| Короткий зміст: | У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його мету q завдання. Викладено результати, які характеризують наукову новизну роботи та практичне значення отриманих результатів.
У першому розділі – «Теоретичні засади взаємодії влади та інститутів громадянського суспільства: зміст та напрямки реалізації» – розглядаються теоретичні аспекти реалізації державної інформаційної політики; висвітлюється роль засобів масової інформації як чинника формування громадянського суспільства; визначаються напрямки підвищення соціальної відповідальності українських мас-медіа. Зокрема зазначається, що проблема громадянського суспільства є головною темою сучасних соціальних та політичних досліджень. Становлення в Україні громадянського суспільства має вирішити двоєдине завдання. З одного боку, забезпечити реальну можливість громадян через різні форми їх об’єднання здійснювати результативний вплив на державу. З іншого – громадянин повинен усвідомити себе відповідальним за формування і здійснення державної політики. Основним правом, яке має забезпечити держава, є право на отримання правдивої інформації про діяльність її органів щодо задоволення потреб людини й вирішення її проблем. Саме маючи відповідну інформацію, людина може робити висновки стосовно діяльності органів державного управління і вносити пропозиції стосовно їх діяльності. Завданням держави є забезпечення виконання основних засад Конституції України стосовно того, що саме народ України є джерелом влади в нашій державі. Саме державні органи повинні стати провідником побудови рівноправних відносин між ними й людиною. На сучасному етапі розвитку України одним з головних пріоритетів держави є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати й накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, аби повною мірою реалізувати особистісний потенціал, підвищуючи якість життя та сприяючи суспільному прогресу.
Отже, в умовах сьогодення в Україні вирішального значення набувають роль засоби масової інформації як гаранти політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як канали вираження суспільних настроїв і найголовніше – як активні чинники формування громадської думки з усіх найбільш злободенних питань, оскільки розбудова демократичної правової держави та громадянського суспільства неможлива без вільного виявлення поглядів і переконань, права на свободу думки й слова, а також без діяльності розгалуженої сфери незалежних засобів масової інформації – складової національного інформаційного простору.
Трансформаційні процеси переходу до ринкової економіки, що супроводжуються загостренням соціальної ситуації, неадекватно сприймаються масовою свідомістю: реакцією на ускладнення ситуації стають масові неврози, нігілізм, песимістичні настрої. Почасти фіксуються суперечності між ціннісними орієнтаціями, соціальними установками та реальною діяльністю. Саме тому важливо розуміти та впливати на формування певних уявлень суспільства, ставлення громадян до соціальних проблем. Необхідно усвідомлювати, що без налагодження та здійснення ефективних і послідовних контактів з громадськістю та ЗМІ навіть найкращі соціально-економічні програми й реформи не матимуть підтримки населення.
Суть громадянського суспільства ґрунтується на ідеї автономності та індивідуальної свободи громадян, невтручання держави в життя громадянського суспільства. Відносини і взаємовплив громадянського суспільства й держави, цих двох підсистем єдиної суспільної системи, є визначальними у забезпеченні демократичного розвитку країни.
Отже, громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними відносинами між самими індивідами, які не опосередковані державою. У ньому вільно розвивається асоціативне громадське життя, діють установи та ЗМІ, формуються й функціонують найрізноманітніші громадські об’єднання. Воно розвивається в умовах правової держави й саме є базою для неї. Рівновага між громадянським суспільством і державою – важливий чинник стабільного демократичного розвитку, а порушення її спричинює до гіпертрофію владних структур, відчуженість та політичне безсилля народу.
Громадянському суспільству притаманні такі основи й елементи: добровільні об’єднання громадян або неурядові (недержавні) організації; місцеве самоврядування; спільні цінності, що є підґрунтям національної ідентичності; громадянські рухи й політичні партії, які не перебувають на жодному рівні влади; незалежні засоби масової інформації; громадська думка; прозорі й підконтрольні громадські вибори та референдуми; сформовані на основі громадян форми судових та правоохоронних органів (колегії присяжних, муніципальна виборна міліція); відповідні дискурсивні практики у сфері культури, освіти, політичної і громадської активності, повсякденних норм спілкування та поведінки.
