У вступі обґрунтовано сутність і стан наукового завдання, що вирішується, актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами; визначено мету, основні завдання дослідження, наукову новизну, встановлено об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі –«Теоретико-методологічні основи державного регулювання ринку освітніх послуг» – систематизовано теоретичні засади у дослідженні понять механізмів регулюванняринку освітніх послуг у державі; узагальнено історичні передумови та етапи становлення й розвитку державного регулювання ринку освітніх послуг в Україні; адаптовано основні зарубіжні підходи стосовно державного регулювання ринку освітніх послуг до українських реалій.
Обґрунтовано теоретичні положення щодо функціонування ринку освітніх послуг в Україні на основі застосування концептуально-цілісного механізму державного регулювання, що містить такі елементи: удосконалення нормативно-правової бази; реструктуризацію інфраструктурного забезпечення;раціоналізацію процесуфінансування ринку освітніх послуг;модернізацію системи державного контролю за якістю освітньої галузіУкраїни; нові шляхи оптимізації стратегічних напрямів та механізмів державного регулювання ринку освітніх послуг у контекстіінтеграції національної освіти у світовий освітній простір.
Розроблено теоретико-концептуальні підходи до інтерпретації категоріально-понятійного апарату галузі державного управління щодо основ формування та розвитку державного регулювання ринку освітніх послуг, зокрема досліджено такі терміни, як «послуга», «освітня послуга» та «ринок освітніх послуг», «державне регулювання ринку освітніх послуг».
Аргументовано доцільність у межах даної роботи розглядати ринок освітніх послуг як складний комплекс економічних відносин суб’єктів системи вищої освіти, що покликаний задовольняти потреби суспільства у фахівцях і споживачів в отриманні певної кваліфікації за відповідною спеціальністю.
У науковий обіг категоріального апарату галузі державного управління введено авторське визначення дефініції «державне регулювання ринку освітніх послуг», що являє собою сукупність засобів, прямих і непрямих форм, методів, прийомів та інструментів, за допомогою яких держава систематично й послідовно впливає на кон’юнктуру ринку освітніх послуг і діяльність закладів освіти з метою створення оптимальних педагогічних, соціальних, кадрових, правових, організаційних, матеріально-фінансових та інших умов їх функціонування й розвитку, забезпечення високої якості освітніх послуг, створення рівного доступу всіх верств населення до вищої освіти, інтеграції вітчизняної системи освіти у європейський освітній простір. При цьому державний вплив формує, з одного боку, попит на освіту, а з іншого – пропозицію освітніх послуг.
Завдяки ґрунтовному науковому аналізу ґенези ринку освітніх послуг виділено такі етапи його державного управління: інституціональний; період виникнення держави; початковий період утворення вищих навчальних закладів та становлення державних органів управління освітою; реструктуризації; впровадження радянської моделі управління в освітній галузі; реорганізації державних органів управління та уніфікації адміністративно-правового регулювання вищої освіти; утвердження і розвитку соціалістичних основ адміністративно-правового впливу на освітній процес у вищій школі.
З’ясовано, що формування національного ринку освітніх послуг, а, відтак, й сучасної системи вищої освіти розпочалось після проголошення незалежності України. Встановлено, що цей процес відбувався шляхом докорінного реформування концептуальних, структурних, організаційних засад функціонування ринку освітніх послуг, а також подолання монопольного становища держави в освітній сфері. Виявлено, що домінуючими тенденціями були перехід від елітарної до масової вищої освіти та гуманізація навчального процесу.
Враховуючи особливості та напрями формування освітньої політики, ступінь втручання держави в цей процес, визначено основні моделі державного регулювання ринку освітніх послуг зарубіжних країн, а саме: модель посткомуністичних держав Центрально-Східної Європи; американську модель; французьку модель.
Відзначено, що загальними тенденціями у сфері державного регулювання освітою багатьох країн світу є: надання вищим навчальним закладам самостійності у вирішенні багатьох питань освітньої діяльності; індивідуалізація навчання; гуманітаризація і гуманізація освіти; перехід до масової вищої освіти; зростання вимог до професійної підготовленості викладачів і підвищення значущості психолого-педагогічної підготовки; зміщення площини розгляду педагогічних процесів від діяльнісного до особисто центрового; відхід від авторитарних методів і жорстких форм управління освітніми системами до «м’якших» демократичних форм; орієнтація на загальнолюдські цінності; конвергенція централізованих та децентралізованих систем управління; диверсифікація вищої освіти.
З’ясовано, що характерними рисами вищої освіти зарубіжних країн є: зростання вартості вищої освіти; збільшення частки недержавних вищих навчальних закладів у системах освіти; зближення державного та недержавного секторів вищої освіти; зростання обсягу годин, який відводиться на самостійну роботу студентів, на практичну підготовку фахівців; збільшення обсягу навчальних предметів за вибором; установлення оптимального поєднання теоретичної і практичної підготовки, велика перевага надається індивідуальним заняттям та навчанню студентів у малих групах.
Аналізуючи досвід зарубіжних країн щодо державного регулювання ринку освітніх послуг, відмічено, що цінним досвідом з точки зору наявних можливостей його застосування в Україні є механізм співучасті в сфері освіти органів державної влади з громадськістю (академічною, вузівською) та процеси демократизації управління, декларації автономії і самовизначення вищих навчальних закладів. При цьому доведено, що реформи в освітній галузі України, для якої сьогодні актуальним завданням є створення сучасної, дієвої та цілісної системи підготовки фахівців вищої кваліфікації, мають бути спрямовані на пошук оптимального поєднання централізованої та децентралізованої форми управління.
У другому розділі –«Аналіз сучасного стану механізмів державного регулювання ринку освітніх послуг в Україні»–здійснено аналіз нормативно-правового регулювання діяльності ринку освітніх послуг в Україні; проаналізовано основні тенденціїрозвитку і функціонуванняринку освітніх послуг та особливостей державних механізмів його регулювання в сучасних умовах; окреслено та оціненосучасний стан і перспективи розвитку інфраструктурного забезпечення державного регулювання ринку освітніх послуг.
Узагальнюючи еволюцію правового забезпечення освітньої галузі, зокрема законодавчих документів, якими регулюється ринок освітніх послуг в Україні, виявлено, що вони регулюють відносини за такими напрямами: удосконалення системи управління освітою; стандартизація змісту освіти, ліцензування, атестація та акредитація навчальних закладів; гуманізація та демократизація освіти, методологічна переорієнтація процесу навчання на розвиток особистості.
Разом з тим, встановлено, що національне законодавство у цій сфері не повною мірою відповідає вимогам Конституції України, не регулює низку питань освітньої діяльності, має протиріччя та прогалини, які перешкоджають ефективному здійсненню державного регулювання ринку освітніх послуг. Відмічено, що нормативні документи в галузі освіти в основному мають характер пристосування до економічних обставин, у яких функціонує держава, та визначають скорочення Державного бюджету на освіту. Наголошено, що для гармонізації українського законодавства стосовно освітньої діяльності з законодавством ЄС необхідно кодифікувати норми у даній сфері шляхом прийняття Освітнього кодексу України, в якому крім загальних положень, доцільно передбачити спеціальні розділи стосовно дошкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої та післядипломної освіти. При цьому кожен розділ повинен поділятися на окремі підрозділи, що відображатимуть специфіку інститутів чи субінститутів освіти. На такій основі видається доцільним узгодження законодавства про освітню діяльність, надання йому логічності, певної інституційності та самостійності, що сприятиме єдності правозастосування і судової практики.
