МЕХАНІЗМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ (НА ПРИКЛАДІ ДЕГРАДОВАНИХ І МАЛОПРОДУКТИВНИХ ЗЕМЕЛЬ)

Короткий зміст

Розділ 1. Наукові основи державного управління земельними ресурсами. При радикальних економічних перетвореннях у сільському господарстві України, пов’язаних із здійсненням земельної реформи, формування багатоукладної економіки на базі різних форм власності на землю, переходом до ринкових відносин і одночасно – розв’язання екологічних проблем (захист грунтів від водної і вітрової ерозії; стабілізація і підвищення гумусу в ґрунті; деградація земель, забруднення земель важкими металами і хімічними елементами; усунення негативних наслідків антропогенної і техногенної навантажень на землю в наслідок механізації, хімізації, меліорації та ін.), державне управління земельними ресурсами являє собою обов’язкову умову.

Зано, що практика управліня започаткована у глибоку давнину. Так, вивчення досвіду управління земельними ресурсами в період Столипінської реформи, наукових розробок М. Туган-Барановського, А. Богданова, С. Струмиліна, а у пізніший період кагорти вчених України, до яких належать М.В. Андріїшин, П.Ф. Веденічев, Г.І. Горохов, В.Д. Кірюхін, О.В. Маслов, дало підставу зробити висновок про те, що науково обґрунтована система управління земельними ресурсами і є тим ключем, який дозволяє відкривати шлях до раціонального використання й охорони земель.

Встановлено, що управління земельними ресурсами визначається характером розвитку земельних відносин, тобто воно відображає потреби на певному етапі його розвитку. З цього випливає, що земельні ресурси потрібно розглядати як систему взаємозв’язаних правових, техніко-економічних, організаційно-господарських заходів держави, спрямованих на регулювання земельних відносин, організацію раціонального еколого-безпечного використання та охорони земель в інтересах всього суспільства. Основою розв’язання усіх заходів є вивчення і картографування земельних ресурсів, ведення державного земельного кадастру, проведення землевпорядкування, здійснення державного контролю за використанням земель та їхнього моніторингу, справедливе вирішення земельних спорів тощо.

Виявлено, що збільшення антропогенного навантаження на земельні ресурси через інтенсифікацію виробництва сприяє розвитку ерозійних процесів, зниженню родючості ґрунтів. В Україні від водної і вітрової ерозії потерпають понад 13,4 млн. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 10,6 млн. га орних земель, причому щорічний приріст еродованих земель становить 60-80 тис. га. Це підтверджується також комплексним показником негативного наслідку антропогенного впливу на агроландшафти – падінням вмісту гумусу в ґрунтах, який більш ніж на 20% не відповідає оптимальному природному параметру.

Розвиваються процеси засолення і заболочування, хімічного забруднення їх промисловістю й у результаті прорушень технологій застосування засобів хімізації в сільському господарстві, безгосподарності. Існують значні вогнища забруднення сільськогосподарських угідь важкими металами, пестицидами, хімічними засобами захисту рослин. Відзначаються різні види радіоактивного забруднення.

Виявлено також, що соціальним критерієм охорони і використання земельних ресурсів є залучення в цей процес самої людини. Це значить, що необхідні такі соціальні та економічні умови, які дозволили б активізувати людський фактор у боротьбі за раціональне використання земель, їхню охорону, відновлення ґрунтової родючості і досягнення на цій основі зростання виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції.

Це обумовлює об’єктивну необхідність наукової розробки заходів щодо відновлення і використання деградованих і малопродуктивних земель. При її підготовці повинні бути враховані загальнодержавні інтереси, регіональні особливості, нові форми власності і господарювання на селі.

Зроблено висновки, що використання землі як засобу виробництва в усіх галузях виробництва потребує організації ефективної системи управління з боку державних органів влади.

За характером управління в Україні сформувалось загальне і галузеве державне управління земельними ресурсами.

Загальне державне управління здійснюється державними органами загальної та спеціальної компетенції і має територіальний характер. Воно розповсюджується на всі землі в межах території України, незалежно від категорії земель та суб’єктів, що ними володіють. Галузеве управління поширюється на землі окремих галузей (груп галузей) економіки країни (землі сільськогосподарського призначення, землі житлової і громадської забудови, землі оздоровчого призначення). Але слід зазначити – галузеве управління носить відомчий характер, що не дозволяє здійснити якісне управління земельними ресурсами. Тому виникає необхідність удосконалення цієї системи.

Крім державного управління в країні поширене самоврядування, тобто управління на рівні конкретних колективів процесами використання та охорони землі (рис. 1).

Проведений аналіз свідчить, що існуюча система державної координації та регулювання земельних відносин не відповідає потребам реформування у данній сфері, повноваження міністерств і відомств переплітаються, дублюються, що заважає прийняттю єдиного правильного управлінського рішення щодо використання й охорони земельних ресурсів. Тому першим кроком у вирішенні питань управління земельними ресурсами є оптимальний розподіл повноважень і функцій міністерств і відомств, на які покладається управління використанням і охороною земель. Доцільно створити систему такого управління земельними ресурсами, яке не ділилося б на державне, самоврядне і внутрішньогосподарське. У голові повинна стояти держава, яка передає частину повноважень на місцевий рівень.