ЗМІ мають особливе значення в контексті громадянського суспільства та виступають тим медіумом-посередником, який здійснює зв’язок між державою й суспільством. Незалежні медіа як соціальний інститут втілюють та репрезентують громадську думку і як «четверта влада» здійснюють функції спостерігача та контролера законодавчої, виконавчої та судової влади.
Становлення українських ЗМІ як потужного інституту сучасного суспільства відбувалося одночасно й разом зі становленням незалежності України. У демократичному, правовому суспільстві, побудова якого декларується в Конституції України, засоби масової інформації, їх незалежність, свобода відіграють одну з головних ролей у функціонуванні громадянського суспільства та владних інститутів. Подекуди вплив незалежних засобів масової інформації є потужнішим, ніж діяльність політичних партій і громадських об’єднань.
Високий рівень розвитку громадянського суспільства засвідчується традиціями прозорої діяльності влади, підконтрольності її дій і звітності перед суспільством. Світові традиції державотворення передбачають ставлення до державної влади з погляду презумпції її провини. Довіра до влади ґрунтується на прозорості її дій та можливості їхньої перевірки.
Одним з основних принципів демократичної організації суспільного життя є існування незалежної громадської думки. Після багатьох років нехтування думкою громадськості в Україні, нарешті, почали рахуватися з нею. Більше того, зростає її роль як сили, спроможної впливати на політичний курс держави, формування законодавчого поля, визначення соціальної та економічної політики країни тощо.
Демократія співучасті передбачає не тільки реалізацію кампаній з інформування, розробку та впровадження рішень відповідно до потреб населення, а й широке залучення громадськості у процеси прийняття рішень, у безперервний діалог щодо основних стратегій розвитку, наявних проблем та шляхів їх розв’язання. Мається на увазі налагодження постійного діалогу з громадськістю на паритетних засадах, провокування критичного мислення та обопільну відповідальність.
Проблема відповідальності набуває особливої гостроти, зважаючи на місце та роль, яку відводять громадяни України вітчизняним ЗМІ як контрольному ресурсу громадянського суспільства. Ще одним важливим показником є рівень довіри громадян нашої держави то ЗМІ. Відзначимо, що він протягом багатьох років є відносно високим. Особливо це помітно при порівнянні з показниками довіри українців до органів державної влади, правоохоронної системи.
Українці не менше, а подекуди й більш активно долучаються до споживання медіапродукту, зокрема телебачення, що логічно актуалізують дискусію про його якісні показники. Вони викликають серйозну стурбованість у представників органів державної влади, релігійних організацій, просвітницьких установ тощо. Фахівці із соціальної безпеки наголошують на тому, що попри появу нових телерадіомовних організацій якість трансльованого матеріалу значно знижується, а ефір переповнений матеріалами, культивують жорстокість та несмак.
Однією з головних проблем, на яку звертають увагу й зарубіжні та вітчизняні дослідники, є загроза, яку несуть ЗМІ інформаційній, соціальній та, зрештою, національній безпеці. Мова йде про проблему негативного впливу ЗМІ на суспільну свідомість та психіку громадян. Ще наприкінці 2000 р. фахівці УЦЕПД ім. О. Разумкова наводили результати опитувань, відповідно до яких 43% громадян України погоджувались з тим, що в інформаційному просторі України переважає інформація негативного змісту. Протилежну точку зору підтримали лише 15,7% респондентів. З тим, що в інформаційному просторі України переважає інформація, яка сприяє зміцненню поваги громадян до влади, погоджуються лише 15,6% респондентів. Водночас 43,6% опитаних переконані, що переважає інформація, яка компрометує владу в очах громадян. Така оцінка інформації пояснюється, з одного боку, тривалим кризовим станом суспільства, неефективними діями владних структур, а з іншого – спрямованістю ЗМІ на висвітлення переважно негативних аспектів життєдіяльності держави та суспільства.
