще й зараз немає єдиного розуміння терміна “сільська територія”. Вивчення наукової думки та семантичний аналіз дозволили розширити та уточнити його визначення і зміст.

Виходячи з практики застосування терміна “село” в сучасній науковій літературі, доцільним вбачається розуміння його як аналога “сільської території” при характеристиці їх соціально-економічного стану, демографічної ситуації, питань комплексного розвитку поселень та територій, їх виробничої, господарської, соціально-культурної та побутової інфраструктури.

На основі семантичного аналізу та застосування територіального підходу до управління під “розвитком сільських територій” пропонується розуміти забезпечення позитивних змін в напрямі покращення усіх сфер життєдіяльності даного територіального утворення.

Розглянуто підходи до визначення поняття “механізму державного управління розвитком сільських територій” як способу організації дій суб’єктів управління, сукупність принципів, форм і методів управління, спрямованих на забезпечення поставленої мети та розв’язання протиріч у сфері розвитку сільських територій. Визначено принципи, функції та методи побудови і функціонування названого механізму, а також основні засоби щодо його реалізації.

Узагальнення світового досвіду дозволило виявити основні сучасні тенденції розвитку аграрного сектора та сільських територій. В цілому, на початку нового тисячоліття для більшості розвинених країн актуалізувалися питання розвитку сільських територій, покращення рівня та якості життя сільських жителів. Основними рисами, що характеризують нові стратегії розвитку села багатьох розвинених країн Європи та світу, є:

–         підвищення конкурентоспроможності сільських територій шляхом цільового спрямування місцевих ресурсів як засобу формування конкурентних переваг;

–         відмова від управління за галузевим принципом і перехід до територіального підходу в управлінні, в тому числі спроби поліпшити координацію роботи органів державного управління, органів місцевого самоврядування, територіальних громад та інтегрувати різні секторальні політики на місцевому і регіональному рівнях;

–         зміна пріоритетного субсидіювання секторів сільськогоспо-дарського виробництва на залучення інвестицій, активізацію інноваційно-інвестиційної діяльності з метою створення нових підприємств з новими видами діяльності, диверсифікації місцевої економіки;

–         сприяння створенню базових умов для розвитку таких сфер, як логістика, ринкова інфраструктура з метою підвищення якості продукції, її відповідності стандартам, підтримки підприємництва;

–         підвищення рівня і якості дорадчих послуг на сільських територіях як у сфері агробізнесу, так і щодо ведення інших видів діяльності, розвиток мережі професійної освіти, поширення нових технологій;

–         розвиток людських ресурсів через професійно-технічне навчання з наголосом на формуванні підприємницьких навичок;

–         визначення нових шляхів надання управлінських послуг на рідконаселених територіях, а також створення центрів дистанційного навчання за допомогою сучасних інформаційних і комунікаційних технологій.

Враховуючи сучасний стан українського села та основні стратегічні цілі розвитку держави, спрямування її до подальшої інтеграції у світове співтовариство, вище названі риси є цілком придатними і доцільними для використання під час розробки і реалізації політики розвитку сільських територій.

У другому розділі – “Оцінка державного управління розвитком сільських територій України” – визначаються особливості та основні проблеми, що характерні для сучасного стану державного управління розвитком сільських територій в Україні. Вони полягають, насамперед, у складності ситуації у цій сфері і наявності болючих проблем, що постали перед державою на шляху забезпечення її сталого і конкурентного розвитку, підаищення рівня та якості життя населення, інтеграційних і глобалізаційних процесів. За даними Держкомстату України, середня чисельність сільського населення у 2009 р. скоротилась порівняно з попереднім роком на 118,4 тис. чол. (0,9 %), а порівняно з 2000 р. – на 1653,1 тис. чол. (10,2 %). На початок 2010 р. чисельність сільського населення в розрахунку на один сільський населений пункт становила  507 осіб, скоротившись порівняно з 2000 р. на 9 %. У 1990-2010 р. в Україні стало на 333 сільських населених пункти менше (рис. 1).