МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНІСТЮ ЗАКЛАДІВ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я (ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

Короткий зміст

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що розв’язується; обґрунтовано актуальність дисертаційного дослідження; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; показано наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів.   

У першому розділі – “Теоретичні й організаційно-правові засади державного управління у сфері охорони здоров’я” – наводиться аналіз вітчизняної та зарубіжної наукової літератури за предметом дослідження, а також основних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері охорони здоров’я. Визначаються концептуальні підходи до розгляду понять “управління якістю медичної допомоги як складова державного управління у сфері охорони здоров’я”, “організаційно-правові механізми державного управління діяльністю закладів охорони здоров’я”,  що дало можливість висвітлити ступінь наукової розробки теми, обґрунтувати актуальність та необхідність подальших теоретичних розробок у межах дисертації.

Вітчизняні дослідники (З.Гладун, 1999, В.Рудий, 2001 та ін.) наголошують на великій ролі й значущості державного управління у стабілізації діяльності охорони здоров’я. Відповідно до чинного законодавства, спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі є МОЗ України, а в адміністративно-територіальних одиницях функції спеціально уповноважених органів покладаються на управління охороною здоров’я. Зазначені вище суб’єкти і мають реалізовувати державну політику у цій сфері, основним завданням якої є забезпечення права громадян на кваліфіковану лікувально-діагностичну допомогу. Тому управління якістю медичної допомоги належить до найважливіших складових державного управління системою охорони здоров’я. Існує велика кількість підходів щодо визначення поняття “якість медичної допомоги”, проте якісною має вважатися така медична допомога, яка відповідає чинним стандартам і технологіям та характеризується відсутністю ускладнень, що виникли внаслідок лікування.

Під механізмом управління розуміють складову частину системи управління, що забезпечує вплив на чинники, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об’єкта (Н.Нижник, 2002). До комплексного механізму державного управління належить система економічних, мотиваційних, організаційних, політичних та правових механізмів (М.Круглов, 1998). У дисертації були теоретично досліджені особливості організаційно-правових механізмів державного управління діяльністю медичних закладів. Відзначено, що спеціальними юридичними засобами забезпечення законності у системі подання медичної допомоги є контроль та нагляд щодо дотримання чинного законодавства, примус, оскарження, заохочення та відповідальність.

За роки незалежності в Україні прийнято цілу низку нормативно-правових актів, регулюючих відносини у даній галузі. Істотно вплинув на формування законодавчої бази Кримінальний кодекс України (2001), який розширив перелік злочинних діянь, що можуть бути скоєні медичними працівниками. Наприклад, уведено статтю, яка передбачає відповідальність за неналежне виконання професійних обов’язків, тобто порушення встановлених правил правового або (і) деонтологічного характеру, що спричинило тяжкі наслідки для хворого (В.Глушков, 2001). Але в українському медичному законодавстві відзначаються істотні недоліки – неузгодженість окремих правових актів, відсутність реальних санкцій за порушення деяких норм, а окремі з них потребують певного вдосконалення з метою врахування міжнародних підходів (Е.Гансова, 2002, В.Опришко, 1996 та ін.).

Одним із чинників покращання результативності медичної допомоги є підвищення вимог до професійно важливих якостей керівників і персоналу лікувальних закладів, а також рівня їхньої правової обізнаності, бо саме незнання вимог законодавства призводить до правопорушень. Науковці звертають увагу і на недостатність правової допомоги, яка надається лікарям та пацієнтам (З.Балабаєва, 2002 та ін.).

Важливо підкреслити, що організаційно-правові аспекти чинної системи державного контролю за станом медичної допомоги та рівнем правопорушень з позицій державного управління вивчені недостатньо. Однак якість лікувально-діагностичної допомоги та незадоволеність суспільства нею свідчать про наявні недоліки як відомчого, так і зовнішнього контролю. Доведено, що світовий досвід свідчить про ефективність державного управління в сфері організації контролю за якістю медичної допомоги і запобігання правопорушенням (C.Parikh, 1995, Ю.Лисицин, 1996, тощо).

Узагальнюючий аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури переконує в необхідності пошуку напрямків удосконалення механізмів державного управління діяльністю закладів охорони здоров’я щодо посилення контролю за станом законності під час подання медичної допомоги та її якістю, підвищення правових обізнаності та захисту всіх суб’єктів відносин у сфері охорони здоров’я, що буде сприяти профілактиці правопорушень у цій галузі.