На думку експертів, подібні тенденції можуть призвести до таких негативних проявів, як зростання злочинності та невмотивованої жорстокості; соціальної апатії; погіршення стану фізичного здоров’я громадян; відсутності консолідації суспільства; міжетнічних, міжконфесійних та соціальних конфліктів. На сьогодні, в умовах значної інтенсифікації інформаційних впливів, тільки психологічно стабільна та лояльна до свого соціуму особистість повинна розглядатися як один із центральних елементів ситеми національної безпеки будь-якої держави.
У цьому контексті необхідно звернути увагу й на таку складову соціальної відповідальності медіа, як унеможливлення формування в суспільстві звички до насильства, яка, у свою чергу, призводить до його легалізації. Причому в сьогоднішній Україні на додаток до «насильства над психікою» виникає «насильство над інтелектом», що ґрунтується на низькоякісних серіалах та шоу, до того ж переважно не вітчизняного виробництва. Очевидно, що на сьогодні ця проблема є як ніколи гострою, і її вирішення можливе тільки за консолідації зусиль з боку журналістської спільноти, державних органів, релігійних конфесій, просвітницьких установ не тільки в Україні, але й за кордоном.
У другому розділі – «Державна політика України у сфері засобів масової інформації» – акцентується увага на тому, що мас-медіа є одним з найпотужніших комунікативних засобів суспільства. Саме ЗМІ втілюють і репрезентують громадянську думку, здійснюють функції спостерігача та контролера законодавчої, виконавчої та судової влади.
Очевидно, що діяльність медіа в демократичній країні необхідно розглядати в контексті реалізації одного з наріжних каменів функціонування правової держави – свободи слова, свободи переконань, права на пошук і поширення інформації. Так, ще 19-та стаття Загальної декларації прав людини, що побачила світ 10 грудня 1948 р., проголошувала право кожної людини на свободу переконань і на їх вільне виявлення. У цій самій статті закріплювалася свобода шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів.
Ці фундаментальні положення були підтверджені Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (грудень 1966 р.), який був ратифікований Україною в жовтні 1973 р. У цьому документі наголошувалося, що пошук та поширення інформації може здійснюватися «усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими засобами на свій вибір». У згаданому Пакті містяться й перші обмеження. Зокрема, частина 3 декларує: «користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі обов’язки й особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: для поважання прав і репутації інших осіб; для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення».
Природно, що подібні норми містяться і в Конституції України. Зокрема, ст. 34 Основного Закону декларує право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Проте в цій самій статті згадано і про можливість обмеження вищенаведеного права в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку. Принциповим у контексті обраної нами теми є положення ст. 15 про заборону цензури і ст. 17, в якій наголошується, що забезпечення інформаційної безпеки є однією з найважливіших функцій держави, справою всього українського народу.
Значну частину правової бази функціонування ЗМІ було створено українським парламентом. В її основі лежать Закони «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо. На сьогодні одним з основних документів, що визначає перспективи розвитку інформаційної сфери, а отже, значною мірою і функціонування ЗМІ, є Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».
Доповнюється нормативно-правова база чималою кількістю указів Президента України. Серед них: «Про Національну комісію з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі», «Про державну економічну підтримку вітчизняних друкованих засобів масової інформації», «Про вдосконалення державного управління інформаційною сферою» та ін.
На окрему увагу в межах обраної теми заслуговує проблема реалізація практиці права громадян України на доступ до інформації. Законодавством встановлено ряд юридичних гарантій реалізації цього права: обов’язок органів виконавчої влади, місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність і прийняті рішення; створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які б забезпечували у встановленому порядку доступ до інформації; необхідність створення механізму доступу до інформації; встановлення юридичної відповідальності за порушення законодавства про інформацію; здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про інформацію тощо.
Важливим у цьому контексті є також положення частини 2 ст. 57 Конституції України, відповідно до якої «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними».
Віддаючи належне законодавчій активності вищих органів влади, дослідники, тим не менше, відзначають, що в діяльності ЗМІ існує чимало проблем, які недостатньо врегульовані чинним законодавством, а подекуди залишилися й поза його межами. Це зайвий раз доводить справедливість тези відомого українського фахівця І. Жданова про те, що законодавче поле та реальні політичні й соціально-економічні відносини – речі різні, тим більше в нашій країні. Б. Потятиник наголошує, що «українські реалії кінця ХХ – початку ХХІ ст. характеризувались значними розбіжностями між формальною свободою преси і реальними препонами для неї».
Ми усвідомлюємо, що останніми роками відбулися події, які дають змогу значно скоригувати наведені думки. Перш за все, мова йде про рівень довіри українських громадян до медіа. У 2005 р. цей показник зріс з 28 до 35,6% році, а в 2006 р. опустився до 31,4. Незважаючи на таке падіння, дослідники відзначають, що в суспільстві зберігається відносно стійка настанова на авторитетність медіа. Як свідчать результати досліджень, протягом перших років ХХІ ст., такий канал впливу на влад, як ЗМІ, стає дедалі популярнішим.
Так, за період між 2001 та 2006 рр. вдвічі зросла кількість респондентів, які вважають пресу дієвим засобом впливу на владні структури. Одночасно самі ж соціологи відзначають, що, незважаючи на певну позитивну тенденцію, загальна оцінка можливості контролю за владою за допомогою мас-медіа залишається досить низькою.
Цензура в Україні заборонена на конституційному рівні. Проте в Основному Законі мова йде про цензуру у вузькому її розумінні. Питання відповідальності, що її несе особа, яка вільно користується правом на свободу вираження, були порушені ще у ст. 19 Пакту про громадянські і політичні права. Таким чином, свобода слова в засобах масової інформації не означає вседозволеність та безвідповідальність. Надто вільна поведінка зі словом може мати негативні соціальні наслідки, деформувати політичну, соціальну, економічну, культурну орієнтацію як суспільства, так і окремого громадянина. Свобода преси має свої обмеження, які серед іншого стосуються і приватного життя. Відповідно до ст. 32 Конституції України «ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя». Ця сама стаття гарантує громадянинові судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації. Отже, Україна продовжує робити перші помітні кроки на шляху реформування суспільства. Цей шлях, що веде від тоталітаризму до демократії, від повної закритості органів влади до їх підконтрольності громадянському суспільству, є складним і довгим. Наскільки вдало і швидко буди йти ним наша держава, не в останню чергу залежить і від вирішення проблеми незалежного громадянського контролю за діяльністю всіх гілок влади. Свою провідну роль у цьому процесі повинні відіграти й українські мас-медіа.
У третьому розділі – «Механізми взаємовпливу преси та органів державного управління в демократичному суспільстві» – розглядаються методи та засоби здійснення громадського контролю за діяльністю органів влади. Окрема увага приділяється місцю в цій справі новітніх інформаційних технологій, зокрема всесвітній мережі Інтернет.
Однією з важливих проблем, пов’язаних із забезпеченням права громадян на доступ до публічної інформації, є наявність грифів обмеження доступу до інформації та їх широке неправомірне застосування. Серед інших, не менш важливих проблем, які пов’язані з доступом громадян до інформації і, відповідно, стоять на заваді забезпеченню прозорості діяльності публічної адміністрації, можна виділити: хаотичний розвиток інформаційного законодавства, який полягає в наявності великої кількості нормативно-правових актів про інформацію різних рівнів, що суперечать один одному; невпорядкованість термінології інформаційного законодавства, що нерідко призводить до різного застосування правових норм на практиці; неналежне виконання органами влади вимоги оприлюднювати інформацію про свою діяльність; відсутність реальних механізмів забезпечення відповідальності за порушення інформаційного законодавства.