У другому розділі – “Контроль за дотриманням законності під час подання медичної допомоги та станом її якості” – досліджено чинну систему відомчого та зовнішнього контролю і нагляду за своєчасністю й обґрунтованістю лікувально-діагностичного процесу та його відповідності до вимог нормативно-правових актів, а також процедуру розгляду справ стосовно професійних медичних правопорушень.

Аналіз показує, що суб’єктами відомчого контролю є головні лікарі, їхні заступники, завідувачі відділень, лікувально-контрольні комісії при медичних закладах, управліннях охороною здоров’я обласних і міських державних адміністрацій та їхні посадові особи. З метою досконалого контролю за правильністю діагностики, а також повнотою і відповідністю обраних методів лікування трупи померлих хворих підлягають патологоанатомічному чи судово-медичному розтину та клініко-анатомічному аналізу. На підставі висновків патологоанатомів і судово-медичних експертів, аналізу медичних документів, чинних стандартів та технологій органи охорони здоров’я у випадках наявності грубих дефектів повинні проводити відомче розслідування й передавати його матеріали до правоохоронних органів. 

Для з’ясування, чи дотримуються суб’єкти відомчого контролю вимог законодавства, було розглянуто на підставі звітів Одеських обласних патологоанатомічного бюро і бюро судово-медичних експертиз аналізи актів розтинів 2000 р., і визначено кількість переданих матеріалів до правоохоронних органів. У процесі дослідження виявлено, що у 32 випадках було неправильно діагностоване основне захворювання, що призвело до необґрунтовано вжитих лікувальних заходів та смерті пацієнтів. Зважаючи на те, що, згідно з вимогами законодавства, для вирішення питання про наявність вини лікарів слідчі органи у разі отримання таких матеріалів мають обов’язково призначати комісійну судово-медичну експертизу, було досліджено постанови, складені  правоохоронними органами за результатами лікування 2000 р. Вивчення постанов довело: у двох випадках було призначено експертизи на підставі скарг родичів померлого пацієнта, і лише одна експертиза – на підставі матеріалів відомчого розслідування, переданих обласним управлінням охорони здоров’я. У разі решти 29 випадків смерті пацієнтів експертиза не проводилася. Аналіз свідчить про те, що вимоги законодавства органами охорони здоров’я не завжди виконуються.     

Відповідно до завдань дослідження було розглянуто і механізми зовнішньої контрольної та наглядової діяльності за станом законності під час подання медичної допомоги з боку суб’єктів правоохоронних органів – прокурорів, їхніх помічників, слідчих прокуратур та суддів. Зміст такого контролю полягає у призначенні комісійної судово-медичної експертизи, аналізі її висновків та іншої медичної документації, розгляді матеріалів відомчої перевірки, скарг пацієнтів, оцінці несприятливих результатів лікування, класифікації правопорушень і прийнятті рішень щодо притягнення винних до кримінальної відповідальності, винесенні постанови чи вироку. Іноді слідчі, прокурори або судді надсилають до органів охорони здоров’я окремі ухвали з пропозиціями притягнути посадових осіб медичного закладу, де виявлено грубі дефекти лікування, до дисциплінарної відповідальності.

Проаналізовано 238 комісійних експертиз щодо так званих “лікарських справ”, які проводилися Одеським, Миколаївським та Херсонським обласними бюро судово-медичних експертиз за період 1991–2000 рр. Встановлено, що здебільшого підставами (60,9%) для проведення таких експертиз були скарги, які надійшли до правоохоронних органів від пацієнта чи батьків недієздатної дитини або родини померлого пацієнта. У 18,1% випадків експертиза призначалася слідчими у разі розслідування інших кримінальних справ за клопотанням адвокатів, які наполягали на її призначенні для вирішення питання про те, що стало основною причиною настання смерті – тяжкість заподіяних тілесних ушкоджень їхніми підзахисними чи дефекти у поданні медичної допомоги, а у 6,3% випадків суд під час розгляду таких справ призначав експертизу за своєю ініціативою. У 12,2% випадків вона відбувалася за ініціативою прокуратури у порядку нагляду або за ініціативою органів внутрішніх справ. Показовим є те, що лише у 2,5% розглянутих справ протягом 10 років у трьох областях комісійна експертиза призначалася за матеріалами відомчого розслідування.