Водночас, розвиток національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності в Україні, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним з пріоритетних напрямів державної політики у сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства.
Початок розвитку українського сегмента мережі Інтернет фахівці відносять до початку 1990-х рр., коли, у 1992 р. був зареєстрований домен «.ua». За даними Держзв'язку, станом на 01.10.2007 р. кількість активних користувачів мережі Інтернету становила в Україні 12% населення. З різною періодичністю послугами Інтернет користується близько 9 млн жителів України, що приблизно вдвічі більше, ніж у 2006 р. Поширення веб-мереж та розвиток вітчизняних інформаційних ресурсів Інтернету відбувається в Україні хоча й динамічно, але стихійно, поза межами державного регулювання. Аналітичні центри, що здійснюють моніторинг відкритості веб-ресурсів органів влади, відзначають проблеми в належному виконанні відповідних нормативно-правових актів. Зокрема, дослідження, проведені на початку 2007 р., дають такі результати: найбільш інформаційно-насиченими є сайти Мінтрансзв’язку (86,76% необхідної інформації), Мінагрополітики (85%), Мінекономіки (81,67%). Водночас сайти інформація на яких є недостатньою, належать Мінприроди (48,33%), Мінвуглепрому (52,67%), Міноборони (55,67%). На думку експертів, серед тем, що найгірше висвітлюються на міністерських сайтах такі: виконання цільових програм (26,33%), регуляторна діяльність органу (35,33%), порядок реєстрації та ліцензування окремих видів діяльності у відповідній сфері (44,33%).
За результатами соціологічних досліджень можемо визначити не тільки абсолютні показники чисельності користувачів Інтернет в Україні, але й простежити динаміку їх збільшення. Проте на сьогодні українці посідають останнє місце серед країн Європи за показником користування Інтернет-ресурсами. Серед причин, що зумовлюють таке становище фахівці визначають наступні: низький рівень фінансової забезпеченності більшої частини населення, несформованість середнього класу, нерозвинута інфраструктура комунікацій у великій кількості поселень, недостатня державна підтримка програм інституціонального впровадження Інтернет-технологій у різні сфери суспільного життя. Подолати ці негативні явища можна за допомогою систематизованого планового поширення телекомунікаційних мереж і активізації подальшої комп’ютеризації; випереджального – протягом 3-5 років подолання комп’ютерної неграмотності населення; розвитку українського сектора Інтернету, включаючи нормативно-правове забезпечення вітчизняних Інтернет-ЗМІ.
Реалізація останнього завдання здається нам особливо непростою справою. Адже на сьогодні в Україні відсутні спеціальні правові норми, що регулюють діяльність Інтернет-медіа. Більше того, активізація зусиль держави в цьому напрямі викликає побоювання журналістів, які вважають, що створення системи ліцензування провайдерів та Інтернет-ЗМІ – це чергова спроба держави поставити під контроль останній безцензурний простір у країні. Мова йде про те, що, по-перше, в Інтернеті практично відсутня цензура; по-друге, Інтрнет-видання порівняно менше контролюються державою або фінансово-політичними угрупованнями, ніж звичайні друковані газети та телеканали.
Відсутність реєстрації Інтернет-видань та спеціальних законодавчих обмежень на поширення інформації, справді створюють ситуацію більшої свободи слова саме в Інтернеті. Проте, ставлення до цензурної проблематики в Інтернеті є подвійним. З одного боку, існує негативне ставлення до ідеї правового регулювання відносин, з іншого – фахівці звертають увагу на існування цілого ряду вмотивованих потреб правового регулювання Інтернет-ЗМІ: плагіат, кіберзлочинність, інформаційна й психологічна війни, незахищеність людини в Інтернеті. Вони наголошують, що свобода передбачає відповідальність, певні обмеження та заборони для захисту демократичних цінностей, прав, свобод інших людей.
Враховуючи вищенаведене, фахівці пропонують перелік найактуальніших проблем, які потребують державного регулювання: визначення правового статусу, принципів діяльності Інтернет-ЗМІ як нового, нетрадиційого мас-медіа; визначення прав, обов’язків, відповідальності журналістів, власників, провайдерів, адміністраторів, програмістів, інших учасників інформаційних відносин в Інтернет-ЗМІ; недопустимість попередньої та постфактумної цензури Інтернет-ЗМІ; захист авторських, суміжних та інших виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, що розміщені в Інтернет-ЗМІ; забезпечення інформаційної безпеки в Інтернет-ЗМІ; запобігання розповсюдженню інформації, що створює загрозу для прав, законних інтересів, фізичних і юридичних осіб; відвернення загрози для державної безпеки, економічного й соціального розвитку країни; психічного здоров’я фізичних осіб; запобігання розповсюдженню інформації, що має кримінальний, аморальний зміст.
Основним завданням державної політики щодо громадянського суспільства є сприяння зростанню громадянської активності, підвищення ефективності взаємодії влади і громадських організацій. Виконати це завдання без залучення обома сторонами новітніх інформаційно-комунікативних технологій практично неможливо.
У Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи державам – членам стосовно правового статусу неурядових організацій у Європі № СМ/Rec(2007)14 зазначено: «НУО повинні мати право на свободу висловлення поглядів та будь-які інші права і свободи, що мають гарантії у міжнародних або регіональних договорах та можуть належати таким організаціям». Одним з найдоступніших та найпоширеніших інструментів реалізації права на висловлювання своєї позиції з тих чи інших питань суспільного життя є, безумовно, Всесвітня мережа. Адже Інтернет сприяє розширенню й поліпшенню соціальних взаємозв’язків у сучасному світі, відкриваючи значно ширші, ніж раніше, горизонти для об’єднання людей у групи на основі спільних інтересів. Можливості Інтернету дають змогу впливати на зміни структури і форми суспільної самоорганізації, замінювати застарілі громади новими, віртуальними, що долають традиційні обмеження в часі та просторі.
Інтернет мав би стати корисним ресурсом для НДО, яких в Україні кілька тисяч. Інтернет-видання «Юриспруденція on-line» разом з кількома НДО є співучасником проекту «Громадський моніторинг та консультування з питань державної реєстрації та відносин громадських організацій, релігійних організацій, профспілок, благодійних організацій з контролюючими органами влади як передумова реалізації та захисту права громадян на об’єднання». Розпочав свою діяльність проект «Реалізація та захист права на доступ до інформації про молодіжні програми та їх фінансування». В ході проекту передбачається, зокрема, моніторинг наявності обов’язкової інформації на веб-сайтах органів влади щодо роботи з молоддю. Створено змістовний та насичений актуальною і потрібною інформацією Інтернет-портал «Громадський простір», Інтренет-портал Харківської правозахисної групи тощо.
Таким чином, спільними зусиллями держави, НДО та громадськості сьогодні необхідно дати імпульс до розвитку Інтернет-проектів та ініціатив, а також навчити громадські організації ефективніше використовувати можливості, що їх надають новітні медіа. Новітні інформаційно-комунікативні технології вже довели ефективність свого застосування у громадській діяльності в багатьох країнах, де вони використовуються для інформування, мобілізації та залучення учасників, координації, спільної роботи, привернення уваги громадськості до проблем, що стоять перед країною, залучення коштів, впливу на прийняття рішень.
Автор вважає, що прискорення процесу роздержавлення державних та комунальних ЗМІ, які становлять велику частку на ринку мас-медіа, сприятиме зменшенню їх залежності від управлінських структур і представлених у них певних політичних сил. Розробка та впровадження ефективних протекціоністських механізмів, спрямованих на стимулювання виробництва вітчизняного медіа-продукту, сприятимуть підвищенню його конкурентоспроможності, збільшенню присутності України в європейському та світовому інформаційному просторі. |
